Поняття і основні ознаки права

Багатозначність терміна "право" зумовлена тим, що його корінь "прав" є основою багатьох слів: "правда", "правий", "справедли­вий", "правило", "правдивий", "правильний", "правити" таін.

Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, розрізняють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення; зміст кожного терміна відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки. Серед усіх тлумачень терміна "право" як такі, що мають значення для за­гальної теорії держави та права, доцільно виділити наступні:

а) можливість певної поведінки суб'єкта суспільних відносин (суб'єктивне право);

б) система правових норм, що регулюють суспільні відносини (об'єктивне право).

Саме об'єктивне право мається на увазі, коли йдеться про місце права в системі регуляторів відносин між людьми в суспільстві.

Складність права як соціального явища, його пов'язаність з іншими соціальними явищами — державою, економікою, ре­лігією, культурою суспільства, особливостями його історичного розвитку обумовлюють існування значної кількості підходів до визначення його поняття, сутності, змісту, форм існування тощо.

Існуючі підходи до розуміння права висвітлюють його тільки в певних аспектах, тому комплексну характеристику права можна надати лише шляхом всебічного вивчення його багатоманітних зв'язків з соціальною дійсністю.

Нормативно-позитивістський підхід до праворозуміння від­носить право до нормативних систем суспільства. При цьому під­ході виходять з того, що право має не лише ознаки, притаманні всім соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям тощо), а й специфічні властивості, що відрізняють право від інших соціальних норм. Право розглядається як система правових норм (загальнообов'язкових правил поведінки), які формулюються у нормативно-правових актах і нерозривно пов'язані з державою.

Соціологічний підхід визнає правом не систему абстрактних і формальних соціальних норм, а "живе" право, що безпосередньо проявляється в повсякденному суспільному житті через певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів. При цьому розрізняються право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, які узагальнені і сформульовані в за­коні і які співвідносяться як форма і зміст.

Генетичний підхід зосереджує основну увагу на процесах виник­нення й формування права, на його обумовленості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства. З цих позицій пра­вильне розуміння права обумовлюється встановленими причина­ми його виникнення та факторами, що впливають на його розвиток.

Інструментальний підхід виходить з визнання права перш за все специфічним інструментом, за допомогою якого врегульову­ється (впорядковується) поведінка учасників суспільних відносин.

При аксіологічному підході право розглядається як досягнення культури, як певна соціальна цінність. Тому право вивчається через встановлення його відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу і через встановлення того, що саме в правових явищах має прогресивний характер, а що відображає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системний підхід розглядає право як сукупність правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект системи складають норми права, юридичні факти, суб'єкти права, законність, пра­вопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, виникнення правовідносин, реалізація норм права, правове мислення та інші правові процеси.

Психологічний підхід не визнає правом систему сформульова­них у нормативно-правових актах (законах, інструкціях тощо) загальнообов'язкових правил поведінки. З позицій цього підходу правом є те, як суб'єкти, чия поведінка регламентується певними нормативно-правовими актами, розуміють зміст і спрямованість сформульованих у них приписів.

Поряд із згаданими у правознавстві відомі й інші підходи до праворозуміння.

Україна та країни континентальної Європи основним джерелом права визнають нормативно-правові акти, що містять у собі пра­вові норми. Даний факт обумовлює домінування в цих країнах в якості основних, але не єдиних, правових теорій та концепцій нормативістсько-позитивістського спрямування.

З цих позицій (у межах нормативного праворозуміння) право — це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановле­ному порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Праву притаманні певні ознаки (особливості), за якими воно відрізняється від інших соціальних норм, а саме:

• право виникає разом із державою, формулюється або санк­ціонується нею, тоді як інші соціальні норми (звичаї, моральні та релігійні норми) існували ще в первісному (додержавному) суспільстві або формувались без участі держави;

• право виражає волю не всього суспільства, не всього насе­лення держави, а лише тієї його частини (панівного класу чи соціальної групи тощо), яка знаходиться при владі, тобто ви­рішальним чином впливає на діяльність державного апарату;

• норми права мають формально визначений характер, тобто однозначно фіксуються в офіційному письмовому документі, який видається компетентним, тобто уповноваженим на це, дер­жавним органом;

• норми видаються або санкціонуються уповноваженими на те суб'єктами в суворо визначеному процесуальному порядку;

• норми права мають загальний характер. Це означає, що вони не мають конкретно визначеного адресата (Іваненка, Петренка або іншого конкретного суб'єкта), а розраховані на врегулюван­ня поведінки будь-яких суб'єктів, які попадають в ситуацію, що врегульовується нормою права;

• норми права мають загальнообов'язковий характер. Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від їхнього бажання, тоді як, наприклад, корпоративні норми обов'язкові лише для членів від­повідних об'єднань, а моральні норми виконуються не з обов'язку, а за переконанням людини в їхній користі для себе та оточуючих тощо;

• право має системний характер, який виявляється у взаємо-пов'язаності та взаємообумовленості правових норм;

• право регулює суспільні відносини шляхом установлення конкретних прав і обов'язків їх конкретних учасників. Інші соціальні норми можуть містити неконкретизовані положення загального характеру. Наприклад, одна з моральних норм за­кликає поважати старших, але за яких умов і яких форм має на­бирати ця повага, не деталізується;

• межі дії норм права завжди точно визначені в просторі (вони діють на території всієї держави чи окремих її частин), у часі (визначаються дати набуття і втрати чинності правових норм) та за колом осіб (установлюється їх обов'язковість для всього насе­лення країни чи лише для окремих категорій — військовослуж­бовців, пенсіонерів та ін.);

• виконання приписів права забезпечується державою, яка створює реальні умови й засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню сформульованих у правових нормах зразків поведінки, та передбачає засоби заохочення, переконання до здійснення встановленої нормою права поведінки. До суб'єк­тів, які не дотримуються встановленої нормою права поведінки, передбачається можливість застосування заходів державного примусу аж до позбавлення волі.

