Література зрілого феодалізму

ФРАНЦУЗЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

На території сучасної Франції з давніх часів жили галли, племена кельт­ської групи. У І ст. до н. е. галлів підкорили римляни. Під впливом римської культури почалася швидка романізація Галлії: запровадження латинської мови, римської державно-адміністративної системи, практики римських шкіл, рим­ського права, звичаїв тощо. Протягом V ст. на галло-римлян нападали войов­ничі франки і змішувалися з ними, приймаючи їхню вищу культуру і мову. В се­редині IX ст., після розпаду імперії Карла Великого, за Верденським договором (843) відокремлюється держава «західних франків» — основа майбутньої Франції, яка стала класичним осередком феодалізму в Середні віки. Чіткішим, різноманітнішим і досконалішим був тут і літературний процес.

Початок етнічної консолідації майбутніх французів, а також перший етап феодалізації Франції, припадає на епоху правління Каролінгів (VIII—IX ст..). В цей час інтенсивно розвивалася героїчна поезія, головним епічним героєм якої став Карл Великий. Розквіт епосу романських народів (французів та іспан­цю) охоплює Х—XIII ст. З Х ст., коли відокремлюються романські мови, відбу­вається поступовий перехід від народної латини до старофранцузької мови.

Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII— XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (фр. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися в строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тира­дою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Пое­ма декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її про­тягом кількох днів.

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).

Королівський цикл. Центральною постаттю є король Франції. Це збірний образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості, оплот країни у боротьбі з іноземними «нехристями» і феодальним свавіллям. У цих поемах звичайно зображувався Карл Великий, котрий в народній пам'яті заступник усіх інших французьких правителів.

Цикл Гарена де Монглана. У жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, причому вони не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда"-(королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них - так званий оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Відомі обробки цього сюжету більшістю романських і германських мов.

Сюжет поеми має історичну основу. У 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря удерся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, серед густих лісів ар'єргард французів був «розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженям через їхні села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалось, під заслоном ночі вони розсіялися в горах. Про цей драматичний для французів випадок коротко повідомляє історик Егінхард у «Життєписі Карла Великого» (IX ст.), зазначаючи, що в бою серед інших знатних осіб загинув «Хруотланд, маркграф Бретані». У народній творчості ці історичні факти та події переплелися з поетичною видумкою, отримали іншу інтерпретацію та забарвлення.

«Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює славний Карл із сарацинами. Він захопив усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар МарсЬгій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх підданих. У відповідь на сарацинську пропозицію Карл за порадою свого небожа лицаря Роланда посилає до Марсілія знатного феодала Ганелона, вітчима Роланда. Пихатий Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роландові. Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши облудним запевненням, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсевальській ущелині, на двадцятитисячний ар'єргард франків, очолений Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи VIІІ-XI ст. Французькі королі тривалий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, яка загрожувала Європі. Ці війни сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювались як «богоугодна справа», викорінення поганства. До того ж наприкінці XI ст. під впливом духовенства лицарство почало збиратись у хрестовий похід у Палестину. В такому патріотичному і релігійному настрої постає народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних відносин Х—XI ст. Істо­рично прогресивна тенденція до об'єднання і централізації влади наштовхува­лася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці народний епос про Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий військовий випадок (зіткнення з басками, до того ж — християнами) народна свідомість перетворила в епосі в картину кривавої битви французького вій­ська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом. Пафос подвигу в ім'я національної незалежності батьківщини протиставлений феодальному егоїз­мові та зрадництву. Ця патріотична ідея засудження феодального свавілля споріднює старофранцузьку «Пісню про Роланда» з пам'яткою давньоруської літератури кінця ХЇІ ст. «Словом о полку Ігоревім», в якій також звучить при­страсний заклик до князів припинити чвари і об'єднатися для відсічі грізній навалі кочівників.

