Періодизація Грецької історії

Поняття «античність»

Стародавню Грецію і Стародавній Рим називають античними державами і, відповідно, їх історію, культуру, ідеологію, літературу і мистецтво. Цей термін ввели італійські гуманісти для визначення греко-римської культури, яка була найдавнішою з відомих, на той час в Європі. З тих пір термін "античність" традиційно вживають стосовно Стародавньої Греції і Риму. Насамперед значення цього терміну набагато ширше. У історичні науці історія античного світу розглядається як історія формування, розквіту, кризи і занепаду рабовласницьких держав у басейнах Середземного і Чорного морів, а також сусідніх з ними країн в період ІІІ тис. до н.е. до У ст. н. е. Таким чином, історія Стародавньої Греції і Риму є лише певним відрізком всієї античної історії. У вітчизняній історіографії 80-40-х років панувала думка про те, що античний світ і стародавній Схід були двома стадіями рабовласницької формації: старосхідні суспільства вважалися ранньорабовласницькими; звідси Стародавній Схід - нижчий ступінь, а античний – вищий ступінь рабовласницької формації.

Ант́ичність — період історії від 800 року до н. е. до 600 року н. е. у регіоні Середземного моря.Ця доба відрізняється від попередніх та наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку 1 століття, внаслідок розширення Римської імперії, також і політичною та культурною цілісністю.У більш вузькому розумінні античністю вважають історію стародавньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії (але лише доби республіки, принципату та домінату).У ширшому розумінні античність включає також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започаткування писемності (близько 3500 р. до н. е.) Слово «античний» походить від латинського слова «давній». Античним світом вчені називають групу рабовласницьких держав (тобто таких, значну частину населення яких складали раби). Це — перш за все міста-держави, що були створені грецькими племенами, а ще Рим, союз рабовласницьких держав Італії — країни, що склалися у 1 тисячолітті до нашої ери на узбережжі Середиземного моря.

 

Періодизація Грецької історії

Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 великих етапи: 1) етап крито-мікенської цивілізації; 2) полісний етап античної Греції; 3) елліністичний період. Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. є. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. є.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:

 

1. Гомерівський, або предполісний («темні віки»), — XI—IX ст. до н. є.

 

2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. є.) — час формування полісних структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.

 

3. Класична Греція (V— IV ст. до н. є.) — розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.

 

Останній етап — елліністичний. Він починається походами Александра Македонського (остання третина IV ст. до н. є.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївський Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародавньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рамках історії Стародавнього Риму.

 

Географічне середовище Стародавньої Греції

Поняття "Стародавня Греція", "Стародавня Еллада" є скоріше географічним, а не політичним. Історія Стародавньої Греції - це історія багаточисленних племен і згодом міст-держав (полісів), які безперервно воювали між собою,об’єднувались в союзи, нетривкі і ворогуючі між собою, що врешті-решт привело до тоги, що Еллада стала жертвою Македонії і Риму. Територія, яку займали стародавні греки в давнину, дорівнювала приблизно 71 тис. 826 кв. км. / 81.593 кв.км. разом з островами/. Стародавня Греція займала територію півд. частини Балканського півострова, острови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. У ХУІІІ – УІ ст. до н.е. греки освоїли також південь Італії й острів Сицилію.З островів Егейського моря слід виділити багату на хліб. Евбею, острів розміщений паралельно до східного берега Середньої Греції. Далі, на північ, вздовж берега Фракії, знаходилися острови Фасос, Самофракія, Лемнос, Імброс і Тенедос. ще далі - на сході - острови Лесбос, Хіос і Самое. Острови середньої частини Егейського моря поділились ще в давнину на "кіклади" і "споради". До першої групи належало 24 великих і біля 200 дрібних островів, значна частина, яких оточувала острів Делос /"кікльос" по-грецьки означає коло/. Найвідоміші з кіклад - острів Парос, Наксос і Андрос. На південний схід від "кіклад" простягалися "споради", найбільший з яких був о-в Родос.

