Європейський союз (частина 2)

Європейський парламент (ЄП) є демократичною голосу народів Європи. Безпосередньо обирається кожні п'ять років, члени Європейського парламенту (депутати) не сидіти в національних блоках, але в семи політичних груп. Кожна група відображає політичну ідеологію національних партій, якій її члени належать. Деякі депутати Європарламенту не прив'язані до якої-небудь політичної групи. У європейських виборах у червні 1999 року, майже 30% членів Європарламенту обраний були жінки.

Парламенту головні ролі полягають у наступному:

- Вивчити і прийняти європейське законодавство. Під спільним процедуру прийняття рішення, Парламент поділяє цю владу нарівні з Радою міністрів;

- Затвердити бюджет ЄС;

- Здійснювати демократичний контроль над іншими інститутами ЄС;

- Висловити згоду з важливими міжнародними угодами, такими як Acces ня нових членів ЄС і торгівлі або угоди про асоціацію між ЄС та іншими країнами.

Як і в національних парламентах, КМГ має парламентські комітети для вирішення конкретних питань (іноземні справи, бюджет, навколишнього середовища і т.д.). Через одну з них, Комітет з петицій, європейські громадяни також можуть заявляти клопотання безпосередньо до Європейського парламенту. Парламент обирає Європейського омбудсмена, який розслідує спільно mplaints від громадян на адміністративні порушення в ЄС.

Рада Європейського Союзу - раніше відомий як Рада Міністрів є основним законодавчим і органом, який приймає рішення в ЄС. Вона об'єднує представників всіх держав-членів уряду, які ви обираєте на національному рівні. Це форум, на якому представники вашого уряду можуть відстоювати свої інтереси і знаходити компроміси. Вони регулярно зустрічаються на рівні ofworking груп, посли, міністри або - коли вони вирішують основні напрямки політики - на рівні президентів і прем'єр-міністрів, тобто, як Європейська Рада.

Рада - спільно з Європейським парламентом - встановлює правила для всіх діяльності Європейського співтовариства (ЄС), який утворює перший «стовп» ЄС. Він охоплює єдиного ринку і найбільш загальних політик ЄС, і гарантує свободу пересування товарів, осіб, послуг і капіталу.

Крім того, Рада є основним відповідальним за другого і третього «стовпами», тобто міждержавного співробітництва з загальної зовнішньої політики і політики безпеки та правосуддя і внутрішніх справ. Це означає, наприклад, що ваші уряду взаємодіють у рамках ЄС по боротьбі з тероризмом і незаконним обігом наркотиків. Вони об'єднують свої сили, щоб говорити одним голосом в зовнішніх справах, за сприяння Високого представника з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

Європейська комісія робить багато день у день роботи в Європейському Союзі.

Він розробляє пропозиції щодо нових європейських законів, які він представляє в Європейський парламент і Рада. Комісія гарантує, що рішення ЄС належним чином реалізовані і контролює шляхи ЄС кошти витрачаються. Він також стежить, щоб побачити, що кожен дотримується європейських договорів та європейського права.

Європейська комісія складається з 20 жінок і чоловіків (більше 2004), допомагали близько 24 000 державних службовців. Президент обирається урядами держав-членів ЄС і повинна бути схвалена Європейським парламентом. Інші члени призначаються урядами держав-членів в консультації з обраним президентом і повинна також прийматися парламентом.

Комісія призначається на п'ятирічний термін, але він може бути звільнений парламентом.

Комісія діє незалежно від урядів держав-членів. Багато, але не всі, його staffwork в Брюсселі, Бельгія.

Суд. При загальних правил вирішуються в ЄС, це, звичайно, важливо, щоб вони також застосовуються на практиці - і що вони розуміють так само, скрізь. Це те, що Суд європейських співтовариств забезпечує. Він вирішує спори про те, як ЄС міжнародними договорами та законодавством інтерпретуються. Якщо національні суди в сумніві про те, як застосовують правила ЄС, вони повинні попросити суд. Фізичні особи можуть також порушувати справи проти інститутів ЄС в Європейському суді. Вона складається з одного незалежного судді від кожної країни ЄС і знаходиться в Люксембурзі.

Європейський суд аудиторів. Коштів, наявних у ЄС має бути використаний юридично, економічно і за призначенням. Рахункова палата, незалежна установа ЄС знаходиться в Люксембурзі, є органом, який перевіряє, як ЄС витрачаються гроші. По суті, ці аудиту ORS допомогти європейських платників податків, щоб отримати краще співвідношення ціни і якості, яке було направлено до ЄС.

