Взаємодія права з іншими соціальними нормами

У процесі регулювання суспільних відносин соціальні норми взаємодіють між собою. Ця взаємодія виявляється в таких формах:

1) вимоги різних соціальних норм можуть співпадати, у них можуть міститись однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і тим самим сприяють більш повному і швидкому досягненню бажаних результатів;

2) різні соціальні норми можуть містити в собі протилежні і навіть взаємовиключні вимоги, чим утворюється конкуренція різних моделей поведінки. Така ситуація, природно, взаємоут-руднює реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які протирічать одна одній;

3) вимоги приписів різних соціальних норм є взаємонейт-ральними, тобто їх приписи за своїм змістом не мають ніякого відношення один до одного. Тоді реалізація таких соціальних норм не справляє ніякого взаємовпливу.

Розглянемо взаємодію різних соціальних норм на прикладі права і моралі.

У сучасних умовах в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких, як правило, знаходять своє відображення загальнолюдські цінності. Саме тому зростання моральної обґрунтованості правових розпоряджень є необхідною умовою подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулю­ванні суспільних відносин. Правова вимога зміцнення законнос­ті та правопорядку одночасно є й важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один з моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб'єктів, адже в умо­вах беззаконня не може бути й мови про мораль.

Особливо негативно впливають на стан моралі в суспільстві порушення законності посадовими особами, їх протизаконні дії породжують у населення зневіру до закону, підривають авторитет права, дискредитують державний апарат. Це сприяє формуванню зневажливого ставлення до права, свого роду правової амораль­ності, що, в свою чергу, підштовхує до порушень закону. Саме тому періоду формування правової держави притаманний процес зближення вимог правових та моральних настанов, який знахо­дить своє відображення в закріпленні загальних моральних вимог у конкретних нормах права.

Так, стаття 64 Конституції України, що закріпила обов'язок батьків піклуватися про виховання дітей і обов'язок дітей піклу­ватися про батьків і надавати їм допомогу, тим самим надала юридичного значення одній з найбільш гуманних вимог моралі. Моральні критерії приймаються до уваги як необхідний компо­нент тих чи інших юридичних фактів. Наприклад, для характе­ристики хуліганських дій, наклепу. У трудовому законодавстві передбачається можливість розірвання трудової угоди з ініціативи адміністрації у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовжен­ням даної роботи.

Відображенням моральних настанов у праві є положення час­тини першої статті 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Посилання на моральні критерії (на чесність, сумлінність) є в тексті присяги, яку приносять судді Конституційного Суду України; це закріплено у статті 17 Закону України "Про Консти­туційний Суд України".

Найбільшої ефективності право досягає за умови співпадання його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах. При формуванні правової держави співіснування, взаємодія цих двох видів соціальних норм в цілому співпадають або зближуються.

Однак говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід розуміти їх взаємодію спрощено, як однозначний процес постійного зростання в праві морального потенціалу без наявності протиріч та подібних явищ.

У дійсності процеси взаємозв'язку і взаємодії права та моралі досить складні. Тому протиріччя між ними можуть виявлятися не одразу, і якщо ці протиріччя своєчасно не усуваються, вони можуть призвести до порушень закону (при суспільному пріори­теті вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній ситуації).

Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність мо­ральних настанов. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби даного моменту суспільного розвитку.

Що ж до взаємодії норм права з іншими соціальними нормами, то вона, в основному, відповідає викладеній схемі їх взаємодії з нормами моралі.

Інші соціальні норми

Лекція 9. Походження, принципи, функції і струк­тура права

1. Походження права.

2. Принципи права.

3. Функції права.

4. Структура права.

Походження права

Глибоке розуміння спрямованості і змісту права неможливе без встановлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права. Складність права як суспільного явища, особли­вості його виникнення у різних народів обумовили існування знач­ної кількості теорій походження права. Розглянемо основні з них.

Теорія примирення виходить з того, що право починало зарод­жуватися не для врегулювання відносин між окремими людьми усередині роду, а для впорядкування відносин між родами. Усере­дині роду владні функції виконував вождь, як найавторитет­ніший представник роду. Рід, як єдине ціле, забезпечував безпеку й захист кожному зі своїх членів і тому не в інтересах будь-якого індивіда було протиставляти себе роду. Рішення вождя розглядалось як рішення усього роду. Тому волевиявлення вождя вистачало для забезпеченості впорядкованості відносин у межах роду.

