Тема 7/1: «технології психологічної допомоги в ситуації насильства» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 7/1: «технології психологічної допомоги в ситуації насильства»



Завідувач кафедри

Психології управління

_______________ доц. С.С. Макаренко

«_______» __________________ 2012 р.

 

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни “Психологія діяльності

в кризових ситуаціях”

Спеціальність – «Психологія управління», «Практична психологія»

Курс – 3

Група (и) – ПП-31, ПУ-31, ПУ-32.

ПЛАН

Проведення заняття

№ п/п Зміст Час (хв.)
     
І Вступна частина: ­ перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; ­ оголошення теми лекційного заняття та питань, які виносяться на заняття; ­ визначення навчальної і виховної мети заняття; ­ визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю.     до 5
ІІ Основна частина: 1.Поняття й види насильства: фізичне, психологічне, сексуальне, домашнє. Цикл насильства. 2. Ознаки насильства в дітей і підлітків. Наслідки насильства у дітей. 3. Методи психологічної допомоги потерпілим від насильства.            
ІІІ Підсумкова частина заняття: 1) висновки до лекційного заняття; 2) відповіді на запитання; 3) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.   до 10

ПЛАН-КОНСПЕКТ

Вступ

Насильство визначається як примусовий вплив на кого-небудь. Найпоширеніша класифікація видів насильства, заснована на характері насильницьких дій. Вона включає: фізичне, сексуальне, психологічне (емоційне) і економічне насильства (Алексєєва, 2000).

Фізичне насильство – це поштовхи, ляпаси, удари ногою, використання важких предметів, зброї й інші зовнішні впливи, які приводять до болючих відчуттів і травм. Такі діяння (образа дією), згідно з законом України, кваліфікуються як злочин.

Психологічне (емоційне) насильство – це погрози, брутальність, знущання, образа словом і будь-яка інша поведінка, що викликає негативну емоційну реакцію й душевний біль. Емоційні образи ідентифікувати набагато складніше. Образи, хоча й не залишають синців на тілі, можуть бути набагато руйнівніше й разом з іншого роду впливами, у тому числі фізичними, сильніше травмують психіку.

Сексуальне насильство – вид домагання, що виражається у формі як нав'язаних сексуальних доторкань, сексуального приниження, так і примусу до сексу й здійснення сексуальних дій (аж до зґвалтування й інцесту) проти волі жертви.

Крім насильства, що виходить від сторонніх осіб, як особливий вид виділяється сімейне (домашнє) насильство.

Домашнє, побутове насильство, або насильство в родині, містить у собі фізичні, психічні, емоційні й сексуальні образи. Воно поширюється не тільки на замужні пари, але й на співмешканців, коханців, що були подружжя, батьків і дітей. Воно не обмежується гетеросексуальними відносинами.

Економічне насильство в родині, такий як одноособовий розподіл засобів сімейного бюджету домінуючим членом родини й строгий контроль над витратою грошей з його боку, є однієї з форм вираження емоційного тиску й образи.

 

 

ЦИКЛ НАСИЛЬСТВА

Патерни циклу насильства різні, але завжди повторюються, нарощуючи силу й частоту (Міняйло, 2002).

1. Під час першої фази, або стадії наростання напруги, відбуваються незначні випадки побоїв і наростання напруженості між партнерами. Потерпілі виходять із такої ситуації різними шляхами: вони можуть заперечувати наявність самого факту побиття або зводити до мінімуму значимість насильства («Могло б бути гірше, це всього лише синець»). Не раз зовнішні фактори можуть балансувати на грані перехід до наступної стадії. Жертви насильства йдуть на всі, щоб контролювати ці фактори – виправдовуючи жорстокість і навіть захищаючи таку поведінку членів родини й інших людей.

2. Друга фаза характеризується випадками сильного побиття. До кінця першої стадії губиться всякий контроль над процесом. Тут уже неминуче грубе побиття. Нападаючий не здатний управляти своєю деструктивною поведінкою, що служить початком жорстокого розвитку подій. Основна відмінність між першої й другий стадіями в тому, що отут обидві сторони усвідомлюють: ситуація вийшла з-під контролю. Тільки одна людина може покласти кінець насильству – сам нападаючий. Поведінка потерпілого на цій стадії нічого не міняє.