Європейський центральний банк відповідає за єдину валюту, євро. Банк самостійно управляє європейської грошово-кредитної політики - рішення, наприклад, як високі процентні ставки повинні бути. Основною метою банку є забезпечення стабільності цін, так що європейська економіка не буде пошкоджений в результаті інфляції. Але грошово-кредитна політика також підтримує й інші політичні цілі вирішено в ЄС. Євро пейського центрального банку заснована у Франкфурті в Німеччині. Він знаходиться у веденні президента і Виконавчого ради у тісній співпраці з національними центральними банками країн ЄС.

Європейський інвестиційний банк надає кредити для реалізації інвестиційних проектів в інтересах Європи, зокрема, проекти, які приносять користь менш забезпечених регіонах. Він фінансує, наприклад, залізниці, автомагістралі, аеропорти, екологічні схеми, і (через банки-партнери) інвестиції малих підприємств (МСП), який допомагає створювати робочі місця і зростання. Кредити також СУПП T процес розширення Союзу і в його допомоги в цілях розвитку політики. Банк заснований в Люксембурзі і підвищує його кошти на ринках капіталу. Як некомерційна організація, вона в змозі кредитувати на вигідних умовах.

Економічний і соціальний комітет. У межах від роботодавців до профспілок і від споживачів, екологів, 222 членів (більше 2004) Економічної і соціальної комітету представляють всі найбільш важливі групи інтересів у ЄС. Він є консультативним органом і повинен висловити свою думку з важливих аспектів нових ініціатив ЄС. Це частина загальної європейської традиції залучення громадянського суспільства в політичному житті.

Комітет регіонів. Багато рішень, прийняті в ЄС мають прямі наслідки на місцевому та регіональному рівні. Через Комітет регіонів, місцевих і регіональних влад проводяться консультації перед ЄС приймає рішення в таких областях, як освіта, охорона здоров'я, зайнятість або транспортування. 222 членів Комітету (більше 2004), часто є лідерами регіонів і мерів міст.

 

 

JUDICIARY

Article III of the United States Constitution establishes the judicial branch as one of the three separate and distinct branches of the fed­eral government. The other two are the legislative and executive branches.

The federal courts are often called the guardians of the Constitution because their rulings protect rights and liberties guaranteed by the

Constitution. Through fair and impartial judgments, the federal courts interpret and apply the law to resolve disputes. The courts do not make the laws. That is the responsibility of Congress. Nor do the courts have the power to enforce the laws*. That is the role of the President and the many executive branch departments and agencies.

The Founding Fathers of the nation considered an independent federal judiciary essential to ensure fairness and equal justice for all citizens of the United States. The Constitution they drafted promotes judicial independence in two major ways. First, federal judges are appo­inted for life, and they can be removed from office only through impeachment and conviction by Congress of «Treason, Bribery, or other high Crimes and Misdemeanours.» Second, the Constitution provides that the compensation of federal judges «shall not be di­minished during their Continuance in Office»**, which means that neither the President nor Congress can reduce the salary of a federal judge. These two protections help an independent judiciary to decide cases free from popular passions and political influence.

The Supreme Court is the highest court in the federal judiciary. Congress has established two levels of federal courts under the Supreme Court: the trial courts and the appellate courts.

The United States district courts are the trial courts of the federal court system. Within limits set by Congress and the Constitution, the district courts have jurisdiction to hear nearly all categories of federal cases, including both civil and criminal matters. There are 94 federal judicial districts, including at least one district in each state, the Dist­rict of Columbia and Puerto Rico. Each district includes a United States bankruptcy court as a unit of the district court. Three territor­ies of the United States — the Virgin Islands, Guam, and the Northern Mariana Islands — have district courts that hear federal cases, including bankruptcy cases.

The 94 judicial districts are organized into 12 regional circuits, each of which has a United States court of appeals. A court of appeals hears appeals from the district courts located within its circuit, as well as appeals from decisions of federal administrative agencies. In addition, the Court of Appeals for the Federal Circuit has nationwide jurisdiction to hear appeals in specialized cases, such as those involving patent laws and cases decided by the Court of International Trade and the Court of Federal Claims.

The United States Supreme Court consists of the Chief Justice of the United States and eight associate justices. At its discretion, and within certain guidelines established by Congress, the Supreme Court each year hears a limited number of the cases it is asked to decide. Those cases may begin in the federal or state courts, and they usually involve important questions about the Constitution or federal law.

In the UK 96% of criminal cases are dealt with at magistrates’ court. The case may be tried either by at least two (usually three) justices (lay magistrates) or by a stipendiary (a legally qualified and salaried) magis­trate who sits alone. Justices are appointed by the Crown (retiring at the age of 70) and receive no salary (only expenses). They have not usually had legal training before appointment and generally have full-time jobs in other walks of life. Magistrates’ courts other than youth courts (and family proceedings courts) are normally open to the public. Justices are normally restricted to ordering sentences of imprisonment of not more than 6 months or fines not exceeding J5,000. For offences triable-either- way if a more severe sentence is thought necessary, the offender may be committed to the Crown Court for sentence.Within the magistrates’ courts, certain are designated as Youth Courts. Such courts are composed of specially trained justices and deal only with charges against and applications relating to children and young persons. hey should in most circumstances only deal with persons under 18 who are not jointly charged with adults. They sit apart from other courts and are not open to the public. They consists of not more than three justices, including one man and one woman, or one stipendiary magistrate.

