Психічні особливості дітей, що постраждали від насильства

Практично всі діти, що постраждали від жорстокого обігу й зневажливого відношення, пережили психічну травму, що залишає відбиток у вигляді особистісних, емоційних і поведінкових особливостей, що негативно впливають на їхнє подальше життя.

Вага наслідків фізичного й сексуального насильства залежить: від обставин, пов'язаних з особливостями дитини (вік, рівень розвитку й властивості особистості) і ґвалтівника; від тривалості, частоти й ваги насильницьких дій; від реакції навколишніх.

Наслідку для дитини будуть серйозніше, якщо насильство супроводжувалося заподіянням болю й травми. Такі форми сексуального насильства, як полові зносини (оральное, анальне або вагінальне), для дитини найбільше травматичны. Наслідку насильства будуть важче й у тому випадку, якщо воно зроблене близьким для дитини людиною. Якщо після виявлення сексуального насильства члени родини встануть на сторону дитини, а не на сторону ґвалтівника, наслідку для дитини будуть менш важкими, чому коли він не одержує захисти й підтримки.

A. Green (1995) уважає, що посттравматичний синдром може виникнути як при фізичному, так і при сексуальнім насильстві. Діти, що пережили насильство, можуть на досить тривалий час забувати про свій травматичний досвід, наприклад, згадати про нього вже будучи дорослими, нерідко – у ході психотерапевтичного процесу.

Емоційні реакції дітей на насильство й жорстокість можуть бути наступними:

Почуття відповідальності за насильство: реакція дитини: «Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному й мені боляче...»

Почуття провини за постійне насильство або жорстокість: при частім або насильстві, що не припиняється.

Постійне порушення: навіть у спокійній обстановці від дитини можна чекати чергового спалаху агресивності.

Переживання втрати: діти, відділені від батька, що застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати також і про втрату звичного життєвого укладу й про втрату позитивного образа батьків, що застосовували насильство.

Суперечливість: діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття. Дитина, яка говорить: «Я не знаю, як до цього ставитися», – частіше випробовує амбівалентні почуття, а не просто намагається втекти від розмови.

Страх бути покинутим: діти, відділені від одного з батьків у результаті акту насильства, можуть відчувати глибокий страх, що другий батько також може їх покинути або вмерти, тому часто дитина відмовляється розставатися із другим батьком.

Потреба в надмірній увазі дорослих: може бути особливо проблематичної для батьків, які намагаються впоратися із власним болем або вже ухваленими рішеннями. На дітей можуть звертати увагу із приводу негативних проявів – коли вони відтворюють насильство, свідками якого були.

Острах тілесних ушкоджень: значний відсоток дітей, що є свідками насильства або, що випробовують його на собі, турбуються про те, що батько, що застосовує насильство, відмовиться від дитини, або заподіє йому шкода, або буде зганяти зло на ньому в різних ситуаціях.

Сором: особливо для більш старших дітей, чутливість до ганьби насильства може виражатися у формі сорому.

Занепокоєння про майбутнє: непевність у повсякденнім житті змушує дітей думати, що життя буде непередбаченому й надалі.

Найбільш універсальною й важкою реакцією на кожне – ^не тільки сексуальне – насильство є низька самооцінка, яка сприяє збереженню й закріпленню психологічних порушень. Особистість із низькою самооцінкою переживає почуття провини й сорому. При цьому характерні постійна переконаність у власній неповноцінності, у тому, що «ти гірше всіх». Внаслідок цього дитині важко добитися поваги навколишніх, успіху, спілкування його з однолітками утруднене.

Існують і інші «маркери» низької самооцінки – види захисної, компенсаторної поведінки, які можна виявити в жертв насильства. Це экстрапунитивные форми: вереск; ниття; спрага перемоги й самооутверждения за всяку ціну; обман у грі; прагнення до досконалості; крайні хвастощі й самохвальство; роздача своїх грошей, іграшок або цукерок (підкуп); обвинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних приймань залучення уваги (блазенство, дражніння інших дітей, антисоціальну поведінку: злодійство, неправда, бійки, псування речей і т.д.). Є також интрапунитивные «маркери» низької самооцінки: зайва самокритика; замкнутість; соромливість; вибачення по кожному приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність до ухвалення рішення або вибору; підкреслена захисна поведінка; надмірні спроби завжди й усім подобатися.

Жертви фізичного й сексуального насильства часто страждають депресією й відрізняються аутоагрессмвным поведінкою. Депресивні симптоми виражаються в переживанні туги, смутку, нездатності відчувати радість, насолода і т.д. Аутоагрессивное поведінка виражається в діях, спрямованих на нанесення собі травм, у спробах суїциду й суицидальных думках. Згідно із психоаналітичним трактуванням, жертва в такий спосіб як би «погоджується» з підсвідомим бажанням батьків – «було б краще, якби цієї дитину не було взагалі». Чим важче травма, наприклад при сексуальнім насильстві, тем вище ризик суїциду й більш глибоко виражена депресія.

