Щоб Карл сказав своїй дружині славній,

Що граф Роланд умер — та переміг!

 

Самовідданому патріотизмові Роланда та його друзів, для яких інтереси Франції дорожчі за життя, протиславлений знатний феодал Ганелон — втілення феодального егоїзму та анархії. Його зрадництво не випадкове, це типовий приклад феодальної непокірності. Заради особистих інтересів Ганелон зраджує короля і батьківщину, що призвело до загибелі десятків тисяч співвітчиз­ників. Це свавілля феодалів суворо засуджується автором, який для свого ча­су, безумовно, був людиною передовою, розумів необхідність державної єдно­сті. Він пов'язує васальну вірність королю з ідеєю служіння батьківщині. В проголошенні патріотичної ідеї і полягає висока народність поеми та її глибо­кий громадянський смисл.

У поемі відображена боротьба французів з арабськими завойовниками, кот­рі у VIII ст. захопили Піренейський півострів і загрожували Франції. Ця боротьба набувала релігійної форми і ототожнювалася з подвигом в Ім'я хрис­тиянської віри. Тому франки в поемі виконують особливу, божествену мі­сію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється небесна підтримка, яку Бог і святі надають франкам. Так, на прохання франків Бог продовжив день, щоб до заходу сонця Карл помстквся за смерть Роланда та його загону, самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавриїл. Автор приділяє також ува­гу образу архієпископа Турпіна. У середньовічній літературі часто зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і Божим словом, і мечем. Так, архі­єпископ читає настанови своїй пастві: «Той і гроша не вартий, хто є боягузом. Нехай іде собі в монастир».

Християнський світ у поемі очолює Карл Великий. Його образ поданий гі­перболічне й ідеалізовано. Це типовий для народного епосу образ правителя — сивобородого, мудрого, справедливого. Його епічна ласкавість поєднується з суворістю і невблаганністю до ворогів і зрадників. У поемі Карлу 200 років, хоч під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором. Мабуть, старість у народній свідомості асоціювалася зі зрілою розсудливістю, мудрістю — рисами, необхідними для правителя народу. До того ж у народній пам'яті Карл Великий залишився як правитель, який не знав військових пора­зок та невдач.

Крім головних персонажів (Роланд, Карл, Ганелон, Марсілій), у поемі відчутна присутність величезної кількості воїнів, французьких і сарацинських. Усі вони віддані своєму правителю і своїй вірі. І хоча «нехристям» приписують багато вад (брехливість, віроломство, жорстокість), у бою вони гідні против­ники. їхня військова майстерність надає ще більше ваги перемозі французів.

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння лицаря XI—XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикра­шають зброю воїна та обладунок коня — бойового товариша лицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг персоніфіковані — мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюрендаль (твердий), ріжок—Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі посідають жіночі образи: любовно-побутова тема­тика не відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дру­жина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження ду­шевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Ро­ланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда, вмирає.

Змальовує автор і природу, на тлі якої відбуваються події. Середньовіч­чя любить яскраві барви: синє море, кораблі під червоними вітрилами, білі та жовті прапорці на списах воїнів, зелений колір трави, ковили, цвітіння плодових дерев... Природа в «Пісні» співзвучна настроям героїв та характе­ру подій. У суворих тонах описана природа Ронсеваля, де розігрується трагедія: тут високі хребти, бездонні провалля і похмурі скелі. Жахлива картина бурі, смерчу є пророцтвом загибелі Роланда. і «Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У поемі виявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю. Широта охоплення подій поєднується з повільністю та наочніс­тю викладу. Для посилення драматизму використані епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово в строфах, що стоять поруч); трикратні повтори — тричі просить Олів'єр покликати Карла, тричі відмов­ляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаля тощо. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція — люба, прекрасна, Карл — сивобородий, трава — зелена, васал — добрий та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товари­шів, плач Карла над убитим Роландом та ін.).

З великою майстерністю використовуються епічні варіації в описі смерті Роланда: він прощається з бойовим мечем, лягає лицем до ворога, віддає свою рукавичку ангелові тощо.