Декілька родів утворювали плем'я. Між родами в межах пле­мені виникали постійні конфлікти, обумовлені особливими родо­вими інтересами (зайняти краще місце на стоянці, використати кращі позиції для полювання тощо). Вони врегульовувались на основі договорів про примирення.

Саме з договорів про примирення, які укладались спочатку загальними зборами, а потім — радами старійшин племен, ви­никло, як вважають прихильники цієї теорії, примирливе право. Договір примирення в силу повторення ситуацій однорідного ха­рактеру поступово переріс в обов'язкові до виконання правила, тобто у правові норми. Згодом правила примирення диференцію­вались. На цій основі виникла ціла система правових норм. З по­коління в покоління вона вдосконалювалась у традиційній для тих часів усній формі, а потім почала оформлятися у виді зако­нодавства, тобто у формі проголошення норм від імені держави з правом застосування санкцій з боку державних органів.

Регулятивна теорія при вирішенні питання про походження права виходить в основному з умов Азіатського континенту, де складні кліматичні й географічні умови спричинили особливу роль держави. З самого початку виникнення держави її роль була досить помітною і полягала в забезпеченні порядку, який був украй нестабільним в таких важких умовах.

Отже, з позицій регулятивної теорії, право виникає для впо­рядкування (врегулювання) суспільних відносин шляхом вста­новлення і підтримки єдиного порядку для всієї країни. При цьому на першому етапі розвитку людського суспільства лиіпе невелике коло питань вимагало впорядкування за допомогою правових норм: розподіл території при змушеній передислокації людей, визначення порядку використання водних ресурсів, уста­новлення обмежень на шлюби між близькими родичами тощо.

З розвитком виробництва виникає необхідність регламенту­вати вже не тільки порядок придбання землеволодіння, але й умови сільськогосподарського виробництва, з'явились правила співробітництва і взаємодопомоги. Будівництво великих споруд (іригаційних, фортифікаційних) змушувало встановлювати пра­вила участі в них (поголовна або подвірна участь).

Таким чином, з позицій цієї теорії, причини виникнення права полягають в необхідності врегулювання відносини між людьми в економічній, політичній, соціально-побутовій та інших сферах з метою забезпечення стабільності і порядку в країні.

Центральною ідеєю теологічної (божественної) теорії є ідея про те, що право створене Богом для регулювання життя людей і що воно дарується людині через пророка або правителя. У XIII ст. Ф. Аквінський розвив цю ідею у вчення, відповідно до якого світ засновано на ієрархії форм (божественної форми, духовної й мате­ріальної). На чолі ієрархії знаходиться Бог. Духовний світ очолює римський Папа як намісник Бога на землі. На тому ж ієрархіч­ному принципі будується суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі, раби повинні підкорятися панам.

Відповідне підпорядкування є й у системі законів. Ф. Аквінсь­кий розділив їх на чотири види:

• вічний закон — сам божественний розум, який керує світом;

• божественний закон — Біблія. Цей закон необхідний тому, що через недосконалість людського розуму люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду й Біблія повинна допо­могти їм у цьому;

• природний закон — відображення вічного закону в розумі людини. Сюди відносяться прагнення людей до самозбереження й продовження роду, закони гуртожитку;

• людський закон — позитивне право або діюче феодальне право, що виражає вимоги природного закону, підкріплені санк­ціями. Цей закон необхідний для того, щоб люди внаслідок гріхопадіння не псували закон природний.

Теорія природного права виходить з того, що люди спочатку знаходилися в природному стані, де всі були рівні й вільні, мали власність і перебували в стані миру й безпеки. Тоді право ґрунтувалося на законі честі, на справедливості за природою, було пра­вом справедливого розуму. Таким чином, і тепер природне право притаманне людині від народження, а Закон природи програмує мир і безпеку. Однак будь-який закон має потребу в гарантіях. Люди відмовилися від можливості самостійно забезпечувати свої природні права. Вони домовилися створити державу, що має право видавати закони, підкріплені санкціями. Природні права формулюються в законах і забезпечуються покаранням їх по­рушників у тій мірі, в якій це може перешкодити порушенню природних прав.

Історична теорія повністю відкидає тезу про те, що право створюється діяльністю правотворчих органів держави. З точки зору цієї теорії право прирівнюється до мови народу, до расових та інших фізичних характеристик людей. Так як і мова, право породжується національним духом, народною свідомістю. Спе­цифічний зміст, притаманний лише даному народу, право набуває в самий перший період своєї історії. Тому право, що створюється одним народом, відрізняється від права, створеного іншими народами.

