Оборот грошей в межах індивідуального капіталу.

Індивідуальний капітал – сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками та власниками малих і середніх капіталістичних підприємств у всіх сферах суспільного виробництва, реалізацією яких (відносин) є виробництво і привласнення додаткової вартості у формі середнього прибутку.

Індивідуальний капітал виникає із зародженням капіталістичного способу виробництва (на початку XVI ст.) і є найважливішою соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил на нижчій стадії капіталізму (до кінця XIX ст.). Таку ж роль частково виконували державний капітал, індивідуальна трудова власність. Становлення і розвиток індивідуального капіталу супроводжується підпорядкуванням лихварського й торговельного капіталів, що набули певного поширення за феодалізму. Тому повніше сутність індивідуального капіталу розкривається у взаємодії власників приватних капіталістичних і державних підприємств, окремих акціонерних компаній тощо.

В процесі взаємодії (взаємопереплетіння, взаємодоповнення тощо) всієї сукупності індивідуальних капіталів (кожен з яких розвивався на основі окремих капіталістичних підприємств) та неприватних форм капіталу формується суспільний капітал (обґрунтований К. Марксом), хоча назва «суспільний» не відповідала економічній сутності цієї категорії. Теоретичним вираженням сукупності виробничих відносин, які охоплював індивідуальний капітал на нижчій стадії капіталізму, була система економічних законів і категорій «Капіталу» Маркса. У сфері безпосереднього виробництва та певною мірою розподілу такі відносини знайшли відображення передусім у і томі «Капіталу», у сфері обміну та частково споживання – в II томі й у єдності всіх сфер відтворення – в III томі. Водночас у сфері безпосереднього виробництва домінуючу роль відігравав промисловий капітал, що розщеплювався на інші похідні й підпорядковані форми капіталу, у сфері обміну – торговельний, у сфері розподілу – передусім позичковий капітал.

Основним економічним законом розвитку індивідуального капіталу було виробництво і привласнення додаткової вартості у формі середнього прибутку, а допоміжними формами його реалізації у сфері безпосереднього виробництва – виробництво і привласнення надлишкової вартості. Засобами реалізації основного економічного закону в цій сфері стало виробництво абсолютної та відносної вартості у процесі формального й реального підкорення праці капіталом. Остання форма такого підкорення – наслідок промислової революції кінця XVIII – початку XIX ст., створеної системи машин, що стала основним матеріально-речовим змістом індивідуального капіталу в цій сфері та забезпечила цілковите соціально-економічне підкорення найманих працівників власникам засобів виробництва і техніко-технологічне підкорення.

Основним виробничим відношенням індивідуального капіталу був продуктивний капітал (з яким зрісся промисловий капітал після відокремлення торгового та позичкового капіталів), глибинна сутність якого полягала в антагоністичних відносинах між власниками монополізованих засобів виробництва та позбавлених цих засобів найманих працівників, які водночас були юридично вільними власниками лише своєї робочої сили. Таким чином, основне виробниче відношення було внутрішньою суперечністю основного економічного закону.

За капіталізму загальноекономічні поняття та категорії (праця, засоби праці, робоча сила, предмети праці та ін.) розвиваються у специфічних соціально-економічних формах – найманої праці, основного капіталу, оборотного капіталу тощо. У процесі еволюції основних типів капіталістичної власності (капіталу) ці форми, зберігаючи глибинну внутрішню сутність, наповнюються елементами якісно нового змісту. Тому дотримання вимог діалектики (основними з яких є змінюваність, плинність динамізм економічних понять і категорій у міру змінюваності реальних економічних явищ і процесів, що виражають ці категорії) за панування індивідуального капіталу потребує запровадження в науковий обіг таких модифікованих понять і категорій, як індивідуальний основний капітал, індивідуальний постійний капітал, наймана праця в умовах індивідуального капіталу тощо. У процесі трансформації індивідуального капіталу в монополістичний ці поняття і категорії наповнюються якісно новим монополістичним змістом монополістичний товар, монополізована наймана праця, монополістичний змінний капітал та ін. Із переходом монополістичного капіталізму в державно-монополістичний зазначені специфічні для капіталізму соціально-економічні форми набувають якісно нового, державно-монополістичного змісту. Оскільки державно-монополістичний капіталізм переростає в інтернаціональний, суспільною формою розвитку якого стає інтегрована капіталістична власність (капітал), відбувається ще одне якісне збагачення цих категорій. Внаслідок діалектичного характеру заперечення розвинутішою формою капіталу попередньої менш розвинутої, індивідуальний капітал та його структурні елементи не зникають, а перетворюються на підпорядковані складові, ланки розвинутіших форм. Це стосується й інших менш розвинутих форм капіталу.

В умовах соціалізації економічної системи капіталізму соціально-економічні форми праці, робочої сили, засобів виробництва, продуктивних сил поступово наповнюються принципово новим соціалістичним змістом, в якому втілюються інтереси народу, і в науковому обігу функціонують такі поняття і категорії, як соціалістичний товар (продукт), народні фонди, народні підприємства, вільна праця, асоційована праця, людина (замість найманий працівник), робоча сила людини (замість змінний капітал) тощо. За панування індивідуального капіталу домінувала вільна ринкова економіка, а отже, вільна конкуренція, стихійне ринкове ціноутворення тощо, економічні закони діяли стихійно, держава здебільшого виконувала роль «нічного сторожа» – захисника приватної капіталістичної власності, створювала умови для підприємницької діяльності (регулювала тривалість робочого дня, надавала поштові послуги, частково розвивала початкову освіту тощо). Певна планомірність і організованість виробництва були обмежені масштабами підприємств.

У процесі еволюції економічної системи капіталізму, з одного боку, змінювались і розширювалися функції держави, а з іншого – здійснювався активний вплив держави на розвиток і функціонування економічної системи. Наприкінці XX ст. індивідуальний капітал був представлений малими й частково середніми капіталістичними підприємствами, які є повною власністю окремих підприємців.

 

Закони грошового обігу.

Закони грошового обігу – це закони, які відображають причинно-наслідкові зв’язки сфери грошового обороту. Є декілька версій цих законів:

1 версія: класичний підхід (16 – 17ст.). В межах цього підходу існує формула: кількість грошей, необхідних для обігу дорівнює: (сума цін товарів, які продаються і купуються – товари, які продаються в кредит – платежі, що ваємопогашаються + платежі, по яких настав термін оплати)/ кількість оборотів грошової одиниці.

2 версія: рівняння обміну Фішера: MV = PQ, де М – кількість грошей, V – середня кількість оборотів грошової одиниці за певний період часу; Р – ціни товарів, Q – обсяг товарної маси.

3 версія: базується на кембриджському рівнянні грошового поділу. Md = kPY, де Мd – попит на гроші; k – коефіцієнт касових залишків, Р – ціни; У – обсяг товарних операцій.

Отже, грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному закону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об’єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де Мф – фактична маса грошей в обігу, Мн – об’єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн – значить в обігу зявилися зайві гроші, якщо навпаки Мф менше від Мн – їх нестача.