Серпня 1991 Р. Верховна рада України ухвалила акт

ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. Реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної Української держави.

 

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла КОНСТИТУЦІЮ УКРАЇНИ. Вона є ключовим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Законом України від 8 грудня 2004р. до Конституції були внесені зміни, проте у 2010 році рішенням Конституційного суду їх було визнано такими, що ухвалені з порушенням процедури. У зв’язку з цим відновила свою чинність Конституція в редакції 1996 року.

 

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ. Україна є республікою, а саме – президентсько-парламентською республікою. Насамперед, на це вказує механізм формування уряду. Відповідно до Конституції Кабінет міністрів формується Президентом. При цьому для призначення керівника Уряду – Прем’єр-міністра – Главі держави необхідна згода парламенту.

 

За згодою Верховної Ради Президент призначає також Генерального прокурора, Голову Фонду державного майна, Голову антимонопольного комітету та Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Крім того, Президент і Верховна Рада призначають по половині складу Ради Національного банку та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.

 

Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету міністрів більшістю від свого конституційного складу. В свою чергу Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.

 

Також Глава держави має право достроково припинити повноваження Верховної Ради за умови, якщо впродовж 30 днів чергової сесії пленарні засідання парламенту не розпочалися. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту. Ці та інші повноваження державних органів складають основу системи стримувань і противаг в політичній системі сучасної України.

 

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим).

 

Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

 

Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.

 

Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:

1.Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.

 

2.Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб.

3.Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції).

 

4.Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об’єктивними причинами цього є незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості судочинства.

5.Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.

6.Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто підміняється кон’юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.

 

З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.

22. Політичні режими та їх основні характеристики

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.

Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.

Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства.

Диктатура (від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву

Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави

Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

1. централізоване керівництво і управління у сфері економічної;
2. система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;
3. визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;
4. панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;
5. зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);
6. культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;
7. зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;
8. вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»). Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі. Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.

 

Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Істотними рисами авторитаризму є:

1. Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.
2. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.
3. Сильно централізована моністична структура влади.
4. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.
5. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.
6. Відсутність можливості не насильницької зміни влади.
7. Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

• збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;
• збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;
• значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;
• економічна відсталість;
• нерозвиненість цивільного суспільства;
• високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади. Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.
Найважливішими ознаками демократії є:

1. Юридичне визнання верховної влади народу.
2. Періодична виборність основних органів влади.
3. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.
4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.
5. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.
6. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.
7. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

1. Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.
2. Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.
3. Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

23. Правова держава: сутність, основні шляхи формування в Україні.

Термін "правова держава" вперше було вжито у працях німець­ких вчених К. Т. Велькера (1813 р.) та І. X. Фрайхер фон Аретіна (1824 р.). А створення юридично завершеного поняття "правова дер­жава" пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. фон Моля (1833 р.), який ввів його до загального державноправового і політичного вжит­ку. Він визначив правову державу як конституційну, яка заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні судового захисту особи.

Правова держава — це організація політичної влади, діяль­ність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Крім загальних ознак, характерних для будьякої держави, пра­вова держава має низку специфічних ознак, а саме:

1) законодавче закріплення і реальне забезпечення прав і свобод людини, тобто визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Правова держава зобов'язана послі­довно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і за­хищати їх, будьяке обмеження прав людини неприпусти­мо.

2) верховенство і панування в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно скла­лося в суспільстві і потребує державного захисту.

3) здійснення принципу поділу державної влади. За допо­могою поділу влади правова держава організується і функ­ціонує правовими засобами: державні органи діють строго у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного, в їх взаємовідносинах установлюється збалансованість, рів­новага та взаємний контроль.

4) взаємна відповідальність особи і держави, тобто як осо­ба є відповідальною перед державою, так і держава відпо­відає перед особою за невиконання своїх обов'язків.

5) врегулювання відносин між особою і державою на підс­таві загальнодозвільного принципу, коли особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонено законом. Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави.;

6) наявність високого рівня правосвідомості та правової культури як у окремого індивіда, посадової особи, так і у суспільства в цілому. А це насамперед передбачає наяв­ність досить високого рівня правових знань, стійких пере­конань усіх правових суб'єктів у необхідності виконання Конституції, законів тощо;

7) наявність незалежного, ефективного суду та забезпе­чення його провідної ролі у суспільному житті. Провід­ну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забез­печення незалежності і кваліфікованості суддів, доступно­сті судового захисту для всіх громадян тощо.

8) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, інших нормативноправових ак­тів та режиму законності усіма учасниками суспільного життя і насамперед — державними органами.

У різних країнах основи правової державності складались по-різному, але всюди у цих процесах загальним було одне — це рух до свободи, свідоме прагнення ліквідувати тоталітарний характер держа­ви, змусити її поважати права і свободи громадян.

_______________________________