In 1972, following the Courts Act, a single Crown Court was created with power to sit anywhere in England and Wales. It is part of the Supreme Court. The Court has jurisdiction to deal with all trials on indictment and with persons committed for sentence, and to hear appeals from lower Courts, including juvenile cases. There are currently about 90 court centres of the Crown Court divided into 6 regions, known as Circuits.

The Higher Courts include the Supreme Court, which consists of a) the Court of Appeal; b) the High Court; and c) the Crown Court. A person convicted at a magistrates’ court may appeal to the Crown Court, while a person convicted at the Crown Court may appeal to the Court of Appeal and finally to the House of Lords. The highest court in the land is The High Court of Parliament or the House of Lords. This court is composed of the Lords of Appeal, who are lawyers of eminence generally appointed from amongst the judges of the Court of Appeal. On appointment they are made life peers and are thus members of the House of Lords. They deal with points of law of general public impor­tance brought before them on appeal from the Supreme Court.

In Ukraine justice is administered exclusively by the courts. The jurisdiction of the courts extends to all legal relations that arise in the State. The Supreme Court of Ukraine is the highest judicial body in the system of courts of general jurisdiction. The Constitutional Court of Ukraine is the only body of constitutional jurisdiction in Ukraine. Justice is administered by professional judges and, in cases determin­ed by law, people’s assessors and jurors. The independence and im­munity of judges are guaranteed by the Constitution and the laws of Ukraine. A judge shall not be detained or arrested without the consent of the Verkhovna Rada of Ukraine, until a verdict of guilty is rendered by a court. Judges hold office for permanent terms, except judges of the Constitutional Court of Ukraine, and judges appointed to the office of judge for the first time.

 

СУДОВА ВЛАДА(ПРАВОСУДДЯ)

Стаття III Конституції США встановлює судова влада як одна з трьох окремих і різних гілок федерального уряду. Іншими двома є законодавчої і виконавчої влади.

Федеральні суди часто називають хранителями Конституції, тому що їх рішення захищати права і свободи гарантовані

Конституції. Через справедливе і неупереджене судження, федеральним судам тлумачити і застосовувати закон для врегулювання спорів. Суди не приймає закони. Тобто відповідальність Конгресу. Також не суди мають право не виконувати закони *. Це роль президента і виконавчої влади багатьох відомствах і установах.

Батьки-засновники нації вважається незалежною федеральної судової системи необхідні для забезпечення справедливості і рівного правосуддя для всіх громадян Сполучених Штатів. Конституція вони складені сприяє незалежності судів у двох основних напрямках. По-перше, федеральні судді призначаються довічно, і вони можуть бути усунені від посади тільки шляхом імпічменту або засудження Конгресу «зрада, хабарництво чи інші важливі злочини і проступки.» По-друге, Конституція передбачає, що компенсація федеральні судді «повинні Чи не бути зменшено під час перебування на посаді»**, що означає, що ні президент, ні Конгрес може зменшити зарплату федеральним суддею. Ці два захист допомогти незалежної судової вирішувати справи вільні від народних пристрастей і політичного впливу.

Верховний суд є вищою судовою інстанцією в федеральної судової системи. Конгрес встановив два рівня федеральних судів при Верховному суді: суди першої інстанції та апеляційні суди.

Районні суди Сполучених Штатів є суди першої інстанції федеральної судової системи. У межах, встановлених Конгресом і Конституції, Окружний суд має юрисдикцію почути практично всі категорії федеральних випадках, у тому числі як цивільні, так і кримінальні справи. Є 94 федеральних судових округів, в тому числі хоча б одного району в кожному штаті, окрузі Колумбія і Пуерто-Ріко. Кожен район включає в себе банкрутство суд Сполучених Штатів в якості одиниці районного суду. Три території Сполучених Штатів - Віргінські острови, Гуам і Північні Маріанські острови - є районні суди, хто слухає федеральних справ, включаючи справи про банкрутство.

94 судових округів організовані в 12 регіональних ланцюгів, кожна з яких має суд Сполучених Штатів Апеляційний. Апеляційний суд розглядає скарги на районних судів, розташованих в його ланцюзі, а також скарги на рішення федеральних адміністративних органів. Крім того, Апеляційний суд федерального округу має загальнонаціональну юрисдикцію по розгляду звернень у спеціалізованих випадках, зокрема пов'язаних з патентним законодавством і справ, розглянутих судом міжнародній торгівлі і суд Федеральний претензійний.

