Становище земель прикордоння.

«Велику роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козацтво, що сформувалося в Південній Україні, яка в ХV ст. являла собою окраїну Великого князівства Литовського. Наприкінці ХV ст. ця територія від Чорного моря аж по р. Рось була спустошена кримськими татарами й турками. Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовський уряд мало дбав про захист південних українських земель від татар і турків. Єдиною, ненадійною і хиткою охороною населення були окраїнні замки – в Каневі, Черкасах, Вінниці, Барі, Хмільнику.» ¹

«У них були невеликі гарнізони. Це було єдиною гарантією безпеки, яку давала держава прикордонним землям та їх населенню. Та й замкові залоги зустрічалися не завжди. Розміри більшості цих замків були не більше за подвір'я (до третини гектара). Замки здебільшого були дерев'яні. Часом навіть не обмазані глиною, тому швидко псувалися і перебували в поганому стані. Населення та місцева адміністрація покладали надію на їхню побудову та ремонт на уряд, лякаючи його татарською небезпекою та виправдовуючись своєю неспроможністю (здебільшого фінансовою), а уряд з тих самих причин намагався перекласти цю справу на місцеве населення.» ²

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т.1. — С. 154- 162.

² Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1991. — Т. 2. — С. 9 -15.

«Щоб замок міг гарантувати безпеку, треба було завчасно попередити населення, аби мати час на те, щоб сховатися в замку. На це існувала «замкова» і «польна» сторожа. Сиділи безпечно під той час, з огляду на перемир'я нашого государя з Татарами і Турками, — розповідає урядовий чиновник, що розслідував обставини захоплення Брацлавського замку татарами 1551 року — і покладалися на те, що недавно і комісари виїздили на їх (татарські) кордони, й посли перекопського хана були під той час у нашого государя у справі згоди і спокою; через те не журилися людьми неприятельськими, не розвідували про них, ані жили обережно, ані не мали жодної сторожі на полі, ані в острозі (на міських укріпленнях), і староста собі під ту пору геть поїхав. Таким чином, через недбалість влади різних рівнів, бюрократичне відкидання питань оборони від місцевих інстанцій до органів місцевої влади захист прикордонних земель у Литві та Польщі можна вважати ефемерним, а їхнє населення було кинуте напризволяще і мало саме турбуватися про свій захист.» ¹

«У цьому становищі для українського населення існували й певні вигідні моменти. Тривожне й небезпечне життя сприяло тому, що вищі верстви суспільства, тобто феодальне панство, добробут якого ґрунтувався га господарській діяльності підлеглих їм мешканців, утрачало сенс свого перебування в цих землях. Відсутність у прикордонних землях необхідної кількості представників панівної верстви послаблювала державний контроль над цими територіями, що було важливою передумовою виникнення тут вільної військової спільноти.» ²

¹ Ефименко А. «Історія українського народу.» — К., 1991. — С. 167 – 173.

² Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль зарубіжних територій в процесі генезису козацтва// Український історичний журнал. — 1999. — № 2. — С. 49 – 54.

Рушійні сили козацтва.

«Посилення феодально-кріпосницького гноблення в західних та північних українських землях (особливо внаслідок укладення Люблінської унії 1569 року, завдяки чому утворилася об'єднана польсько-литовська держава Річ Посполита, а українські землі перейшли під владу польської корони) і релігійних утисків православних через наступ на Україну католицизму, провідником якого була польська влада, змушували українське населення вирушати на пошуки кращої долі та вільного життя.

Таке масове переселення і втечі у передстепові краї пояснюються й тогочасними уявленнями поневоленого люду про життя на порубіжних територіях. Козацьке життя здавалося ідеалом, і що важче було його досягнути, тим краще воно виглядало.

