Система органів виконавчої влади її ознаки та функції

Якщо зіставити розвиток "влади" у сучасному світі, то виявиться, що найбільшим динамізмом відрізняється виконавча влада, тому що вона більш сприйнятлива і чуттєва до ходу подій, зв'язана з ними тисячами ниточок, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню саме тоді, коли не тільки уловлює і відбиває зміни, що відбуваються як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах, а й передбачає такі зміни, створює передумови для їхнього приходу і видозмінюється разом з ними, пристосовується до нових часів.

Першим ученим, що поряд із законодавчою владою виділив і дав їй короткий історичний і юридичний опис, був англійський філософ Дж.Локк. Але саме на Монтеск'є лежить заслуга обґрунтування і висвітлення виконавчої влади на такому історичному і періодичному тлі, яке побачив увесь культурний світ. Зовні дана гілка влади представлена системою органів державного і муніципального управління або, як кажуть, системою органів виконавчої влади. До них відносяться президент або монарх (у президентських республіках або абсолютних монархіях), уряд, міністерства і відомства, органи муніципального керування, державні установи і підприємства. Органи виконавчої влади мають складну, ієрархічно розташовану систему інстанцій. Така побудова є логічним наслідком територіального розподілу країни і неможливістю з центра керувати всіма територіями й об'єктами. Функціонування декількох рівнів органів виконавчої влади створює бюрократичну піраміду, але дає можливість ефективно здійснювати держуправління й організовувати контроль вищих органів за нижчими.

Органи виконавчої влади здійснюють керівництво адміністративно-політичної, соціально-культурної і певною мірою виробничо-трудової діяльності у всіх її різноманітних проявах. Хоча загальне керівництво органом вимагає єдності в його діяльності, кожен орган у зв'язку зі здійсненням різних задач управління поділяється на відповідні структурні підрозділи – відділи, департаменти, сектори. Такий структурний поділ представляє сукупність державних посад, обійманих держслужбовцями.

Одною з основних ознак, що характеризують дану владу, є використання органами і посадовими особами державно-владних повноважень. Це можна називати адміністративною владою у вузькому змісті. Владні повноваження, отримані для виконання законів, визначають два роди виконавчої діяльності – зв'язаної і вільної. Закон може точно встановити, що повинні робити виконавчі органи, обмежуючи їх повноваження і передбачивши деталі їхньої поведінки. Але Закон не може визначити і передбачити всіх мінливих обставин життя, з якими приходиться мати справу держуправлінню. В цьому випадку закон може визначити загальні принципи діяльності, надавши органам виконавчої влади "свободу дій у виконанні подробиць" і дозволивши на цій підставі видавати цим органам адміністративні акти, як нормативні, так і індивідуальні.

Важливою ознакою виконавчої влади є її широкі можливості використовувати для рішення задач, що постають перед нею, адміністративний примус. Інститут адміністративного примусу – необхідний атрибут даної влади, відомий усім європейським державам. Його застосування виражається у вигляді адміністративного арешту, короткострокової затримки громадянина, застосування правоохоронцями холодної і вогнепальної зброї, використання військ внутрішнього призначення для наведення суспільного порядку в надзвичайних ситуаціях і т.д. Адміністративний примус – не безконтрольне насильство, а заснована на Законі й обумовлена їм діяльність органів виконавчої влади, яка спрямована на охорону суспільного порядку, безпеки громадян, дотримання їхніх прав і інтересів.

Законодавча влада реалізується у формі видання законів і контролю за органами виконавчої влади. Але в неї немає важелів, за допомогою яких можна керувати групами людей, використовувати фінансові і матеріальні засоби, силові структури. В аналогічному положенні знаходиться і судова влада. Судові органи виносять вироки по кримінальних справах, розв'язують цивільні суперечки, скасовують неправомірні рішення посадових осіб. Однак їх управлінські, матеріальні і фінансові можливості вкрай обмежені. Такими можливостями володіє виконавча влада, що спирається на людські, фінансові й інформаційні ресурси, використовує механізм службових просувань і заохочень. Крім того, в руках органів виконавчої влади знаходяться силові структури: армія, МВС, спецслужби.

Цей аспект додає даній владі особливу небезпечну міць, що нерідко породжує в її носіїв почуття безкарності. Тому норми адміністративного права встановлюють межі в яких функціонує виконавча влада. Таким чином, виконавча влада не тільки виконує Закони, а й сама підзвітна їм. Вона виявляє універсальність дії у часі і просторі, її органи діють постійно і на будь-якій території, де проживають відносно компактні маси людей.

