Викладення теоретичних питань

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………2

ВИКЛАДЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ

НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (включаючи завдання для самостійної роботи)………………………………………………………………………………..4

КЛЮЧОВІ СЛОВА І ТЕРМІНИ…………………………………………………145

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ……………………………………………161

ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ……………………………………………….167

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА……………………………………………..189

 

 

ВСТУП

Економічна проблематика хвилює все ширші кола нашого суспільства. Зростає інтерес, як до теоретичних аспектів сучасної економічної науки, так і раціонального використання тих чи інших економічних напрацювань.

Переосмислення економічних механізмів, орієнтація на світову економічну практику, знання історико-економічних закономірностей та особливостей, практична реалізація історичного досвіду - запорука створення ефективного механізму ринкових відносин в умовах транзитивної економіки України.

Предмет: “Історія економіки та економічної думки” – це нормативна навчальна дисципліна циклу прфесійної підготовки фахівців за напрямом “Економіка і підприємництво“ спеціальностей “Облік і аудит“, “Фінанси“, “Економіка підлриємства“, “Оподаткування“. Предметом вивчення історії економіки та економічної думкиє процес становлення і розвитку господарства в різних історико-політичних, етно-культурних, теологічних, природно-кліматичних умовах розвитку, а також економічних поглядів, ідей, течій і шкіл, що дає можливість формування економічної науки як системи знань.

Мета: в ивчення історико-економічного досвіду та поглядів видатних представників економічної науки; формування уявлень про собливості розвитку окремих країн; визначення факторів та причин швидкого розвитку одних країн та відставання інших у різні історичні проміжки часу; поглиблення та розширення знань з економічної теорії; формування теоретичної бази для аналізу проблем сучасної економічної політики; підвищення економічної та загальної культури фахівця з економіки.

Форми і методи викладання дисципліни: Програма передбачає лекційно-семінарські заняття, індивідуальну та самостійну роботу студентів під керівництвом викладача, яку вони виконують на навчальних заняттях і в позаурочний час. Індивідуальна та самостійна робота може виконуватися у вигляді написання рефератів, розширених конспектів, доповідей, тез, виступів, наукових повідомлень та статей.

Курс забезпечується конспектом лекцій та навчальними посібниками “Економічна історія” та “Історія економіки та економічної думки”, що рекомендовані Міністерством освіти і науки України як навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів (укладач к. е. н., доцент кафедри економічної теорії - М. М. Теліщук).

Форми і засоби проміжного та підсумкового контролю: Навчальним планом передбачено семінари (в т. ч. колоквіуми) за темами та 3 рубіжні модульні контрольні заходи за змістовними модулями (розділами), після 36 год. вивчення навчального матеріалу, у вигляді тестової контрольної роботи, котра проводиться за рахунок часу, відведеного на семінарські заняття.

До контрольних заходів входять поточний, модульний та підсумковий контроль.

Поточний контроль здійснюється під час проведення семінарських, індивідуальних занять, консультацій та виконання модульної контрольної роботи і має на меті перевірку рівня засвоєння студентами навчального матеріалу дисципліни. Під час семінарських занять застосовуються такі засоби контролю як: усне опитування з питань поставлених у плані семінарських занять, самостійної роботи, а також за допомогою письмових колоквіумів, теоретичних тестів та рефератів.

Рейтингова система оцінки знань студентів передбачає отримання від 32 до 60 балів, в ході вивчення навчального матеріалу за змістовими модулями та від 0 до 40 балів на екзамені. Підсумкова оцінка формується за загальною кількістю набраних балів.

Методи оцінювання результатів поточного і підсумкового контролю та розподіл балів за рейтинговою системою.

Поглиблене усне опитування на семінарських заняттях – від 1 до 2 балів (2 бали – “5”, 1,5 бали – “4”, 1 бал – “3”, 0 балів – “2”). [max – 48 балів за 16 семінарських занять]

Колоквіуми – від 1 до 2 балів (2 бали – “5”, 1,5 бали – “4”, 1 бал – “3”, 0 балів – “2”).