Ця народна патріотична ідея з найбільшою повнотою розкривається в обра­зі Роланда. Відважний лицар, він усією душею відданий своєму сеньйорові — королю і «милій Франції». Наказ Карла прикрити відхід армії Роланд сприй­має не тільки як обов'язок, а й як почесне доручення в ім'я інтересів батьківщи­ни. І він не шкодує сил, щоб виконати його гідно. Героїчний характер Роланда та його подвиг можна порівняти з Ахілом з «Іліади».

Жага доблесного чину, віра в правоту франків і молоде завзяття не дозво­ляють йому просити допомоги в бою. Під час нерівної битви в Ронсевалі друг Роланда Олів'єр тричі благає Роланда засурмити в чудодійний ріг Оліфант, щоб закликати Карла на допомогу, і тричі одержує відмову. Роланд сприймає цю пораду як визнання слабкості, не гідної лицаря. Краще смерть у бою, ніж безчес­тя. Так гинуть Роланд, двадцять перів і весь доблесний загін. Автор захопле­ний несамовитістю, безрозсудною відвагою Роланда і разом з тим протиставляє йому мудру передбачливість Олів'єра: «Роланд хоробрий, Олів'єр розумний». І все ж нерозсудливість Олів'єра, а саме подвиг Роланда в ім'я Франції, його «трагічна вина» вкрили славою ім'я героя і французьке військо. Духом героїч­ної людяності сповнені сцени прощання Роланда з товаришами, його думи про мертвих і живих, короля і Францію, про долю своєї бойової зброї. Тут пов­ністю розкривається мужність і духовна краса народного героя:

 

Тобою володів такий васал.,

Яких не зна вже Франція-краса!

ІСПАНСЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Історія Іспанії має важливе значення для розуміння своєрідності іспан­ської культури. З найдавніших часів Піренейський півострів населяли ібери на яких нападали (і змішувалися з ними) фінікійці, греки, кельти, карфагеняни У III—II ст. до н. е. півострів завоювали римляни. Місцеве населення було романізоване, всюди вводилась латина. З II—IV ст. відбувалася християнізація Іспанії. На початку V ст. сюди вдерлися германські племена (свеви, алани, вандали); у середині століття весь півострів підкорили вестготи. Але поступово германці злилися з іберо-римським населенням, яке перебувало на більш високому рівні культури.

У 711 р. починається нова навала в Іспанію — африканських маврів і арабів. Мусульмани захопили рилось незалежне королівство Астурія, яке тут же повстало проти завойовни­ків. Розпочалась тривала боротьба місцевого населення з мавро-арабським па­нуванням. З XI ст. у цій боротьбі значну роль відіграла нова іспанська країна Кастілія. Процес відвоювання іспанцями своєї території називається реконкіс­та. Особливо успішною вона була в XI—XIII ст. Хоч реконкістою керувала фео­дальна знать, головною силою в ній було міське населення, селяни і дрібне ли­царство. Завдяки патріотичному ентузіазмові і самовідданості народу Іспанія під кінець XV ст. повністю звільнилася від іноземного панування. У процесі ре­конкісти склалась іспанська держава, сформувався іспанський народний ха­рактер.

На розвиток іспанської культури Раннього Середньовіччя великий вплив мали античність та християнство. Велику роль у житті Іспанії відіграла також розвинута на той час арабська культура.

Ранньосередньовічна народна поезія не збереглась. Перші пам'ятки іспанською мовою (акти, збірки законів тощо) належать до IX—Х ст. Судячи з пам'яток, що збереглися, в іспанській народній поезії до XIV ст. домінував героїчний епос, творцями і носіями якого були хуглари.

Центральною постаттю іспанського героїчного епосу є Сід, котрого народ лю­бовно називав «мій Сід», додаючи — «у добрий час народженкй«. Це особа історична. Руй (Родріго) Діас де Бівар (бл. 1043—1099) належав до кастільської знаті й був начальником військ у короля Кастілії Санчо II. За військову до­блесть він отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник). Маври боялися і водночас поважали іспанського полководця, називали його Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо II його брат Альфонс VI не­злюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружи­ною перебував на службі то в іспанських, то в мавританських правителів, але, відвоювавши у маврів багату область Валенсію, став самостійним і поми­рився з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і звільнив від маврів значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда — твердий характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча — сприя­ли його популярності серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії.

