Недоходні фактори споживання та заощаджень.

• багатство. Зростання багатства (нерухомість, фінансові активи) зміщує графік споживання вгору, а графік заощадження - вниз;

• податки. Зниження податків збільшує післяподатковий дохід, і тому зростають споживання і заощадження, і навпаки;

• рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження, і навпаки;

• відрахування на соціальне страхування. Збільшення відрахувань скорочує споживання і заощадження;

• очікування. Очікування зростання грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;

• споживча заборгованість. Зростаюча споживча заборгованість зменшує споживання та заощадження, і навпаки;

• відсоткова ставка. Зі зростанням відсоткової ставки поточне споживання зменшується, а заощадження зростають.

 

 

18. Функції споживання з урахуванням фактора часу. Теорія Фішера про міжчасовий вибір споживача. Споживання у довгостроковому періоді: гіпотеза життєвого циклу та постійного доходу.

Згідно з теорією Фішера споживання домогосподарств в кожному поточному періоді не обмежується лише їхнім поточним доходом. Згідно з цією теорією сучасні люди є раціональними і передбачливими. Тому в процесі прийняття рішень щодо величини споживання вони здійснюють міжчасовий вибір і враховують не лише поточний дохід, а й переміщення доходу між різними пе­ріодами життя. Звідси випливає основна ідея Фішера — споживання в кожному окремому періоді життя людини залежить від її доходу впродовж усього її життя.

Для ілюстрації теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача припустимо, що його життя складається лише з двох періодів: перший — молодість, другий — старість. У першому періоді дохід споживача становить Y _1, а споживання — С ₁. У другому періо­ді дохід становить Y _2, а споживання — С ₂. Врахуємо також, що споживач має можливість заощаджувати і брати позику. Тому його споживання у будь-якому періоді може бути нижчим за поточний дохід (внаслідок заощаджень) або вищим за поточний дохід (за рахунок активів і позик). При цьому під доходом (Y) будемо розуміти трудовий дохід, з якого утримуються податки.

Розглянемо перший варіант: споживач заощаджує в період молодості, щоб на певну величину збільшити споживання в період старості. За цих умов міжчасове бюджетне обмеження споживача у кожному періоді визначається так:

С ₁ = Y ₁ – S ₁; С ₂ = (1 + r) S ₁ + Y ₂.

Отже, у першому періоді максимально можлива величина споживання менша за поточний дохід на суму заощаджень. У другому періоді, навпаки, вона перевищує його поточний дохід на величину заощаджень першого періоду з нарахованими процентами.

Розглянемо протилежний варіант: споживач планує збільшити споживання у першому періоді за рахунок певного його зменшення у другому. З цією метою у першому періоді він не заощаджує і бере ще гроші у позику на величину, яка кореспондує із запланованими заощадженнями у другому періоді. За таких умов максимально можлива величина споживання у кожному з двох періодів буде такою:

Таким чином, у другому періоді бюджетне обмеження споживача менше за поточний дохід на величину заощаджень, які планується використати для повернення позики першого періоду. У першому періоді бюджетне обмеження споживача збільшується порівняно з поточним доходом на величину дисконтованих заощаджень другого періоду.

На базі теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача з’я­вилися дві функції споживання, які економісти називають гіпотезами: гіпотеза життєвого циклу, що пов’язана з іменем Франко Модільяні, та гіпотеза постійного (перманентного) доходу, яку пов’язують з іменем Мільтона Фрідмана.

Гіпотеза життєвого циклу. Згідно з цією гіпотезою дохід людей впродовж життя змінюється. Але, попри це, люди прагнуть підтримувати рівномірний рівень споживання протягом усіх періодів свого життя. Виходячи з цього, гіпотезою життєвого цик­лу передбачається, що люди багато заощаджують, коли їхні до­ходи вищі за середні протягом життя, і більше витрачають на споживання, коли їхні доходи нижчі за середні протягом життя.

Для ілюстрації гіпотези життєвого циклу розглянемо поведінку особи, яка планує забезпечити собі приблизно однаковий рівень споживання протягом усього економічно самостійного життя. З цією метою запровадимо такі умови:

Т — очікувана кількість років економічно самостійного життя особи, яке складається з періоду трудового життя і післятрудового (пенсійного) періоду; R — запланована кількість років трудового життя;

Y — очікуваний середньорічний трудовий дохід за весь період трудового життя; W — майно (активи, багатство), яке людина нагромадила за рахунок заощаджень (для спрощення припустимо, що на заощадження не нараховуються проценти).

Згідно з наведеними умовами ресурси особи для її споживання за весь життєвий цикл складаються з поточних доходів, отриманих за період трудового життя (R × Y), і нагромадженого майна (W). Звідси рівномірна величина щорічного споживання особи впродовж усього її життя становитиме

. Тоді функцію споживання особи можна записати так:

. Отже, споживання залежить від двох чинників: поточного доходу і майна.