Доповнення до усних відповідей – від 1 до 2 балів (2 бали – “5”, 1,5 бали – “4”, 1 бал – “3”, 0 балів – “2”).

Контрольний захід, після 36 год. вивчення матеріалу за змістовими модулями, за рахунок годин виділених для семінарських занять – від 1 до 2 балів (2 бали – “5”, 1,5 бали – “4”, 1 бал – “3”, 0 балів – “2”).

Обов’язкове складання розширеного конспекту індивідуальної роботи – 1 бал - “5”, 0,75 бала - “4”, 0,5 бала - “3”, 0 балів – “2”. [max – 14 балів за 14 індивідуальних завдань]

Складання конспекту самостійної роботи – бали виставляються за підсумками семестру за наступною шкалою – 14 балів за виконання 19 завдань, 12 балів за виконання 14 завдань, 10 балів за виконання 9 завдань. Для спеціальності “Економіка підприємства” 22 бали за виконання 20 завдань, 17 балів за виконання 14 завдань, 14 балів за виконання 10 завдань.

Виконання та захист реферативної роботи (виконується власноручно студентом, загальним обсягом не менше, як 20 сторінок) – 15 балів за підсумками семестру.

Наукова робота та пошук нової інформації – 20 балів за підсумками семестру.

Неприсутність на лекції – (- 5 балів).

Іспит (письмова форма) – “5“ – 40 балів, “4“ – 30 балів, “3“ – 20 балів, “2 “ – 0 балів.

Розрахунок максимальної кількості балів із врахуванням здачі екзаменів, для напрямів підготовки 6.030509 “Облік і аудит“, 6.030508 “Фінанси і кредит“, 6.030503 “Міжнародна економіка”

 

Семіннарські зан.	Індивідальна роб.	Самостійна роб.	Всього балів	Іспит
2 бали – “5” 2 * 16 = 32 бали	1 бал – “5” 1*14 = 14 балів	14 балів за 19 тем – “5”	60 балів	40 балів – “5”
1,5 бала – “4” 1.5*16 = 24 бали	0.75 бала –“4” 0.75*14 = 10.5	12 балів за 14 тем – “4”	44,5 бала	30 балів – “4”
1 бал – “3” 1*16 = 16 балів	0.5 бала –“3” 0.5*14 = 7 балів	10 балів за 9 тем – “3”	33 бали	20 балів – “3”
Max – 32 бали	Max – 14 балів	Max – 14 балів	Max – 60 балів	Max – 40 балів

 

Розрахунок максимальної кількості балів із врахуванням здачі екзаменів, для напряму підготовки 6.030504 “Економіка підприємства“:

 

Семіннарські зан.	Індивідальна роб.	Самостійна роб.	Всього балів	Іспит
2 бали – “5” 2 * 12 = 24 бали	1 бал – “5” 1*14 = 14 балів	22 бали за 20 тем – “5”	60 балів	40 балів – “5”
1,5 бала – “4” 1.5*12 = 18 балів	0.75 бала –“4” – 0.75*14=10.5	17 балів за 14 тем – “4”	45,5 бала	30 балів – “4”
1 бал – “3” 1*12=12 балів	0.5 бала –“3” - 0.5*14 = 7 балів	14 балів за 10 тем – “3”	33 бали	20 балів – “3”
Max – 24 бали	Max – 14 балів	Max – 22 балів	Max – 60 балів	Max – 40 балів

 

ВИКЛАДЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ.

 

Розділ І (ЗМ 1). Господарські форми економіки та особливості економічної думки стародавньог світу.

 

Тема 1.3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н. е. – V ст.)

 

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекта)

1. Зародження елліністичних полемічних шкіл – стоїки, софісти, гностики, піфагорійці, демагоги, як основа філософії наступних віків.

2. Економічні погляди Цицерона (ідеологія латифундистської аристократії).

Матеріалістична філософія Стародавньої Греції

Мілетская школа: Файес (624 - 547 рр. до н. е.): Архе (першопочатки світу) - вода, у воді зародилася життя.

