Українській конституційній практиці

Знайшовши своє відображення в зарубіжному конституціоналізмі, ідея розподілу влад наприкінці ХІХ ст. була сприйнята і проголошена представниками прогресивної політичної думки в Україні. Відносно пізнє звернення до цієї ідеї тут було зумовлене об'єктивними причинами. На час її первісного формулювання та поширення український народ був уже позбавлений власної державності, що не могло не позначитися на змісті української політико-правової теорії. Особливо це стосувалося тих ідей, котрі були прямо віднесені до характеристик державного владарювання. До того ж більша частина України перебувала під імперською самодержавною владою, яка не тільки не передбачала будь-який поділ останньої, а й довгий час ставилася до подібних ідей як до злочинних.

Одним з перших політичних документів, де пропагувалась ідея розподілу влад, був конституційний проект, підготовлений Українською народною партією (УНП) у 1905 р. Цей проект, як і конституції переважної більшості зарубіжних країн, відбивав ідею розподілу влад у вигляді структурно-функціонального визначення вищих органів держави. Його автори фактично пропонували створити в Україні президентську республіку, де б законодавча влада належала двопалатному парламенту, виконавча - президенту, судова - судам і суддям. Характерно, що до 1917 р. УНП була чи не єдиною партією, що виступала за державну самостійність України, хоча її конкретні дії іноді набували характеру крайнощів.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), одним з лідерів якої певний час був М. Грушевський та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), відповідний період історії були одними із значних партійно-політичних сил. Їм належала більшість місць у складі Центральної Ради, а їх представники були включені до Генерального Секретаріату. З кінця 1917 р. і по 1920 р. лідери цих партій входили до складу уряду УНР, а представники УПСР - і уряду П. Скоропадського. В подальшому їх спіткала загальна участь українських політичних угруповань.

Політико-правові концепції домінуючих на ті часи партійно-політичних сил знайшли своє відображення в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), прийнятій 29 квітня 1918 р. Центральною Радою, але не набувшої чинності через державний переворот. Незважаючи на це, Конституція 1918 р. залишається не тільки важливим джерелом для істориків, а й предметом для актуального політичного та юридичного аналізу.

 

Конституція УНР 1918 р. складається з восьми розділів, чотири з яких присвячені організації і компетенції органів влади, насамперед вищих органів держави. У розділі третьому зафіксований розподіл влад, але зроблено це у формі, значно відмінній від широко прийнятої. Так, у ст. 23 записано: "Верховним органом влади УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади УНР". Зміст ст. 24 зводиться до того, що "вища влада виконавча в УНР належить Раді Народних Міністрів". Нарешті, згідно з положенням ст. 25, "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР"

Функції президента за Конституцією 1918 р. частково передані голові органу законодавчої влади. Зокрема, в ст. 35 зазначено, що "Голова Всенародних Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки". Голова Всенародних Зборів "за порозумінням" з радою старійшин (однією з парламентських структур) формує уряд, після чого останній подається на затвердження самим Зборам (ст. 52). Роль голови представницького органу посилюється і тим, що Конституція 1918 р. спеціально передбачає обрання заступника Голови на випадок його смерті або тяжкої хвороби. Заступник виконує обов'язки до обрання Голови новим скликанням Зборів (ст. 34). Тим самим підкреслюється його значущість.

В Конституції (Основному Законі) УРСР, прийнятій 20 квітня 1978 р., було сказано, що "вся влада в Українській РСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів". Далі говорилося про те, що ради - Верховна і місцеві - становлять "єдину систему представницьких органів державної влади Української РСР" (ст. 78).

В основу побудови системи рад закладався так званий принцип демократичного централізму. При цьому стверджувалося, що ради безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського та культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням рішень у життя. Верховна Рада проголошувалася найвищим органом державної влади УРСР. Вона уповноважувалася розглядати та вирішувати будь-яке питання, що входило до відання Української РСР. Все це позначалось як "повновладдя рад".

Разом з тим радянські конституції регламентували питання формального розмежування повноважень різних ланок державного механізму. Схема такого розмежування за Конституцією 1978 р. була прив'язана до згадуваного визначення Верховної Ради УРСР як "найвищого органа державної влади Української РСР", а Ради Міністрів УРСР - як "найвищого виконавчого і розпорядчого органа державної влади Української РСР". Місцеві ради називались органами державної влади на відповідних рівнях, а створювані ними виконкоми - виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад.

Існування судів пов'язувалося з державною функцією правосуддя, а самі вони позначались у конституції загальною назвою судових органів. Судді ж обиралися радами і формально проголошувалися незалежними і такими, що підкоряються тільки закону. Все це не можна було сумістити з будь-яким прийнятим тлумаченням ідеї розподілу влад, що свідчило про її концептуальне неприйняття як на політичному, так і практико-юридичному рівні.

Новий етап політичної історії нашої країни можна пов'язувати з проголошенням Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Одне з положень цього акту містить формулювання, за яким "державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову". Це положення набуло характеру програмного для багатьох партійно-політичних сил як у наступні роки, так і у роки, що безпосередньо передували прийняттю Декларації. Однак сама ідея розподілу влад тлумачилася ними по-різному.