Кліматичні умови. Фауна і флора. Величезний вплив на клімат Стародавньої Греції мала гористість. Високі вершини Пінду затримували вологі західні вітри й тому, на узбережжі Егейського моря клімат був переважно засушливий. Особливо мало дощів випадало в Фессалії, Аттіці та Беотії. В Афінах, наприклад опадів менше більш як наполовину,ніж в Епірі чи на о-ві Коріфу. Тому клімат у східній частині Еллади був більш континентальним. Лише на південному узбережжі Греції клімат був типово, середземноморським. Чим вище в гори, тим менше помітні субтропіки. В гірських місцевостях, особливо в Епірі, взимку бували морози і хуртовини. На Олімпі, Парнасі, і. Тайгеті сніг затримувавсь більшу частину року. Холодний період починався в Греції в жовтні. Лише в Аттіці і на островах в цей час ще стояли сонячні дні. Весна в Греції коротка і буйна. В березні хоч вже й зацвітали сади, дули вітри і було холодно, а вже у травні починалася спекотня. Географічні та кліматичні умови всієї Еллади підказували її рослинності. В ній мало було областей, де б можна було культивувати ячмінь, просо, пшеницю. Для цього були сприятливі лише рівнини Фессалії, Беотії, Лаконіки і Мессенії. У західній частині Балкан займалися переважно тваринництвом. Щодо малоазіатської території, то вона була переважно гористою з каменистим грунтом і малою кількістю води.

В цілому ж, як вважають георграфи, 80% поверхні Малої Азії займали гірські грунти, малопридатні для землеробства. Природні умови Малої Азії в значній мірі визначили заняття її жителів: Мала Азія не була країною чистого землеробства і сільського господарства; вона була знаменита лиш своїми вівцями, баранами, свинями і садами.

 

 

Мінойська цивілізація

Найдавнішим осередком цивілізації в Європі був острів Крит. Час виникнення мінойськоі цивілізації - межа ІІІ-ІІ тис. до н.е. У цей час на Криті з'являються химерні споруди — палаци. Головна резиденція правителів знаходилася в Кносі. Тут же жив легендарний владика Криту — цар Мінос. Греки називали палац Міноса "лабіринтом". Незважаючи на видиму внутрішню хаотичність будівлі, палац Справляв враження цілісного архітектурного ансамблю. У палаці було все необхідне для спокійного й зручного життя його мешканців. Будівельники палацу передбачили навіть водопровід, каналізацію, систему вентиляції й освітлення. Під час розкопок кноського палацу археологи знайшли багато різноманітних творів мистецтва й художнього ремесла, виконаних з великим смаком і майстерністю. Це свідчило про високий рівень розвитку гончарства, ювелірної справи, живопису та ін. Центральною фігурою мінойського пантеону була велика богиня — "володарка". Поруч з великою богинею, утіленням жіночності й материнства, символом вічного відновлення природи знаходилося божество, що уособлювало в собі руйнівні сили природи — грізну стихію землетрусу, силу розбурханого моря. Ці явища у свідомості мінойців були пов'язані з образом могутнього й лютого бога — бика. На деяких мінойських печатках божественний бик зображений у вигляді фантастичної істоти з бичачою головою, що відразу ж нагадує нам більш пізній грецький міф про Мінотавра. Релігія відігравала величезну роль у житті мінойського суспільства, накладаючи свій відбиток абсолютно на всі сфери його духовної і практичної діяльності. Вищою монархічною владою була "теократія" (один з різновидів монархії, коли світська й духовна влада належать одній і тій же особі). Цар вважалася особою священною й недоторканною. На той час Крит був високорозвиненою державою, де споруджувалися мости, зрошувальні канали, прокладалися дороги, водопроводи. При цьому обов'язково здійснювався державний облік у всіх сферах за допомогою глиняних табличок. Мінойська держава мала широкі торговельні зв'язки з Єгиптом, Сирією та іншими країнами. Колонії і торгові факторії виникали на островах Кікладського архіпелагу, на острові Родос і навіть на узбережжі Малої Азії, у районі Мілета. Розквіт мінойської цивілізації припадає на XVI-XV ст. до н.е. У середині XV ст. до н. е. Крит пережив катастрофу, рівної якій острів не знав за всю свою багатовікову історію. Майже всі палаци й поселення були зруйновані, уцілілі мешканці покинули благодатний колись край, запустіння прийшло сюди на тисячоліття. Після такого удару мінойська культура вже не змогла більше ніколи відродитися. Одні вчені вважають, що загибель Мінойської держави була наслідком виверження вулкана на острові Фера. Інші вчені схиляються до думки, шо винуватцями катастрофи були греки-ахейці, які вторглися на Крит з материкової Греції.Найкращий у світі музей, присвячений мистецтву мінойської доби, — Археологічний музей Іракліону, який експонує артефакти з Кноссу, Маллії, Феста, Агіа-Тріада.

