Фразеологічні одиниці весільної обрядовості в репрезентації мовної картині світу в українських східнослобожанських говірках

2.2.1. Українське весілля як об’єкт етнографічного й лінгвістичного дослідження. Помітною подією особистого життя окремої людини й суспільства є весілля, кожний елемент якого - результат багатовікового досвіду народу. Інтерес до цього аспекту людського буття давній. Серед ранніх розвідок української весільної обрядовості відзначимо нарис історика Г.-Л. Боплана (1650) [17], праці І. Червінського (1805) [269] та Й. Лозинського (1835) [132]. Також необхідно згадати етнографічні записи П. Чубинського й М. Лисенка (1877), О. Рошкевич та І. Франка (1886), В. Равлюка (1890), Є. Ярошинської (1891), П. Литвинової-Бартош (1900), І. Демченка (1903), В. Верховинця (1914) та ін.

Фундаментальним етнографічним дослідженням є двотомне видання „Весілля” [31], яке містить описи урочистостей із різних регіонів України. Тут зібрано дослідження весільних традицій починаючи з середини ХVІІ століття, завершують збірку нариси 60-х років ХХ століття.

Вивченню українського весілля в контексті східнослов’янських традицій присвячено розділи праці Д. Зеленіна „Східнослов’янська етнографія” [83]. Учений докладно аналізує етапи весілля, подає тлумачення окремих обрядових лексем і висловів. Пояснюючи витоки українських весільних традицій, етнограф звертається до аналогічних за змістом і призначенням російських, білоруських, болгарських обрядів.

Серед досліджень останнього часу, присвячених вивченню лінгвокультурологічних засад української весільної обрядовості, слід назвати монографію В. Борисенко „Весільні звичаї та обряди на Україні” (1988), де авторка виділяє слобожанський підваріант традиційного українського весілля, який охоплює північно-східні райони України: Харківську, Луганську, Донецьку, частково Сумську області й північно-східні райони Полтавської. Локальну специфіку слобожанського підваріанта дослідниця

Синонімічний ряд ФО відбиває назви вулиць-гулянок, що утворилися на основі метонімічного перенесення, оскільки були пов’язані з:

1) назвою місця збирання за іменем (прізвищем, прізвиськом) особи, яка мешкала поблизу: іти до Борсучихи (НижВ)(вулиця збиралася біля хати жінки-вдови, яку односельці звали Борсучихою), збиратися (іти) на Митрофанівку (Митрофанів куток) (Гарас)- за іменем чоловіка, який жив на цьому боці села: Один куток на селі називали Митрофанівка, як вулиця там збиралася, то казали: підем на Митрофанівку (Гарас), збиратися до Бондаря (Меч)- вулиця збиралася поблизу оселі родини Бондарів;

2) назвою місця збирання - оронімом: іти (збиратися) під гору (Гарас) - під крейдяною горою була велика галявина, де збиралася вулиця: Нижнянці (молодь нижньої частини села) на гулянки збирались під горою, усі знали, де хто гуляє (Гарас), збиратися (іти) на кладку (Ком-не)- кладкою називають вузенький місток через річку, поблизу якого, на березі, і збиралась вулиця;

3) іменем особи, яка була визнаним лідером серед певної групи молоді: іти [на гулянку, гуляти] до Вальки-самольота (Вільн), Валька - дівчина, яка верховодила серед своїх подруг, була гостра на язик, прикладка-метафора самольот характеризує ці якості: Подругу мою звали Валька-самольот, бойка була, бистра, усе щось видумувала (Вільн). Про активне „керівництво” молодіжною дівочою громадою найспритнішою з дівчат знаходимо відомості й у праці М. Максимовича: „…танки водять самі дівчата, з яких попереду стає більш показна з себе чи більш спритна в іграх” [141, с. 36]. Номінацію довесільних гулянь молоді в інших слов’янських регіонах зберігають відповідні вислови: ннад. ходи́ть на башта́н ‘ходити до кого-н. на побачення’ [Чаб, с. 146], біл. діал. на халадкі' ‘для любовних, інтимних стосунків ходити, водити кого-н. на вулицю (переважно під час танців)’ [Дан, с. 130].

11. Фраземіка обрядодій, що означають завершення весілля. До цієї підгрупи належать:

а) вислови, у складі яких є назва (переважно - умовна) приміщення, де відбувалося весілля: розбирати шалаш ‘гуляти останній день весілля’ (Чуг), ламати (розбирати) балаган ‘т с’ (Вільн, ЧервЖ): У понеділок розбирають балаган, просять помогти своїх родичів, сусідів (Вільн). Сюди відносимо вираз загортати ямки ‘весільний обряд, коли рівняють землю з-під стовпів, які тримали весільний намет’ [УВДС, с. 262], пор.: ннад. ямки загрібáть ‘завершувати роботу, якусь справу’ [Чаб, с. 166], рос. дон. заливáть овин [БДон, с. 332];

б) фраземи з компонентами-назвами посуду: мити (скребти) каструлі ‘закінчувати весільне гуляння’, посуду мити ‘т с’ [УВДС, с. 114, 192], посуду бити ‘закінчувати весільне гуляння’ (Бонд, Марк, Сич), тарілки бити ‘т с’ (Білов, Мілов, Стр), мити ложки ‘т с’ (Сіверс), стакани (рюмки) бити ‘на завершення весілля дружко розбиває склянку або келих - на щастя молодим’ (Вільн, Талов, Чуг). „Словник весільної лексики українських східнослобожанських говірок” фіксує також вислови бити горшки (піднос, поднос, тарелку, тарілку, тарілочку) [Магр, с. 19]. Пор. рос. дон.: бить горшок ‘один із останніх епізодів весілля, під час якого молода демонструє спритність володіння віником, змітаючи уламки’ [БДон, с. 45].

Обряд розбивання посуду на знак завершення певного етапу весілля давній. Відомості про це є в записах В. Іванова, які стосуються с. Микільського сучасного Міловського району: після обдаровування молодих гості п’ють, їдять, співають, танцюють, а потім б’ють горшики та інший посуд і розходяться по домах [Иванов, с. 230]. М. Сумцов зазначає, що обрядове весільне биття посуду відоме в усіх східних слов’ян, роблять це на знак цнотливості молодої або побажання молодим щастя [234, с. 156]. Інформанти так пояснюють цю весільну обрядодію: Тарілки на свадьбі б’ють в послєдній день, значить свадьбу одгуляли (Велик);

РОЗДІЛ 3