Видатні козацькі проводирі проти татар І турків В хvі столітті – на початку хvіі століття.

«Найвідомішими гетьманами козаків були черкаський староста Остап Дашкевич (Остафій Дашкович), хмельникський староста Предслав Лянцкоронський, шляхтич Самійло Зборовський, князі Дмитро Вишневецький та Богдан Ружинський, Яків Шах, Іван Свірчовський, Венжик Хмельницький та барський староста Бернард Претвич, Семен (Сенько) Полозович. У боротьбі з татарами і турками вони тісно співпрацювали з запорізькими козаками. Після них у козаків з`явилися інші видатні козацькі проводирі Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сірко.

Дмитро Байда-Вишневецький (8 листопада (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Дмитро Вишневецький народився в 1517 році в місті Вишнівці (імовірно 8 листопада — в день святого Дмитра) і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — донька Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом. Іван кн. Вишневецький — батько Дмитра був узятий в 1549 р. на своєму замку Перемилю разом з дружиною та родиною в полон.

Дмитро Вишневецький в 1563 році під час походу у Молдавію був взятий у полон і страчений в Стамбулі.» ¹

«Іван Підкова (Іван Вода; 1533, Брацлавщина — 16 червня 1578, Львів) — козацький гетьман, молдовський господар (1577—1578). Рідний брат молдавського господаря Івоні.

За переказами, немовлям був врятований від татарів і вихований козаками. Про це згадано в народній думі «Люлі немовляті Івоні» (за Богданом Залеським).

Мав рідкісну фізичну силу i надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його Підковою), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, тобто по-тодішньому молдаванином.

На Запоріжжі Іван Підкова з'явився у 1556 році, привівши зі собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані ним козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом.

Певний час був запорізьким гетьманом.

Івана Підкову стратили у Львові 16 червня 1578 року за рішенням короля. Страчено в присутності великої кількості народу і турецьких послів на Ринковій площі.

Самі́йло Кі́шка (Кушка, Кошка) (1530 (?) — 1602 (1620)) — шляхтич брацлавський з роду Кошичів або Кошків. Хоч був малий але запорожці його любили. Козацький отаман, старший війська Запорозького (1574 — 1575, 1599 — 1602). Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Ґезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський.

Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту. З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького, де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.

Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

У 1599 організував на турецькій галері повстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка». Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі.» ²

¹ Історія України в особах: IX–XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, ст. 257 – 263.

² М.Грушевський. Історія України-Русі, у 12 томах. т. VII, ст. 114–127.

«Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств.

Внаслідок перемоги під Хотином була зупинена європейська експансія Османської імперії, проте сам гетьман отримав смертельне поранення і незабаром помер.» ¹

«Іван Сірко (1605 (1610) — 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок.» ²

«1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка і там помер.» ³

Висновок: з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності – союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV - початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Активна протидія туркам і татарам з боку Запорозької Січі сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

 

¹ Джерела. Літопис Григорія Грабянки.

² Джерела. Літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка

³ Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — Розділ шістнадцятий, ст. 103 – 111.

Висновок

Становище українських земель в другій половині ХІV столітті – першій половині ХVІ століття у зв’язку з захопленням Польщею та Литвою було надзвичайно тяжким. Українські селяни Північної та Західної України були закріпачені загарбниками. Через своє тяжке становище вони почали масово втікати на південно-українські землі, які були небезпечні через загрозу нападу татар. На новоосвоєних землях ці люди почали займатися господарством та об’єднуватися у ватаги для відсічі ординського нападу. Так почало виникати українське козацтво.

Поява перших Запорізьких Січей свідчила про зміцнення українського козацтва та усвідомлення їх ролі у захисті своїх земель. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі є першою спробою козаків утворити державність. Запорізькі козаки були вправними майстрами військової справи. Вони добре удосконалили тактику та стратегію ведення бою, як на суші так і на морі. Запорожці були сильними, витривалими та вправними воїнами, що робило їх непеможними в бою.

Активна протидія туркам і татарам з боку Запорозької Січі сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різно вмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Список використаної літератури:

1. Бойко О.Д. Історія України: посіб.для студ.вузів/О.Д. Бойко. – 2-ге вид., доповн. – К: Академія, 2001. – 655с.

2. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. – «Як козаки воювали» Промінь. 1993. – с.84 – 94.

3. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – с.155-169.

4. Мельник Л.Г. Гуржій О.І., Демченко М.В. Історія України: Курс лекцій у 2 книгах. – К., 1991. С. – 79 – 86.