Верховний суд Сполучених Штатів складається з головного судді Сполучених Штатів і вісім об'єднаного правосуддя. На свій розсуд і в рамках певних принципів, встановлених Конгресом, Верховним Судом щороку чує обмежене число випадків його просять вирішити. Ті випадки, може початися в суді або суді штату, і вони зазвичай включають важливі питання про Конституцію або федеральним законом.

У Великобританії 96% кримінальних справ розглядаються в суді магістратів. Справа може розглядатися або принаймні два (звичайно трьох) суддів (світових суддів) або стипендіат (правомочна і наймані) судді, який сидить на самоті. Судді призначаються Короною (вийшов на пенсію у віці 70 років) і не отримують зарплату (тільки витрати). Вони зазвичай не було юридичної підготовки перед призначенням і, як правило, повний робочий день у інших сферах життя. Світові суди, крім судів молоді (і сімейних розглядів суди), як правило, відкриті для громадськості. Судді зазвичай обмежується замовленні терміни ув'язнення не більше 6 місяців або штрафу, який не перевищує J5, 000. За правопорушення, підсудним-або-чином, якщо більш суворого вироку вважається необхідним, до порушника можуть бути вчинені до Суду корони для sentence.Within світові суди, деякі позначені як судах у справах неповнолітніх. Такі суди складаються із спеціально навчених суддів і мати справу тільки з обвинувачень та програм, які стосуються дітей і молоді. Ей повинні в більшості випадків мати справу тільки з особами молодше 18 років, які не стягується спільно з дорослими. Вони сидять окремо від інших судів і не є відкритими для громадськості. Вони складаються не більше ніж з трьох суддів, у тому числі один чоловік і одна жінка, або один оплачуваний магістрат.

У 1972 році після Закону про суди, однією Суд корони був створений з владою сидіти де завгодно в Англії та Уельсі. Вона є частиною Верховного суду. Суд має юрисдикцію для розгляду всіх випробувань за обвинувальним актом і з осіб, вчинене з метою винесення вироку, і розглядати апеляції з нижчестоящих судів, у тому числі у справах неповнолітніх. Є в даний час близько 90 центрів суд Суд корони розділений на 6 регіонів, відомі як схеми.

Вищі суди включають Верховний суд, який складається з а) апеляційного суду, б) Верховний суд, і в) Суд корони. Особа, засуджена в суді магістратів може звернутися до Суду корони, в той час як особи, засудженого в Суді Корони може подати апеляцію до апеляційного суду і, нарешті, в Палаті лордів. Вища судова інстанція в країні є високий суд Парламенту або Палати лордів. Цей суд складається з лорди-судді, які є юристами піднесення зазвичай призначаються з числа суддів Апеляційного суду. Про призначення вони зроблені довічних перів і, таким чином, члени палати лордів. Вони мають справу з питаннями права широкої громадськості важливості постав перед ними на апеляцію до Верховного суду.

В Україні правосуддя здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Верховний суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Суддя не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України, поки обвинувальний вирок не буде, винесене судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

 

HUMAN RIGHTS

People use the word «rights» in different senses, and so we need to clarify what they mean.

«Rights» may refer to legally enforceable freedoms. Thus, when lawyers talk about the «right to vote», they may be referring to legal rights contained in the national acts and perhaps also to the inter­national treaty obligations which place a duty on governments to organise elections. For instance, the countries, which have ratified the First Protocol to the European Convention on Human Rights (ECHR) «undertake to hold free elections at reasonable intervals by secret ballot, under conditions which will ensure the free expression of the people in the choice of the legislature» (Art 3).

«Rights» may also be used to mean something else. Campaigners for voluntary euthanasia in the UK, for example, say that people have the right to die with dignity and with the assistance of their doctor. They are not suggesting that there is currently such a legal right; rather, they use the word «right» as a rhetorical device to add weight to their moral argument in favour of mercy killing. Many philosophers prefer to avoid using the language of rights in such contexts.

Today, the term «human rights» is often used to describe people’s residual liberties from interference by State authorities. After the Se­cond World War many countries around the world, came to recognize that rights against State interference and coercion were no longer a question solely for national law. Since the late 1940s, many inter­national treaties have been established under which governments of Signatory States agree with one another to respect the basic freedoms of their citizens. Under the auspices of the United Nations, the Universal Declaration of Human Rights was established in 1948. Several regional treaties were subsequently created, including the ECHR, which came into force in 1953. These treaties were new forms of international law. First, the countries, which are parties to them, agree with one another to respect the rights of people within their jurisdiction; i.e. international law had been regarded as only regulating the relations between States. Secondly, these treaties established tribunals and procedures for monitoring and enforcing the parties’ compliance with their treaty obligations.