Анаксімандр (610 - 546 рр. до н. е.): Архе - це Апейрон (первісна матерія, з якої виник світ; поєднання протилежностей).

Анаксімен (588 - 525 рр. до н. е.): Архе - повітря, від степені його ущільнення з’являються вода, вогонь, земля і т.д.

Геракл Ефеский (к. 6 ст. до н. е. - п. 5 ст. до н. е.): Архе - вогонь, душа складається з вогню і води – “Заради хвилинної слабкості людина п’є вино - вона розріджує свою душу”.

Еліати: Ксенофан і Зенон (сер. 6 ст. до н. е. - п. 5 ст. до н. е.): Все в світі з води і землі. Світ вічний, незмінний, в цілому постійний. Рух - діaлектика преривного і безперервного.

Емпідокл (490 - 430 рр.. до н. е.): Виділяються чотири форми світу: земля, вода, вогонь і повітря, на які впливають активні начала: Ворожнеча і Дружба, під впливом яких коріння світу переміщуються.

Анаксгор (500 – 428 рр.. до н. е.): Продовжувач Емпідокла. Існують гомеомеріі - первоначала матеріі. Нус - уми зумовлені змішуванням і разділенням гомеометріі. Джерело руху протистоїть матеріі.

Атомістична концепція: Левкіпп і Демокріт.

Левкіпп (500 - 440 рр. до н. е.): Небуття існує анітрохи не менше, ніж буття (сукупність атомів). Зміна речей - результат зміни порядку і положення атомів.

Демокріт (460 - 370 рр. до н. е.): Виділяє два види якостей: первинні (залежать від властивостей атома - щільність, величина), вторинні (з’являються коли річ сприймається людиною - смак, запах).

Марк Туллій Цицерон

Марк Туллій Цицерон (лат. Marcus Tullius Cicero; 3 січня 106 р. до н. е.., Арпінум - 7 грудня 43 р. до н. е.., Форма) - древньоримський політик і філософ, блискучий оратор. А також вчитель і кумир Аврелія Августина - засновника августінізму.

Цицерон народився в родині, що належала до стану вершників, в невеликому містечку Арпіне. Коли майбутньому оратору виповнилося 15 років, його батько переїхав в Рим, щоб дати своїм синам гарну освіту.
Одну з перших своїх промов, що дійшли до наших днів, “На захист Росція”, Цицерон виголосив в осудження вільновідпущенника і улюбленця диктатора Сулли, що було ризикованим кроком у час, коли Сулла широко використав проскріпціонні страти з метою позбавлення від неугодних. Побоюючись помсти диктатора, що виграв процес, Цицерон відправився в Афіни, де продовжив вивчати філософію і риторику.

Після смерті Сулли він повернувся до Риму, де почав виступати захисником у суді. В 75 році до н. е.. Цицерон був обраний квестором і отримав призначення на Сицилію, де керував вивезенням зерна в період нестачі хліба в Римі. Своєю справедливістю та чесністю він заслужив повагу сіцілійців, однак у Римі його успіхи були практично не помічено. Плутарх наступним чином описує його повернення у столицю: “у Кампанії йому зустрівся один видний римлянин, якого він вважав своїм другом, і Цицерон, у впевненості, що Рим сповнений славою його імені і діянь, запитав, як судять громадяни про його вчинки. “Почекай, Цицерон, а де ж ти був останнім часом?” - Почув він у відповідь, і відразу ж зовсім упав духом, бо зрозумів, що чутки про нього загубилася в місті, наче канули в безмежне море, так нічого й не додасть до колишньої його популярності”.

Більш широку популярність Цицерон набув після справи Верреса, колишнього намісника Сицилії. В 70 році до н. е.., подаючи проти Верреса позов про здирство, сіцілійці звернулися до Цицерона за допомогою, пам’ятаючи про його ораторські таланти. Преторія, підкуплена Верресом, так затягнула розгляд, що не залишила Цицерону часу для виголошення обвинувачувальної промови до початку свят, однак він настільки вміло представив суддям докази і свідчення свідків, звинувачували намісника у хабарництві, здирстві, прямому грабунку та вбивствах сіцілійців і навіть римських громадян, що його виступ вирішив справу, і Веррес був змушений піти у вигнання. В 69 році до н. е.. Цицерон обирається куріальним еділом, а в 66 році до н. е.. – у Преторій.