Тематика героїчного епосу зумовлювала монументалізм стилю, ідеаліза­цію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають своєю масовістю та жорстокими кровопролиттями. Так, в бою у вузькій ущелині зустрілися дві величезні армії. Сила, витривалість витязів у поемі напівфантастичні. Богатирська міць Роланда настільки велика, що навіть смертельно поранений, він наганяє страх на вороже військо. Така гіперболіза­ція сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним фольклорним засобом.

Поема має типову для епосу симетричну структуру: патріот Роланд — зрад­ник Ганелон; Карл Великий — Марсілій; посольство маврів — посольство фран­цузів; помста сарацинів — помста Ганелону і под.

Загалом «Пісня» відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і ла­конізмом. Головні персонажі окреслені за чіткою схемою. Монолітність і бла­городна простота стилю, урочисто піднесений тон відповідають високому пат­ріотичному твору. «Пісня про Роланда» — гідна пам'ятка героїчному подвигу в ім'я батьківщини. Показовим є зростання популярності поеми в роки бороть­би з фашизмом.

Французький героїчний епос пройшов шлях розвитку, в якому, мабуть, було декілька етапів. Спочатку виникали короткі ліро-епічні пісні (кантелени) – перекази про події, що хвилювали їхніх учасників чи свідків. Творцями епосу на ранньому етапі могли бути знатні дружинники і бійці, народні піснярі й оповідачі. Пісні та перекази були дуже популярними в народі, вони ставіали загальним поетичним надбанням, яке в усній традиції передавалось з покоління в покоління. В умовах народної поетичної естафети історична фактична основа поступово стиралась і замінювалась поетичними узагальненнями і символами, в яких знайшли відображення головні риси світогляду народу вже на даному історичному етапі. В період остаточного завершення феодальної структури народний епос зазнав суттєвих змін. На основі попередніх досягнень (пісні, сказання тощо) виникали ґрунтовні епічні розповіді — поеми.

Питання про те, як створювалася поема, цікавить дослідників уже майже 200 років. На початку XIX ст. французький учений Г. Паріс та його однодумці («традиціоналісти») висловили думку, що на певному етапі розвитку народного епосу носії його, піснярі-оповідачі, з окремих пісень-кантилен (довільно обра­них) механічно складали текст поеми (це — теорія редакційного зведення, або «чоток»). Подальші дослідження довели неспроможність цієї теорії, і на­прикінці XIX ст. вона зазнала поразки. У XX ст. перевага надана теорії «індивідуального авторства». Творець її, французький учений і письменник Ж. Бедьє, виступав за виявлення особи автора і фактично перекреслював на­родне минуле епосу. На сучасному етапі прийнята концепція, згідно з якою поема народно-героїчного епосу виникла на основі давньої пісні, шляхом її сюжет­ного ускладнення (збільшення кількості сцен, епізодів, картин, дійових осіб, поглиблення психологічного трактування і т. ін.).

Однак слід зазначити, що останнім часом увагу вчених все більше привертає теорія «неотрадиціоналістів», розроблена видатним іспанським медієвістом Р.Менендесом Підалем. На його думку, епічний жанр виникає в той час, коли історія й поезія у свідомості людей ще не відокремлені; за допомогою пісні, вірша народна пам'ять фіксує історичні події, факти дійсності. На основі до­сліджень різних варіантів поеми про Роланда вчений дійшов висновку, що ге­роїчна поема народжувалася водночас з історичними подіями, про які йдеться в поемі (тобто обминувши пісенний етап); це правдива поетична розповідь су­часника, жива поетична історія. Але з часом первісний (початковий) текст в освоєнні «передавачів» зазнав різного роду сюжетних переробок, що при­звела до значної сюжетної трансформації і перекручення історичного факту. Французький епос відзначається винятковою сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого можна назвати його поетичною істо­рією Франції.

Протягом сторіч героїчний епос був величезною ідеологічною силою, що формувала політичний і моральний світогляд народу.

ІСПАНСЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Історія Іспанії має важливе значення для розуміння своєрідності іспан­ської культури. З найдавніших часів Піренейський півострів населяли ібери на яких нападали (і змішувалися з ними) фінікійці, греки, кельти, карфагеняни У III—II ст. до н. е. півострів завоювали римляни. Місцеве населення було романізоване, всюди вводилась латина. З II—IV ст. відбувалася християнізація Іспанії. На початку V ст. сюди вдерлися германські племена (свеви, алани, вандали); у середині століття весь півострів підкорили вестготи. Але поступово германці злилися з іберо-римським населенням, яке перебувало на більш високому рівні культури.