The term «human rights» is not limited to the freedoms people have from unjustified coercion by State authorities. Several international treaties seek to protect political rights to participate in collective decision-making, such as the First Protocol to the ECHR. «Human rights» also extends to some economic and social entitlements.

There are many jurisprudential debates about the nature of rights and how they are expressed in law. There are two particular con­troversies: what is the source of human rights; and are they universally applicable to all times and places? For many legal theorists, human rights exist because they are «natural» or «inalienable» attributes to being a human being. Rosalyn Higgins states that:

Human rights are rights held simply by virtue of being a human person. They are part and parcel of the integrity and dignity of the human being. They are thus rights that cannot be given or withdrawn at will by any domestic legal system [Problems and Processes: Inter­national Law and How We Use It, 1994, Oxford: OUP, p 96].

In the past, there have been great philosophical debates over whether such «natural» rights existed, but with the drafting of international legal charters to human rights after the Second World War, these controversies have become less pressing for lawyers and politicians, as they are now able to see those instruments themselves as the source of human rights.

Another debate around the nature of human rights is, therefore, whether they are universal and timeless, or contingent on culture and temporary. This is often part of a more general debate about the natu­re of liberal democracy. Some legal scholars are anxious to stress the universal aspects of human rights, others are less certain.

The rights set out in international treaties seeking to protect liberty rights are important to the system of liberal democracy for two main reasons. One is that rights to liberty go to the core of what it means to be a human being. Without them, a person is little more than an automaton — a member of an army rather than a citizen belonging to a community. In other words, such rights provide a basis from which to argue that there are areas of personal freedom, which should not be violated by State authorities (including Parliament and the judiciary). A second reason is that many liberties are the pre-conditions for mea­ningful democracy. Parliamentary elections and the process of legis­lation are valuable ways of making collective decisions for a society only if people’s basic freedoms are respected. Suppose, for example, a government calls an election, but bans other political parties, sup­presses dissenting opinion, confiscates critical literature, puts its opponents in jail without fair trial, kills them or imposes internal exile. Even if the governing party wins a majority of votes, its election and its subsequent actions would lack legitimacy.

 

ПРАВА ЛЮДИНИ

 

Люди використовують слово «права» у різних сенсах, і тому ми повинні з'ясувати, що вони означають.

«Права» може ставитися до юридично закріплене свобод. Таким чином, коли юристи говорять про «правом голосу», вони можуть бути з посиланням на юридичні права, що містяться в національних актів і, можливо, до договору міжнародних зобов'язань, які Зобов'язувати уряду організувати вибори. Наприклад, в країнах, які ратифікували Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини (ЄСПЛ) «зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне волевиявлення народу у виборі законодавчий»(стаття 3).

«Права» також може бути використаний для увазі щось інше. Кампанії за добровільної евтаназії у Великобританії, наприклад, говорять, що люди мають право померти з гідністю і за сприяння свого лікаря. Вони не припускають, що в даний час таке законне право, а, скоріше, вони використовують слово «право» як риторичний прийом, щоб додати ваги своїм моральним аргументом на користь вбивством з милосердя. Багато філософів воліють уникати, використовуючи мову прав у таких контекстах.

Сьогодні термін «права людини» часто використовується для опису залишкового свобод людей від втручання з боку державних властей. Після Другої світової війни багато країн світу, прийшов до визнають, що права відносно державного втручання і примусу вже не питання виключно для національного законодавства. З кінця 1940-х років, багато міжнародні договори були створені відповідно з яким уряду держави, що підписали погоджуються один з одним, до дотримання основних свобод своїх громадян. Під егідою Організації Об'єднаних Націй, Загальної декларації прав людини була створена в 1948 році. Ряд регіональних договорів згодом були створені, в тому числі в ЄСПЛ, який набув чинності в 1953 році. Ці договори були нові форми міжнародного права. По-перше, країни, які беруть участь в них, згодні один з одним, поважати права людей, що перебувають під їх юрисдикцією, тобто міжнародне право було розглядати лише як регулюють відносини між державами. По-друге, ці договори створені трибунали і процедури моніторингу та забезпечення дотримання сторонами своїх договірних зобов'язань.

Термін «права людини» не обмежується свобода людей від необгрунтованого тиску з боку державних органів. Кілька міжнародних договорів спрямовані на захист політичних прав на участь у колективному прийнятті рішень, таких як Перший протокол до ЄКПЛ. «Права людини» також поширюється на деякі економічні та соціальні права.

Є багато юриспруденції дебати про природу права і як вони виражені в законі. Є два конкретних суперечках: що є джерелом прав людини, і вони універсально застосовні до всіх часів і місць? Для багатьох теоретики права, права людини існують, тому що вони «природні» або «невід'ємних» атрибути, щоб бути людиною. Розалін Хіггінс стверджує, що:

Права людини є правами відбувся просто в силу того, людської особистості. Вони є невід'ємною частиною цілісності та гідності людської істоти. Вони, таким чином, права, які не можуть бути надані або будуть відкликані в будь внутрішньої правової системи [проблеми і процеси: Міжнародне право і як ми її використовуємо, 1994, М.: ОУП, стор 96].

