Класифікація та види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти є головним джерелом національного права України. Тому питання її класифікації є принциповими для курсу теорії держави і права. Існують такі критерії поділу нормативно-правових актів на види, як юридична сила, галузева належність, характер волевиявлення, сфера суспільних відносин, строк дії, сфера дії (див. додаток 2).

Дуже важливе значення має класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою. Юридична сила є особливою якістю нормативно-правового акта, яка визначає його місце та роль у системі законодавства, залежить від статусу та повноважень органу, що видав акт. Отже, вона встановлює співвідношення одного акта з іншим та дає пряму вказівку на ієрархію (верховенство або підпорядкування) нормативно-правових актів.

За юридичною силою всі нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти (див. додаток 3).

Закон – це прийнятий вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається в особливому процедурному порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Характеристики закону як нормативно-правового акта вищої сили такі:

- закон може бути змінений або скасований лише законодавчим органом;

- закон є єдиним актом вищої юридичної сили, решта нормативно-правових актів є підзаконними;

- закон приймається відповідно до конституції та раніше прийнятих законів і не потребує додаткового затвердження;

- закон приймається з дотриманням спеціальної законодавчої процедури (законодавчого процесу).

Закони за юридичною силою або за місцем у системі законодавства поділяються на основні та звичайні.

Основні закони – це конституції.

Конституція – основний закон, єдиний правовий акт, що має особливі юридичні якості, регламентує основи суспільного, політичного, економічного, життя суспільства, права та свободи громадян.

Конституції бувають двох видів:

- кодифіковані – єдиний систематизований писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США тощо);

- некодифіковані – група законів, предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до конституційного права (Велика Британія, Швеція, Канада). Так у Великій Британії за відсутності кодифікованого конституційного акта функціонує група конституційних законів (статутів) – Акт про парламент 1911р., Акт про міністрів Корони 1937р., Акт про місцеве управління 1972р. тощо.

Вони діють разом із судовими прецедентами та конституційними звичаями (конституційними угодами).

Конституційні закони є похідними від конституції. Виділяють два види конституційних законів:

- ті, посилання на які містяться у конституції або конституція передбачає необхідність їх прийняття;

- закони, що вносять зміни та доповнення до конституції (наприклад, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 18 грудня 2004 року). Такі закони після набрання чинності стають невід’ємною частиною конституції.

Конституційний закон відрізняється від решти законів своєю юридичною силою, специфічним предметом правового регулювання, особливою процедурою прийняття (в Україні 2/3 від конституційного складу Верховної Ради).

Звичайні закони – це засновані на конституції нормативно-правові акти поточного законодавства, присвячені окремим напрямам політичного, економічного, соціального життя суспільства.

За внутрішньою структурою звичайні закони поділяються на загальні, спеціальні, оперативні.

Загальні закони відповідно до конституції регламентують відносини у певних сферах суспільного життя, мають універсальний зміст і поширюють свою дію на суб’єктів, що не володіють спеціальними ознаками. Більшість законів, що приймаються законодавчими органами, є звичайними. Процедура їх прийняття є загальною, приймаються вони простою більшістю від конституційного складу парламенту.

Загальні закони бувають кодифіковані та поточні.

Кодифіковані кодекси (від лат. сodex – книга, пень) представляють собою єдиний систематизований акт, який містить норми, що регулюють відносно відокремлену сферу суспільних відносин, і створює базу самостійної галузі законодавства (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення).

Кодекс є логічно узгодженим результатом складної правотворчої діяльності державних органів. Кожен кодекс являє собою нормативний матеріал, що розподілений на глави, розділи, статті, в яких представлено все, що є необхідним для врегулювання певної сфери суспільних відносин: загальні принципи, регулятивні інститути, заходи охорони правил від порушень, тощо. Структура кодексу, як правило, складається з двох частин: загальної та особливої. Загальна частина містить основоположні принципи, визначає мету, завдання галузі, які, у свою чергу, визначають характер, зміст та регулятивні властивості норм особливої частини, які, власне, і закріплюють правила бажаної, належної та забороненої поведінки суб’єктів права.

Поточні закони – нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що регулюють окремі напрямки суспільних відносин, які входять до предметів правового регулювання різних галузей права. Поточні закони не претендують на охоплення своїм регулятивним впливом цілих сфер суспільних відносин, їх завданням є врегулювання окремих проблем правового життя суспільства (Закон України «Про вибори Президента України», Закон України про державний бюджет).