 

Закони Дракона

Дракон Афінський — архонт Афін 7 століття до н.е. Склав для Афінської республіки 621 до н. е. перші писані закони, що частково продовжували діяти навіть за Солона. Кодекс законів, введений Драконом, був таким суворим, що виник крилатий вислів «драконівські заходи», що означає надзвичайно суворі покарання.

Запис звичаїв у Драконових законах супроводжувався їх відбором і переглядом. Закони містять також закони щодо кримінальних справ, які відрізнялися крайньою жорстокістю: смертна кара призначалася не лише за крадіжку, підпал або умисне вбивство, але також і за незначні проступки.Зберігся уривок з Драконових законів за 409—408 до н. е., з яких видно, що за незумисне вбивство призначалося вигнання, але разом з тим встановлювалася можливість примирення родичів обох сторін. Якщо таких не виявиться, 10 членів фратрії, до якої належав убитий, могли дозволити вбивці доступ у країну. Обмежуючи кровну помсту, Драконові закони забороняли самовільну розправу над вбивцею, за винятком тих випадків, коли він буде знайдений на його власній землі. Не вважалося злочином вбивство злодія, якщо воно було скоєне для самозахисту або повернення вкраденого майна. Важливе значення мали й норми Драконових законів, присвячені організації судового процесу по кримінальних справах.

Драконові закони діяли, очевидно аж до реформ Солона (594 до н. е.), однак норми, що стосуються незумисного вбивства і самозахисту, зберігалися в афінському праві довше. Закони Дракона були явно спрямовані на подолання звичаю кровної помсти, вони забороняли самовільну розправу. Відповідальність за вбивство ніс тільки вбивця, а не весь рід. До відповідальності залучалася також і людина, що підбурювала до вбивства. Це й ряд інших нововведень свідчили про боротьбу зі старими родовими звичаями на користь виниклих нових класових і державних відносин. Попри це, вираз «драконівські заходи» стало крилатим позначенням винятково твердих способів боротьби із чим-небудь. Пізніше говорили, що Дракон писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Законодавство Дракона, безсумнівно, було кроком уперед у розвитку грецького права. Тепер аристократи в судах уже були обмежені писаними правилами, виконання яких легко було перевірити. Солон скасував багато постанов 621 р. до н.е., але залишив у силі закони, які стосувалися ненавмисних убивств і самозахисту. Ім'я Дракона, незважаючи на строгість його законів, у стародавності користувалося високою повагою й ставилося поруч із іменами кращих законодавців.

 

