Які ж завдання курсу історії педагогіки?

Завдання

Які ж завдання курсу історії педагогіки?

1. своїм першочерговим завданням історія педагогіки ставить вивчення історичного досвіду навчання і виховання розвитку школи, освіти педагогічної думки насамперед на Україні.

2. Наступним завданням - є озброєння вчителя вмінням аналізу педагогічних фактів.

3. Завдання історії педагогіки є навчити педагога критично і творчо використовувати досвід минулого у практичній діяльності.

4. Завдання історії педагогіки є ознайомити вчителя на Україні з головними педагогічними творами та ідеями видатних педагогів та культурних діячів.

Для правильного осмислення процесу виховання потрібно розглянути як воно зароджувалось і як розвивалось.

З розвитком навчання і виховання нагромаджувався певний досвід, практика, на основі яких і виникла наука про виховання людини - педагогіка.У контексті поставлених завдань історія педагогіки дає змогу зрозуміти зв’язок педагогічних явищ із суспільно-культурними відносинами епохи і країни, виробляє історичну перспективу, дозволяє глибше, критичніше і більш всебічно оцінити стан освітніх і педагогічних систем і прагнень сучасності, збуджує живе зацікавлення педагогічними проблемами, прищеплює культ педагогічних традицій, може служити засобом формування почуття патріотизму та інтернаціоналізму.

 

Основні принципи розгляду історико-педагогічного процесу.

Основними принципами побудови історії педагогіки є:

1. Історизм, що передбачає вивчення будь-якого явища в процесі його виникнення, становлення і розвитку, розгляд педагогічних явищ стосовно конкретної історичної епохи, соціально-економічних особливостей цієї епохи, що детермінують зміст, методи і організацію навчально-виховного процесу.

Багато дослідників, прагнучи «актуалізувати» свою роботу, намагаються встановити безпосередні зв’язки між явищами, фактами, поглядами віддалених від нас епох і сучасністю, проводять неправомірні історичні паралелі, затрачають час і зусилля на пошуки у педагогів минулого висловлювань, що обґрунтовують сучасні ідеї, посилаються на поняття і факти з минулого, лише зовнішньо схожі з сучасними. Зовсім ігнорується той факт, що багато термінів і понять, що зустрічаються в літературі минулих століть, при всій їх подібності на сучасні мали зовсім інше трактування і в ході історичного розвитку суттєво змінили свій зміст.

Історичний підхід до педагогічних явищ передбачає врахування низки моментів, а саме: соціально-економічні особливості епохи, що детермінує зміст, методи і організацію навчально-виховного процесу, а також напрям шляхів пошуків їх зміни, а звідси — виникнення тих чи інших педагогічних теорій і концепцій; вплив у кожну епоху успіхів загальнонаукового прогресу на концепції виховання і педагогічної теорії; еволюцію і трансформацію ідей, концепцій, теорій, понять і термінів; виділення тенденцій розвитку.

2. Системності, що передбачає розгляд фактів і явищ виховання і навчання в рамках всієї шкільної системи і шкільних традицій відповідної епохи; аналіз ідей, висловлювань, теорій педагогів минулого в рамках їх цілісних концепцій виховання; вивчення педагогічних систем минулого в системі конкретних соціальних відносин, політичного ладу, суспільних та ідеологічних поглядів із врахуванням боротьби між окремими їх напрямками.

3. Науковості. В період розвитку демократії, коли дано імпульс творчому мисленню, необхідно осмислити минуле з позиції глибшого, більш справедливого і чесного підходу до тих подій, які ми переживаємо. Науковість, що передбачає об’єктивність дослідника, вимагає від нього неупередженого ставлення до всіх етапів розвитку виховання, школи і педагогічної думки.

4. Партійності. Особливу увагу слід надавати виявленню в педагогічних ідеях і концепціях минулого відбиття класових, політичних інтересів окремих соціальних груп, завжди ставлячи питання «Кому це вигідно?».

