Органи чуття як складова частина аналізатора.

У дани час наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже бли-

зьких за значенням: “органи чуття”, “аналізатори”, “аферентні системи”, “сен-

сорнісистеми”, що часто розглядаються як рівнозначні.

У сучасні фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функці,

розрізняють вісім аналізаторів (хоч, звичайно, людина вважає, щоїх у неї лише

5, припускаючи, що шосте чуття близьке до інтуїції): зорови, слухови, сма-

кови, нюхови, шкірни (або тактильни), вестибулярни, рухови і вісцера-

льни (або аналізатор внутрішніх органів). Проте в системі взаємодії людини з

об’єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при вияв-

ленні небезпеки все ж таки виступають зорови, слухови та шкірни аналіза-

тори. Інші виконують допоміжну абодоповнюючу дію. Але необхідно врахову-

вати також іту обста-вину, що в сучаснихумовах єціли ряд небезпечних чин-

ників, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людськи орга-

нізм, але для їх сприйняття немає відповідних природних аналізаторів. Це, на- самперед, стосується до іонізуючих випромінювань і електромагнітних полів

надвисоких діапазонів час-тот (так названі НВЧ-випромінювання). Людина не

спроможна їх відчути безпосередньо, а починає відчувати лише їх опосередко-

вані (в основному дуже небезпечні для здоров’я) наслідки. Для усунення цієї

прогалини розроблені різноманітні технічні засоби, що дозволяють відчувати

іонізуюче випромінювання, “чути” радіохвилі та ультразвук, “бачити” інфраче-

рвоні випромінюванняіт. д.

Будова аналізаторів. У цілому аналізатори являють собою сукупність вза-

ємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, що здійс-

нюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у на-

вколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Усі аналізатори в

принциповому структурному відношенні однотипні. Вони мають на свої пе-

риферії апарати, що сприймають – рецептори, у яких і відбуває-ться перетво-

рення енергії подразника у процес збудження. Від рецепторів по сенсорних

(чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) надхо-

дять у центральну нервову систему. Розрізняють такі основні види рецепторів:

механорецеп-тори, що сприймають механічну енергію: до них належать рецеп-

тори слухової, вестибулярної, рухової, тактильної, частково віс-церальної чут-

ливості; хеморецептори – нюх, смаки судин і внутрішніх органів; терморецеп-

тори, що мають шкіряни аналізатор; фоторецептори – зорови аналізатор та

інші види. Кожен рецептор виділяє із множини подразників зовнішнього і вну-

трішнього се-редовища сві адекватни подразник. Цим і пояснюється дуже

висока чутливість рецепторів.

9.Психофізіологічний закон Вебера-Фехнера.

Закон Вебера — Фехнера — психофізіологічний закон, що описує сприйняття різних фізичних величин органами чуттів.

Цей закон полягає в тому, що коли інтенсивність якої-небудь фізичної величини збільшувати в геометричній прогресії, то відчуття цієї величини буде збільшуватись в арифметичній прогресіїї. Іншими словами, при збільшенні інтенсивності стимулу в певну кількість разів його відчуття зростає на певну величину. Тобто, відчуття пропорційне логарифму інтенсивності стимулювання.

Закон Вебера — Фехнера справедливий, наприклад, для людського сприйняття гучності звуку, інтенсивності світла, сили механічного навантаження. Через це шкала рівнів гучності звуку та блиску зір є логарифмічною (збільшення гучності на 1 бел відповідає збільшенню інтенсивності звуку у 10 разів, а збільшення блиску на 1 зоряну величину — зменшенню інтенсивності світла у ≈ 2,512 разів).

Цей закон можна записати таким чином:

,

де:

, — відчуття двох стимулів, різних за величиною (точніше, чисельні значення цих відчуттів за відповідною логарифмічною шкалою),

, — інтенсивність відповідної фізичної величини для цих стимулів,

— коефіцієнт, що залежить від способу побудови шкали. Для шкали гучності звуку у белах k = 1, у децибелах — k = 10, а для шкали зоряних величин k = −2,500.

Цей закон встановив німецький психофізіолог та анатом Ернст Генріх Вебер за результатами своїх досліджень, здійснених у 1830–1834 роках. Остаточно його сформулював Густав Фехнер 1858 року^[1].