Поганий самоконтроль і порушення поведінки властиві жертвам як фізичного, так і сексуального насильства. Однак, уважає A. Green (1995), для жертв фізичного насильства більше характерні агресивність, руйнівна поведінка як у школі, так і будинку, безконтрольність поведінки. За допомогою агресії вони захищають себе від хвилювання (тривоги) і почуття безпорадності. Результат такої поведінки – збільшення дистанції від інших. Вороже відношення до інших людей продиктоване острахом заподіяти собі біль. У таких дітей звичайно мало друзів, тому що ровесників часто лякає їхня вибухова, імпульсивна поведінка.

У різні періоди життя реакція на сексуальне насильство в дітей і підлітків проявляється по-різному (Rowan, Foy, 1993, Goodwin, 1995):

• дітям до 3 років властиві страхи, сплутаність почуттів, порушення сну, втрата апетиту, агресія, страх перед чужими людьми, сексуальні ігри;

• у дошкільників психосоматичні симптоми виражені меншою мірою, на перший план виступають емоційні порушення (тривога, боязкість, сплутаність почуттів, провина, сором, відраза, безпорадність, відчуття своєї зіпсованості) і порушення поведінки (регрес, відстороненість, агресія, сексуальні ігри, мастурбація);

• у дітей молодшого шкільного віку – амбівалентні почуття стосовно дорослих, складності у визначенні сімейних ролей, страх, почуття сорому, відрази, відчуття своєї зіпсованості, недовіра до миру; у поведінці відзначаються відстороненість, агресія, мовчазність або несподівана говіркість, порушення сну, апетиту, відчуття «брудного тіла», сексуальні дії з іншими дітьми;

• для дітей 9-13 років характерно те ж, що й для дітей молодшого шкільного віку, а також депресія, диссоциативные епізоди – почуття втрати відчуттів; у поведінці: ізоляція, маніпулювання іншими дітьми з метою одержання сексуального задоволення, суперечлива поведінка;

• для підлітків 13-18 років – відраза, сором, провина, недовіра, амбівалентні почуття стосовно дорослих, сексуальні порушення, невизначеність своєї ролі в родині, почуття власної непотрібності; у поведінці: спроби суїциду, відходи з будинку, агресія, избегание тілесної й емоційної інтимності, непослідовність і суперечливість поведінки.

Для дітей – жертв фізичного й сексуального насильства характерне використання неконструктивних механізмів психологічного захисту, які обгороджують дитину від усвідомлення неприємних почуттів, спогадів і дій. Ціль психологічного захисту полягає в збереженні Я и зниженні тривоги. Для відторгнення своїх травматичних спогадів жертви насильства використовують заперечення, проекції, ізоляцію почуттів, дисоціацію й розщеплення.

Жертва насильства не в змозі одночасно визнати погані й гарні сторони своїх батьків. Діти запекло намагаються зберегти в собі вистава про «гарну» маму й тому заперечують факт насильства, коли мама «буває поганий». Це характерно для дітей, у яких питущі батьки були позбавлені батьківських прав через насильство й зневаги батьківськими обов'язками. Незважаючи на свій негативний життєвий досвід: побої, голод, катування з боку батька, ці деги однаково вважають, що в родині краще, чим у дитячому будинку. Заперечення захищає дитину від усвідомлення їм власного відкидання, ворожості й презирства з боку батьків (Kessler et al., 1995).

Проекція своїх почуттів і думок на інших виражається в малюнках, іграх, казках, історіях, створених дітьми, подвергшимися фізичному й сексуальному насильству. Це має дуже важливе прогностичне значення в плані переробки стресу.

Ізоляція дозволяє блокувати неприємні емоції, так що зв'язок між якоюсь подією і його емоційним фарбуванням у свідомості дитини не проявляється. Даний механізм приводить до «заморожування» почуттів, з'являється емоційна тупість, яка дозволяє хоч якось упоратися з болем, тому що почувати всі дуже важко. Інакше дитині в таких умовах не вижити.

Дослідження останніх років показали, що этиология множинної особистості – розладу, при якім «суб'єкт має трохи виразних і роздільних особистостей, кожна з яких визначає характер поведінки й установок за той період, коща вона домінує» (Каплан, Сэ-Дока, 1994), – прослідковується в ранньому дитячому досвіді інтенсивного тривалого насильства, причому останнє може бути як фізичним, так і психологічним.

У цьому випадку жертва зустрічається насамперед з неминучістю повторення травматичної ситуації, і виникає необхідність вироблення захисної адаптивної стратегії, у буквальнім значенні «стратегії виживання». Таким захистом для особистості стає дисоціація. Тому що тіло зазнає насильству й жертва не в змозі це запобігти, єдність особистості зберігається шляхом відщіплення Я від власного тіла. Результатом стає переживання «заціпеніння», «омертвіння», дереалізація (відчуття нереальності, що відбувається) і часткова амнезія.

Слід зазначити, що ранні ознаки дисоціації в маленьких дітей небагато відрізняються від ознак дисоціації в дітей постарше, які досить різноманітні: наявність уявлюваного супутника; безпам'ятність; провали в пам'яті; надмірне фантазування й мрійність; лунатизм; тимчасова втрата пам'яті.

Таким чином, більшість дослідників сходяться в тому, що результатами пережитого в дитинстві насильства, так званими «віддаленими ефектами травми», є порушення Я-Концепції, почуття провини, депресія, труднощі в міжособистісних відносинах («втрата базової довіри до себе й миру») і сексуальні дисфункции (Ільїна, 1998).