Трансформаційні процеси, системні перетворення та інституційні зміни в НЕ.

Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок, забезпечити економічне зростання.У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.

1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.

2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.

3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової господарської системи.

Інституційні перетворення – це створення умов для дії ринкової системи шляхом перетворення правових інститутів, формування системи нових організацій та установ, створення нової системи управління ринковим господарством.

Перехідній економіці властиві глибокі інституційні зміни: одні інститути припиняють свою дію, інші змінюються, стають ринковими, треті виникають уперше, тому перехідний період є ще й періодом інституційної трансформації. У широкому розумінні це не тільки зміна формальних і неформальних умов господарської діяльності, сюди ж долучають зміни взаємин, власності, виникнення нових суб’єктів господарської діяльності.

2.3.

Ключовим в сучасній стратегії підвищення інноваційності економіки

є формування відповідної інфраструктури, в тому числі:

- розвиток інститутів, що забезпечують надання консультаційних та технічних послуг;

- підтримку спільних дій підприємств, що базуються на формуванні мереж, орієнтованих на впровадження інноваційних проектів;

- посилення кооперації між R&D сектором і економікою, включаючи кластери;

- поширення використання ІK технологій.

Виділено два стратегічних завдання стратегії інноваційного розвитку України на наступне десятиліття - домогтися підвищення національної конкурентоспроможності за рахунок інновацій та визначити і пріоритетно підтримувати високотехнологічні сфери, як забезпечуватимуть прискорене економічне зростання.

Найголовніше інновації повинні продаватися на ринку. Сьогодні держава, як правило, намагається стимулювати пропозицію замість того, щоб стимулювати попит на інновації.

Вітчизняна наука і практика не стоять на місці, зроблено чимало, про що звітують наші вчені. Але інноваційний процес фокусується навколо підприємств, де здійснюється практична реалізація інновацій, випускається продукція.

"Реалізуючи парадигму суспільного інноваційного розвитку варто запитати у фінансистів та промисловців, чи готові вони перейти від ідеології виснажливої експлуатації основних фондів, що стрімко знецінюється, до ідеології оновлення на інноваційній основі

Недооцінка значення стратегії інноваційного розвитку може призвести до втрати країною можливості розбудови економіки, економіки знань, індикаторами якої є ефективність, використання ментального потенціалу та здійснення інновацій.

Ґрунтовне багатостороннє обговорення питань провідними спеціалістами, вченими дозволить сформувати новітній соціальний контракт справді дієвої стратегії інноваційного розвитку, яка може стати стратегічним планом реформ на майбутнє.

 

3.

1) Чинники особливостей НЕ – історичні і геополітичні умови формування, рівень і характер продуктивних сил та мат-техн. бази економіки країни, національні і соц-культурні традиції.

2) безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

3) В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання і підвищення його показників, а поки що переважає екстенсивний тип економічного зростання. Екстенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціоную-чих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за ра-хунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних еко-номічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

4) Основні заходи активної структурної політики Активна структурна політика полягає в тому, що, використовуючи державні важелі, органи управління сприяють прискоренню структурних зрушень в економіці. Такими важелями служать: державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки, створення спеціальних фондів, залучення іноземних і приватних інвестицій, податкові і кредитні пільги, згортання виробництва у депресивних галузях, програми перепідготовки кадрів. Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цей тип перебудови використовують Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни. До найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки, таких можна віднести: розвиток галузей, які збільшують обсяги експортної продукції і відповідно забезпечують збільшення валютних надходжень до країни з наступним інвестуванням високотехнологічних виробництв; збільшення обсягів виробництва споживчих та інших товарів, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію; розширення виробництва конкурентоспроможних на світому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються; стимулювання впровадження ресурсозберігаючих технологій, які підвищують рівень конкурентноспроможності товарів; збільшення кількості високотехнологічних та наукомістких виробництв в сферах, які здатні підвищувати ефективність інших галузей національної економіки; скорочення кількості депресивних виробництва, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.У процесі стратегічного вибору, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем таін.Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає заходи: для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі; для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; для захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату: для згортання частини виробництв у депресивних галузях.

5) Інструменти регулювання зовнішньо-торговельних операцій – адміністративні - квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на такі: тарифні (митні), що ґрунтуються на використанні митних тарифів; нетарифні - квоти, ліцензії, субсидії, демпінг та ін. Тарифні методи за суттю є економічними і діють через ринковий механізм, вони спрямовані на здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності учасників ЗЕД. Нетарифне регулювання - це комплекс заходів обмежено-заборонного порядку, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.

 

 

Білет 4.