У 711 р. починається нова навала в Іспанію — африканських маврів і арабів. Мусульмани захопили рилось незалежне королівство Астурія, яке тут же повстало проти завойовни­ків. Розпочалась тривала боротьба місцевого населення з мавро-арабським па­нуванням. З XI ст. у цій боротьбі значну роль відіграла нова іспанська країна Кастілія. Процес відвоювання іспанцями своєї території називається реконкіс­та. Особливо успішною вона була в XI—XIII ст. Хоч реконкістою керувала фео­дальна знать, головною силою в ній було міське населення, селяни і дрібне ли­царство. Завдяки патріотичному ентузіазмові і самовідданості народу Іспанія під кінець XV ст. повністю звільнилася від іноземного панування. У процесі ре­конкісти склалась іспанська держава, сформувався іспанський народний ха­рактер.

На розвиток іспанської культури Раннього Середньовіччя великий вплив мали античність та християнство. Велику роль у житті Іспанії відіграла також розвинута на той час арабська культура.

Ранньосередньовічна народна поезія не збереглась. Перші пам'ятки іспанською мовою (акти, збірки законів тощо) належать до IX—Х ст. Судячи з пам'яток, що збереглися, в іспанській народній поезії до XIV ст. домінував героїчний епос, творцями і носіями якого були хуглари.

Центральною постаттю іспанського героїчного епосу є Сід, котрого народ лю­бовно називав «мій Сід», додаючи — «у добрий час народженкй«. Це особа історична. Руй (Родріго) Діас де Бівар (бл. 1043—1099) належав до кастільської знаті й був начальником військ у короля Кастілії Санчо II. За військову до­блесть він отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник). Маври боялися і водночас поважали іспанського полководця, називали його Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо II його брат Альфонс VI не­злюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружи­ною перебував на службі то в іспанських, то в мавританських правителів, але, відвоювавши у маврів багату область Валенсію, став самостійним і поми­рився з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і звільнив від маврів значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда — твердий характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча — сприя­ли його популярності серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії.

Певно, народ ще за життя Сіда оспівував його подвиги та перемоги. Але з великого епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близька до історич­них фактів поема «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (XIV ст.), що розповідає про молодість героя (у ній значне місце посідає вимисел) та великі цикли ро­мансів XIV—XVI ст.

«Пісня про Сіда» — перлина іспанської культури. Іспанський героїчний епос отримав всебічне висвітлення в працях видатного сучасного іспан­ського медієвіста Р. Менендеса ЇІілаля.). Створена у XII ст., вона дійшла до нас у списку 1307 р. в неповному і частково перекрученому вигляді. Поема складається з 3735 віршів і має три частини. Окремі деталі у змісті, зокрема географія твору, дають вченим підставу стверджувати, що «Пісня» створена в південно-східній частині Кастілії, яка у XII ст. була центром народної поетичної творчості.

Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідною домів­кою, дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину. Дові­давшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди всякого роду, звідусіль»: селяни, ремісники, збіднілі лицарі, готові виступити на боротьбу з ненависними маврами. Спочатку важко доводиться Сіду. Він заглиблюється у мусульманські землі і з часом здобуває чимало перемог. Не раз велика здобич потрапляє до його рук. Частину її Сід добровільно відправляє королю Альфонсу, бажаючи примирення з ним в ім'я спільної боротьби з маврами.

Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід, здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе дружину і дочок.- Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда, вирішили одружитися з його дочками. Сам король виступає в ролі свата, вважаючи цей шлюб великою честю для Сіда. Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок, не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого, забув­ши минулі образи, ставиться з великою пошаною. Сід запрошує до себе в Валенсію інфантів і урочисто святкує весілля.

Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Корпес») тематично різноманітна. Інфанти де Карріон недовго прожили у згоді з Сідом. У доблесному оточенні Сіда вони виявились нікчемами і боягузами. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, зяті вирішили помститися. Вони просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати своїх молодих дружин родичам. Тяжко на душі в Сіда, але він благословляє дочок, віддає їм придане і щедро обдаровує зятів, вручивши кожному з них по бойовому мечу, що вважалось найбільшою честю. Інфанти тільки чекали нагоди помстити­ся за свою ганьбу на дочках Сіда. Як тільки вони в'їхали у володіння Кастілії, в дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у гущавині, прив'язавши молодих дружин до дерев, побили їх бичами й острогами майже до смерті. Сід скаржиться королю. «Це король присватав моїх дочок, і моє безчестя є безчестям мого сень­йора»,— каже скривджений батько. Король збирає кортеси, куди неохоче з'яв­ляються інфанти у супроводі численної рідні. Передусім Сід вимагає повернення своїх мечів, потім приданого дочок, яке зяті встигли пустити на вітер. Захищаю­чи ьла ну честь. Сід викликає їх на поєдинок. У битві в долині Карріон, в землях інфантів, Сід з дружиною перемагає кривдників і прилюдно називає їх зрадника­ми. Переможець Сід знову віддає дочок заміж, вже за королів Наварри і Арагона.

«Пісня про Сіда», як і вся середньовічна іспанська література, відрізняється від інших пам'яток західноєвропейської літератури рядом особливостей. Якщо для французького і німецького народного епосу характерний трагічно-героїчний тон, то в іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут пода­но різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття. Перед нами Іспанія епохи реконкісти, яка, на думку спеціалістів, не була настільки «чор­ним» періодом в історії Іспанії, як про це думали пізніше: «Дійові особи «Пісні» — не лише християнські та мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки, діти, ченці, городяни, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст: торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і ра­дість зустрічей, весілля, зустрічі у тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг, відпочинок після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії»!2.

Зміст поеми дуже близький до історичної основи. «Пісня» виникла через пів­століття після смерті героя, коли події життя та слава його ратних подвигів були живі у народній пам'яті. Поемі властива реалістична манера зображення подій та психології дійових осіб. Опис повсякденного буття та боротьби іспанців з маврами невідомий хуглар супроводжує величезною кількістю подробиць і деталей, харак­терних для того часу. Поема дає чітке уявлення про озброєння іспанських та мав­ританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію.

Не тільки Сід, а й майже всі дійові особи «Пісні» історичні; вони були васалами, друзями або ворогами Сіда. Але є й відхід від історичних фактів. Так, спостері­гається певна демократизація та ідеалізація образу Сіда. Всупереч історичному прототипу Сід показаний інфансоном, тобто лицарем, який не належить до при­дворної знаті. Хуглар також замовчував негативні моменти в біографії та пове­дінці Сіда, наприклад його службу у мавританських правителів. Демократизм та антиаристократична спрямованість поеми виявляються також у постійному ви­сміюванні та засудженні різноманітних «високородних» пороків барселонської та леонської знаті, а також інфантів де Карріон —• гордовитості, хвастощів, марно­тратства, боягузства, підступності та жорстокості. Пихатій феодальній знаті; протиставляються воїни Сіда та його найближчі помічники — сміливі, рішучі, і дружелюбні й прості. В образі Сіда поет підкреслює найкращі риси іспанського І народу — спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру терпеливість. Сід Кампеадор засуджує міжусобну ворожнечу, для нього батьківщина— це вся Іспанія, яку він хоче бачити вільною і єдиною. Демократичний дух поеми свідчить про на­родний характер реконкісти, котра вилилась у широкий національно-визвольний рух.

Іспанський народ вбачав у реконкісті не тільки національне визволення, а й визволення з-під кріпосного гноблення. Адже учасник реконкісти звільнявся від кріпацтва, вершник ставав ідальго, що зумовило виникнення в Іспанії числен­ного дрібного дворянства, різко відмінного від старої іспанської знаті.