Деякі з наведених особливостей права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки праву приманний увесь комплекс цих ознак, що свідчить про його особливе місце в системі соціальних норм.

Ознаки права чітко виявляються при його порівнянні з інши­ми соціальними нормами.

Специфічні особливості нормативного змісту і форм його ви­разу в праві та моралі вбачаються при порівнянні їх основних ознак (див. таблицю 1 до цієї глави).

Співвідношення ознак права і звичаїв майже в усьому від­повідає співвідношенню права та моралі. Виняток становить відсутність розбіжностей, що сформульовані у п.8 таблиці 1. Адже звичаї, як і норми права (і цим вони відрізняються під норм моралі), формулюють не загальні принципи поведінки (як норми моралі), а містять у собі формулювання конкретних прав і обов'язків кон­кретних суб'єктів у певних обставинах.

Співвідношення основних властивостей права і корпоратив них норм наведено в таблиці 2.

Розглянуті основні ознаки права та ряду інших соціальних норм свідчать про те, що в системі соціальних норм, діючих у суспільстві, в якому сформувалась держава, право займає особ­ливе, чітко визначене місце.

Сутність і зміст права

Визначення сутності права протягом багатьох років продовжує залишатись одним із основних завдань загальної теорії держави і права. Адже від того, як вирішується це завдання, залежить якість розуміння права, рівень пізнання всіх інших компонентів правової системи, правильність висновків про їх соціальну цін­ність. Відповідь на запитання про сутність права багато в чому залежить від змісту і спрямованості концепції права, в межах якої воно здійснюється. Однак у більшості випадків сутність права цілком обґрунтовано пов'язується з його властивостями як явища цивілізації, особливого регулятора суспільних відносин.

У сутності предмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності основних властивос­тей. Отже, визначити сутність предмета або явища — значить відобразити їх внутрішній зміст у єдності їх основних властивос­тей. Можна стверджувати, що визначення сутності права як важливого і складного соціального явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі. При цьому слід гово­рити про ту роль, що її покликано відігравати і реально відіграє право на всіх етапах свого існування, в умовах держави будь-якого історичного типу. Дійсно, соціальна спрямованість права істо­рично може бути різною: від забезпечення панування одних класів над іншими — до забезпечення рівноправ'я та найсприят­ливіших умов для існування й розвитку для всіх, незалежно від соціального стану. Таким чином, конкретний зміст правових норм, що регулюють конкретні суспільні відносини, визнача­ється етапом розвитку суспільства. Це виявляється, наприклад, у тому, що в різні часи одні й ті самі явища правом оцінювались по-різному. Так, якщо за радянських часів у нашій країні заняття приватним підприємництвом розглядалось як правопорушення і тягло за собою відповідні санкції аж до позбавлення волі, то тепер право на підприємницьку діяльність гарантується Конституцією України. Однак у будь-якому випадку право врегульовує суспіль­ні відносини, формулюючи у своїх нормах правила поведінки, які відповідають інтересам і потребам правлячої соціальної вер­хівки або всього народу.

При визначенні сутності права необхідно виходити ще й з того, що вказані вище основні властивості права характеризують його перш за все як особливий вид соціальних норм (регуляторів відносин між людьми у суспільстві), покликаних упорядковувати відносини між людьми.

Врегульовуючи суспільні відносини шляхом встановлення певних правил поведінки для їх учасників, право перетворюється у своєрідну міру свободи в суспільстві.

При цьому право є мірою свободи:

• формально-визначеною, тобто однозначно зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах права, які містяться в нор­мативно-правових актах;

• рівною — свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

• справедливою — відображує об'єктивно зумовлене спів­відношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості;

• легітимною — запровадженою у встановленому порядку і сприйнятою суспільством;

• універсальною — спроможною врегульовувати різні за зміс­том і спрямованістю соціальні відносини.

Враховуючи викладене, є підстави для висновку про те, що сутність права полягає в тому, що воно є соціальним регулятором, особливою мірою свободи, ґрунтується на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури, виступає критерієм визначення суспільної корисності (правомірності) чи небезпечності (не­правомірності) поведінки людей та їх об'єднань.

Для того, щоб право могло реально врегульовувати поведінку людей, воно повинно мати певний зміст, який утворюють кон­кретні приписи (правила поведінки), що формулюються в нормах права. Ці приписи повинні закріплювати можливу (шляхом уста­новлення конкретних прав), обов'язкову (шляхом установлення конкретних обов'язків) поведінку суб'єктів, порядок здійснення встановлених прав і обов'язків, а також негативні наслідки, що наступають для суб'єкта в разі невиконання або неналежного виконання ним встановлених правом правил поведінки.

Таким чином, зміст права утворюють закріплені в нормах права приписи, що встановлюють:

• права і обов'язки певних суб'єктів;

• процедуру реалізації цих прав і обов'язків;

• правові наслідки невиконання приписів щодо прав і обо­в'язків або процедури їх реалізації.

Правові приписи, якими встановлюються конкретні дії, що їх можуть (права) або повинні (обов'язки) вчиняти певні суб'єкти, утворюють матеріальну сторону (аспект) змісту права. Ті ж приписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретних прав і обов'язків або правові наслідки їх невиконання, становлять функціональну сторону (аспект) змісту права.

Таким чином, зміст права — це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).