Певно, народ ще за життя Сіда оспівував його подвиги та перемоги. Але з великого епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близька до історич­них фактів поема «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (XIV ст.), що розповідає про молодість героя (у ній значне місце посідає вимисел) та великі цикли ро­мансів XIV—XVI ст.

«Пісня про Сіда» — перлина іспанської культури. Іспанський героїчний епос отримав всебічне висвітлення в працях видатного сучасного іспан­ського медієвіста Р. Менендеса ЇІілаля.). Створена у XII ст., вона дійшла до нас у списку 1307 р. в неповному і частково перекрученому вигляді. Поема складається з 3735 віршів і має три частини. Окремі деталі у змісті, зокрема географія твору, дають вченим підставу стверджувати, що «Пісня» створена в південно-східній частині Кастілії, яка у XII ст. була центром народної поетичної творчості.

Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідною домів­кою, дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину. Дові­давшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди всякого роду, звідусіль»: селяни, ремісники, збіднілі лицарі, готові виступити на боротьбу з ненависними маврами. Спочатку важко доводиться Сіду. Він заглиблюється у мусульманські землі і з часом здобуває чимало перемог. Не раз велика здобич потрапляє до його рук. Частину її Сід добровільно відправляє королю Альфонсу, бажаючи примирення з ним в ім'я спільної боротьби з маврами.

Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід, здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе дружину і дочок.- Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда, вирішили одружитися з його дочками. Сам король виступає в ролі свата, вважаючи цей шлюб великою честю для Сіда. Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок, не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого, забув­ши минулі образи, ставиться з великою пошаною. Сід запрошує до себе в Валенсію інфантів і урочисто святкує весілля.

Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Корпес») тематично різноманітна. Інфанти де Карріон недовго прожили у згоді з Сідом. У доблесному оточенні Сіда вони виявились нікчемами і боягузами. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, зяті вирішили помститися. Вони просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати своїх молодих дружин родичам. Тяжко на душі в Сіда, але він благословляє дочок, віддає їм придане і щедро обдаровує зятів, вручивши кожному з них по бойовому мечу, що вважалось найбільшою честю. Інфанти тільки чекали нагоди помстити­ся за свою ганьбу на дочках Сіда. Як тільки вони в'їхали у володіння Кастілії, в дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у гущавині, прив'язавши молодих дружин до дерев, побили їх бичами й острогами майже до смерті. Сід скаржиться королю. «Це король присватав моїх дочок, і моє безчестя є безчестям мого сень­йора»,— каже скривджений батько. Король збирає кортеси, куди неохоче з'яв­ляються інфанти у супроводі численної рідні. Передусім Сід вимагає повернення своїх мечів, потім приданого дочок, яке зяті встигли пустити на вітер. Захищаю­чи ьла ну честь. Сід викликає їх на поєдинок. У битві в долині Карріон, в землях інфантів, Сід з дружиною перемагає кривдників і прилюдно називає їх зрадника­ми. Переможець Сід знову віддає дочок заміж, вже за королів Наварри і Арагона.

«Пісня про Сіда», як і вся середньовічна іспанська література, відрізняється від інших пам'яток західноєвропейської літератури рядом особливостей. Якщо для французького і німецького народного епосу характерний трагічно-героїчний тон, то в іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут пода­но різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття. Перед нами Іспанія епохи реконкісти, яка, на думку спеціалістів, не була настільки «чор­ним» періодом в історії Іспанії, як про це думали пізніше: «Дійові особи «Пісні» — не лише християнські та мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки, діти, ченці, городяни, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст: торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і ра­дість зустрічей, весілля, зустрічі у тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг, відпочинок після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії»!2.