Аналіз ознак виконавчої влади і характеристика основних її елементів допомагають сформувати визначення цієї категорії. Отже, під виконавчою владою варто розуміти систему органів державної влади, що здійснюють у процесі виконання Законів практичне керування суспільством і використовують для цього, в передбачених Законом випадках, адміністративний примус, тобто включає три основних елементи – органи, управління, примус. Названі елементи підкреслюють активну творчо-впливаючу роль виконавчої влади, що у значній мірі розкривається в її функціях:

Перша основна функція – функція охорони суспільного порядку і забезпечення національної і державної безпеки являє собою один із головних напрямків у діяльності органів даної гілки влади. Ослаблення цієї функції дає про себе швидко знати ростом адміністративних провин і злочинів, різким зниженням культури людського спілкування і негативно позначається на управлінні економікою, фінансами, культурою, соціальним забезпеченням. Ця функція здійснюється за допомогою спостереження, нагляду і контролю за поводженням громадян і діяльністю організацій. Іншою стороною розглянутої функції є національна безпека, тобто стан захищеності інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх погроз. У неї включаються насамперед державна і оборонна безпека, а також економічна та ін. Ця сторона функцій забезпечується діяльністю Збройних сил, Служби безпеки, Службою зовнішньої розвідки, Внутрішніми військами та іншими структурами.

Друга важлива функція – регулятивно-керуюча, що представляє собою діяльність "публічних служб" по керівництву економікою, фінансами, культурою, охороною здоров'я, внутрішніми і зовнішніми справами держави. Дана діяльність уряду є управлінською по характеру, здійснюється безупинно, на основі виконання законів. Але державне управління, як діяльність органів виконавчої влади, виступає одночасно і як розпорядницька діяльність. Органи виконавчої влади, виступають не як пасивні виконавці закону, а як органи, що володіють владними повноваженнями, вони наділяються правом видавати розпорядження для органів нижчого підпорядкування - підзаконні нормативні або індивідуальні акти (постанови, розпорядження, інструкції).

Третьою функцією виступає забезпечення прав і свобод громадян. Юридична влада держави над її громадянами суверенна, але не безмежна. Держава як в інтересах громадян і суспільства, так і у власних інтересах йде по шляху самообмеження і встановлює область природних прав і свобод громадян. Причому держава, виділяючи сферу прав і свобод громадян, покладає на всі гілки влади обов'язок захищати й охороняти права і свободу громадян. Зі структур, які входять до виконавчої влади, у цьому відношенні істотна роль належить правоохоронним органам. На відміну від двох попередніх функцій, третя функція застосовується виконавчою владою виключно в індивідуальному порядку. Здійснюючи практичну діяльність по організації соціального життя суспільства, виконавча влада для ефективної реалізації основних функцій має потребу в повноваженнях, що давали б їй можливість власними діями здійснювати правове регулювання, правозастосовну і юридичну діяльність. Тому держава наділяє виконавчу владу повноваженнями, що утворюють другий рівень функцій цієї влади.

Функції даного ряду мають допоміжний інструментальний характер і спрямовані на обслуговування кожної з основних функцій. Інакше кажучи, функції виконавчої влади другого рівня – нормотворчість, правозастосування, юрисдикція – використовуються як організаційно-технічні засоби реалізації основних функцій.

Нормотворча функція – припускає видання органами виконавчої влади нормативних актів управління. Якщо Закони приймаються законодавчими органами (зборами), то підзаконні нормативні акти приймаються органами виконавчої влади. Останнім часом існує тенденція делегування законодавчої діяльності зборами виконавчій владі (Франція, Бєларусь). Органи виконавчої влади продовжують діяльність, розпочату законодавцем, в межах своєї компетенції. Якщо норми закону не регулюють безпосередньо управлінських і поліцейських відносин, то цю функцію виконують відповідні органи виконавчої влади. Інша допоміжна функція, що має велике практичне значення – оперативно-виконавча. Вона виражається в тому, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію правових норм, що знаходяться як у законах, так і в підзаконних актах, продовжуючи нормативне регулювання у випадках, коли необхідна їхня конкретизація. Центральною ланкою правозастосовної діяльності є управлінське рішення – владний індивідуальний акт, усний або письмовий, адресований визначеній особі і розв’язуючий конкретні проблеми.

Юридична функція – діяльність органів по застосуванню адміністративних, дисциплінарних, матеріальних і фінансових санкцій до громадян і працівників апарата держуправління, що скоїли правопорушення. Система таких юридичних впливів забезпечує швидке, просте, своєчасне й ефективне покарання за порушення суспільного порядку, службової дисципліни. Ця функція забезпечує ефективну охорону суспільного порядку, більш якісну і дисципліновану роботу апарата держуправління, оперативний і надійний захист прав і свобод людини.

За допомогою викладених функцій виконавча влада здійснює свою частину покладених на неї зобов’язань щодо управління державою. Але згідно ст. 113 Конституції України: “Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України”. Це положення унеможливлює узурпацію влади збоку Кабінету Міністрів, а також являється одним з елементів системи “стримувань і противаг”.[3]