Змова Кілона

Розраховуючи на підтримку народу, пригніченого евпатридами, і на допомогу з боку тестя, Кілон вирішив встановити тиранію в Афінах. Від Дельфійського оракула він отримав раду зайняти Акрополь «у найбільше свято Зевса». Побачивши в цьому вказівку на олімпійське свято, що мало для нього, як олімпіоніка, ще особливе значення (тоді як, за словами Фукідіда, в Аттиці головним святом Зевса були Діасії), він, із настанням цього свята, з натовпом однолітків і збройним загоном, надісланим від Феагена, захопив Акрополь. Народ, одностайно об'єднавшись під проводом архонта Мегакла, сина Алкмеона, взяв в облогу Акрополь і примусив змовників здатися від спраги і голоду. Сам Кілон з братом встиг таємно втікти, прихильники їх шукали захисту у вівтарів, але як тільки вони, отримавши обіцянку пощади та покинувши священне місце, обіцянка була порушена, і більшість їх перебито.Згодом народ розкаявся і довго відчував тяжкість злочину, вбачаючи, що лихо і невдачі стали покаранням за образу святині. Рід Алкмеонідів, що стояв на чолі цієї справи, був вигнаний за межі Аттики, і навіть кістки померлих його членів вириті з могил. Афіняни заспокоїлися лише тоді, коли, через кілька років, запрошений з Криту жрець Зевса і віщун Епіменід релігійними обрядами очистив місто. Хоча Алкмеоніди згодом повернулися в Афіни, але пам'ять про Кілонове прокляття (Κυλώνειον άγος), що тяжіла над ними, жила довго. Вони знову були вигнані за правління Пісістрата, потім у 508 та ще в 431 до н. е. Перед початком Пелопоннеської війни спартанці вимагали вигнання [Перікл]а як нащадка Алкмеонідів по матері.

Змову Кілона до кінця 19 століття відносили до періоду після введення законодавства Драконта, близько 40-й або 42-ї Олімпіади (620 або 612 до н. е.), але за знайденими творами Аристотеля встановлено, що вона передувала законодавству Драконта, яке звичайно приурочується до 624 до н. е.

 

 

Реформи Солона

Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. Афіни роздирало протистояння аристократії, що зосередила у своїх руках владу, а також більшу частину земель, і більшості населення, обтяженого боргами, через що багато хто потрапив в становище гектеморіїв, тобто найманих робітників, що обробляли землі знатних за шосту частину врожаю, тобто досить незначну частку. Багато хто за борги потрапив в особисту кабалу, дехто був проданий за кордон. Нарешті, у руках евпатрідів знаходилися цілком і управління, і суд. Крім багатої знаті і приниженої маси бідняків, існував уже досить численний середній клас, створений новими економічними чинниками: торгівлею і промисловістю. Цей клас, разом з бідняками, був зацікавлений у реформах – і на нього мав спиратися Солон, так само як і на найблагорозумнішу частину евпатрідів. Соціальна ворожнеча погрожувала небезпечною боротьбою, результатом якої могла стати тиранія. За переказом, деякі переконували Солона прагнути до тиранії, але він відмовився, тому що «тиран гине сам і губить свій дім» – мотив відмови, дуже характерний для грецької моралі того часу.

Близько 594 до н. е. афіняни обрали Солоні правителем і архонтом і надали йому повноваженя на проведення політичних і економічних реформ (можливо, втім, що реформи Солона мали місце двадцятьма роками пізніше). Реформи були досить радикальні. Солон почав з сейсахфії: скасував борги, що забезпечувалися землею або особою боржника (дехто вважає, що були знищені усі взагалі борги, але це сумнівно), домігся звільнення тих, хто вже потрапив у рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Солон вжив заходів і до того, щоб повернути на батьківщину по можливості всіх, хто за борги був проданий за межі Аттики: їх викуповували, але на які кошти – невідомо. Сейсахфія розчистила ґрунт для подальших реформ. Сейсахфія була єдиною радикальною мірою Солона; у всій іншій реформаторській діяльності він виявляє схильність до «золотої середини», до помірності, до можливого примирення нових вимог зі збереженням старого. Законодавча діяльність Солона не обмежилася сейсахфією і реформою державного устрою: він реформував все афінське право, за винятком карного. Що стосується управління, Солон установив в Афінах тимократичну систему, зв'язавши права громадян на участь у виборах і участь у політичній діяльністю з їхнім доходом. Пентакосіомедімни (1 й клас) і вершники (2 й клас) могли засідати в Раді і посідати найбільш високі посади. Зевгіти (3 й клас) могли посісти нижчі посади і входити в Раду (буле), у той час як найбідніші громадяни, або фети (4 й клас), могли брати участь тільки в народних зборах. Рада (відома за назвою Ради чотирьохсот) також являла собою одне з нововведень Солона; члени Ради щорічно обиралися чотирма афінськими філами, по 100 чоловік від кожної філи. Солон створив і апеляційний суд, гелією, що була фактично народними зборами з кворумом у 6000 чоловік, де розглядалися оскарження вироків.Солон впровадив зміни у сімейне і родове право (закони про сиріт-спадкоємців, дуже важливий закон про спадкування, що дозволило при відсутності дітей розпорядження майном за заповітом, чим нанесений був удар родової замкнутості, і ін.). Він обмежив придбання землі (щоб перешкодити скупченню її в деяких руках), регулював відносини сусідів по землеволодінню (напр., заборонив затінювати посадками на межі землю сусіда), користування джерелами води, установив деякі правила, що стосуються торгівлі (заборонив вивіз з Аттики сільськогосподарських продуктів, крім олії), ввів нову систему вагів і мір, а також почав карбування монети, що успішно конкурувала з монетою інших грецьких держав (ввів в Афінах евбейську систему), дозволив свободу зібрань для релігійних, торговельних і інших цілей, приймав міри проти розкоші (і зокрема проти розкоші жінок).