Зміст поеми дуже близький до історичної основи. «Пісня» виникла через пів­століття після смерті героя, коли події життя та слава його ратних подвигів були живі у народній пам'яті. Поемі властива реалістична манера зображення подій та психології дійових осіб. Опис повсякденного буття та боротьби іспанців з маврами невідомий хуглар супроводжує величезною кількістю подробиць і деталей, харак­терних для того часу. Поема дає чітке уявлення про озброєння іспанських та мав­ританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію.

Не тільки Сід, а й майже всі дійові особи «Пісні» історичні; вони були васалами, друзями або ворогами Сіда. Але є й відхід від історичних фактів. Так, спостері­гається певна демократизація та ідеалізація образу Сіда. Всупереч історичному прототипу Сід показаний інфансоном, тобто лицарем, який не належить до при­дворної знаті. Хуглар також замовчував негативні моменти в біографії та пове­дінці Сіда, наприклад його службу у мавританських правителів. Демократизм та антиаристократична спрямованість поеми виявляються також у постійному ви­сміюванні та засудженні різноманітних «високородних» пороків барселонської та леонської знаті, а також інфантів де Карріон —• гордовитості, хвастощів, марно­тратства, боягузства, підступності та жорстокості. Пихатій феодальній знаті; протиставляються воїни Сіда та його найближчі помічники — сміливі, рішучі, і дружелюбні й прості. В образі Сіда поет підкреслює найкращі риси іспанського І народу — спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру терпеливість. Сід Кампеадор засуджує міжусобну ворожнечу, для нього батьківщина— це вся Іспанія, яку він хоче бачити вільною і єдиною. Демократичний дух поеми свідчить про на­родний характер реконкісти, котра вилилась у широкий національно-визвольний рух.

Іспанський народ вбачав у реконкісті не тільки національне визволення, а й визволення з-під кріпосного гноблення. Адже учасник реконкісти звільнявся від кріпацтва, вершник ставав ідальго, що зумовило виникнення в Іспанії числен­ного дрібного дворянства, різко відмінного від старої іспанської знаті.

Важливе місце у поемі посідає сімейно-побутова тематика. Сід не лише доб­лесний воїн і вірний васал, а, й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю у вигнанні він увесь час думає «про кохану і вірну дружину», піклується, щоб вона і діти не знали нестатків. Заздалегідь готує він посаг для дочок, бажаючи їм щастя та добробуту. Сім'я для Сіда — не лише об'єкт турбот, вона надихає його на мужні та героїчні вчинки. Так, Сід просить дружину Химену та дочок, щоб вони з високої башти спостерігали бій, який він буде вести, захищаючи Валенсію. І донья Химена є гідною свого чоловіка. Вона мужньо зносить життєві незгоди, твердо вірячи в краще майбутнє. Подружня вірність, щирість та згода панують у родині Сіда. Устої сім'ї у вузькому розумінні (батьки та діти) і як спільність ро­дичів, що допомагають, захищають і відповідають одне за одного,— показані непохитними.

Вірний реалістичній манері, хуглар не приховує практичного ставлення до життя своїх героїв, але цей практицизм зумовлений тогочасною дійсністю, умова­ми буття. Люди, котрі йшли за Сідом, покинули свої будинки і майно, яке, за нака­зом короля, негайно конфіскувалось. Сід усвідомлює свою відповідальність за них» «Молю Бога, Отця небесного, щоб усім вам, хто залишив задля мене дім і спадкове майно, я міг зробити скільки-небудь добра — віддати вдвічі більше за те, що ви втратили». Сід та його бійці відверто радіють військовій здобичі: коням, зо­лоту, багатій одежі, дорогим тканинам, полоненим, яких можна продати або взяти за них викуп.

Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігій­ної екзальтації. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. Правда, у поемі зазначено, що боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго християнства», але при цьому виявляється, що для дружини Сіда це можливість «здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від французького епосу, в іспан­ській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців. Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими якостями.

Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у ба­тальних картинах). Порівняно з французькою поемою, «Пісня про Сіда» бідніша на зовнішні прикраси — метафори, поетичні порівняння. Але її автор добре воло­діє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком усіх тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна багатогранність, стійкий демократизм і гуманність «Пісні» здобули їй заслужену славу в віках.

НІМЕЦЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Імперія Карла Великого складалась- з етнічно різних племенних об'єднань. За Верденським договором (843), власне германські землі відійшли одному з його внуків—Людвіку Німецькому. Процес християнізації цих земель завершився в ЇХ ст., з ним зв'язана поява в цих краях писемності — латинського алфавіту. Протягом IX—Х ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У лі­тературному процесі закріпились жанри народної творчості: байки, шпрухи, епіч­ні щванки (віршоване або прозове оповідання з повчальним або комічним зміс­том).

Помітний слід в історії німецької літератури залишила епоха Оттонів (X— початок XI ст.). У цей період виникло чимало пам'яток латинською мовою, час­тина яких створювалась під впливом давньоримської літератури. Разом з тим демократично настроєні клірики виявляли інтерес і до народної творчості, пись­мово фіксували її пам'ятки. Представником літератури так званого «Оттонівського Відродження» була монахиня Хросвіта (бл. 935—бл. 980) — авторка -латинських релігійних поем, дидактичних комедій для читання та хронік («Діяння Оттона»). її поема «Падіння та навернення Теофіла» — найдавніша версія про доктора Фауста.

До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціальне -економічні зрушення, У країні зростає роль лицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським.

Якщо раніше німецька література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями, жанри, теми, сюжети світського характеру (німецькою мовою).

Літературний процес стає різноманітням і яскравим. У XI ї—XIII ст. переживає розквіт поезія вагантів; під впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються німецька рицарська лірика (мінезанг) та рицар­ський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні співці — шпільмани. Під впливом романомовних літера­тур алітераційний вірш, властивий ранньому германському епосові, замінюєть­ся віршем з кінцевою римою (парними двовіршами або складнішими формами ти­пу «нібелунгової строфи»). Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці змі­ни започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема-епопея, головний жанр шпільманівського епосу. На відміну від «шансон де жест», німецькі поеми не співаються — вони призначені для читання з рукопису. Зразками героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібе­лунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха Бернського. '

Німецький епос XII—XIII ст. сюжетно пов'язаний зі старовинними героїчни­ми піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. У німецькому кла­сичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявлен­нями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII—XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів». Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовіч­ного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що повністю склалася близько 1200 р. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему надруковано 1757 р. у добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня» виникла, мабуть, у Південно-Східній Німеччині — саме там, у придунайських землях (Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо.

Питання про авторство поеми викликало чимало суперечок. Більшість дослід­ників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). Безумов­но, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, а також придворними звичаями та побутом.

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авантюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вомрсі, столиці Бургундії, під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружити­ся з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за поославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її у богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену, зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. У знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через десять років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'я­совується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе вірного васала бургундських королів Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфрі­да. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крім­хільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, від­бирає у неї скарби Нібелунгів — запоруку влади та могутності — і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина,»

У другій частині йдеться про те, як через 13 років за наполяганням рідних (із думкою про помсту) Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, прави­теля гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крім­хільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни нападають на гостей. У залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунте­ра, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебранд, котрий бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває її. Сивин Етцель оплакує смерть дружини та сина. Так гине рід бургунд­ських» королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрандом завжди виступає в епосі як носій правди і справед­ливості.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних ко­лах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень: 1) про Брюнхільду (сватовство Гунтера і смерть Зігфріда); 2) про загибель бургундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» із скандінавськими пам'ятками («Стар­шою Еддовд», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.). Отже, спільні сюжетні корені сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змаган­ня наречених з Брюнхільдою тощо).

