Морально – етичні норми, що історично склались у народу України.

Протягом століть наш народ утверджував морально – етичні норми. Головними чинниками народної моралі споконвіку були:

o повага і любов до вільної праці;

o риси високого громадянства;

o утвердження ідеалів добра, краси, гуманних стосунків;

o знання свого родоводу.

Повага і любов до вільної праці.

Священне право на вільну працю народ виборював століттями. У праці він відстоював свою честь і гідність. Ось чому вартість людини вимірювалась передусім її ставленням до праці. І не випадково основою народної педагогіки є трудове виховання. “Без труда нема плода”-говорить народна мудрість. Навіть народження дитини сприймалось народною свідомістю як появу нового трудівника чи трудівниці.

Народ вбачав у праці основу існування суспільства. Без активної праці немислимий і розвиток особистості. Дитині треба працювати вже з того моменту, як вона навчилась тримати у руці ложку. Народна педагогіка привчала дітей до самообслуговування, спільної з батьками трудової діяльності на городі, подвір’ї …

Головним критерієм оцінки моральної гідності людини в Україні була праця: “Як дбаєш, так і маєш”. Ледарі завжди засуджувались як аморальні, нікчемні люди: “Ледащо на віник і смітник годяще”, “Тяжко тому жити, хто не хоче робити”.

Не менш важливою рисою українського народу була любов до волі: ”І золота клітка для пташки неволя”, “Воля дорожча за життя”, “Степ та воля – козацька доля”. Про це свідчить і багатовікова боротьба українського народу проти численних загарбників.

Риси високого громадянства.

Однією із прекрасних рис українців, що єднала їх як спільноту, була всеперемагаюча любов до своєї Батьківщини, рідної землі. Народ учив: “Краще хліб із золою, ніж із чужиною”, “Де рідний край – там і рай”. В усі віки саме почуття любові до Вітчизни – матері наснажувало її синів на справедливу боротьбу із поневолювачами.

Українці прекрасно розуміли, що лише спільними силами можна досягти своєї мрії. Ось чому в середовищі трудящих завжди утверджувались такі цінності, як колективізм, взаємовиручку, безкорисливість, побратимство: “Де гурт, там і сила”, “Дерево міцне корінням, людина – друзями”. Народ – борець, народ – воїн в усі часи високо цінував мужність і відвагу своїх синів: “То не козак, що боїться собак”. Побратимство ніколи не припинялось в Україні і вважалося святим і неоціненним скарбом. Особливо яскраво простежувалось воно серед запорізьких козаків, які могли пожертвувати життям один за одного. Козацька система виховання заперечувала політичне прислужництво, рабську психологію, слабодухість, невіру у свої сили. Одним із найбільших здобутків козацької педагогіки було виховання у людей нестримного прагнення до волі.

В основу моральності народна педагогіка кладе любов до Батьківщини, рідного краю, боротьбу проти несправедливості. Чудовим засобом посилення патріотичних почуттів були думи, легенди, казки, пісні.

Утвердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємостосунків.

Практика народного виховання передбачає формування у кожної людини моральних оцінок з позиції добра, справедливості, чесності, гідності, доброзичливості, чуйності тощо.

Між добром і злом постійно точиться боротьба, яка, за народним уявленням повинна закінчитися перемогою першого. У народі поняття добра і зла пов’язувалося з такими категоріями: людина, рід, діло, розум, доля, душа, серце та ін. У стародавніх колядках, побажаннях. Примовках люди завжди зичили один одному добра:“Доброго здоров’я”, “Добрий вечір”, “У добрий час”. Існував звичай платити за добро добром, і хто його порушував, піддавався загальному осудові. У народних казках ті герої, що чинять добрі справи, завжди одержують винагороду, досягають бажаного. Лагідну людину називали не інакше як “добродій” і це слово стало в українців формою шанобливого звертання. В основі української моральності віддавна були такі риси як чесність, совісність, співчутливість, добродушність: “Чесному всюди честь. Хоч і під лавкою”, “Добро стратиш – наживеш, честь утратиш – пропадеш”

Народна мудрість застерігала від таких моральних вад як скупість, заздрість, брехливість, впертість: ”Заздрісний від чужого щастя сохне”.

Віковічні моральні заповіді чи не найперше закликали бути добрим і гуманним. Практика виховання у трудових сім’ях українського народу спрямовувалась на формування таких якостей як миролюбність, гостинність, товариська солідарність, вірність у дружбі: “Вірний приятель – то найбільший скарб”. Наприклад, толока, яка була формою трудової взаємодопомоги у виконанні термінових або трудомістких робіт. Толока була добровільною справою, приходили цілими родинами, іноді навіть забували про колишні кривди та образи. Господар не платив за роботу, а лише частував помічників обрядовою вечерею. Щодо чесності і правдивості народна мораль говорить: ”Засип правду золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде”.