У минулому були великі філософські дебати з приводу того, такі «природні» права існували, але з розробкою міжнародно-правових статутами прав людини після Другої світової війни, ці протиріччя стали менш актуальними для юристів і політиків, так як вони тепер в змозі бачити ці документи самі в якості джерела права людини.

Інша дискусія навколо характер прав людини, таким чином, є вони універсальне і позачасове, або залежать від культури і тимчасові. Це часто є частиною більш загальної дискусії про природу ліберальної демократії. Деякі вчені-юристи прагнуть підкреслити універсальні аспекти прав людини, інші є менш визначеними.

Права, закріплені в міжнародних договорах, які прагнуть захистити права свободи важливі для системи ліберальної демократії з двох основних причин. По-перше, права на свободу піти в суть того, що означає бути людиною. Без них людина є не більш ніж автомат - член армії, а не громадян, що належать до громади. Іншими словами, ці права забезпечити основу, від якої можна стверджувати, що є області особистої свободи, які не повинні бути порушені з боку державних органів (у тому числі парламент і судові органи). Друга причина в тому, що багато вольності попередніх умов для конструктивного демократії. Парламентські вибори і процес законодавством є цінними способи зробити колективних рішень для суспільства тільки тоді, коли основні свободи людей поважають. Припустимо, наприклад, уряд називає виборах, але заборони інших політичних партій, пригнічує особливу думку, конфіскує критичної літератури, ставить його супротивників у в'язницю без справедливого судового розгляду, вбиває їх або накладає внутрішньої посиланням. Навіть якщо правляча партія отримає більшість голосів, його вибори і їхні наступні дії буде нелегітимним.

 

CONTRACT LAW

A contract, in the simplest definition, is a promise enforceable by law. The promise may be to do something or to refrain from doing something. The making of a contract requires the mutual assent of two or more p­ersons, one of them ordinarily making an offer and another accepting. If one of the parties fails to keep the promise, the other is entitled to l­egal recourse against him. The law of contracts considers such questions as whether a contract exists, what the meaning of it is, whether a contr­act has been broken, and what compensation is due the injured party.

Contract law is the product of a business civilization. It will not be found, in any significant degree, in precommercial societies. Most primitive societies have other ways of enforcing the commitments of individuals; for example, through ties of kinship or by the authority of religion. In an economy based on barter, most transactions are self- enforcing because the transaction is complete on both sides at the same moment. Problems may arise if the goods exchanged are later found to be defective, but these problems will be handled through property law — with its penalties for taking or spoiling the property of another — rather than through contract law.

Even when transactions do not take the form of barter, primitive societies continue to work with notions of property rather than of promise. In early forms of credit transactions, kinship ties secured the debt, as when a tribe or a community gave hostages until the debt was paid. Other forms of security took the form of pledging land or pawning an individual into «debt slavery.» Some credit arrangements were essentially self-enforcing: livestock, for example, might be entrusted to a caretaker who received for his services a fixed percentage of the offspring. In other cases — constructing a hut, clearing a field, or building a boat — enforcement of the promise to pay was more difficult but still was based on concepts of property. In other words, the claim for payment was based not on the existence of a bargain or promise but on the unjust detention of another’s money or goods. When a worker sought to obtain his wages, the tendency was to argue in terms of his right to the product of his labour.

A true law of contracts — that is, of enforceable promises — imp­lies the development of a market economy. Where a commitment’s value does not vary with time, ideas of property and injury are adequate and there will be no enforcement of an agreement if neither party has performed, since in property terms no wrong has been done. In a mar­ket economy, on the other hand, a person may seek a commitment tod­ay to guard against a change in value tomorrow; the person obtaining such a commitment feels harmed by the fact that the market value dif­fers from the agreed price.

Traditional contract law developed rules and principles controlling the voluntary assumption of obligations, regulating the performance of obligations so assumed, and providing sanctions for failure to perform.

Modern commercial practice relies to a growing extent on arbit­ration to handle disputes, especially those that arise in international transactions. There are several reasons for the growing use of arbit­ration. The procedure is simple, it is more expeditious, and it may be less expensive than traditional litigation. The arbitrators are frequently selected by a trade association or business group for their expert understanding of the issues in the dispute. The proceedings are private, which is advantageous when the case involves trade or business secrets. In many legal systems, the parties can authorize arbitrators to base their decision on equitable considerations that the law excludes. Finally, when the parties are from different countries, an international panel of arbitrators may offer a greater guarantee of impartiality than would a national court. Despite these advantages of arbitration, the deve­lopment of contract law may suffer considerably by a withdrawal from the courts of litigation involving some of the most significant and difficult problems of the present day, all the more so because the reasoning in arbitral awards is usually not made public.