5. Баран В.К., Грицак Я.І., Исаєвич Я.Д. Історія України. – Львів: Світ,1996., розділ І ст. 88 – 99.

6. Грушевський М.С. «Очерк історії українського народа» - К. 1990., розділ 9 ст.132- 150.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т.1. — С. 154- 162.

8. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1991. — Т. 2. — С. 9 -15.

9. Ефименко А. «Історія українського народу.» — К., 1991. — С. 167 – 173.

10. Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль зарубіжних територій в процесі генезису козацтва// Український історичний журнал. — 1999. — № 2. — С. 49 – 54.

11.Авраменко А.М., Балушок В.Г., Бачинська О.А., Бовгиря А.М. «Історія українського козацтва» – 2007. Том 2, розділ 11 ст. 65 – 70.

12. Грушевський М. С. Історія України-Руси — К., 1995. — Т. 7. — С. 61 — 67.

13. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. – «Як козаки воювали» Промінь. 1993. – с.45 – 51.

14. Голобуцький В. «Запорізьке козацтво». К. – 1994. Розділ 2 ст124 - 127.

15. Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. «Історія України» посібник для студ. вузів під ред.. В.А. Смолія. Київ. «Альтернатива» 1997. ст. 57 – 60.

16. Крип’якевич І.П., Гнатевич Б. «Історія українського війска» Львів 1936. ст.168 – 172.

17. Якимович Б.З., Дашкевич Я.Р. «Історія українського війска». Львів – 1992 р. Частина 7 ст. 181 – 190.

18. Гайдай Л. Історія України в особах. - Луцьк: Вежа, 2000. ст. 43 – 45.

19. І.Підкова, Р.Шуст «Довідник з історії України.» - К., 1993 ст 37 – 41.

20. Литвин В.М. «Історія України». – К. 2006. ст. 16 – 23.

21. Б.Д.Лановик, М.В.Лазарович «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» навчальний посібник. К. – 2003. ст. 27 – 30.

22. Щербак В.О., М`ясовська Н.В., Остапов О.Я. «Українське козацтво: формування соціального стану др. половина ХV – середина ХVІІ століття». Київ 2000 рік. Розділ 1 ст. 31 – 35.

23. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. – с 178 -182.

24. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. – с. 35 – 48.

25. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ: ДДМА, 2007. c. 149 – 164.

26. “Українська Історія”, автор Орест Субтельний, Київ “Либідь”, 1993рік. ст. 65 – 66.

27. “Історія українського війська”, з 383 ілюстраціями в тексті, написали: Іван Крип‘якевич, Богдан Гнатович, видання Івана Тиктора, Львів, 1936 рік. ст. 121 – 123.

28. “Історія Русів”, автор Георгій Конискаго, Київ, 1991 рік. ст. 23 – 26.

29. “Основи національного виховання”. Міністерство освіти України інститут системних досліджень освіти. За загальною редакцією: В.Г. Кузя, Ю.Д. Руденка, З.О. Сергійчик. Київ, інформаційно-видавничий центр “Київ”, 1993 рік. ст. 57 – 63.

30. Апанович О.М. «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-ті рр.. ХVІІ ст.» Київ 1961. ст. 145 – 151.

31. “Історія Запорізьких козаків”, автор Д.І. Яворницький, том 1, Львів, видавництво “Світ”, 1990рік. ст. 87 – 91.

32. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. ст. 66 – 70.

33. Грушевский М.С. История украинского казачества: В 2-х т. – К., 1913. – Т.1. ст. 78 – 82.

34. Гуржій О.І., Корнієнко В.В. Фактори розвитку українського козацького війська та його воєнного мистецтва в першій чверті ХVІІ ст. // Збірник наукових праць №3. ст. 45 – 48.

35. Мицик Ю.А., Плохій С.Н., Стороженко І.С. – «Як козаки воювали». Промінь 1993 р. ст. 103 – 106.

36. Сергійчук В.І. Українське козацьке військо у другій половині ХVІ – середині ХVІІ ст.: Рукоп. дис. докт. іст. наук. – К., 1991. – С.74 – 76.

37. Історія України в особах: IX–XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, ст. 257 – 263.

38. М.Грушевський. Історія України-Русі, у 12 томах. т. VII, ст. 114–127.

39. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991.— с. 18 – 21.

40. Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.— Чернігів, 1996. ст. 79 – 83.

41. Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — Розділ шістнадцятий, ст. 103 – 111.

Джерела

1. Літопис Григорія Грабянки.

2. Літопис Самовидця (невідомого автора).

3. Літопис Самійла Величка.