В 63 році до н. е.. Цицерон був обраний на посаду консула, будучи першим за попередні 30 років “новою людиною”, що досягла цього посту. Його обранню сприяло те, що його суперник, Катіліна, відкрито говорив про свою готовність до революційних перетворень у разі отримання посади консула. Це дуже стурбувало римлян, і перевагу було в підсумку віддано Цицерону. Цицерон виголошує промову проти Катіліни.

Після поразки на виборах, Катіліна почав готувати змову з метою захоплення влади, якиу Цицерону вдалося розкрити. Чотири сенатських промови проти Катіліни, вважаються зразком ораторського мистецтва, Цицерон змусив Катіліну втекти з Риму до Етрурії. У наступному засіданні Сенату, яким він керував, було вирішено заарештувати і стратити без суду тих змовників, які залишились у Римі, тому, що вони представляли собою занадто велику загрозу державі, і звичайні в таких випадках заходи - домашній арешт або заслання - були б недостатньо ефективні. Юлій Цезар, який був присутній на засіданні, виступав проти страти, однак Катон своєю промовою, не тільки викриває провину змовників, але також перераховує підозри, що падали на самого Цезаря, переконав сенаторів у необхідності смертного вироку.

У цей період слава і вплив Цицерона досягли свого піку; хвалячи його рішучі дії, Катон назвав його «батьком батьківщини». Однак, у цей же час, Плутарх пише: багато перейнялися до нього неприязню і навіть ненавистю - не за який-небудь поганий вчинок, але лише тому, що він без кінця вихваляв самого себе. Ні сенату, ні народу, ні суддям не вдавалося зібратися і розійтися, не вислухавши ще раз старої пісні про Катіліну... він наповнював похвальбами свої книги і твори, а його промови, завжди такі милозвучні і чарівні, стали мукою для слухачів.

В 60 році до н. е.. Юлій Цезар, Помпей і Красс об’єдналися з метою захоплення влади, утворивши Перший тріумвірат. Визнаючи таланти і популярність Цицерона, вони зробили кілька спроб залучити його на свій бік. Цицерон, захитався, але твідмовився, зволівши залишитися вірним сенату та ідеалам Республіки. Однак це залишило його вразливим для нападок опонентів, в числі яких був трибун Клод, який невзлюбив Цицерона з тих пір, як оратор дав проти нього свідчення на судовому процесі.

Клод домагався прийняття закону, що засуджує Цицерона на вигнання, як людину, що страчувала римських громадян без суду і слідства. Цицерон звернувся за підтримкою до впливових осіб, однак не отримав її, крім того, він зазнав фізичних переслідувань з боку прихильників Клода. У квітні 58 року до н. е.. він був змушений піти у добровільне вигнання. У його відсутність закон був прийнятий, його майно конфісковано, а будинки спалені.

У вересні 57 року до н. е.. Помпей зайняв більш жорстку позицію по відношенню до Клода (причиною тому послужили нападки трибуна). Помпей прогнав його з форуму і домігся повернення Цицерона із заслання.
У 51 році до н. е.. він був призначений жеребкуванням намісником Кілікії, де успішно правив, припинив заколот каппадокійців не вдаючись до зброї, а також завдав поразки розбійникам з родів Гамана, за що отримав титул “імператора”.

Повернувшись в Рим, Цицерон застав посилення, після смерті Красса, протистояння між Цезарем і Помпеем. У ході громадянської війни Цицерон після довгих коливань прийняв сторону Помпея, однак розумів, що на даному етапі питання вже не в тому, чи буде Рим республікою або імперією, а в тому, хто - Цезар чи Помпей - буде імператором, і вважав обидва варіанти жалюгідними для держави.