3. Третя стадія, медовий місяць, несе із собою період надзвичайного спокою й любові, уваги й навіть, у деяких випадках, покаяння. Жорстокість змінює подарунки, гарні манери, запевнення, що насильство ніколи більше не повториться, благання про прощення. Жертві хочеться вірити, що з кошмарами буде покінчено назавжди. Під час цього періоду партнери відзначають знову нібито спалах між ними щирого почуття любові. Однак, оскільки це взаємовідношення деструктивне, стадія медового місяця закінчується, переходячи до фази наростання напруги в новому циклі насильства.

Найпоширенішими наслідками домашнього насильства, на думку більшості опитаних, стають психологічні травми й стреси, погіршення здоров'я.

Американський дослідник сімейного насильства Л. Мак-Клоскі виділяє основні причини його стабілізації, на її думку, що цілком залежать від жінки, подружжя, нездатної кардинально змінити ситуацію й вирватися з порочного кола подібних взаємин, позбавивши тим самим і себе, і своїх близьких від страждань. Нерідко жінка, не розуміючи джерел невмотивованої жорстокості, починає обвинувачувати або засуджувати себе, шукати причини насильства в собі. Перенос провини із ґвалтівника на жертву називається «осудом жертви». Через повну економічну залежність від чоловіків, неможливості або небажання працювати, відсутності престижної професії або утвору, через страх перед зниженням свого соціального статусу багато жінок бояться розлучення й терплять насильство виняткове заради матеріальних благ. У таких випадках жінки починають добровільно самоізолюватися, боячись ревнощів і демонструючи повну відданість і самовіддачу або соромлячись себе й своїх сімейних відносин. Має місце також свідоме прийняття й очікування насильства з боку чоловіка, коли жінка вважає, що чоловікові по його природі й соціальному призначенню властиво ображати й тримати чоловікові в страху, а тому на це треба дивитися «філософськи», спокійно.

До категорії жінок, що добровільно прирікають себе на роль жертви, в основному ставляться ті, хто з дитинства засвоїв стереотипи подібної поведінки в родині, і ті, хто дотримується подібних поглядів, свідомо погоджуючись на довготерпіння й повну залежність від чоловіків. Багато з жертв сімейного насильства, що виросли в умовах, коли шлюб уважався чимсь нерушимим і даним ледве чи не від Бога, також уважають, що зобов'язано терпіти образи, аби тільки не зруйнувати родину. Як правило, це жінки з низькою самооцінкою, позбавлені почуття власної гідності, відчуття цінності своєму життя, що вважаються, що цілком заслуговують таке відношення.

Жінки частіше, чим чоловіка, стають об'єктом сімейного насильства. Це цілком очевидний висновок. Якось не прийнято розглядати в якості жертв самих чоловіків. Насправді, випадки сімейного насильства над чоловіками поширені не настільки широко, як над жінками, але й вони нерідкі, а тому скидати їх з рахунків не випливає. Тим більше що не чоловіків, а саме жінок – носительок і ініціаторів насильства над дітьми, як відомо, чимало серед, видалося матерів, що б люблять. І нарешті, коли обоє партнера постійно провокують один одного й учиняють бійки, сварки, скандали, ображають і принижують один одного, має місце взаємне насильство. При цьому, як уважають дослідники подібних відносин, зовсім неважливо, кго їх ініціює: відповідальність несуть обидві сторони.

Ступінь прояву насильства в родині може коливатися від незначної, такий, приміром, як ляпанці або поштовхи, використовувані скоріше для залякування, чому для нанесення каліцтва, до вбивства. Більшість випадків насильства в родині пов'язане із психологічним тиском і покріпаченням. Будь-якої фізичної акції звичайно передує словесна образа у вигляді свари, що принижує людську гідність. Жертві буквально внушаются почуття її марності, нікчемності, некомпетентності, непривабливості, неповноцінності. Кожний, хто живе в будинку, де панує тиран, не почуває себе психологічно безпечно, комфортно. Є в насильства й інші жертви – вільні або мимовільні співучасники конфліктів або трагічних подій – члени родини, близькі, друзі, які стають його сожертвами й у яких також з'являються посттравматичні наслідки – фізичні й психічні розлади. Сімейне насильство впливає на всі без винятку членів родини, незалежно від того, стосується воно їх прямо або побічно, тому що все змушені до нього пристосовуватися. Наслідками цього стають страх, підозрілість, емоційна й фізична відчуженість, що удушающая атмосфера.

Не існує єдиної теорії, здатної повністю пояснити всі випадки й причини сімейного насильства. Беручи до уваги складність людської натури, особливості соціальної взаємодії й характер родини як соціальної структури, потрібно все-таки враховувати й усю різноманітність родин, індивідуальні характеристики їх членів і ті соціальні відхилення, які, переплітаючись і сполучаючись, можуть породжувати насильство. Усе це також надає особливого значення взаємному впливу людей один на одного і їх учинкам, які передують насильству й випливаю) т їм.