 

Закони Клісфена

Клісфен — законодавець Стародавніх Афін 6 ст. до н. е. Походив із роду Алкмеонідів, за материнською лінією онук тирана Клісфена Сікіонського. Підняв рух проти тиранії Пісістратидів. Зазнавши поразки, жив у вигнанні, проте 510 до н. е. змусив тирана Гіппія тікати, а сам Клісфен фактично очолив державу.Після повалення тиранії Клісфен повернувся до Афін і в архонтство Ісагора у 508 до н. е. був уповноважений народом написати нові закони. Відчувалася потреба покласти край домаганнями родової знаті на політичне панування в громаді, а також роздрібення громадян на партії по складовим частинам Аттики, це також убезпечило б Афіни від зовнішнього ворога.

З цією метою Клісфен, не руйнуючи одвічного родового поділу афінських громадян, створив іншу організацію для політичних потреб громади з рішучим переважанням територіального початку над родовим. Основу політичного устрою утворили нові одиниці:деми,триттії,філи.Тільки деми та триттії займали суцільні, просторово невідокремлені території. Філи ж, що виконували важливі та різноманітні політичні функції, складалися кожна з трьох територій, розміщених у різних областях Аттики: однан поблизу міста, інша — у Месогії, третя — у Паралії. Просторова відокремелність земель філ на майбутнє унебезпечувала від утворення партій накшталт педіаків, пефалів, діакріїв.Нових філ було 10, між ними жеребкуванням було розподілено 30 триттій. Керівниками клісфенівських філ на місцях за вказівкою Піфії стали 10 вітчизняних героїв, які й дали філам свої імена. Кожен афінський громадянин, досягнувши 18-річного віку, був політично закріплений за тим демом, в якому постійно проживав за першого за Клісфена списку демотв. Це правило залишалося в силі і для його нащадків. Звання демота давало права повного громадянства, якого б походження демот не був. З цього часу офіційним ім'ям афінського громадянина, крім особистого, була назва його дема.

Реформа Афінської Ради: За кількістю населення та площею території деми сильно відрізнялися між собою, так як при утворенні їх Клісфен виходив від первісного поділу Аттики на поселення. Дем користувався самоврядуванням у місцевих справах, у державному управлінні деми брали участь переважно через філи. Члени Ради п'ятисот, що обиралися в демах, розподілялися порівну між 10 філамі, і весь склад ради ділився протягом року на 10 секцій (пританій) по філам. Посадові колегії складалися звичайно з 10 магістратів, по одному від кожної філи. 6 000 присяжних суддів вибиралися по філам. Піхота ділилася на 10 полків, а вершники на 10 ескадронів тощо.В основу державного управління покладена була, таким чином, не територіальна, але політична одиниця.Клісфен також не знищив попередніх родових одиниць: роди, фратрії, іонійські філи продовжували існувати і після нього. Він навіть збільшив число фратрій, змінивши, щоправда, їх особовий склад: окрім давніх родів в їх середовище увійшли члени релігійних груп, усіх фраторів об'єднували культи Зевса-фратрія і Афіни-фратріі.Належністю до фратрії обумовлювались права та звання афінського громадянина до 18-річного віку. Реформами Клісфена завершено було об'єднання Аттики, розпочате Тезієм, і утворення органічного цілого з розрізнених і ворогуючих між собою груп афінян. За словами Арістотеля, Кліфсен зробив Афіни демократичнішими, а Геродот ставить в причинний зв'язок з клісфенівською організацією Афінської республіки успіхи афінян у Афінської беотійцамі і халкідянами.