При цьому в примітивних суспільствах право утворюється з невеликої кількості зрозумілих для всіх принципів. Пізніше воно перетворюється в надзвичайно складну систему принципів і норм, в якій народний дух не може виявити себе належним чи­ном. Замість цього народний дух нібито представляється юристами, які формулюють технічні юридичні принципи. З позицій історичної теорії завдання юристів полягає не у створенні законів, а в тому, щоб юридичне оформлювати те, що існує в народному дусі. Зако­нодавча діяльність є лише кінцевою стадією цього процесу.

Оскільки право є проявом особливостей національного харак­теру певного народу, воно не може мати універсальної дії. Як і мова даного народу, його право не може застосовуватись іншими на­родами. Тому юридичні інститути і норми повинні вивчатись у контексті конкретного часу і місця їх виникнення, а не з точки зору загальних або абстрактних принципів.

Марксистська (класова) теорія виходить з того, що історія суспільства — це історія боротьби між класами. Пануючий клас змінював звичаї на свою користь або створював закони, необхід­ні для досягнення певної мети. Право виникає як засіб формулю­вання і фіксування волі пануючого в суспільстві класу. Таким чином, право розглядається як зведена в закон воля пануючого класу, як його знаряддя, яке застосовується для забезпечення панування над пригнобленими класами.

Однак при цьому право та інші форми суспільної свідомості (мораль, звичаї тощо) повністю обумовлені економічними умова­ми життя суспільства. Спосіб виробництва матеріальних благ визначають спрямованість і зміст права, а також соціальних та інших суспільних процесів.

Теорія спеціалізації. Слово "спеціальний" означає щось особ­ливе, необхідне для досягнення певної мети. Відповідно "спе­ціалізація" — це набуття особливих рис і властивостей, які доз­воляють їх носію пристосуватись до зміни умов середовища, в якому носій існує.

Теорія спеціалізації виходить з того, що головними засобами соціального регулювання у первісному додержавному суспільстві були звичаї та релігійні норми. Однак звичаї були ефективними, поки суспільство мало однорідний характер і окрема людина не розглядалась як самостійний суб'єкт суспільних відносин. Сус­пільство тоді розвивалось на основі саморегулювання, а головним суб'єктом відносин був рід (община).

Пізніше суспільство починає диференціюватись, але спочатку не на рівні індивідів, а на рівні колективів (сім'ї, стану, гільдії). На цьому ґрунті суспільство ускладнюється і протягом декількох віків основну роль у врегулюванні суспільних відносин почина­ють відігрівати релігійні норми. Однак з часом прогрес в еконо­мічній та інтелектуальній сферах життя суспільства підірвав здатність релігійних норм виконувати роль головного регулятора суспільних відносин. Ця роль переходить до права, яке виникло давно, але набувало своїх особливих властивостей поступово, при­стосовуючись до нових суспільних умов. Зростання ролі права обумовилось перш за все тим, що підприємницька діяльність по­чинає базуватися на об'єднанні капіталів окремих людей, а успіх у підприємництві забезпечується не кількістю, а вмінням. Тому головною цінністю стає окрема людина з її неповторними особи­стими якостями.

У цих умовах право набуває властивостей спеціалізованого ре­гулятора суспільних відносин, якому притаманні такі основні специфічні ознаки:

• право спрямоване перш за все на захист індивідуальних, а не колективних інтересів;

• є засобом забезпечення індивідуальних інтересів шляхом встановлення суб'єктивних прав і обов'язків, які кореспондують цим правам;

• право має універсальний характер, тобто регулює еконо­мічні, політичні та інші відносини в суспільстві;

• право має формальну визначеність, що дає можливість чітко встановлювати права і обов'язки учасників суспільних відносин;

• реалізація приписів права забезпечується можливістю за­стосування заходів державного примусу.

Таким чином, право є результатом спеціалізації соціальних норм, їх пристосування до врегулювання стосунків між людьми в умовах складних суспільних відносин. Метою спеціалізації права є забезпечення в суспільстві впорядкованості і стабільності, а також створення сприятливих умов для співробітництва між людьми.

Однією з найвпливовіших є нормативістська теорія, яка при вирішенні питання про походження права виходить з того, що право, як система правових норм (правил поведінки), форму­люється або санкціонується державою в нормативно-правових актах, забезпечується та захищається державою і тому здебільшого залежить від неї. Виникнення права пов'язане з необхідністю збереження цілісності суспільства і забезпечення здійснення державної влади, з визначенням сфери втручання держави у сус­пільне і приватне життя.