 

ДОГОВІРНЕ ПРАВО

Контракту, в простому визначенні, є обіцянкою виконанню закону. Обітниця було щось зробити чи утриматися від неї щось. Укладення договору необхідна взаємна згода двох або більше осіб, один з них зазвичай зробивши пропозицію, а інший приймає. Якщо одна зі сторін не стримати обіцянку, інший має право на юридичний захист проти нього. Контрактне право розглядає такі питання, чи є договір існує, в чому сенс це, будь то договір був порушений, і що повинно виплатити компенсацію постраждалій стороні.

Договірне право є продуктом цивілізації бізнесу. Він не буде знайдений, в скільки-небудь значній мірі, в предкоммерческіх товариств. Найпримітивніші суспільства є інші способи забезпечення зобов'язань осіб, наприклад, через родинні зв'язки або авторитетом релігії. В економіці, заснованої на бартер, більшість угод є самодостатніми, тому що операція завершиться з обох сторін у той же момент. Проблеми можуть виникнути, якщо обмінювані товари які пізніше будуть виявлені дефекти, але ці проблеми будуть вирішуватися в рамках закону про власності - з його стягнень за відведення або погіршення власністю іншого, - а не через договірного права.

Навіть тоді, коли угоди не приймають форму бартеру, примітивних суспільствах продовжувати працювати з поняттями власності, а не надії. У ранніх форм кредитних операцій, родинні зв'язки забезпечений боргу, а коли плем'я або громада дали заручників, поки борг не буде виплачений. Інші форми забезпечення прийняло форму застави землі або надання в заставу в окремих Деякі кредитні механізми були по суті самодостатніми «боргове рабство.»: Сільськогосподарські тварини, наприклад, може бути покладено на доглядач, який отримав за свої послуги певний відсоток від потомство. В інших випадках - побудова хатині, очищаючи поле, або будівництво човна - виконання обіцянки заплатити було важче, але все ж був заснований на концепції власності. Іншими словами, вимоги про сплату заснована не на існування угоду або обіцянку, але на несправедливе затримання чужі гроші або товари. Коли працівник намагався отримати свою заробітну плату, тенденція була сперечатися з точки зору його права на продукт своєї праці.

Дійсний закон контрактів - тобто, нормативних обіцянки - припускає розвиток ринкової економіки. Де значення прихильності автора не змінюється з часом, ідеї і травм є адекватними і не буде ніякого виконання договору, якщо жодна зі сторін виконала, тому що в умовах власності нічого поганого не було зроблено. В умовах ринкової економіки, з іншого боку, людина може прагнути до того, сьогодні для захисту від зміни вартості завтра, отримав таке зобов'язання відчуває шкоду тим, що ринкова вартість відрізняється від узгодженої ціни.

Традиційні договірного права розробив правила і принципи управління добровільність прийняття зобов'язань, що регулюють виконання зобов'язань так передбачалося, і передбачаючи санкції за невиконання.

Сучасні комерційні практики залежить більшою мірою на арбітраж для вирішення спорів, особливо ті, які виникають у міжнародних угодах. Є кілька причин для зростаючого використання арбітражу. Процедура проста, це більш оперативно, і це може бути дешевше, ніж традиційні судові розгляди. Арбітри часто обрана торгова асоціація або бізнес-групи за їх експерт розуміння питань в суперечці. Матеріали є приватними, що особливо важливо при випадку включає в себе торгівлю або комерційну таємницю. У багатьох правових системах, сторони можуть дозволити арбітрам засновувати свої рішення на справедливих міркувань, що закон виключає. Нарешті, коли сторони з різних країн, міжнародна група арбітрів може запропонувати більшу гарантію неупередженості, ніж було б у національному суді. Незважаючи на ці переваги арбітражу, розвиток договірного права можуть постраждати значно за рахунок вилучення з судів спорів за участю деяких з найбільш важливих і складних проблем сьогодення, тим більше тому, що міркування в арбітражних рішень, як правило, не зробив громадськості.

 

 

INTERNATIONAL LAW

International Law contains principles and rules of conduct that nations regard as binding upon them and, therefore, are expected to and usually do observe in their relations with one another. Internati­onal law is the law of the international community.

The need for some principles and rules of conduct between indep­endent states arises whenever such states enter into mutual relations. Rules governing the treatment of foreign traders, travelers, and amba­ssadors, as well as the conclusion and observance of treaties, developed early in human history. The oldest known treaty, preserved in an inscr­iption on a stone monument, is a peace treaty between two Sumerian city-states, dating from about 3100 BC. A considerable number of treaties concluded by the empires of the ancient Middle East during the 2nd millennium BC show rudimentary notions of international law. In later antiquity the Jews, Greeks, and Romans developed tenets of international law. Jewish law as set forth in the Book of Deuteronomy contains prescriptions for the mitigation of warfare, notably pro­hibitions against the killing of women and children. The Greek city- states created an elaborate treaty system governing a multitude of aspects of the relations among themselves. The conduct of the Olympic

Games and the protection of religious places, such as the Temple of Delphi, were among the subjects of some of these inter-Greek treaties.