Після битви під Фарсале (48 рік до н. Е.). Цицерон відмовився від запропонованого йому командування військом Помпея, і після сутички з Помпеєм Молодшим та іншими військовими, що звинувачували його в зраді, перебрався в Брундізій. Там він зустрівся з Цезарем і був ним запрошений. Під час правління Цезаря він пішов з політичної сцени Риму, так і не зумівши примиритися з диктаторством, і зайнявся творчістю і перекладанням філософських трактатів.

Після вбивства Цезаря в 44 році до н. е., Цицерон повернувся до політики, вирішивши, що зі смертю диктатора республіка може бути відновлена. У боротьбі за владу між Марком Антонієм і молодим Октавіаном, наслідником Цезаря, він прийняв сторону останнього, вважаючи, що зможе маніпулювати юнаком і з його допомогою доможеться влади. З метою ослаблення позиції Антонія, він виголосив 14 спрямованих проти нього промов, які він назвав «філіппіками» за аналогією з промовами Демосфена, в яких він викривав Філіпа Македонського. Однак, коли Октавіан, завдяки підтримці, наданій йому Цицероном, прийшов до влади, він уклав союз з Антонієм і Лепідом, утворивши Другий тріумвірат. Антоній домігся того, щоб ім'я Цицерона увійшло в проскріпціонні списки “ворогів народу”, які тріумвіри оприлюднили негайно після утворення союзу.

Цицерон був убитий при спробі до втечі 7 грудня 43 року до н. е.. Коли Цицерон помітив, що його наздоганяють вбивці, він наказав рабам, що носять його: “Поставте тут же паланкін”, а потім, висунув голову із-за завіси, підставив шию під ніж вбивці. Його відрубана голова і права рука були доставлені Антонію і потім поміщені на ораторській трибуні форуму.

Марк Туллій Цицерон опублікував більше сотні промов, політичних і судових, з яких повністю або в значних фрагментах збереглися 58. До нас дійшли також 19 трактатів по риториці, політиці та філософії, за якими навчалися ораторському мистецтву покоління юристів. Також збереглися більше 800 листів Цицерона, що містять безліч біографічних відомостей і безліч цінної інформації про римське суспільство кінця періоду республіки.

Його філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що викладають, докладно і без спотворень, вчення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.

Роботи Цицерона мали відчутний вплив на релігійних мислителів, зокрема, Св. Августина, представників відродження та гуманізму (Петрарки, Еразма Роттердамского, Боккаччо), французьких просвітителів (Дідро, Вольтера, Руссо, Монтескє) та багатьох інших.

 

Податки козацької доби.

У кінці XVІ ст. за часів Великого князівства Литовського на півдні України формується Запорозька Січ як самоврядна система, феодальна республіка. Січ мала власну казну (скарб) та відповідну своєрідну систему оподаткування, що склалася під впливом автохтонних традиційних та маржинальних зовнішніх литово-польських чинників. Скарбниця відігравала роль спочатку касового центру низового коша, а пізніше, за часів Б. Хмель­ниць­кого – державної казни. За приймання доходів відповідала скарбова старшина: два шафари, два підшафари, кантаржей та штат канцеляристів. Головними доходами прибутків Війська Запорозького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були доходи від мисливських та рибальських угідь, військова здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, плата за перевезення через річки (мостове), допомоги та плата за послуги від польського короля та російського царя, судові штрафи, орендна плата за крамниці та вантажні човни (дуби). Одним із найважливіших джерел Війська Запорозького була різноманітна торгівля. Усі торговці, купці та промисловики, що вивозили й привозили товари у Січ, торгували по слободах, селах, зимівниках, вносили платню до вій­ськової скарбниці або військовій старшині: від куфи борошна чи продуктів – карбованець, від риби, впійманої у Бузі, – три перші десятки ”паколі” на полковника, писаря й осавула та чотири інші десятки – на січову старшину або, відповідно, грошима. На всіх запорозьких базарах військові кантарже збирали у військову скарбницю мито з купців, стежили за точністю мір та ваги, призначали ціну на привезений товар.