Виховання як категорія суспільного існування. Виховання у первісному суспільстві. Особливості виховання у різних суспільствах

Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу: кішка вчить кошенят ловити мишей, a качка каченят - плавати. Отже, за ШЛетурно, людина, з'явившись на світ. наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. За даними сучасної психології, засобами наслідування діти до 3-х річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей -Адама і Єви - Бог-Огець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці. у первісних людей з'являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробництва і користування знаряддями.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

На етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з виконанням побутових обов'язків і ще не виділялось в особливу соціальну діяльність. Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У зв'язку з розвитком знарядь праці старші починають виконувати спеціальну соціальну роль - готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до житгя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі. Толіон розумієгься як закон кривавої помсги. Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дівчаток у цей період у перших навчальних закладах - «будинках молоді, які функціонували окремо для дітей різної статі.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами.

Отже, вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патріархату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювлася конкретними вимогами тодішнього "виробництва" - здобуванням засобів для виживання. Виховання диференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток).

 

Руссо:

Руссо закликав поважати особистість дитини, вивчати її інтереси, враховувати вікові особливості. На відміну від Комен., який шукав загальні закони в природі і в роботі школи, Руссо намагався знайти закономірності, які визначають хід навчання і виховання, в природі самої дитини. Навчати природо відповідно – значить додержуватись законів розвитку організму дитини та її здібностей. Він вважав, що дитинство буває один раз в житті людини, тому треба поважати його і не прагнути до передчасного розвитку дітей: природа вимагає,щоб діти були дітьми, перш ніж стануть дорослими. Природно, щоб малу дитину годувала сама мати, а не нянька, щоб дитину виховували самі батьки або їх кращі друзі. Завдання ж вихователя полягає в тому,щоб створити найсприятливіші умови для розвитку дитини, застерігати її від шкідливих впливів.

Песталоцці:

Виховання, на думку Песталоцці, має бути природо відповідним, тобто здійснюватись згідно з природою. Природа – це та скеля, на якій виховання формує людський розвиток. І чим міцніший зв'язок між скелею і будовою (природою і вихованням), тим успішніше розв’язуватиметься велика справа виховання. Критикуючи виховання дітей того часу за зубріння й відрив від життя, Песталоцці писав, що дітям до 5 років дають можливість тішитись природою і раптом тиранічно віднімають у дитини всю привабливість природності й свободи. Дитина в школі, на думку Пест., повинна почувати себе так само природно й вільно, як і серед природи. У таких природних умовах зародки, закладені в ній від народження, при вмілому керівництві вчителя, що застосовує систему різних вправ, дістають чудові умови для розвитку. Вони можуть розвиватись й поза навчанням, але тоді цей розвиток йтиме повільно, а його треба прискорювати – адже в цьому й полягає завдання школи і вчителів.

 

Зарубіжна педагогіка 20 ст.

У кінці XIX – на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – Джон Дьюї (1859-1952) і Удвард Торндайк (1874-1949).

Кінець XIX - початок XX в. Відзначені вступом найбільших країн Західної Європи і США в таку стадію суспільно-економічних відносин, яка зажадала наукового і технічного переозброєння виробництва і удосконалення соціальних інститутів.

Школа в цейперіод на всіх її щаблях не відповідала вимогам науково-технічного прогресу. Потреба в оновленні школи і педагогічної науки ставала все більш актуальною.

Традиційні педагогічні теорії були головним чином націлені на формування культури мислення, передбачали жорстке управління педагогічним процесом і відводили в ньому першорядну роль вчителя. Подібні установки вели до надмірно їінтелектуалізації освіти, позбавляли учнів самостійності.

Перегляд педагогічних установок, перебудоваосвіти в провідних країнах світу перетворилася в одну з найважливіших педагогічних проблем.

У західноєвропейських країнах і США з'являються численні концепції та течії в суспільно педагогічної думки, які прагнули до корінної зміни характеру діяльності школи. Вони підводяться під загальне поняття «реформаторська педагогіка» або «новее виховання». Серед цих течій найбільш відомими були рухи прихильників «трудової школи», «громадянського виховання», «прагматичної педагогіки», «експериментальної педагогіки» та ін

Всіх педагогів-реформаторів об'єднувала, по-перше, ідея розвивального навчання - припущення, що школа не стільки повинна давати знання, скільки дбати про розвиток у дітей уміння спостерігати, мислити, робити висновки, про розвиток навичок самоосвіти, інтересів і здібностей; друге визнання необхідності враховувати і розвивати в навчально-виховному процесі вікові та індивідуальні особливості дітей, виступ протии формалізму і догматизму.