Крім вищевикладених існує значна кількість підходів до ви­рішення проблеми виникнення права, але жоден з них не підтриму­ється всіма дослідниками проблеми. Однак є підстави говорити, що найбільшу підтримку одержують погляди, зміст яких полягає в тому, що процес виникнення права тісно пов'язаний з проце­сом виникнення держави і був обумовлений такими основними причинами:

1) ускладненням виробництва, політичного й духовного життя суспільства;

2) відокремленням від роду (племені) особи як самостійного учасника суспільних відносин зі своїми домаганнями соціальної свободи;

3) виникненням держави, якій був потрібен новий норматив­ний соціальний регулятор, здатний:

а) забезпечувати функціонування суспільства як цілісного організму, складнішого за первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріплювати і забезпечувати індивідуальну свободу особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуля­торам первіснообщинного ладу — звичаям, релігії. Цю роль стало відігравати право, яке формується і забезпечується державою.

Принципи права

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, які визна­чають спрямованість та суттєві положення права.

У принципах права в узагальненій формі відображаються об'єктивні закономірності розвитку суспільства. Притаманна принципам права властивість універсального й абстрактного за­своєння соціальної дійсності зумовлює їхню особливу роль у струк­турі правової системи, в механізмі правового регулювання, в правосвідомості та ін.

Своїми настановами принципи пронизують і об'єднують всю систему права, визначають правотворчу і правозастосовну діяль­ність компетентних суб'єктів. Принципи права формуються поступово, історично або відображають результати раціонально­го, наукового осмислення закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забез­печують однакову спрямованість норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та в різних формах правового впливу (інформаційного, цін-нісно-орієнтаційного, психологічного тощо).

Принципи права можуть діяти через правову систему, через механізм правового регулювання або можуть безпосередньо впливати на виникнення і стабільне існування конкретних пра­вовідносин.

Залежно від функціонального призначення й об'єкта відобра­ження принципи права поділяються на соціально-правові та спе­ціально-правові.

Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, властивих суспільству, і мають або повинні мати форму вираження й забезпечення. До цієї групи відносяться, наприклад, принципи:

• пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй;

• визнання особи, її прав і свобод вищою суспільною цін­ністю;

• єдності загальних і специфічних інтересів та ін.

Спеціально-правові принципи відображають засади формуван­ня й функціонування права як специфічного соціального регуля­тора і залежно від сфери дії підрозділяються на загальноправові, міжгалузеві та галузеві.

Загальноправові (загальні або основні) принципи відобража­ють природу, якісну своєрідність права в цілому. До цієї групи відносяться принципи:

• гуманізму, відповідно до яких забезпечується домінування у формуванні та функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини;

• рівності громадян перед законом, якими встановлюється, що всі громадяни незалежно від національності, статі, раси, релігійної й іншої приналежності, посадового положення мають рівні загальногромадянські права й обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

• демократизму, які означають, що право, законодавство по­винно адекватно відображати волю народу і формуватись через демократичні інститути народовладдя;

• законності, які обумовлюють здійснення всіх форм держав­ної діяльності, функціонування громадянського суспільства на основі й відповідно до вимог права;

• справедливості, які знаходять свій вираз у рівному юри­дичному масштабі поведінки і в суворій відповідності виду і міри юридичної відповідальності скоєному правопорушенню;

• взаємної відповідальності держави та особи, згідно з якими не лише особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою, та ін.

Міжгалузеві принципи — це принципи, дія яких поширю­ється на декілька галузей права. Сюди відносяться, наприклад, принципи:

• здійснення правосуддя тільки судом;

• гласності судового розгляду;

• національної мови судочинства;

• незалежності суддів і підкорення їх тільки закону та ін.; Галузеві принципи визначають специфіку конкретної галузі

права; це, наприклад, принципи:

• політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя — у конституційному праві;

• свободи праці й зайнятості — у трудовому праві;

• пріоритету екологічної безпеки — у земельному праві та ін. Принципи права можуть бути:

а) легалізовані, тобто закріплені в законі;

б) виведені зі змісту і сенсу законодавства;

в) сформульовані юридичною практикою, наприклад: "вислу­хаємо й іншу сторону", "ніхто не може передати іншому більше прав, ніж він сам має" та ін.

Усі принципи права незалежно від обсягу їхньої норматив­ності здійснюють спеціально-юридичний, тобто регулятивний вплив на поведінку людей. При цьому принципи права можуть діяти двома шляхами:

• опосередковано, через конкретні приписи, на зміст яких вони впливають;

• безпосередньо, тобто виступати орієнтирами поведінки кон­кретних учасників правовідносин.