Гіпотеза постійного (перманентного) доходу. Згідно з цією гіпотезою споживання залежить не від поточного доходу, а від постійного. За своїм визначенням постійний дохід — це сталий компонент поточного доходу, який людина спроможна підтримувати протягом усього життя за рахунок трудового доходу і нагромаджених активів. Це означає, що поточний дохід крім постійного доходу включає також і тимчасовий дохід, який не піддається передбаченню. Згідно з цією гіпотезою в процесі прийняття рішень люди спираються на постійний дохід, який вони спроможні передбачити. Звідси випливає функція спо­живання:

С = с × Y^p, де с — коефіцієнт, який визначає ту частку постійного доходу, яка витрачається на споживання; Y^p — постійний дохід (наявний).

На базі функції споживання з постійним доходом можна зробити висновок щодо можливої динаміки середньої схильності до споживання. Для цього обидві частини рівняння (7.21) поділимо на Y:

Отже, середня схильність до споживання залежить від співвідношення між постійним доходом і поточним доходом. Якщо поточний дохід тимчасово перевищує постійний дохід за рахунок тимчасових доходів, то середня схильність до споживання зменшується, і навпаки.

19. Кейнсіанська та неокласична функція інвестицій: графічний та математичний аналіз.

В основі кейнсіанського підходу до функції інвестицій в основ­ний капітал лежать три передумови. По-перше, коли хтось інвес­тує, то він орієнтується не на валовий, а на чистий прибуток від інвестування. При цьому під чистим прибутком Кейнс розумів чисту виручку, яка залишається після відшкодування поточних витрат та амортизаційних відрахувань.

По-друге, оскільки інвестиції приносять результати не в тому періоді, в якому вони здійснюються, а в майбутньому, то необхідно спиратися на прибуток, який очікується отримати протягом всього строку служби основного капіталу. Кейнс звертав на це особливу увагу, оскільки до нього дане питання не мало чіткого вирішення. Висновок щодо застосування очікуваних прибутків передбачає врахування фактора часу і тому зумовлює необхідність дисконтування майбутніх прибутків, тобто визначення їхньої теперішньої вартості. Кейнс оцінював це як вплив майбутнього на теперішнє.

По-третє, об’єкт інвестування Кейнс називає капітальним майном. Визнаючи вартість капітального майна, він враховує не вартість його придбання, а його відновну вартість. Вона, як відомо, зумовлюється витратами на його заміщення, які в майбутньому можуть зростати у зв’язку зі зростанням цін.

Оскільки метою інвестування є збільшення прибутку, то це передбачає зіставлення інвестиційних витрат і вигод від інвестування. У Кейнса інвестиційними витратами є вартість капітального майна, а вигодами від інвестування — дисконтована вартість очікуваних прибутків. Для їх зіставлення Кейнс використовує категорію, яка має назву «гранична ефективність капіталу».

За своїм визначенням гранична ефективність капіталу — це така ставка процента, що врівноважує дисконтовану (теперішню) вартість прибутків, які очікується отримати від використання капітального майна, з вартістю капітального майна. Для формалізації наведеного визначення запишемо рівняння:

 

де К — вартість капітального майна (інвестиційного проекту); PR —очікуваний прибуток (чистий); R * — гранична ефективність капіталу; t — роки, протягом яких має використовуватися капітальне майно (реалізується інвестиційний проект).

Графік сукупного попиту на інвестиції

За Кейнсом рис. можна прокоментувати так: обсяг сукупних інвестицій намагатиметься зростати, допоки не залишиться більше таких інвестиційних проектів, гранична ефективність яких перевищувала б процентну ставку. Згідно з графіком, якщо процентна ставка становить 20 %, то інвестиційний попит дорівнює нулю, оскільки не існує інвестиційних проектів, гранична ефективність яких перевищує таку процентну ставку. Зі зниженням процентної ставки до 15 % економічно доцільними будуть інвестиції в перший та другий проекти, гранична ефективність яких відповідно дорівнює 20 % і 18 %, тобто понад 15 %. У цьому випадку інвестиційний попит становитиме (І ₁ + І ₂). Зниження процентної ставки до 10 % викликає збільшення інвестиційного попиту до (І ₁ + І ₂ + І ₃), а до 5% відповідно до (І ₁ + І ₂ + І ₃ + І _4.).

Спираючись на рис. 8.2, можна зробити висновок, що інвестиційний попит зростає в міру зниження процентної ставки. Отже, інвестиції знаходяться в оберненій залежності від процентної ставки, рівень якої не може перевищувати граничну ефективність капіталу. Виходячи з цього кейнсіанську функцію інвестицій можно подати такою формулою:

(8.8)