Але життя тут було зовсім не райським. Заселяючи прикордонні території на свій страх і ризик, населення практично не могло розраховувати на захист з боку влади і змушене було власними силами відвойовувати собі право на життя і не стільки плугом, скільки зброєю освоювати степи. Таким чином, на окраїнних землях почала концентруватися специфічна людність, з якої згодом склалася значна верства населення. До того ж специфічні умови прикордоння сприяли не лише кількісному зростанню населення, а й формуванню нового складу людності, з особливим типом характеру та взаємовідносин. У ній зосереджувався вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух сваволі і непослушенства ці люди виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звичайні звіролови і риболови. Їх боялися і стереглися. До козацтва приставали і шукачі пригод та здобичі шляхетного стану, що також згодом позначилося на психології цієї верстви, що формувалася.» ¹

«Зростання чисельності козацтва й поширення його способу життя не могло не відбитися на його взаєминах з офіційною владою. Взаємини розвивалися в контексті міжнародних відносин Польщі та Литви, а згодом Речі Посполитої з Кримським ханством. Урешті й сама козацька проблема постала перед владою внаслідок звернень до неї з боку татарських властей (перші згадки про українське козацтво). У численних зверненнях татарських ханів до державних структур Литовського князівства містилися скарги на пограбування торговельних караванів, напади на міста-фортеці та вимоги покарати козаків. Але часто на такі закиди уряди Литви і Польщі відгукувалися відписками такого змісту: Набіги здійснюють люди, які не мають постійних осель і живуть у степах як дикі звірі, живляться з грабунку, нічиїй владі не підлягають, і через те нелегко ловити таких людей і карати або то купа людей з різних народів, які ходять самопас, не мають постійного прибутку, ані певних законів, ані якоїсь влади над собою. Така сама ситуація спостерігається й у ставленні офіційної влади Франції, Англії та Голландії щодо нападів флібустьєрів на іспанські кораблі та володіння, коли вона відхрещувалась від піратських нападів. Те саме було і у Великому Новгороді, де представники влади заявляли, що ушкуйники діють без слова новгородського.

Така офіційна урядова позиція цілком зрозуміла. Коли для відкритого протистояння з об'єктом експансії ще не було достатньо сил, а потреби політико-економічного характеру диктували необхідність такої експансії, держава, як правило, крізь пальці дивилася на дії промислово-розбійницьких угруповань, що діяли у потрібному їм напрямі, тим більш що деякі представники влади мали з цього зиск.

Але у такого політичного курсу існував й інший бік медалі. У той час козацтво (як і інші подібні угруповання у світі) було радше стихійною, неконтрольованою силою, ніж організованою структурою, хоча старости порубіжних міст почали частково використовувати козаків для оборони міст-фортець уже на початку XVI століття.

У переважній більшості випадків козаки діяли на власний розсуд, що досить часто суперечило зобов'язанням литовських князів та татарських ординців, «підставляючи» литовську владу і накликаючи тим самим на неї всілякі неприємності з боку Криму і Туреччини. Козаки як неконтрольована стихійна військова сила, яку панівні кола Литовського князівства вважали дестабілізуючим, руйнівним чинником як внутрішнього життя держави, так і зовнішньополітичних відносин, не лише привертали до себе увагу владних структур, а й спонукали до намагання приборкати їхню енергію, спрямувати її в річище загальнодержавних інтересів. Таке прагнення стало передумовою організаційного формування козацтва.» ²

Висновок: Становище українських земель в другій половині ХІV столітті – першій половині ХVІ століття у зв’язку з захопленням Польщею та Литвою було надзвичайно тяжким. Українські селяни Північної та Західної України були закріпачені загарбниками. Через своє тяжке становище вони почали масово втікати на південно-українські землі, які були небезпечні через загрозу нападу татар.

На новоосвоєних землях ці люди почали займатися господарством та об’єднуватися у ватаги для відсічі ординського нападу. Так почало виникати українське козацтво.

 

 

¹ Авраменко А.М., Балушок В.Г., Бачинська О.А., Бовгиря А.М. «Історія українського козацтва» – 2007. Том 2, розділ 11 ст. 65 – 70.

² Грушевський М. С. Історія України-Руси — К., 1995. — Т. 7. — С. 61 — 67.