Таким чином, принципи права є засобами правової організації життя суспільства, які поширюють свій вплив на всі його сфери.

Функції права

Функції права — це основні напрями дії права на суспільні відносини з метою їх урегулювання. У функціях права відобра­жується його соціальне призначення, місце і роль в системі соціальних норм. Розрізняють загально-соціальні та спеціаль­но-юридичні функції права.

Загально-соціальні функції права — це неформальний вплив права як явища культури на весь комплекс суспільних відносин.

До загально-соціальних функцій права відносяться:

• інформаційна функція, яка полягає в тому, що право через свої джерела (закони, укази, інструкції тощо) інформує людей та їх об'єднання про встановлені зразки правомірної поведінки, про їх юридичні права та обов'язки тощо;

• виховна — виявляється у формуванні в людей за допомо­гою своєчасних і ефективності правових приписів переконання у їх справедливості і соціальній обумовленості, у формуванні поваги до права в цілому;

• пізнавальна (гносеологічна) — сутність її проявляється в тому, що право відображує закономірності розвитку суспільст­ва, справжній стан його розвитку, а значить, є джерелом знань про нього;

• комунікативна — знаходить вираз у тому, що знання та вірне розуміння змісту, обумовленості і спрямованості права інших країн сприяють розширенню взаємних контактів між країнами та полегшують спілкування між їх населенням та ін.;

• спеціально-юридичні функції права — це дія права на сус­пільні відносини, яка забезпечується за допомогою специфічних юридичних засобів.

Розрізняють регулятивну й охоронну спеціально-юридичну функцію права.

Регулятивна функція права спрямована на упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення правил поведінки їх учасників.

Ця функція може бути статичною та динамічною.

Регулятивно-статична функція права полягає в юридичному закріпленні сталих, розвинутих суспільних відносин, гарантуючи в такий спосіб їх недоторканність.

Регулятивно-динамічна функція права проявляється в заохо­ченні і стимулюванні розвитку тих суспільних відносин, які відображають певні соціальні цінності, але перебувають на етапі свого становлення.

Охоронна функція права спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення поруше­них прав суб'єктів.

Структура права

Структура права — це спосіб організації взаємодіючих та взаємозумовлених елементів права, які утворюють його внут­рішню побудову. У межах структури права розрізняють ряд елемен­тів, що утворюють своєрідні "пари": матеріальне та процесуальне право; регулятивне та охоронне право; приватне та публічне право; об'єктивне і суб'єктивне право.

Матеріальне право утворюють правові норми, які визначають права й обов'язки учасників правовідносин. До матеріального права відносяться, наприклад, норми Конституції України, які встановлюють права й обов'язки людини і громадянина. Отже, мета матеріального права полягає в установленні бажаних зразків поведінки суб'єктів права у тих або інших суспільних відносинах.

До процесуального права відносяться правові норми та інсти­тути, які встановлюють порядок, процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів, що визначені нормами матеріального права. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси. Прикладом норм процесуального права можуть слугувати норми, які встановлюють порядок реалізації встановле­них Конституцією України прав і обов'язків людини і громадянина.

Регулятивне право — це сукупність правових норм, що регу­люють поведінку суб'єктів права шляхом встановлення їх прав і обов'язків та визначення порядку реалізації цих прав і обов'яз­ків. Інакше кажучи, норми регулятивного права встановлюють зразки суспільно корисної (правомірної) поведінки суб'єктів.

Охоронне право — це сукупність норм права, які встановлю­ють певні види і міри юридичної відповідальності за порушення приписів регулятивного права. Мета охоронного права полягає в забезпеченні захисту правомірної поведінки суб'єктів права. До нього відносяться, наприклад, норми кримінального права, норми адміністративного права, які містяться у Кодексі про адміністративні правопорушення України, та ін.

До публічного права відносяться норми права, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу гро­мадян і одна із сторін яких представляє державу або місцеве самоврядування.

Сюди входять, наприклад, норми, які регулюють відносини, пов'язані з організацією і функціонуванням органів державної влади та місцевого самоврядування, з забезпеченням правопо­рядку тощо. Це в основному норми конституційного, адміністра­тивного та ряду інших галузей права.

Приватне право — це сукупність правових норм, що регулю­ють відносини у сфері приватного інтересу індивідів, у їхній майновій діяльності та в сімейних стосунках. До приватного пра­ва належать, наприклад, норми цивільного та сімейного права.

