Послідовники К.Ушинського У розробці проблем методики початкової освіти. М.Корф (М.Драгоманов, С.Русова та ін.)

Передові педагогічні ідеї К. Д. Ушинського мали великий вплив на розвиток педагогічної думки багатьох народів, їх втілювали в Україні, Білорусії, Закавказзі та Середній Азії.

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії.Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із перших у Росії підручників такого типу. У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше написав до неї методичні рекомендації для вчителів.Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".

Л. М. Толстой (1828—1910) — видатний російський педагог, знавець духовного світу дітей, сміливий експериментатор, новатор у галузі навчання і виховання, упорядкувальник азбук і книг для дитячого читання. У 1859 р. на свої кошти він відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей. Вона була педагогічною лабораторією, у якій перевірялися різні методи виховання в процесі навчання. Пізніше в багатьох селах були відкриті початкові школи. У 1862 р. Л. Толстой видавав журнал "Ясная Поляна", у якому надрукував педагогічні статті, критикував відірвану від практики абстрактну педагогіку. Він стверджував, що педагогіка лише тоді стане наукою, коли буде спиратися На досвід учителів і будувати свої висновки на основі узагальнення педагогічної практики. У 60-х роках Л. Толстой відстоював думку, що школа повинна давати дітям широке коло знань, усебічно розвивати їхні творчі сили. Але він відкидав навчальні програми, стійкий розклад уроків і вимагав, щоб зміст навчання визначався інтересами і потребами дітей. Л. Толстой розробив методику шкільної розповіді й бесіди, дав зразки використання живого слова в роботі вчителя.Він був проти копіювання Росією освіти Західної Європи. Справа освіти, на його думку, "повинна знаходитися в руках народу".

Софі́я Фе́дорівна Ру́сова— український педагог і громадська діячка. Праці Руслової з питань дошкільного виховання це не тільки історія української педагогічної думки, частка її скарбниці. Це змістовний, глибокий, науковий, всебічний аналіз специфіки нашого національної початкової освіти, на який мають не тільки орієнтуватись, а й спиратися сучасна педагогічна наука і практика. Насамперед вона підкреслює і обґрунтовує, що дошкільне і шкільне виховання будується на новітніх положеннях психології і педагогіки про закономірність та умови розвитку, дитини про найбільш доцільні методи виховання. Другий принцип концепції С.Русової полягає в тому, що в школі має панувати національний дух, виховання має будуватися на демократичному грунті – так як колись, ще в 9 ст., на ньому закладалась українська національна школа.Над концепцією національного виховання С.Ф.Русова працювала багато років. Це була основна ідея і основна тема, що об’єднує більшу частину її досліджень.

 

48. Національно-освітнє питання: ХІХ ст

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Основним рушієм різнобічної діяльності С.Русової за межами України, що здійснювалась у науково-педагогічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-публіцистичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визволення українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалежно від умов і місця проживання, та національного державотворення як головного стрижня світобачення мислительки.

Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності Софії Русової, стали:

- організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехословацькій Республіці, яке за структурою, кадровим потенціалом, науково-методичним забезпеченням не мало аналогів у всьому українському зарубіжжі міжвоєнного періоду;

- теоретичні пошуки, пов'язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лекційних курсів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових розвідок, підручників, статей, рецензій тощо;

- популяризаторська праця, що, з одного боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, доведенню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого, - збагачувала українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання.

Теоретичний доробок С.Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, "жіночої" та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямованість, народність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються: а) ідеєю державотворчої ролі школи, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої; б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім'ї; в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління.

 

►49. Громадсько-педагогічна діяльність в Україні (середина ХІХ ст.)

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, втому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, 1.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник"(38 томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філологічної секції (23 томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.