Проблеми сімейного насильства при винятковій своїй гостроті й актуальності дуже різі як у плані своїх проявів, так і з погляду причин і етіології, а виходить, і з погляду практичної роботи з їхнього запобігання й виправленню.

Розглянемо ряд міфів про сімейне насильство:

Міф 1: Образа жінок має місце переважно в нижчих шарах суспільства й серед національних меншин.

Однак факти свідчать про те, що побиття дружин широко поширене у всіх социоэкономических групах. Жінки, що належать до середнього й вищого класу, намагаються не розголошувати своїх проблем. Ці жінки також можуть боятися соціальних труднощів і оберігати від потенційної шкоди кар'єру чоловіка. Багато уважають, що повага, яким користуються їхні чоловіки в суспільстві, може поставити під сумнів правдоподібність історій про побиття. З іншого боку, малозабезпечені жінки позбавлені подібних забобонів, тому їх проблеми більш на очах.

Міф 2: Ображені жінки – мазохистки й божевільні.

Факти свідчать про те, що деякі люди одержують задоволення від побиттів або образ. Жінки не розривають страждання, що приносять їм, взаємин в основному через економічну залежність від свого партнера, оскільки соромляться розповісти кому-небудь про насильство і їм нікуди звернутися по допомогу або тому, що бояться відплати у відповідь на свої дії. Іноді суспільство й родина схиляють її залишитися із чоловіком. Поведінка, обумовлене прагненням вижити, часто неправильно витлумачується як божевілля.

Міф 3: Насильство прямо пов'язане з алкоголізмом; тільки питущі чоловіки б'ють своїх дружин.

Факти говорять про те, що третина чоловіків, що роблять насильство, не п'ють взагалі; багатьох стосується проблема алкоголізму, але вони знущаються зі своїх дружин як у сп'янінні, так і поза ним. І тільки деякі чоловіки бувають майже завжди п'яні. Алкоголь знімає заборони й робить для деяких чоловіків побиття припустимим і виправданим.

Міф 4: Жінки самі навмисне провокують своїх мучителів.

Факти говорять про те, що суспільство, що не бажає приписувати провину здійснюючому насильство чоловікові, замість цього рационализует і навіть виправдовує насильство, зображуючи жертву буркотливою й ниючою жінкою, що б'є своїм чоловіком, який використовує будь-яку свою незначну фрустрацію або роздратування як виправдання своїх дій.

Таким чином, міфи розходяться з фактами. Будь-який чоловік, незалежно від того, чи є він алкоголіком, наркоманом, психопатом чи ні, може бути ґвалтівником.- У дійсності, багато хто з них добре контролюють себе, мають престижну роботу, активні в суспільстві, мають багато друзів (Моховиків, 2001).

Дані міжнародних організацій свідчать про те, що сімейне насильство широке поширене.

В 1992 р. ЮНІСЕФ представила зведену доповідь про насильство за тендерною ознакою, у якій узагальнені статистичні дані про випадки побиття дружин по всіх країнах миру. З доповіді випливає, що жорстокий обіг із дружинами широко поширене: у Бангладеш, Барбадосі, Гватемалі, Індії, Кенії, Колумбії, Коста-Рике, Норвегії, Чилі, Шрі-Ланці.

У Сполучених Штатах кожні 15 секунд б'ють жінку. Більш ніж 50% жінок хоча б раз у своєму заміжжі були побиті чоловіками. Найпоширеніша форма насильства в родині – нанесення тілесних ушкоджень жінкам. 20% усіх відвідувань травматологічних пунктів становлять випадки жінок, побитих своїми чоловіками. У трьох випадках із чотирьох убивство жінки робить її подружжя. Набагато менше випадків убивства жінок у домашніх умовах незнайомцем. 95% епізодів насильства в родині роблять чоловіка. Понад 75% зареєстрованих випадків насильства в родині відбулося після розлучення. Якщо жінка йде від ее чоловіка, що б'є, це підвищує для неї ризик бути вбитої на 75% (ООН, Центр по соціальному розвиткові й гуманітарним питанням, 1998).

У Канаді, виходячи зі статистичних даних, отриманих від лікарів, адвокатів, працівників соціальної сфери, а також від поліції, було підраховано, що кожна десята жінка стає жертвою жорстокого обігу з боку свого партнера (Fischer, 1985). У Росії від сімейного (домашнього) насильства щорічно гинуть 14 тис. жінок.