 

 

Марафонська битва

Перський флот не міг перевезти велику армію. На Марафонській рівнині висадилося лише 15 тис. піхоти, переважно стрільців-лучників. Проте вони становили серйозну загрозу для афінян. Єдності між греками не було. Між полісами точилася ворожнеча. Сусідня з Афінами Беотія готова була перейти на бік персів. Це не вважалося в ті часи зрадою, бо греки не усвідомлювали себе як єдиний народ. До того ж в Афінах тривала нескінченна боротьба між аристократією та демосом за політичну владу. Афінська знать прагнула приходу персів. Прибічники Гипія готували повстання в місті.

У цій складній ситуації афіняни відрядили гінця до Спарти по допомогу. Скорохід за три доби здолав понад 200 км. Але спартанці зволікали з допомогою. Афіняни мусили давати відсіч завойовникам самотужки. Назустріч персам вирушило 10 тис. гоплітів. їх супроводжувала нечисленна легка піхота. Кінноти в греків не було зовсім.

Очолювали військо кілька стратегів (воєначальників). Найвпливовіший поміж них був Мільтіад, колишній правитель Херсонеса Фракійського. Це місто залежало від перських царів, і Мільтіад певний час перебував у них на службі. Він добре розумівся на воєнному мистецтві персів.

Уранці 12 серпня 490 р. до н. е. афіняни вишикувалися для бою у фалангу й атакували ворогів. Основну силу Мільтіад зосередив на флангах. На початку бою

перси сильним натиском посунули афінян у центрі, де фаланга була слабкішою. Але сильні фланги афінян затиснули перських вояків із боків, і ті, побоюючись оточення, панічно відступили до кораблів. Зазнавши великих втрат, перси посідали на кораблі й відпливли від берега. На полі бою полягло 6400 персів і 192 грецьких гопліти. Далося взнаки те, що перські воїни майже не мали важкого озброєння. Влучні стрільці з луків, вони були слабкими в ближньому бою. Греки пишалися своєю бликучою перемогою над ворогом і ще тривалий час славили героїв Марафону.Грецький посланець поніс до афінян радісну звістку. Без перепочинку він здолав відстань від Марафону до Афін, не знімаючи обладунків. Повідомивши громадян про перемогу, він помер на місці від перевтоми. Його звали Фіддіпід, він був переможцем Олімпійських ігор з бігу в обладунках. Відтоді на честь героя атлети на Олімпійських іграх змагаються з бігу на дистанцію, яку пробіг той вісник, — 42 км 192 м. Цей вид змагань так і зветься — марафон.

 

Похід Ксеркса

Перські царі не полишили своїх прагнень завоювати Елладу. Новий цар Ксеркс (486-465 pp. до н. є.) розпочав підготовку до нападу на Грецію.

Звістка про новий похід персів не захопила еллінів зненацька. Ще після Марафонської битви Фемістокл, який прагнув перетворити Афіни на морську державу, переконав народні збори спрямувати державні кошти на спорудження військового флоту. За десять років миру афіняни збудували 200 трієр. У 481 р. до н. е. поліси Еллади створили оборонний союз у складі ЗО держав. Об'єднаний флот греків нараховував тоді 378 кораблів.