Об'єктивне право — це сукупність усіх чинних норм права, які виступають нормативним регулятором суспільних відносин і є критерієм правомірності чи неправомірності дій їх учасників.

Суб'єктивне право утворюють визначені нормами об'єктив­ного права види і міри можливої та обов'язкової поведінки суб'єктів (права і обов'язки суб'єктів), реалізація яких забезпе­чується державою.

Слід зазначити, що об'єктивне право та суб'єктивне право розглядаються не лише як складові елементи структури права, а й як два аспекти розуміння та пояснення права в його об'єктив­ному та суб'єктивному значеннях.

 

 

Лекція 10. Норма права

1. Поняття і види норм права.

2. Логічна структура норми права.

Поняття і види норм права

Система всіх чинних норм права кожної країни утворює її пра­во (об'єктивне право, систему права). Слід зазначити, право — не проста сукупність правових норм, а їх система. Це означає, що всі норми права, які утворюють право, у тій або іншій мірі пов'язані між собою. Тому зміни або недоліки змісту однієї норми в більшій або меншій мірі впливають на зміст і процес реалізації інших норм права. Головним системоутворюючим елементом права будь-якої країни є конституція, її статус Основного Закону держави не допускає невідповідності змісту законів та будь-яких інших нормативних актів положенням конституції.

Таким чином, норми права є "елементарними частинками" права, складовими права в цілому і тому їм притаманні всі ос­новні ознаки права. На під­ставі цих ознак і виходячи із загального розуміння права норму права можна визначити як загальнообов'язкове, формально визна­чене правило поведінки загального характеру, яке в установленому порядку приймається, змінюється та відміняється державою або уповноваженими нею суб'єктами і забезпечується можли­вістю застосування державного примусу.

У сучасних умовах норма права набуває ще й якостей юри-дично визначеної міри свободи і відповідальності формально рівних суб'єктів суспільних відносин.

У будь-якій державі існує та постійно розвивається значний масив правових норм. Ця обставина робить доцільним і необхід­ним поділ їх на певні види, тобто вимагає класифікації всієї сукупності норм права на групи за тією чи іншою ознакою. Основ­ні види норм права утворюються на основі наступних ознак.

За функціональною спрямованістю норми права поділяють наступним чином:

а) регулятивні (правоустановчі), що встановлюють права та обов'язки суб'єктів;

б) охоронні, що регламентують засоби юридичної відповідаль­ності за порушення прав і невиконання обов'язків, встановлених регулятивними нормами.

За предметом правового регулювання (за галузями права) виокремлюються норми конституційного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Галузеві норми за змістом бувають:

а) матеріальні, що встановлюють бажане правило поведінки (права та обов'язки суб'єктів);

б) процесуальні, що регламентують порядок, форми й методи реалізації прав і обов'язків, встановлених у нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяють на такі:

а) норми-начала — містять положення, що закріплюють ос­новні підвалини суспільного та державного устрою;

б) норми-принципи — закріплюють вихідні принципи права;

в) норми-дефініції — містять повні або неповні визначення певних правових категорій і понять;

г) норми-правила поведінки — безпосередньо регулюють суспіль­ні відносини шляхом встановлення прав і обов'язків їх учасників.

З точки зору характеру приписів, що включають норми права, вони бувають:

а) зобов'язуючі — які закріплюють обов'язки певних суб'єктів;

б) забороняючі — містять заборону стосовно здійснення тих або інших діянь;

в) уповноважуючі — наділяють суб'єктів певними правами;

г) заохочуючі — надають суб'єктам певні пільги й переваги у випадках вчинення ними певних діянь.

За формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів норми права поділяють так:

а) імперативні (категоричні), що приписують чітко визна­чені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік і зміст прав та обов'язків суб'єктів і не допускають ніяких відхилень;

б) диспозитивні, що встановлюють певні права й обов'язки суб'єктів, але за згодою суб'єктів допускають певні доповнення;

в) рекомендаційні, що встановлюють варіанти бажаної, але не обов'язкової поведінки;

г) заохочувальні, що встановлюють засоби заохочування за здій­снення бажаних або корисних для держави і суспільства діянь.

Слід зазначити, що наведені класифікації норм права мають до певної міри умовний характер і тому не слід перебільшувати їх теоретичну значущість. Але не слід і відкидати їх взагалі, адже вони відображають особливості структури права, сприяють ефективному дослідженню особливостей норм права з точки зору тих або інших характеристик.