Й.Ф.Гербарт. Внесок в педагогіку як у наукову дисципліну

Й.Ф.Гербарт (1776-1841) – німецький філософ, психолог і педагог.Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання“, “Нариси лекцій з педагогіки“ й ін.

Він вважав, що все психічне життя людини складається з “реалів“, основою яких є уява. Встановлював обмежені можливості (“поріг“) у розумовому розвитку людини і пізнанні нею світу, оскільки весь процес психічної діяльності зводив до механічних комбінованих видозмін уяви.

Герберт виступав за наукову самостійність педагогіки. Він критикував тих, хто будував педагогіку лише з досвіду, а також і тих, хто виводив її з філософських систем. Вважаючи, що для успішної педагогічної роботи необхідно попередньо оволодіти педагогічною теорією, Гербарт розробив систему педагогічної науки на основі психології і етики.

Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін.

У справі виховання Гербарт ставить перед школою цілі: можливі – підготовка майбутніх дорослих людей у галузі певної спеціальності, і необхідні – підготовка їх до роботи в будь-якій галузі діяльності. У цілому треба прагнути до виховання “доброчесної“ людини.

Загальна мета виховання, за Гербартом, повинна полягати у досягненні гармонії волі з етичними ідеями і в розвитку багатостороннього інтересу. Процес виховання він ділить на три складові: керування дітьми, виховуюче навчання і моральне виховання.

Систему керування дітьми Гербарт ґрунтував на власній ідеї про те, що дитині природно притаманна “дика пустотливість“, тому вона порушує встановлені у школі порядки, проявляє недисциплінованість. Щоб забезпечити виховання і навчання, треба приборкати цю “дикість“. Гербарт пропонував у системі керування такі засоби, як погроза, нагляд, наказ, заборона, фізичні покарання, як допоміжні засоби – авторитет і любов вихователя.

Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін.

Удругій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів.

Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились удругій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям – гербертіанство.

 

Герберт Спенсер – прибічник реальної освіти

Герберт Спенсер — англійський філософ і соціолог, один з родоначальниківеволюціонізму, ідеї якого користувалися великою популярністю в кінці XIX століття, засновник органічної школи в соціології, ідеолог лібералізму. Остаточно затвердив в науковому обігу термін «соціологія».

Великий науковий доробок залишив по собі Г. Спенсер. Найбільш значні його твори: "Основні начала", "Основи біології", "Основи психології", "Основи соціології", "Основи етики". Він - визнаний у світі теоретик організму й еволюціонізму як напрямків у соціології та один із фундаторів структурно-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ.

Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи соціальні інститути суспільства, їхні функції й роль у суспільстві, він розуміє власне суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо.

Основоположниками біолгігізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.)..). Обидва від­стоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводи­ли, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, влас­тивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі "Еволюція виховання у різних людських рас" Ш.Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш.Летурно робить висно­вок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить ко­шенят ловити мишей, а качка каченят - плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановле­ні, підготовлені форми виховання.

 

Зарубіжна педагогіка 20 ст.

У кінці XIX – на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – Джон Дьюї (1859-1952) і Удвард Торндайк (1874-1949).

Кінець XIX - початок XX в. Відзначені вступом найбільших країн Західної Європи і США в таку стадію суспільно-економічних відносин, яка зажадала наукового і технічного переозброєння виробництва і удосконалення соціальних інститутів.

Школа в цейперіод на всіх її щаблях не відповідала вимогам науково-технічного прогресу. Потреба в оновленні школи і педагогічної науки ставала все більш актуальною.

Традиційні педагогічні теорії були головним чином націлені на формування культури мислення, передбачали жорстке управління педагогічним процесом і відводили в ньому першорядну роль вчителя. Подібні установки вели до надмірно їінтелектуалізації освіти, позбавляли учнів самостійності.

Перегляд педагогічних установок, перебудоваосвіти в провідних країнах світу перетворилася в одну з найважливіших педагогічних проблем.

У західноєвропейських країнах і США з'являються численні концепції та течії в суспільно педагогічної думки, які прагнули до корінної зміни характеру діяльності школи. Вони підводяться під загальне поняття «реформаторська педагогіка» або «новее виховання». Серед цих течій найбільш відомими були рухи прихильників «трудової школи», «громадянського виховання», «прагматичної педагогіки», «експериментальної педагогіки» та ін

Всіх педагогів-реформаторів об'єднувала, по-перше, ідея розвивального навчання - припущення, що школа не стільки повинна давати знання, скільки дбати про розвиток у дітей уміння спостерігати, мислити, робити висновки, про розвиток навичок самоосвіти, інтересів і здібностей; друге визнання необхідності враховувати і розвивати в навчально-виховному процесі вікові та індивідуальні особливості дітей, виступ протии формалізму і догматизму.

Одним з найбільш важливих і суперечливих питань, які розглядалися в педагогічних теоріях кінця XIX ст., Було питання про цілі виховання підростаючого покоління. Не менш важливе питання, який об'єднував педагогів у пошуку шляхів реформування школи – це питання про з'єднання розумової та фізичної праці. Останній розглядався не як основа підготовки до безпосередньої трудової діяльності, а як один з найважливіших засобів загального розвитку особистості дитини.

Такі в основному риси мала реформаторська зарубіжна педагогіка кінця XIX - початку XX в., Яку представляли відомі вчені педагоги як Г.Кершенштейнер, А.Лай, Д.Дьюи,Е.Мейман, М.Монтессорі, У.Кілпатрік, А.Біне, Е. Торндайк та ін