Чітка вистава про реальні масштаби сімейного насильства в суспільстві попросту отсутствует. Люди не усвідомлюють серйозності й важливості цієї проблеми. Досить широко поширена думка, що ця дуже особиста справа й не сле-дуе1 надавати даній темі широкий розголос.

Історично зложилося гак, що чоловіки мали право контролювати поведінка дружин і піддавати їхнім тілесним покаранням за неналежне, з їхнього погляду, поведінка. Хоча історичне і юридичне право чоловіків карати дружин і ставитися до них як до своєї власності вже не існує, соціальні права жінки поки залишаються спірними. Деякі вважаються, що чоловік повинен бути твердим і агресивним, а жінка – пасивної й безмовної.

Будучи розповсюдженим явищем, насильство відносно жінок особливо не засуджується. Зґвалтування, сексуальні домагання й зловживання чоловічими правами навіть у засобах масової інформації не розглядаються як серйозні злочини, а це підтримує в суспільній думці переконання про те, що жінка може бути легкою мішенню для приниження. Стрес, конфлікт, будь-яка фрустрація багато поколінь, що охоплюють, родини, – лише додаткові фактори в насильстві. У будь-яких взаєминах ці стани можуть викликати напруга й конфронтацію, але самі по собі вони необов'язково спричиняють насильство, яке є окремою проблемою.

На жаль, конфлікти в родині – явище задоволене типове. Вони виражають якісні зміни відносин, стають знаком сімейної патології. Родина існує в певному життєвому циклі. Короткочасні конфлікти можуть почасти стимулювати її саморозвиток, сприяти досягненню згоди. Але конфлікти інтенсивні й тривалі неминуче викликають нестабільність, розлад. До того ж до виникнення конфлікту може привести суб'єктивне сприйняття ситуації як конфліктної однієї зі сторін. Конфлікт народжується як свого роду реакція на минуле, коли трапилося те, із чим людей не може погодитися постфактум. Конфлікт може бути викликаний віддаленою метою. Причому учасник конфлікту звичайно ніколи не говорить, що прагне завдати удару іншому, скривдити його, заподіяти біль, нав'язати свій спосіб життя і т.д. Насправді ж саме ці наміри нерідко бувають головною метою, завдяки чому важливим стає не сам предмет конфлікту, а саме досягнення певного стану супротивника, доведення його до «крапки кипіння», завдання збитків.

Конфлікт, що приводить до насильства, можна назвати, використовуючи термін Л. Козера, «нереалістичним» (Козер, 2000). Він виникає з агресивних імпульсів, що шукають вираження незалежно від об'єкта. Суть конфлікту – у самовираженні, у тому числі у вигляді афектів.

Сучасна цивілізація не тільки не пригнічує, але й, навпаки, стимулює прояв агресії й культивує насильство. Агресія цілком могла еволюційно закріпитися як доцільний інстинкт виживання, захисту від зовнішніх загрозливих впливів. Однак якщо виходити не тільки з еволюційного закріплення агресивності, але й з безперервного еволюційного відбору особливо агресивних індивідів, логічно прийти до вистави про спонтанну природу агресивності сучасної людину. Але всі властивості людини потребують зовнішніх стимуляторів для свого повного прояву.

Вірогідно встановлене, що жорстокий обіг з дитиною в родині породжує не тільки агресивна поведінка стосовно інших дітей, але й веде до насильства й жорстокості в дорослім житті, перетворює фізичну агресію в життєвий стиль особистості. Високий рівень агресії визначає вибір людиною відповідних форм поведінки, наприклад, зростають показники спонтанної реактивної агресії, дратівливості. Часто жорстокість обумовлена не тільки емоційно, вона зароджується й на ґрунті інтелектуальної нездатності й фанатизму.

Досвід кризових служб показує, що потенційні жертви насильства проявляють наступні характерні ознаки поведінки:

• відчувають страх перед запальністю свого партнера;

• часто уступають партнерові, боячись образити його почуття або викликати гнів;

• почувають бажання «урятувати» партнера, коли той попадає в неприємне або скрутний стан;

• виправдовують поганий обіг партнера й перед собою, і перед іншими;

• терплять, якщо партнер, дратуючись і злити, б'є їх, штовхає, пхає і т.д.;

• ухвалюють розв'язки щодо своїх дій або вчинків друзів залежно від бажання або реакції партнера;

• виправдовують партнера тим, що він поводиться точно так само, як колись його рідний батько надходив з матір'ю.