Even more than other ancient people, the Romans made significant contributions to the evolution of international law. They developed the idea of a jus gentium, a body of laws designed to govern the treatment of aliens subject to Roman rule and the relations between Roman citi­zens and aliens. They were the first people to recognize in principle the duty of a nation to refrain from engaging in warfare without a just cause and to originate the idea of a just war.

Modern international law emerged as the result of the acceptance of the idea of the sovereign state, and was stimulated by the interest in Roman law in the 16th century. Building largely on the work of previous legal writers, especially the Dutch jurist Hugo Grotius, sometimes called the father of modern international law, published his celebrated work ‘On the Laws of War and Peace’ in 1625.

International law stems from three main sources: treaties and international conventions, customs and customary usage, and the generally accepted principles of law and equity. Judicial decisions rend­ered by international tribunals and domestic courts are important elements of the law-making process of the international community. United Nations resolutions now may also have a great impact on the growth of the so-called customary international law that is synonymous with general principles of international law

The present system of international law is based on the sovereign state concept. It is within the discretion of each state, therefore, to participate in the negotiation of, or to sign or ratify, any inter­national treaty. Likewise, each member state of an international agency such as the UN is free to ratify any convention adopted by that agency.

Treaties and conventions were, at first, restricted in their effects to those countries that ratified them. They are particular, not general, international law; yet regulations and procedures contained in treaties and conventions have often developed into general customary usage, that is, have come to be considered binding even on those states that did not sign and ratify them. Customs and customary usages otherwise become part of international law because of continued acceptance by the great majority of nations, even if they are not embodied in a written treaty instrument. «Generally accepted principles of law and justice» fall into the same category and are, in fact, often difficult to distinguish from customs.

Since the beginning of the 19th century, international conferences have played an important part in the development of the international system and the law.

At the end of World War I the League of Nations was established by the covenant signed in 1919 as part of the Treaty of Versailles. Pursuant to provisions in this covenant, the permanent Court of Inte­rnational Justice was established in 1921. The League of Nations was created as a permanent organization of independent states for the purpose of maintaining peace and preventing war. During its existence 63 countries were members of the League at one time or another.

The League of Nations was the forerunner of the United Nations. The UN began its life with a membership of 50 nations. There are 191 Member States in the UN now. The aims and purposes of the orga­nization encompass the maintenance of peace and security and the suppression of acts of aggression.

International law regulates intercourse among nations in peacetime and provides methods for the settlement of disputes by means other than war. Apart from procedures made available by the UN, these methods include direct negotiation between disputants under the established rules of diplomacy, the rendering of good offices by a disinterested third party, and recourse to the Internati­onal Court of Justice. Other peacetime aspects of international law involve the treatment of foreigners and of foreign investments; the acquisition and loss of citizenship; and status of stateless persons; the extradition of fugitives; and the privileges and duties of diplomatic personnel.

 

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Міжнародне право містить принципи і правила поведінки, які Націй розглядати як обов'язкове для них і, отже, як очікується, і, як правило, спостерігається в їх відносинах один з одним. Міжнародний закон є закон міжнародного співтовариства.

Необхідність деякі принципи і правила поведінки між незалежними державами виникає щоразу, коли такі держави вступають взаємин. Норми, що регулюють обіг іноземних торговців, мандрівників і послів, а також укладення та дотримання договорів, розроблених на початку людської історії. Найстаріші з відомих договору, збереглися в написі на кам'яному пам'ятнику, є мирний договір між двома шумерського міста-держави, починаючи приблизно з 3100 р. до н. Значне число договорів, укладених імперій стародавнього Близького Сходу протягом 2-го тисячоліття до н.е. показують рудиментарні поняття міжнародного права. У пізній античності євреї, греки, і римляни розробили принципи міжнародного права. Єврейського закону, викладені в книзі Второзаконня містить рецепти для пом'якшення війни, зокрема, заборона на вбивство жінок і дітей. Грецькі міста-держави створили складну систему договір, що регулює безліч аспектів відносин між собою. Проведення Олімпійських

Ігри та захисту релігійних місць, таких як храм Delphi, були серед суб'єктів деякі з цих взаємопов'язаних грецьких договорів.

Навіть більше, ніж інших стародавніх народів, римляни внесли значний внесок у розвитку міжнародного права. Вони розвинули ідею міжнародне право, звід законів, розроблений для регулювання поводження з іноземцями в залежності від римського панування і відносини між ри