Водночас народна мораль застерігала від нещирості, хитрості, скупості, нечесності: “Не копай другому яму, бо сам упадеш”. У практиці народного виховання стало загальновизнаним привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків, піклуватися про хворих, калік, сиріт. Дітям категорично заборонялось мучити тварин, бити жаб, руйнувати гнізда. Цікава така деталь. Щоб не травмувати психіку дитини, колись кололи поросят вдосвіта, поки діти сплять. У народі побутувало таке поняття як Гріх, яке включало негідні вчинки і гостро засуджувалося.

Український народ завжди прагнув у різних видах діяльності до прекрасного: впорядкованості (садиби, оселі), досконалості (виробів, творів), гармонії (з природою, оточуючим світом), симетрії (в архітектурі, малюнках), ритму тощо.

Не було предмета – від лавки, писанки - до великої будівлі, який би не був по-мистецьки оздоблений українцями. Пісня і рушник, дума і музика, танок і барвисте вбрання, гумор і малярство – усе це було єдине ціле, що створювало національний образ народу-митця, народу-естета. Ось як писав про це видатний етнограф І.Гончар: “На стінах хати побачите найкращі килими та рушники, під якими красуються барвисті картини з народного життя, історії, народні образи. На різьблених мережаних мисниках художньо розмальований посуд: розмаїті куманці, дерев’яні розмальовані миски для короваю, макітри тощо”.

Висока естетична культура українців відбита у рушниках. Багатство форм і ліній, химерність узору, орнаменту, розмаїття барв. Свої погляди на прекрасне народ відобразив також у кераміці, ткацтві, плетінні,багатющому фольклорі,обрядах,віруваннях,звичаях.Будь-яке свято в Україні супроводжувалося чарівними, задумливими піснями, веселими іграми, танцями, яскравими костюмами. Саме краса і творчість, радість душі додавали українцям сил і наснаги у лиху годину, вчили вірити у погожу днину.

На одному із перших місць української етнопедагогіки було виховання у дітей естетичних смаків, прилучення їх до прекрасного. Дівчаток змалку вчили ткати, вишивати, доглядати за квітами, співати і танцювати. Хлопчики вчилися різьбленню по дереву, гончарству тощо.

Формуванню естетичних смаків значно сприяли численні календарні та обрядові свята.

Знання свого родоводу.

З давніх-давен серед українців виник і утвердився погляд на сім'ю та рід як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок батьків.

Великого значення надавалось знанням свого родоводу: з якого ти роду, хто твої пращури, з якого ти коріння. "Свого доправляйся, роду не чужайся", "Хто роду відречеться, того й рід відрече". Сім′я була найціннішим скарбом і кожний член родини дбав про її честь, свято беріг сімейні традиції. Погляди на сім'ю в українців тісно переплітаються з оцінкою роду — кровної і свояцької єдності ряду поколінь, які генетично проходять від одного предка, усіх родичів, рідних. А звідси й по­ширені серед народу стійкі вислови типу: "вести рід", "з роду до роду", "від роду в рід" — у всіх поколіннях, з покоління в поко­ління, від батьків до дітей; "з самого роду" — від народження.

Народних афоризмів, що відображають інституцію роду й сім'ї, в українському фольклорі дуже багато. І всі вони, як правило, на­голошують на важливості роду й родинних зв'язків у житті кож­ної людини ("Який рід, такий і плід", "Чий корінь, того й плід", "Яке коріння, таке й насіння"). Ряд з них переходять до значно ширших узагальнень: "Від роду — до народу", "Без роду немає народу".

Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю ро­динній злуці й тугою за ним пройнято чимало українських на­родних пісень. "Роде мій красний, роде мій прекрасний!" — ча­сто проголошується в них.

Знання свого родоводу — ця вимога не тільки декларувалась, а й неухиль­но виконувалась: "Нема в світі, як родина, то вам скаже і дити­на". Підтримувати родину — це насамперед берегти честь свого народу, його авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса вироблялася в дитини в контексті самого життя родини, на основі щоденних справ і спостережень.

Дитина змалку щоденно, всіма фібрами душі вбирала теплоту любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів і сестер, увагу родичів і свояків, чула розмови про сім'ю, рідних, народні вислови на цю тему. Не дивно, що кожна українська дитина знає напам'ять й охоче декламує, скажімо, такий віршик, як "Ходить гарбуз по городу":

Українська родинна педагогіка – заповіт і заповідник українського духу.