Існує набір рис характеру, які були виявлені в чоловіків, що били своїх подруг або дружин; чотири останні характеристики майже зі стовідсотковою гарантією вказують на схильність до насильства. Якщо чоловік виявляє трохи чорт характеру з нижчеперелічених (три або чотири), то ймовірність фізичного насильства достатня висока – чому багатше набір цих характеристик, тем вище ймовірність насильства. У деяких випадках він може мати всього пари характерних рис, пізнаваних для жінки, але вони роздуті до неймовірних меж (наприклад, надмірні ревнощі, що доходить до абсурду). Спочатку чоловік буде намагатися пояснити своя поведінка як прояв любові й турботи, і жінці це може лестити; із часом поведінка стає більш жорстоким і спрямоване на гноблення жінки (Міняйл, 2002).

ЗҐВАЛТУВАННЯ

Сексуальні напади – кримінальна проблема, яка стала зустрічатися частіше в наш час. У результаті насильства в жінок проявляється цілий набір травматичних симптомів. Нерідко жертви насильства надалі переслідуються системою правосуддя й суспільством. І якщо цією проблемою не займатися, то згодом ця гостра травма може розвитися в травматичний синдром зґвалтування, по своєму стану близький до такого розладу, як посттравматичний стрес.

Травматичний синдром зґвалтування (ТСИ) по симптоматиці досить близький до ПТСР. Ellis (1983) припускає, що в реакції на зґвалтування тут можна виявити 3 фази: короткострокову, проміжну й довгочасну. Короткострокова реакція характеризується набором травматичних симптомів, таких як соматичні скарги, розлад сну, нічні кошмари, страх, підозрілість, тривожність, загальна депресія й соціальна дезадаптация. Rosenhan і Seligman (1989) затверджують, що на кризу, що випливає за зґвалтуванням, впливає стиль емоційного реагування жінки. Деякі жінки виражають свої почуття, проявляють страх, тривожність; вони часто плачуть і перебувають у стані напруги. Інші намагаються управляти своєю поведінкою, маскують свої почуття й намагаються виглядати спокійними.

Симптоматика залишається щодо стійкої протягом 2-3 місяців. У проміжній фазі, від 3 місяців до 1 року після нападу, дифузійна тривожність звичайно стає специфічною, пов'язаної зі зґвалтуванням. Потім жінки випробовують стан депресії, соціальної й сексуальної дисфункции. У період тривалої реакції, більш 1 року після нападу, до поточного стану додається гнів, гіперактивність щодо небезпеки й зниження здатності насолоджуватися життям (Ellis, 1983). Згідно з дослідженнями, проведеними Renner et al. (1988), усього лише 10% жертв насильства не проявляють ніяких порушень поведінки після нападу. Поведінка 55% жертв помірковано змінене, а життя 35% жертв супроводжується серйозної дезадаптацией. Через кілька місяців після нападу, 45% жінок якимось образом здатні адаптуватися до життя; 55% жертв випробовують тривалі наслідки травми.

Із усього вищесказаного можна вивести, що більш половини жертв зґвалтування проявляють деякий рівень ТСИ після зґвалтування. Вихід з депресії й соціальне коректування звичайно займають кілька місяців після травми. З іншого боку, страх, тривожність, переживання травми, розладу сну, нічні кошмари, избегание стимулів, що нагадують про напад, – це симптоми, які часто залишаються в жертви зґвалтування на багато років, якщо не назавжди. Жертви нападу також зазнають труднощів у міжособистісних відносинах зі значимими фігурами й органами влади; їхня задоволеність роботою нижче, чим у більшості, у них також менше надій на майбутнє. Крім того, їх самооцінка (самоповага) нижче, чим в інших жінок навіть по закінченні 2 ле г після ситуації нападу (Murphy et al, 1988).

ТСИ необов'язково розвивається відразу ж після нападу. Якщо жертва звертається за професійною допомогою негайно після зґвалтування, то ймовірність того, що вона буде випробовувати симптоматику ПТСР, – менше (Rosenhan et al, 1989).

На ймовірність розвитку ТСИ й ступеня його серйозності впливають особистісні характеристики жертви. Очевидно, що жінки з більшим набором механізмів совладания й з високою емоційною й психологічною стабільністю рідше страждають від симптомів ПТСР, чому жінки, у яких Дані характеристики відсутні.