Важливе місце у поемі посідає сімейно-побутова тематика. Сід не лише доб­лесний воїн і вірний васал, а, й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю у вигнанні він увесь час думає «про кохану і вірну дружину», піклується, щоб вона і діти не знали нестатків. Заздалегідь готує він посаг для дочок, бажаючи їм щастя та добробуту. Сім'я для Сіда — не лише об'єкт турбот, вона надихає його на мужні та героїчні вчинки. Так, Сід просить дружину Химену та дочок, щоб вони з високої башти спостерігали бій, який він буде вести, захищаючи Валенсію. І донья Химена є гідною свого чоловіка. Вона мужньо зносить життєві незгоди, твердо вірячи в краще майбутнє. Подружня вірність, щирість та згода панують у родині Сіда. Устої сім'ї у вузькому розумінні (батьки та діти) і як спільність ро­дичів, що допомагають, захищають і відповідають одне за одного,— показані непохитними.

Вірний реалістичній манері, хуглар не приховує практичного ставлення до життя своїх героїв, але цей практицизм зумовлений тогочасною дійсністю, умова­ми буття. Люди, котрі йшли за Сідом, покинули свої будинки і майно, яке, за нака­зом короля, негайно конфіскувалось. Сід усвідомлює свою відповідальність за них» «Молю Бога, Отця небесного, щоб усім вам, хто залишив задля мене дім і спадкове майно, я міг зробити скільки-небудь добра — віддати вдвічі більше за те, що ви втратили». Сід та його бійці відверто радіють військовій здобичі: коням, зо­лоту, багатій одежі, дорогим тканинам, полоненим, яких можна продати або взяти за них викуп.

Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігій­ної екзальтації. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. Правда, у поемі зазначено, що боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго християнства», але при цьому виявляється, що для дружини Сіда це можливість «здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від французького епосу, в іспан­ській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців. Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими якостями.

Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у ба­тальних картинах). Порівняно з французькою поемою, «Пісня про Сіда» бідніша на зовнішні прикраси — метафори, поетичні порівняння. Але її автор добре воло­діє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком усіх тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна багатогранність, стійкий демократизм і гуманність «Пісні» здобули їй заслужену славу в віках.

НІМЕЦЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Імперія Карла Великого складалась- з етнічно різних племенних об'єднань. За Верденським договором (843), власне германські землі відійшли одному з його внуків—Людвіку Німецькому. Процес християнізації цих земель завершився в ЇХ ст., з ним зв'язана поява в цих краях писемності — латинського алфавіту. Протягом IX—Х ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У лі­тературному процесі закріпились жанри народної творчості: байки, шпрухи, епіч­ні щванки (віршоване або прозове оповідання з повчальним або комічним зміс­том).

Помітний слід в історії німецької літератури залишила епоха Оттонів (X— початок XI ст.). У цей період виникло чимало пам'яток латинською мовою, час­тина яких створювалась під впливом давньоримської літератури. Разом з тим демократично настроєні клірики виявляли інтерес і до народної творчості, пись­мово фіксували її пам'ятки. Представником літератури так званого «Оттонівського Відродження» була монахиня Хросвіта (бл. 935—бл. 980) — авторка -латинських релігійних поем, дидактичних комедій для читання та хронік («Діяння Оттона»). її поема «Падіння та навернення Теофіла» — найдавніша версія про доктора Фауста.

До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціальне -економічні зрушення, У країні зростає роль лицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським.

Якщо раніше німецька література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями, жанри, теми, сюжети світського характеру (німецькою мовою).

Літературний процес стає різноманітням і яскравим. У XI ї—XIII ст. переживає розквіт поезія вагантів; під впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються німецька рицарська лірика (мінезанг) та рицар­ський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні співці — шпільмани. Під впливом романомовних літера­тур алітераційний вірш, властивий ранньому германському епосові, замінюєть­ся віршем з кінцевою римою (парними двовіршами або складнішими формами ти­пу «нібелунгової строфи»). Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці змі­ни започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема-епопея, головний жанр шпільманівського епосу. На відміну від «шансон де жест», німецькі поеми не співаються — вони призначені для читання з рукопису. Зразками героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібе­лунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха Бернського. '

Німецький епос XII—XIII ст. сюжетно пов'язаний зі старовинними героїчни­ми піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. У німецькому кла­сичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявлен­нями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII—XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів». Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовіч­ного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що повністю склалася близько 1200 р. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему надруковано 1757 р. у добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня» виникла, мабуть, у Південно-Східній Німеччині — саме там, у придунайських землях (Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо.

