Логічна структура норми права

Питання про структуру норм права є одним з дискусійних в юридичній науці.

Найбільш поширеною є ідея про трьохелементну побудову правової норми. Ця позиція випливає з наступних міркувань: для того щоб норма права могла реально й ефективно врегульо­вувати певне суспільне відношення, вона повинна:

• встановити певні правила поведінки суб'єктів (учасників, сторін) цього відношення шляхом визначення їх взаємних прав і обов'язків;

• визначити умови, за яких діють встановлені правила по­ведінки, тобто за яких суб'єкти можуть реалізовувати взаємні права та обов'язки;

• закріпити негативні наслідки, які настають у разі невико­нання приписів, що в ній містяться.

Виходячи з цього значне поширення одержала така абстракт­на конструкція: "якщо — то — інакше", відповідно до елементів якої визначають елементи логічної структури норми права. Еле­менту "якщо" відповідає такий елемент норми права, як гіпотеза, елементу "то" — диспозиція, "інакше" —_: санкція. Таким чином, згідно з наведеною конструкцією норма права логічно складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

При цьому слід мати на увазі, що визначальним елементом логічної структури норми права є диспозиція, адже саме в ній формулюється певне правило поведінки, заради якого й створю­ється норма права.

Диспозиція — це частина норми права, в якій визначається певне правило поведінки, тобто те, що суб'єкт повинен (або може) робити чи не робити. Ця частина норми права відповідає на запи­тання: "що робити?", "що не робити?", "що відбувається?" Саме в диспозиції міститься державно-владне розпорядження про не­обхідну або можливу поведінку певних суб'єктів і, таким чином, визначається модель поведінки, яку правотворчий орган бажає впровадити в суспільну практику.

Диспозиція може бути:

а) визначена — закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть поводити себе лише так, як зазначено в нормі права, вони позбавлені можливостей для вибору іншої поведінки;

б) не повністю визначена — вказує лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права та обо­в'язки самостійно;

в) відносно визначена — вказує на права та обов'язки суб'єктів, але надає можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин.

Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за наявності яких діє правило поведінки визначене в 'її дис­позиції. Гіпотеза відповідає на запитання: "коли?", "у яких випад­ках?", "за яких умов?" Установлюючи умови дії певного правила поведінки, гіпотеза вказує на межі дії диспозиції, тобто визначає обставини, за яких правотворчий орган бажає впровадити в сус­пільну практику певну модель поведінки. Тому нечіткість викладення змісту гіпотези правової норми може призвести до неправильної оцінки фактів, а отже — до довільних, не пере­дбачених у праві, дій суб'єктів.

Гіпотеза, як і диспозиція, може бути:

а) визначена: вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми;

б) не повністю визначена: містить формулювання в загальній формі типу "у необхідному випадку", а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб'єктами;

в) відносно визначена: обмежує: умови застосування норми певним колом формальних вимог.

У науковій літературі зустрічається також поділ гіпотез на абстрактні та казуальні.

Абстрактна гіпотеза — це гіпотеза, в якій умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, без глибо­кої деталізації, що дає змогу охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків. А оскільки родові ознаки, які міс­тить у собі абстрактна гіпотеза, — явища досить стійкі, то і норми, що мають таку гіпотезу, характеризуються високою стабільністю.

Казуальна гіпотеза визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки. Тому дія її поширюється на більш обмежене коло випадків, а сама норма має меншу стабільність, ніж за наявності абстрактної гіпотези.

Санкція — це частина правової норми, в якій містяться вказівки на ті негативні наслідки, що настають для суб'єкта в разі невиконання ним правил, визначених у диспозиції, або умов, уста­новлених у гіпотезі норми права. Санкція відповідає на запитання: "що буде?", "що станеться?", "які будуть наслідки?"

Наслідки, що передбачаються санкцією норми права, можуть знайти вираз у різних формах: у примусі до здійснення певних дій; у визнанні недійсними певних діянь; у зміні правового ста­тусу тих або інших суб'єктів тощо. При цьому характер санкцій залежить від урегульованих нормою суспільних відносин і, відповідно, від особливостей окремих галузей права, які включають ту чи іншу норму. Так, санкції норм конституційного права зводяться здебільшого до визнання недійсними певних діянь, що виконуються з порушеннями правових приписів, а санкції норм цивільного права — до заходів майнової відповідальності.

Санкції бувають:

а) визначені — вказують на конкретний, єдино можливий засіб впливу на правопорушника;

б) відносно визначені — вказують на кілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначає компетентний суб'єкт виходячи з особливостей конкретної справи.

Усі елементи структури норми права чітко вбачаються на прикладі такої норми: "Якщо в силу рішення суду, арбітражу або третейського суду (гіпотеза) продана річ вилучена у покупця (диспозиція), продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки (санкція)".

У той же час, слід пам'ятати, що йдеться про логічну структу­ру норми права. Це означає, що всі елементи правової норми (диспозиція, гіпотеза і санкція) можуть фіксуватися не в кожній із них. Однак норма права не може існувати без диспозиції, в якій формулюється певне правило поведінки, заради якого й створюється норма.

У багатьох випадках норми містять вказівку на те, що пору­шення правил диспозиції або умов гіпотези тягне за собою санкцію, яку слід самому розшукати в законодавстві, в інших нормах навіть такі посилання відсутні, а лише розуміються. У нормах права може не формулюватись гіпотеза. Це означає, що правило, зафіксоване в диспозиції, чинне за будь-яких умов. Прикладом може слугувати структура статті першої Конституції України, яка встановлює: "Україна є суверенна і незалежна, де­мократична, соціальна, правова держава". Структурно наведена стаття Основного Закону нашої держави складається лише з дис­позиції, і хоча в ній відсутня вказівка, за яких умов діє встановлене в ній правило, слід розуміти, що воно діє завжди і за будь-яких умов.

Диспозиція і гіпотеза в ряді випадків, наприклад у статтях Особливої частини Кримінального кодексу, можуть бути так тісно злиті, що їх неможливо розрізнити. Можливі випадки, коли елементи однієї норми права закріплені в різних статтях одного або навіть кількох нормативно-правових актів.