Зґвалтування має соціальний характер. Жертва зустрічається не тільки зі зґвалтуванням і впливом на неї, але також і з реакцією навколишніх. Renner (1988) пропонує Розглядати ситуацію жінки, подвергшейся зґвалтуванню як безвихідну ситуацію. Якщо жінка вирішує пручатися в момент нападу, то більш імовірно, що вона одержить соціальну підтримку від своєї родини й друзів; також більш імовірно, що органі правопорядку й медичний персонач повірять їй. З іншого боку, вона змушено оплатити вартість цієї підтримки. По-перше, у результаті нападу при опорі підвищується ймовірність ушкоджень. Таким чином, їй буде потрібно медична допомога, будуть притягнуті правоохоронні органі й вона буде змушено давати показання, пояснюючи багатьом людям що відбувся, тобто переживаючи заново ситуацію травми. Це може привести до посилення її критичного стану.

Однак якщо жертва не бажає ризикувати одержати додатковий збиток, то одержання допомоги від різних організацій і розуміння її ситуації навколишніми стає менш імовірним. Вона буде обвинувачувати себе за ненадання опору й відчує таке ж обвинувачення навколишніх, і в результаті буде випробовувати набагато більше провини й труднощів, що заважають дозволу проблеми (Rermer et al,, 1988).

Усе сказане є лише частиною соціальних проблем, пов'язаних із сексуальним нападом. Стереотипи щодо зґвалтування є досить-таки розповсюдженими в суспільстві й ще сильні серед чиновників правоохоронних органів і судів. Це пояснює некоректне «лікування», яке жертви одержують від представників цих установ. Жертвам часто ставлять запитання щодо їхньої власної поведінки, стилю одягу, сексуальному життя й розумового здоров'я – питання, які припускають винність жертви. Фактично, є величезна кількість випадків зґвалтування, які не доходять до судової практики через деякі особливостей жертви. Приміром, це такі особливості як: уживання жертвою алкоголю, некерована поведінка, ситуація розведеної жінки, що окремо живе або самотньої матері, безробіття або життя на змісті. Також якщо жертва знала ґвалтівника (що буває приблизно в 70% випадків), прийняла запрошення поїхати в його машині або добровільно пішла до нього додому, правоохоронні органі, імовірно, відхилять її заява як необґрунтована (Clark, Lewis, 1977).

Дж. Хиндман описала вісім факторів психічної травми, пов'язаних із сексуальним насильством (Ениколопов, 1995):

1. Сексуальна реакція жертви (тобто одержання в тому числі й задоволення). Це стає жахливим джерелом самозвинувачення, почуття провини, осуду, відкидання суспільством.

2. Жах. Будь-які пережиті форми активності, які викликали жах, не забуваються, вони вертаються й можуть раптово спливти через багато років.

3. Перекручена ідентифікація злочинця. Сприйняття ідентичності злочинця перекручене, жертва не може сприймати його як злочинця, якщо невинний у насильстві значима людина або суспільство розглядають ґвалтівника в позитивнім світлі.

4. Перекручена ідентифікація жертви. Вона не може сприймати себе безневинної, у таких людей часто низька самооцінка, вони самотні, замкнені.

5. Фобії або когнітивні порушення й відсутність навичок совладающего поведінки. Починають діяти такі механізми психологічного захисту, як витиснення, заперечення; часто виникає дисоціація й амнезія; з'являється саморуйнівна поведінка, потреба в покаранні, використання алкоголю й наркотиків.

6. Катастрофа розкриття. Ситуація розкриття ставить під сумнів колишні вистави про себе, підкріплює почуття сорому. Виникає страх, що сексуальне зловживання, якщо воно стане явним, може одержати продовження.

7. Травматичний зв'язок. Необоротна, глибока потреба жертви вступити у зв'язок із ґвалтівником з метою одержання любові, уваги, поваги. Жертва нездатна відстоювати свої власні потреби. Ґвалтівник повинен бути вилучений від жертви (якщо це родич).

Підтримка, яку жертва одержує від своїх батьків, чоловіка або партнера, від друзів, відіграє дуже важливу роль в успішнім подоланні травматичної ситуації. Однак значимі навколишні також переживають дуже лихоліття. У деяких випадках батьки відкидають жінку або обвинувачують її за те, що вона не виявила опори, що нападав (Renner, 1988).

Cohen і Roth (1987) виявили, що індивідуальні відмінності у вазі симптоматики пов'язані з віком жертви, социоэкономическим статусом і якістю життя до сексуального нападу (у дитинстві або в дорослому віці).

Реакція залежить і від того, чи повідомила жертва про насильство в правоохоронні органі або розповіла кому-небудь про цього відразу посла нападу. Ще одним фактором, що визначають вага симптоматики, є використання ґвалтівником сили, усних і фізичних уфоз або зброї.

