Українська політологічна думка 19 - поч. 20 ст.

У XІX ст. розвиток політичної думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, які визначились занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політичної ідеології значною мірою вплинули діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку, що були придушені.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XІX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства. Члени цієї організації, а саме, Т. Шевченко, М. Костомаров, Г. Андрузький, М. Гулак, М. Куліш та інші, згуртували довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичних рухів в Україні зробив М. Драгоманов (1841-1895) - талановитий філософ, публіцист, історик та вчений. Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами. Своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Певний внесок у розвиток політичної думки належить філософу і письменнику І.Я. Франкові (1856-1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX -XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів. I. Франко був політичним діячем, і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою.

Серед проблем, які розглядалися I. Франком, були: аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема. I. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного типу, які опиралися б на солідарність інтересів.

Подальшому розвиткові політичних ідеологій в Україні (кінець XIX - початок XX ст.) значною мірою сприяли М. Грушевський та В. Винниченко.

Основою політичних концепцій М. Грушевського було українське питання. Він вважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворення федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох.

Разом з М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один з керівників Української Центральної Ради В.Винниченко. Він брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради. Цей документ увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувались останнім часом.

У політичній думці в Україні 20 - 30-х рр. ХХ ст. виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Томасівський, В. Кучабський), державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, С. Бандера, Я. Стецько).

Суть українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія, яка очолюється гетьманом;

2) класократія, особливий політичний режим влади, є противагою республіканській парламентській демократії;

3) суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих людей;

4) реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

1) вольовий принцип;

2) постійне прагнення до боротьби;

3) романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

4) синтез національного та інтернаціонального;

5) необхідність виховання нової політичної еліти;

6) орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.