Походження слова «Нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом nebel— туман, звідки «Нібелунги» — діти, сини туману. В першій части­ні епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій — Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний мате­ріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-лицарського суспільства. У цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива дав­нина, казкові мотиви та пишний придворно-лицарський побут XII—XIII ст. виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події великого переселення народів, далекі мандри, переходи, криваві битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів чільне місце посідають мотиви помсти. родової й особистої честі. Але в першій частині сувору давнину часто підмінюють описами пишного придворного життя — бенкети, королівські полювання, турніри, куртуазне оспівування дам, кохання, жіночої вроди тощо. Вормський двір — фео­дальна резиденція Хїі—XIII ст., а не історична ставка бургундських королів V ст. Це результат впливу рицарської літератури на героїчний епос. Подібні тен­денції спостерігаються й у східних літературах, наприклад: поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкірі», арабський епос про подвиги Антари і т. ін.

Важливу роль у розгортанні майже всього сюжету відіграє сварка між Брюнхільдою та Крімхільдою. В поемі причина сварки має соціальний підтекст:

Брюнхільда не визнає Крімхільду рівнею (вона вважає, що Зігфрід — васал її чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей.

Слід підкреслити, що скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда (Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси — її роздратованість і жадоба помсти.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якого автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду — це вродлива і горда дівчина. За звичаями того ча­су, вона довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда — ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда — це невтіш­на вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, котру жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями того часу, Хагена не можна вва­жати просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала — самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм давньогерманських уявлень: він знає свою долю і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому, приймаючи все як належне і неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і безжалісне зухваль ство у ставленні до Крімх;льди. Аетор (під впливом придворно-лицарськил звичаїв намагається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пиш­ному фоні придворного буття в «Пісні» діють герої ще з варварським складом душі. Заради «честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та і дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда, протиставлений образ народного героя — Зігфріда, який став жертвою зради. До його загибелі причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й ко­лишній друг Гунтер, котрий під впливом дружини потурає вбивству. Улюблений народний герой — не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну бога­тирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуд­жує «сплячу красуню...» В поемі показана його мужня зрілість, мирне царюван­ня і щасливе подружнє життя. Його вірність друзям, глибина почуттів до Крімхільда, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добра, правди і справедливості.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду побуту та звичаїв при­дворно-лицарського середовища XII—XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята лицарів: бенкети, полювання, змагання та інші розваги. Чимало уваги в ній приділено лицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія у розповіді про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, при­реченість у лінії Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і яскравим, все описуване ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допо­могою яких поетові вдається досягнути «ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами зоровими враженнями. Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові шати, бойові штандарти — ніщо не проходить повз його увагу... Принцип «роботи фарбами» нашого поета аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не зміщує різні тони, а за­стосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори — золотий, червоний, білий...» 13

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської па­м'ятки.

Головне в «Пісні про Нібелунгів» — мотив помсти, криваві чвари між ро­дичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному тлі. На відміну від німецької «Пісні», старофранцузький, іспанський, український, сербський епоси розвивалися в умовах усталеної державності; в епосі цих народів провідною є тема об'єднання та захисту батьківщини і народу від зовнішнього ворога.

Початок наукового вивчення «Пісні» поклали романтики. Інтерес учених до історії твору сприяв виникненню загальних теорій про походження народного героїчного епосу. З кінця XVIII ст. накопичено чимало суперечливих висновків. На початку XIX ст. К. Лахман і його послідовники вважали, що німецька епопея є результатом механічного поєднання анонімних народних пісень, роз­ташованих в певному фабульному порядку (теорія редакційного зведення, або «чоток»). Але ця концепція (як і аналогічна теорія Г. Паріса у Франції) вияви­лась неспроможною.

На сучасному етапі прийнята в основному концепція швейцарського вче­ного А. Хойслера. Після глибокого і всебічного вивчення епічного матеріалу, що міг передувати виникненню «Пісні», він довів: в основі поеми лежать дві короткі епічні пісні (про це вже йшлося). На думку Хойслера, поеми-епопеї — резуль­тат багатовікового поетапного творчого переродження і трансформації пісні, <