Підтвердження

> правоти клієнтки й необхідності виразити свої почуття;

> реальності, що жертва залишилася в живі й має досить сил, щоб упоратися із травмою;

> природності й адекватності її почуттів,

> позитивного змісту проявів психологічного захисту.

3. Переконання

> що жертва не винувата;

> що вона подолає свої переживання, страхи й нічні кошмари, що є «оплакуванням втрати»;

> що теперішній стан пройде, якщо з'явиться надія;

> що вона має для подолання необхідні сили й ресурси;

> що їй самої слід визначати, що, коли й кому розповідати про те, що трапилося,.

НАСИЛЬСТВО НАД ДІТЬМИ

Діти, будучи самою незахищеною, уразливою соціальною групою, часто виявляються в зонах стихійних і природних катастроф, воєнних дій, стають жертвами фізичного, сексуального, емоційного насильства. По даним ООН, від сваволі батьків щорічно страждають близько 2 млн. дітей у віці до 14 років. Кожний десятий з них умирає, а 2 тис. кінчають життя самогубством (ООН, Центр по соціальному розвиткові й гуманітарним питанням, 1998).

Проблема психотравмирующего впливу насильства на дитину має не тільки психологічний, але також соціальний і юридичний аспекти, однак у Росії її вивченню поки не приділяється достатньої уваги (Тарабрина, 2001).

Насильство класифікується по декільком параметрам:

• явне або сховане (непряме) – залежно від стратегії поведінки кривдника;

•, що відбувається в сьогоденні або те, що трапилося в минулому;

• одиничне або множинн, що триває довгі роки;

• по місці події й оточення насильство буває: будинку – з боку родички, у школі – з боку педагогів або дітей, на вулиці – з боку дітей або незнайомих дорослих.

Найбільше поширення одержала наступна класифікація насильства, запропонована в роботі Асановой (1997).

Фізичне насильство – це будь-яке невипадкове нанесення ушкодження дитині у віці до 18 років. Фізичне насильство виражається у формі ударів по особі, тряски, поштовхів, ляпасів, удушення, стусанів, висновку в замкненім приміщенні, побиття ременем, мотузками, заподіяння каліцтв важкими предметами й ножем. Фізичне насильство включає також залучення дитини у вживання наркотиків, алкоголю, дачу йому отруйних речовин або «медичних препаратів, що викликають одурманення» (наприклад, снотворних, не прописаних лікарем), а гакже спроби втоплення.

Сексуальне насильство – використання дитину (хлопчика або дівчинки) дорослим або іншим дитиною для задоволення сексуальних потреб або одержання вигоди. Сексуальне насильство включає полові зносини (коитус), оральный і анальний секс (включаючи інцест), взаємну мастурбацію, інші тілесні контакти з половими органами. До сексуального розбещення ставляться також залучення дитини в проституцію, порнобізнес, оголення перед дитиною полових органів і сідниць, підглядання за ним, коли він цього не підозрює: під час роздягання, відправлення природніх потреб.

Зневага інтересами й потребами дитину – відсутність винного забезпечення основних потреб і потреб дитину в їжі, одязі, житлі, вихованні, утворі, медичній допомозі з боку батьків або осіб, їх, що заміняють, у силу об'єктивних причин (бідність, психічні хвороби, недосвідченість) і без таких. Типовим прикладом зневажливого відношення до дітей є залишення їх без догляду, що приводить до нещасних випадків, отруєнь і іншим небезпечним для життя й здоров'я дитину наслідкам.

Психологічне насильство – постійне або періодична словесна образа дитину, погрози з боку батьків, опікунів, учителів, вихователів, приниження його людської гідності, обвинувачення його в тому, у чому він не винуватий, демонстрація нелюбові, ворожості до дитини. До цього виду насильства ставляться також постійна неправда, обман (у результаті чого дитина втрачає довіру до дорослого), а також пропоновані до дитини вимоги, що не відповідають його віковим можливостям.

В окрему форму виділяється також емоційне насильство. Деякі дослідники вважаються, що в основі будь-якої форми насильства, у тому числі й сексуального, лежить насильство емоційне, депривация, відкидання, яке виявляється «особливо підступним» і «заподіює значний збиток розвитку особистості й формуванню механізмів сов-ладания» (Palmer, Mcmahon 1997).

Як правило, дитина-жертва страждає одночасно від декількох форм насильства, тобто переживає «багато форм насильства відразу». Так, для дітей, що страждають від інцесту, неминучими є супутні руйнування сімейних відносин і довіри до родини, маніпуляції, а найчастіше й залякування з боку батька-ґвалтівника, квалифицируемые як психологічне насильство. Діти й дорослі – жертви зґвалтування, наприклад, часто переживають і фізичне насильство (побиття), і емоційне (погрози вбити або покалічити).

