Місце української мови серед інших мов світу

Індоєвропейська сім”я (родина) мов – одна з найбільших у світі. Поділяється на ряд груп, до яких входять споріднені живі й мертві мови. Мовами цієї сім”ї розмовляють 52% населення земної кулі.

 

1. Індійська група: перська, афганська, таджицька.

2. Балтійська група: литовська, латвійська.

3. Германська група: німецька, англійська, датська.

4. Романська група: французька, іспанська, португальська, румунська, молдовська.

Група слов”янських мов поділяється на підгрупи:

- південнослов”янські: болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська;

- західнослов”янські: чеська, словацька, польська, кашубська, лужицька;

- східнослов”янські: українська, російська, білоруська.

Вірменська та албанська мови входять в індоєвропейську мовну сім”ю, проте на групи не класифікуються.

Безпосередній предок сучасних слов”янських мов –

спільнослов”янська (праслов”янська) мова –

у період розселення (1 тис.н.е.) на великих територіях

Східної Європи і Балканського півострова

почала розпадатися на окремі діалекти,

з яких пізніше сформувалися окремі слов”янські мови.

Ступінь близькості цих діалектів неоднаковий,

Що дозволяє говорити сьогодні про більш чи менш споріднені слов”янські мови.

В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси –

Народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам”ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецький у 20-30 роках двадцятого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов”янами тільки мова.

Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лінде висловлювання Л.Гурського щодо першості української мови серед слов”янських.

Теза С.Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов”янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет „націоналістично-фантастичної”.

„Іногородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П.Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств „інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”.

Хоча українці зараховувались до „єдиного” чи „триєдиного” російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами.

А на питання: „ Як говорили в Київській Русі?” академік В.Ключевський відповідав: „Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. „У Києві ХП-ХІУ ст. говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу „, писав В.Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці- індійцями, німці – німцями).

Якщо ж ґрунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в „Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям „філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших дннів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам”ятки створено „українізованою старослов”янщиною”.

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: „Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А.Павловський з приводу іншої пам 'ятки писемності зауважив:”Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”.

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалась роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження, а решта членів суспільства рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.