Питання про авторство поеми викликало чимало суперечок. Більшість дослід­ників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). Безумов­но, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, а також придворними звичаями та побутом.

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авантюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вомрсі, столиці Бургундії, під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружити­ся з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за поославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її у богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену, зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. У знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через десять років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'я­совується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе вірного васала бургундських королів Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфрі­да. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крім­хільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, від­бирає у неї скарби Нібелунгів — запоруку влади та могутності — і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина,»

У другій частині йдеться про те, як через 13 років за наполяганням рідних (із думкою про помсту) Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, прави­теля гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крім­хільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни нападають на гостей. У залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунте­ра, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебранд, котрий бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває її. Сивин Етцель оплакує смерть дружини та сина. Так гине рід бургунд­ських» королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрандом завжди виступає в епосі як носій правди і справед­ливості.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних ко­лах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень: 1) про Брюнхільду (сватовство Гунтера і смерть Зігфріда); 2) про загибель бургундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» із скандінавськими пам'ятками («Стар­шою Еддовд», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.). Отже, спільні сюжетні корені сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змаган­ня наречених з Брюнхільдою тощо).

Походження слова «Нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом nebel— туман, звідки «Нібелунги» — діти, сини туману. В першій части­ні епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій — Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний мате­ріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-лицарського суспільства. У цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива дав­нина, казкові мотиви та пишний придворно-лицарський побут XII—XIII ст. виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події великого переселення народів, далекі мандри, переходи, криваві битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів чільне місце посідають мотиви помсти. родової й особистої честі. Але в першій частині сувору давнину часто підмінюють описами пишного придворного життя — бенкети, королівські полювання, турніри, куртуазне оспівування дам, кохання, жіночої вроди тощо. Вормський двір — фео­дальна резиденція Хїі—XIII ст., а не історична ставка бургундських королів V ст. Це результат впливу рицарської літератури на героїчний епос. Подібні тен­денції спостерігаються й у східних літературах, наприклад: поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкірі», арабський епос про подвиги Антари і т. ін.

Важливу роль у розгортанні майже всього сюжету відіграє сварка між Брюнхільдою та Крімхільдою. В поемі причина сварки має соціальний підтекст:

Брюнхільда не визнає Крімхільду рівнею (вона вважає, що Зігфрід — васал її чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей.

Слід підкреслити, що скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда (Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси — її роздратованість і жадоба помсти.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якого автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду — це вродлива і горда дівчина. За звичаями того ча­су, вона довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда — ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда — це невтіш­на вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, котру жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями того часу, Хагена не можна вва­жати просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала — самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм давньогерманських уявлень: він знає свою долю і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому, приймаючи все як належне і неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і безжалісне зухваль ство у ставленні до Крімх;льди. Аетор (під впливом придворно-лицарськил звичаїв намагається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пиш­ному фоні придворного буття в «Пісні» діють герої ще з варварським складом душі. Заради «честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та і дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда, протиставлений образ народного героя — Зігфріда, який став жертвою зради. До його загибелі причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й ко­лишній друг Гунтер, котрий під впливом дружини потурає вбивству. Улюблений народний герой — не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну бога­тирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуд­жує «сплячу красуню...» В поемі показана його мужня зрілість, мирне царюван­ня і щасливе подружнє життя. Його вірність друзям, глибина почуттів до Крімхільда, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добра, правди і справедливості.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду побуту та звичаїв при­дворно-лицарського середовища XII—XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята лицарів: бенкети, полювання, змагання та інші розваги. Чимало уваги в ній приділено лицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія у розповіді про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, при­реченість у лінії Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і яскравим, все описуване ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допо­могою яких поетові вдається досягнути «ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами зоровими враженнями. Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові шати, бойові штандарти — ніщо не проходить повз його увагу... Принцип «роботи фарбами» нашого поета аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не зміщує різні тони, а за­стосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори — золотий, червоний, білий...» 13

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської па­м'ятки.