Зневазі й насильству над дітьми сприяють певні соціальні й культурні умови (Зинов'єва, Михайлова 2003).

1. Відсутність у суспільній свідомості чіткої оцінки фізичних покарань.

2. Демонстрація насильства в засобах масової інформації.

3. Права громадян на недоторканність приватного життя, особисту й сімейну таємницю, закріплені в Конституції, не дозволяють вчасно встановити факт насильства й здійснити втручання.

4. Відсутність ефективної превентивної політики держави.

5. Недостатнє розуміння суспільством насильства як соціальної проблеми.

6. Низька правова грамотність населення.

7. Погана поінформованість дітей про свої права.

8. Недосконалість законодавчої бази.

Є різні сучасні теорії, що намагаються пояснити причини насильства над дітьми в родині. Соціологічна модель розглядає вплив соціокультурних факторів на ризик виникнення насильства над дітьми. До таких факторів звичайно відносять: стереотип сімейних відносин, засвоєний ще в дитинстві й прийнятий у даній соціальній групі, а також житлові й матеріальні умови родини. Із психіатричної, медичної точки зору жорстокий обіг і зневага дитиною – наслідок патологічних змін у психіці батьків, деградації, алкоголізації. Соціально-психологічний підхід пояснює прояву насильства особистим життєвим досвідом батьків, їх «травмованим» дитинством. Психологічна теорія ґрунтується на виставі, згідно з яким дитина сам «бере участь» у створенні передумов для жорстокого обігу, що автоматично виливається в концепцію: поганий обіг як кінцевий результат деструктивних детско-батьківських відносин. Інтегруючи всі ці підходи в комплексну модель, насильство можна трактувати як багатомірний феномен, породжуваний взаємодією відразу декількох елементів, як то: особистісні особливості батьків і дитину, внутрішнсімейні процеси, стреси, викликувані соціально-економічними умовами, обставинами суспільного характеру (Орлов, 2000).

Соціально-економічні фактори ризику насильства в родині:

• Низький дохід.

• Безробіття або тимчасова робота, низький трудовий статус (особливо в батьків).

• Багатодітна родина.

• Молоді батьки.

• Неповна родина.

• Приналежність до меншостей. © Погані квартирні умови.

• Відсутність соціальної допомоги від держави й від громадських організацій.

Фактори ризику, обумовлені структурою родини й моделлю спілкування (Browne, Finkelhor, 1986):

• Родина батька-одинака, а також багатодітні родини.

• Вітчим у родині або приймальні батьки.

• Конфліктні або насильницькі відносини між членами родини (Михайлова, 1998, 2001).

• Проблеми між чоловіками (сексуальна незадоволеність, відсутність або недолік емоційної підтримки, ревнощі та ін.) (Coohey, 1995).

• Межпоколенная передача. Батьки, що випробували або бачили в дитинстві насильство, схильні до нього в обігу зі своїми дітьми. З раннього віку батьки-жертви засвоїли паттерн агресивної поведінки стосовно інших людей і членам родини зокрема.

• Проблеми взаємин батька й дитину.

• Емоційна й фізична ізоляція родини.

Фактори ризику, обумовлені особистістю батька:

• Особливості особистості батька: ригідність, домінування, тривожність, звична дратівливість (особливо на провокуючу поведінку дитини), низька самооцінка, депрессивность, імпульсивність, залежність, низький рівень эмпатии й відкритості, низька толерантність до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрілість і проблеми самоідентифікації (Алтосаар, 2000;.

• Негативне відношення батька до навколишніх і неадекватні соціальні очікування відносно дитини. У цьому випадку батьки оцінюють поведінку дитини як сильний стрессор. Їх відрізняє невдоволення й негативне самовідчуття. Вони почувають себе нещасними, незадоволеними своєму сімейним життям, що страждають від стресу.

• Низький рівень соціальних навичок. Відсутнє вміння вести переговори, вирішувати конфлікти й проблеми, подолати зі стресом, просити допомоги в інших. При цьому працюють механізми психологічного захисту: наявність проблеми заперечується, відповідно, не ухвалюється допомогу. Насильство над дітьми є сімейним секретом, який ретельно ховається й відкрите не обговорюється, оскільки викликає страх, обвинувачення, сором, провину і т.д.

• Псих



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; просмотров: 501; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.186.170 (0.122 с.)