Наслідком визвольної війни 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького став ряд соціально-економічних реформ, спрямованих на будівництво та зміцнення держави – Війська Запорозького. Прибутки від колишніх королівських та інших звільнених великих земельних маєтків почали надходити до козацької військової скарбниці, якою спочатку завідував сам гетьман, а потім ок­ремий чин – генеральний підскарбій. За підрахунками І. Кри­п’я­кевича, річні доходи української держави становили щонайменше триста тисяч, а витрати – два мільйони польських золотих. Було впроваджено три основних державних податки: – подимне (т. з. побори), стація – на утримання війська та оренда – з промисловців та купців. Так як вся козацька громада являла собою суцільну військову організацію, податки сплачували в основному се­ляни й міщани. Лише один податок – військовий оклад – спла­чувався однією з категорій козаків, яких називали “гніздюками”, або “сиднями”. Це були одружені козаки, які платили за сім’ю. Військовий оклад як форму подушного податку, сплачували всі селяни та посполиті – 80 коп. з тяглових, 30 – з піших, 70 – з найманих робітників. У XVІІІ ст. ставка цього податку зросла для селян до 1 карбованця 50 копійок.

Значну питому вагу у доходах бюджету козацької держави становили різні мита. Вони поділялися на привізні – індикти та вивізні – евекти. Також справлялося мито за транзитний перевіз товарів через запорозькі землі та річкові перевози, особливо зважаючи на те, що одним з основних позаземлеробських занять ук­раїнських козаків і державних селян був торговельно-віз­ниць­кий промисел – чумацтво. З України до Криму, наприклад, везли го­рілку, олію, полотно, хутро, залізо тощо. Мито в основному стягували у грошовій формі, однак з – горілки справлялося натурою.

Господарська десятина та медове справлялося з хуторів, млинів, промислів, пасік. З хуторів та млинів бралася десятина натурою, а з промислів та пасік – грішми.

Серед інших податків необхідно виділити торгове – різновид акцизного податку, який стягувався з крамарів. Він становив в основному 10 відсотків від вартості товарів.

Куфовий збір (куфа – бочка горілки чи вина) – у розмірі 1 кварти (один літр) горілки, відра вина та 1 карбованця грішми.

Шинкарі сплачували фіксовані податки – по 2 карбованці 50 копійок за рік на звичайний шинок без льоху та 4 карбованці 50 копійок за рік на шинок з льохом. Ці податки були досить значними, адже четвертина (155 кг) пшениці коштувала 30 копійок.

Руга та раковщина – податки, що призначалися на утримання православної церкви та духовенства.

Основними законодавчими актами козацької доби були грамоти та гетьманські універсали. Фіскальні служби не були розвиненими і швидше нагадували інтендантство. Розміри та порядок сплати податків пропонувалися шафарем і старшиною та ухвалювалися козацькою радою, про що видавалися грамоти. Гетьманські універсали фактично передбачали формування казни всієї України як гетьманської держави з визначеною територією, населеними пунктами, різностановим населенням, а не лише скарбниці Запорозької Січі як переважно військової організації.

Країнах світу

 

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекта)

1. “Пруський” та “американський” шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві.

 

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3% землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські “хлібні закони”. Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p. сільськогосподарська продукція становила 8 % національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з 'них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального ("становища селяни орендували землю. Була поширена як | "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно. Поголів’я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. “Жовтневий едикт” 1807 p. у Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816, 1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до 1/2 своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87 % всіх господарств) володіли 28,6 % оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земельною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз сільськогосподарських товариств, який об’єднував 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд. марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.

У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1 акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володіння уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20 %, на Півдні — до 40 % землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни, акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зростання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За 1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні індійців залишилося менше 2 % землі.

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % — заставлені в банках і страхових компаніях, 42 % перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52 % продукції. У 1910 p. 1 % фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, середньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70 %. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 %.

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій залізних плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона становила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м’яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70 % врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50 % вартості середнього врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським виробництвом.

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські.

 

В провідних країнах світу.

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекта)

1. Індустріально технологічна революція останньої третини ХІХ ст. та її вплив на світове господарство.

2. Зовнішньоекономічні зв’язки. Причини першої сві