480 р. до н. е. перська армія, ґрунтовно підготувавшись до походу, на чолі з Ксерксом вирушила на Елладу. Через протоку Геллеспонт було наведено три понтонних мости завдовжки 1360 м кожний. Прокладали їх через палуби кораблів, зіставлених бортами. На шляху, яким рухалися війська, створили продовольчі бази. Через півострів Халкідика прорили канал, що надало змогу флотові не обходити мис Афон, прямуючи до Греції. Згодом грецький історик Геродот написав, що перська армія нараховувала 1 700 000 воїнів. Насправді ж зібрати таку велику армію на той час було неможливо. Сучасні історики вважають, що армія Ксеркса сягала близько 100 тис. осіб. Та все одно це була велика бойова сила.

На Елладу насувалася серйозна небезпека. Щоб не допустити ворога до Беотії, потрібно було захопити єдиний шлях через Калідромські гори, який пролягав ущелиною Фермопіли, — такою вузькою, що там не могли роз'їхатися два вози.

Поки греки з різних полісів вагались і шукали виходу, назустріч персам вирушив цар Спарти Леонід (508-480 pp. до н. є.). Геронти не дозволили йому ризикувати всією армією, тому Леонід пішов тільки зі своєю особистою вартою — 300 кращими воїнами. Стрімко минаючи Істмійський перешийок і Беотію, Леонід збирав додаткові сили з грецьких міст, через які проходив. Тому до Фермопіл підійшло військо кількістю 6400 гоплітів і легкої піхоти. Греки зайняли Фермопіли, на кілька годин випередивши армію Ксеркса.

Три дні загін Леоніда відбивав атаки. У вузькій ущелині спартанці стійко оборонялися від незліченного перського війська. Але на четвертий день місцевий пастух за винагороду погодився провести персів гірськими стежками в обхід ущелини. Дізнавшися про це, Леонід завчасно наказав усім еллінським загонам відступити, а сам зі своїми спартанцями залишився на позиції. Спартанські закони не дозволяли відступати без перемоги. В останньому бою Леонід загинув разом з усіма своїми воїнами.

Тіла греків залишилися непохованими. Перська армія рушила через Фермопіли, зайняла Беотію та ввійшла в Аттику. Афіни опинилися під загрозою облоги, а допомога від спартанців усе ще не надходила.

 

Архідамова війна.

Війна почалася з нападу союзників Спарти - фіванцев - на невелике містечко Платеї, хоча і знаходився в Беотії, однак входив до складу Афінської держави. Платейців отримали від афінян допомогу, і фіванци не змогли взяти місто відразу, в результаті чого були змушені перейти до облоги.

У травні 431 року до н. е.. шістидесятитисячне військо пелопоннесцев вторглося в Аттику, плюндруючи округу Афін. Аж до 427 року до н. е.. подібні вторгнення відбувалися щорічно (крім 429 р. до н. е..), проте тривали вони щоразу близько трьох тижнів; найтриваліше вторгнення (430 р. до н. е..) тривало лише сорок днів [18]. Причиною цього було те, що військо пелопоннесцев було фактично цивільним ополченням, і, відповідно, воїни повинні були встигнути додому, щоб взяти участь у зборі врожаю. Крім того, спартанські ілоти потребували постійному контролі, і довгий відсутність основних сил Спарти могло призвести до їхнього повстання.

Вторгнення спартанців змусило афінян, у відповідності з початковим планом, евакуювати все населення Аттики за стіни міста. Наплив біженців призвів до тісноті в місті і великої скупченості населення; джерела свідчать про відсутність у багатьох елементарної даху над головою [19] [20]. Разом з тим, афінський флот довів свою перевагу над Пелопоннесским, перемігши у двох битвах - біля мису Ріон і при Навпакте (429 рік до н. Е..) І почавши спустошувати узбережжі Пелопоннесу.

У 430 році до н. е.. в переповнених біженцями Афінах спалахнула епідемія [21]. За період до 426 року до н. е.. (З невеликими перервами) вона забрала близько чверті населення міста (приблизно 30 тисяч чоловік). У числі жертв епідемії був і Перікл. Хвороба панувала не тільки в самих Афінах, але і в їх війську. Страх перед захворюванням був настільки великий, що навіть спартанці скасували вторгнення до Аттіки.

