Історичне значення Київської Русі

 

 

Михайло Грушевський — професор історії, організатор української науки.

Справа національної приналежности населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою східно-європейських істориків. Українські, російські та білоруські історики розглядають давньоруську державу як невід'ємну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впливовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 році велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків.[37]

У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 році найвагоміший аргумент проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву правомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недавніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції, спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою воно знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв норманської теорії, українці є прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найважливіше місце в історії України.[38]

Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в російському минулому — значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вважати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський, то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство, а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськими елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Подібно до того як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові.[38]

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають компромісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські народи — українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий «давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв, господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкреслюється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істориків» того чи іншого народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унеможливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичі» — це немовби проекція у минуле однорідного «радянського народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, ґрунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою.[39] Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.

 

Питання №39

 

Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монголо-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об'єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій пол. XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У •30-х роках XIV ст. вони почали завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. Втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.

У 50-х роках XIV ст. з ослабленням Золотої Орли розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1.345—1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 pp. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 p., розгромивши за допомогою українців нар. Сині Води (нині р. Синюха, ліва притока Пд. Бугу, на території Кіровоградщини) монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. У 1377 p., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держави. Зокрема, радянська історична школа, виходячи головним чином із російських національних інтересів, розглядала литовську присутність на українських землях як прояв «колоніального загарбання» та «національного поневолення». Значна ж більшість тих українських істориків — як давніших, так і сучасних, — які обстоювали й обстоюють національні інтереси українського народу, трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато, порівняно з Московським князівством, скоротило монголо-татарське іго на наших землях.

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо» (українські землі від золотординців). виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Пребуваючи на значно нижчому рівні суспільно політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська (українська й білоруська) мова стала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529, 1566, 1588 pp.) — кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історикоправова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема, великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними. Самі українські землі спершу порах перебували у становищі удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, отримувала право обіймати найвищі адміністративні посади і тому відчувала себе співгосподарем у Литовській державі. Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Тому й державу ряд істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, складаючись на 90 % із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля.

Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Ґедиміновичам: київським і чернігово-сіверським удільними князями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього — Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда — князі Коріатовичі.

Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України і Білорусі, що вже нагадували своїх попередників — Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися ним приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князів-ство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.