Спеціальні закони – закони, що регулюють обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин та поширюються на визначене коло суб’єктів (певну категорію населення). Це закони про освіту, пенсійне законодавство, закони про соціальний захист окремих категорій населення тощо).

Оперативні закони – нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. Їх призначенням є не створення нових норм права, а підтвердження правил поведінки, що містяться в інших нормативних документах. Це так звані норми про норми, що не можуть існувати без інших законів, які вводяться в дію, або міжнародних договорів, які потребують ратифікації.

Правові системи ряду держав (Франція, Іспанія) передбачають існування органічних законів, що передбачені конституцією і своїм призначенням мають визначення статусу державних органів. В Україні теж є закони, які визначають порядок діяльності окремих органів державної влади («Про прокуратуру», «Про Конституційний суд», «Про міліцію»). Але ці закони не передбачені Конституцією України як спеціальні і відносяться до поточного законодавства. Інша ситуація у Франції, Конституція якої передбачає врегулювання органічними законами статусу Конституційної Ради, Вищого Суду правосуддя, Суду правосуддя Республіки тощо.

Особливими видами законів є закони федеративні та закони суб’єктів федерацій. Ця ситуація є типовою для федеративних держав, у яких використовується як федеральне законодавство (загальнодержавне), так і законодавство окремих суб’єктів федерації. Наприклад, у Російській Федерації існують як закони федеральні (прийняті вищим законодавчим органом – Державною Думою), так і закони окремих суб’єктів федерації, зокрема закони міста Москви. Тобто федеративна структура законодавства унітарної держави.

За суб’єктом правотворчості закони поділяють на ті, які прийняті народом (шляхом референдуму), та ті, які прийняті парламентом (в Україні – Верховною Радою). У Конституції України зазначено, що всеукраїнський референдум може бути проголошений за народною ініціативою (на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області). Тобто теоретично на референдум може бути винесене будь-яке питання, що потребує з’ясування волі народу. Виняток становлять законопроекти з питань податків, бюджету та амністії. Прийняття законів із цих питань потребує спеціальної підготовки та неабиякого досвіду законотворчої роботи, тому винесення цих питань на всенародне обговорення є принаймні недоцільним.

Види законів за строком дії: постійні, тимчасові, надзвичайні.

Постійні – закони, що діють без обмеження у часі.

Тимчасові – закони, що діють з обмеженням строку дії (Закон України про державний бюджет).

Надзвичайні – є різновидом тимчасових, приймаються у випадках, передбачених конституцією, діють у період надзвичайного часу, набрання чинності такими законами тягне за собою припинення дії інших законів із тих же питань на період надзвичайного часу.

Підзаконні акти – це акти правотворчості, що засновані на положеннях закону та не суперечать йому. Вони покликані конкретизувати основні положення закону з метою полегшення його реалізації. Підзаконна правотворчість характеризується більшою гнучкістю, порівняно із законодавчою, це обумовлюється спрощеним процедурним порядком прийняття підзаконних актів, визначення цієї процедури конкретним органом – суб’єктом підзаконної правотворчості.

Більшість підзаконних актів приймається органами виконавчої влади. За суб’єктами видання та сферою поширення підзаконні нормативно-правові акти поділяються на загальні, відомчі та місцеві.

Загальні підзаконні акти поширюють дію на невизначене коло суб’єктів, тобто всіх осіб, що перебувають на території держави та відповідають загальним, встановленим нормативно-правовим актом, родовим ознакам. У системі підзаконних актів ці акти мають вищу юридичну силу. До них належать акти президента, акти уряду, (укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України).

Відомчі підзаконні акти поширюють свою дію на тих суб’єктів, які задіяні у діяльності в межах контрольованої відомством сфери суспільних відносин: банківські, фінансові, транспортні, правоохоронні тощо (накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки керівників центральних органів виконавчої влади).

Місцеві підзаконні акти видають у межах своєї компетенції органи місцевого самоврядування (представницькі органи на місцях) та місцеві органи виконавчої влади. Для місцевих підзаконних актів обмежена простором певного регіону чи адміністративно-територіальної одиниці (постанови та рішення Верховної Ради АРК, постанови, рішення та розпорядження Ради Міністрів АРК, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій тощо).