Одним з найбільш важливих і суперечливих питань, які розглядалися в педагогічних теоріях кінця XIX ст., Було питання про цілі виховання підростаючого покоління. Не менш важливе питання, який об'єднував педагогів у пошуку шляхів реформування школи – це питання про з'єднання розумової та фізичної праці. Останній розглядався не як основа підготовки до безпосередньої трудової діяльності, а як один з найважливіших засобів загального розвитку особистості дитини.

Такі в основному риси мала реформаторська зарубіжна педагогіка кінця XIX - початку XX в., Яку представляли відомі вчені педагоги як Г.Кершенштейнер, А.Лай, Д.Дьюи,Е.Мейман, М.Монтессорі, У.Кілпатрік, А.Біне, Е. Торндайк та ін

 

Григорій Савич Сковорода

(1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник. Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про "сродну працю". Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в "сродній праці", яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.

Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. Навідміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці "Жайворонок" читаємо: "Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують".

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів.

Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".

Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".

Рицарська система виховання

Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.

 

Класична освіта

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху. У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок.

На кінець XIX ст. у провідних західноєвропейських країнах з усією гостротою виявилась невідповідність традиційної педагогіки і нових суспільно-економічних умов. Необхідні були нові підходи до теорії і практики освітньої і виховної справи. Ці підходи обумовлювались, передусім, стрімким розвитком виробництва, викликаного прогресом науки і техніки.

Перед школою ставляться нові вимоги. Для підприємств, оснащених найновішою технікою, потрібні були робітники нового типу. Прогрес науки і техніки з його тенденцією “одухотворення машинної праці“ вимагав від працівників високого рівня знань. У виробництві збільшується попит на всебічно розвинутого, самостійного, ініціативного, мислячого і винахідливого працівника.

Реальна освіта

Французькими матеріалістами обґрунтовувалася і популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену.

Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо зробив спробу намітити завдання, зміст і методи виховання і навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного і духовного розвитку на різних вікових етапах, висунув вимогу активізувати методи навчання дітей.

Локком була запропонована програма реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до “ділових занять в реальному світі“, до комерційної діяльності. Він радив вивчати живу мову, замість мертвих: англійську i французьку. У число “корисних“ для вивчення предметів ввійшли географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право.

Коменський запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до дієвих занять у реальному світі, до комерційної діяльності. Радив вивчати реальні навчальні предмети і живу мову замість мертвих мов: вважав, що час, працю і зусилля треба витрачати на здобуття корисних і потрібних знань (англійської та французької мов, географії, малювання, математики, астрономії, філософії, історії, права, верхової їзди, танців, фехтування); пропонував вивчати бухгалтерію, ремесла (столярне, теслярське) і сільське господарство.

Завдання

Які ж завдання курсу історії педагогіки?

1. своїм першочерговим завданням історія педагогіки ставить вивчення історичного досвіду навчання і виховання розвитку школи, освіти педагогічної думки насамперед на Україні.

2. Наступним завданням - є озброєння вчителя вмінням аналізу педагогічних фактів.

3. Завдання історії педагогіки є навчити педагога критично і творчо використовувати досвід минулого у практичній діяльності.

4. Завдання історії педагогіки є ознайомити вчителя на Україні з головними педагогічними творами та ідеями видатних педагогів та культурних діячів.

Для правильного осмислення процесу виховання потрібно розглянути як воно зароджувалось і як розвивалось.

З розвитком навчання і виховання нагромаджувався певний досвід, практика, на основі яких і виникла наука про виховання людини - педагогіка.У контексті поставлених завдань історія педагогіки дає змогу зрозуміти зв’язок педагогічних явищ із суспільно-культурними відносинами епохи і країни, виробляє історичну перспективу, дозволяє глибше, критичніше і більш всебічно оцінити стан освітніх і педагогічних систем і прагнень сучасності, збуджує живе зацікавлення педагогічними проблемами, прищеплює культ педагогічних традицій, може служити засобом формування почуття патріотизму та інтернаціоналізму.