 

Суть Декелейської війни

Вже під час сицилійської експедиції почалася війна в Греції. В 414 р. до н.е. спартанці вторглися в Аргос, а Афіни відповіли нападом на узбережжя Лаконіки. Зіславшись на порушенням миру афінянами, спартанський цар Агіс навесні 413 р. здійснює вторгнення в Аттику. За порадами Алківіада спартанці захопили містечко Декелею за 20 км на північ від Афін і взяли під контроль половину Аттики. Оскільки всі військові операції базувалися на основі табору у цьому містечку, то цей період війни і отримав назву Декелейський.

ДЕКЕЛЕЙСКАЯ ВІЙНА: (413-404 до н.е.) - останній період Пелопоннеської війни 431-404 до н.е. між Афінами і Спартою. Зайнявши Декелею і перетворивши її в опорний пункт, спартанці перерізали шляхи доставки продовольства в Афіни і зробили постійними воєнні операції в Аттиці, не обмежуючи їх літніми вторгненнями. До того ж у Декелею перебігло св. 20 тис. афінських рабів.

На відміну від попередніх років набіги спартанців носили тепер уже не тимчасовий, а постійний характер. Все сільськогосподарське життя Аттики припинилося. До того ж з Афін до спартанців втекло 20 000 рабів, головним чином ремісників. Це завдало важкого удару афінському ремеслу.

 

Поняття «античність»

Стародавню Грецію і Стародавній Рим називають античними державами і, відповідно, їх історію, культуру, ідеологію, літературу і мистецтво. Цей термін ввели італійські гуманісти для визначення греко-римської культури, яка була найдавнішою з відомих, на той час в Європі. З тих пір термін "античність" традиційно вживають стосовно Стародавньої Греції і Риму. Насамперед значення цього терміну набагато ширше. У історичні науці історія античного світу розглядається як історія формування, розквіту, кризи і занепаду рабовласницьких держав у басейнах Середземного і Чорного морів, а також сусідніх з ними країн в період ІІІ тис. до н.е. до У ст. н. е. Таким чином, історія Стародавньої Греції і Риму є лише певним відрізком всієї античної історії. У вітчизняній історіографії 80-40-х років панувала думка про те, що античний світ і стародавній Схід були двома стадіями рабовласницької формації: старосхідні суспільства вважалися ранньорабовласницькими; звідси Стародавній Схід - нижчий ступінь, а античний – вищий ступінь рабовласницької формації.

Ант́ичність — період історії від 800 року до н. е. до 600 року н. е. у регіоні Середземного моря.Ця доба відрізняється від попередніх та наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку 1 століття, внаслідок розширення Римської імперії, також і політичною та культурною цілісністю.У більш вузькому розумінні античністю вважають історію стародавньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії (але лише доби республіки, принципату та домінату).У ширшому розумінні античність включає також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започаткування писемності (близько 3500 р. до н. е.) Слово «античний» походить від латинського слова «давній». Античним світом вчені називають групу рабовласницьких держав (тобто таких, значну частину населення яких складали раби). Це — перш за все міста-держави, що були створені грецькими племенами, а ще Рим, союз рабовласницьких держав Італії — країни, що склалися у 1 тисячолітті до нашої ери на узбережжі Середиземного моря.

 

Періодизація Грецької історії

Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 великих етапи: 1) етап крито-мікенської цивілізації; 2) полісний етап античної Греції; 3) елліністичний період. Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. є. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. є.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:

 

1. Гомерівський, або предполісний («темні віки»), — XI—IX ст. до н. є.

 

2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. є.) — час формування полісних структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.

 

3. Класична Греція (V— IV ст. до н. є.) — розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.

 

Останній етап — елліністичний. Він починається походами Александра Македонського (остання третина IV ст. до н. є.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївський Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародавньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рамках історії Стародавнього Риму.