Визначення основних ф. менеджменту.

Визначення основних ф. менеджменту.

Робота менеджерів полягає у тому, аби поєднати та скоординувати використання людських, фінансовий, фізичних, інформаційних ресурсів для досягнення цілей організації. Менеджери це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту: 1) планування; 2) організація; 3) керування; 4) контролю.

Планування – це процес визначення цілей діяльності організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення. Планування – є первісною з-поміж решти функцій управління, оскільки прийняті в процесі її реалізації рішення визначають характер здійснення всіх інших функцій управління. Мета планування полягає в створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації. Схематично процес планування в організації можна представити як послідовність таких етапів: 1. Встановлення цілей діяльності організації, які визначають очікуваний або бажаний стан організації. 2. Розробка стратегії діяльності організації - безпосереднє опрацювання шляхів, якими організація досягатиме очікуваних результатів.

Організація – це функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі орг. діяльності. Орг. діяльність – це процес, за допомогою якого керівник усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти поміж людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище придатне для їх спільної діяльності. Основними складовими орг. діяльності є: а) розподіл праці; б) групування робіт та видів діяльності у певні блоки (групи, відділи тощо) - департаменталізація; в) підпорядкування кожної такої групи керівникові, який отримує необхідні повноваження - делегування повноважень; г) визначення кількості робітників, безпосередньо підлеглих даному менеджерові - встановлення діапазону контролю; д) забезпечення верт. та гориз. координації робіт та видів діяльності - створення механізмів координації.

Керування – це поведінка керівника щодо підлеглих, через яку здійснюється вплив на робітників організації. При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника (стиль керування) формується під впливом багатьох факторів, які до того ж постійно змінюються. Яких саме факторів: - особистих якостей керівника; - особистих якостей підлеглих; - завдань та дій, які вони виконують тощо.

Контроль – це процес забезпечення досягнення цілей організації шляхом постійного спостереження за її діяльністю та усунення відхилень, які при цьому виникають. В межах процесу контролю можна виділити три основних етапи: 1) вимірювання реальних процесів, що здійснюються в організації; 2) порівняння результатів реального виконання із заздалегідь встановленими стандартами; 3) реакція на порівняння (коригуючі дії або зміна стандартів).

 

Головні ознаки діяльності менеджера, характеристика діяльності та вимоги до якостей менеджерів різних рівнів управління.

менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.
ознаки діяльності менеджера: 1) менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації; 2) менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює; 3) менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому. В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту: 1) вищий; 2) середній; 3) нижчий. До вищ. рівня відноситься невелика група осн. керівників організації (президент (директор), віце-президенти (заступники), головний вик. директор). На вищ. рівні формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та осн. задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо. Сер. рівень є відповідальним за розробку та реалізацію операт. планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищ. керівництвом організації. Менеджери сер. рівня самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати ЗМІ для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробн. та функт. підрозділів організації. Менеджери ниж. рівня координують діяльність операц. виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, майстрів, бригадирів тощо.

Дослідження, проведені у 70-рр. Г. Мінцбергом, дозволили визначити ролі, які виконують менеджери в організації та класифікувати їх за трьома групами: 1. Міжособисті ролі: гол. керівник, лідер, пов’язуюча ланка. 2. Інформаційні ролі: той, хто приймає інформацію; той, хто розподіляє інформацію; представник. 3. Ролі, пов’язані з прийняттям рішень: підприємець; той, хто усуває порушення; той, хто розподіляє ресурси; той, хто проводить переговори.

 

Послідовність оцінки альтернативних варіантів в процесі прийняття управлінських рішень.

Оцінка альтернат. варіантів. Зміст цього етапу полягає у перевірці кожної знайденої альтернативи за критеріями: 1) реалістичність - можливість її здійснення взагалі з урахуванням зовнішніх обставин, не залежних від самої організації. Зовн. чинники часто обмежують кількість прийнятних альтернатив. До таких, зокрема, відносяться: юридичні обмеження; можливості існуючих технологій; моральні та етичні норми тощо; 2) відповідність ресурсам, які має у своєму розпорядженні організація; 3) прийнятність наслідків реалізації альтернативи. Результат реалізації альтернативи у заг. випадку – це багатомірне явище. Реалізація альтернативи призводить до наслідків як пов’язаних, так і не пов’язаних з досягненням встановленої мети. Якщо в процесі прийняття рішення не прийматимуться до уваги такі наслідки, можна отримати результат, який повністю нейтралізує очікуваний ефект. Тому в процесі виявлення можливих наслідків реалізації кожної альтернативи необхідно враховувати: - не тільки основні (пов’язані з досягненням мети), але і побічні результати; - не тільки безпосередній період реалізації альтернативи, але і майбутні періоди.

Послідовність оцінки альтернативних варіантів у процесі прийняття рішень: 1. Чи є альтернатива реалістичною? 2. Чи відповідає вона можливостям організації? 3. Чи є прийнятними наслідки її реалізації? 4. Зберігається для розгляду. Якщо відповідь “Ні” – варіант виключається, якщо “Так” – переходимо до наступного пункту.

 

Хар-ка принципів оптимізац осн критер теорії статистичних рішень. Дайте сутнісну характеристику основних критеріїв теорії статистичних рішень (критерії песимізму, оптимізму, коефіцієнта оптимізму, Лапласа, жалю).

Методи теорії статистичних рішень використовуються, коли невизначеність ситуації обумовлена об'єктивними обставинами, які або невідомі, або носять випадковий характер. Модель задачі теорії статистичних рішень можна описати так: якщо існує S = (S1, S2,..., Sn) - сукупність можливих станів природи, а X = (X1, X2,..., X m) - сукупність можливих стратегій керівника, тоді складемо матрицю, кожний елемент якої Rij - є результатом і-ої стратегії за j-ого стану природи. В процесі прийняття рішення необхідно на основі наявних відомостей вибрати таку стратегію, яка забезпечить максимальний виграш за будь-яких станів природи. Отже, в задачах теорії статистичних рішень вже існує оцінка реалізації кожної стратегії для кожного стану природи. Проте зовсім невідомо, який із станів природи реально виникатиме. Для розв’язання таких задач використовуються наступні критерії: 1. Критерій песимізму (критерій Уолда). Згідно критерію песимізму для кожної стратегії існує найгірший з можливих результатів. Вибирається при цьому така стратегія, яка забезпечує найкращий з найгірших результатів, тобто забезпечує максимальний з можливих мінімальних результатів. 2. Критерій оптимізму. У відповідності до цього критерію, для кожної стратегії є найкращий з можливих результатів. За допомогою критерію оптимізму вибирається стратегія, яка забезпечує максимальний результат з числа максимально можливих. 3. Критерій коефіцієнта оптимізму (критерій Гурвіца). В реальності, особа яка приймає рішення, не є абсолютним песимістом або абсолютним оптимістом. Звичайно вона знаходиться десь поміж цими крайніми позиціями. У відповідності до таких передбачень і використовується критерій коефіцієнта оптимізму. Для математичної формалізації коефіцієнта оптимізму до його формули вводиться коефіцієнт l, який характеризує (у долях одиниці) ступінь відчуття особою, яка приймає рішення, що вона є оптимістом. Вибирається при цьому стратегія, яка забезпечує. 4. Критерій Лапласса. За допомогою трьох попередніх критеріїв стратегія вибиралася виходячи з оцінки результатів станів природи і практично не враховувалися ймовірності виникнення таких станів. Критерій Лапласа передбачає розрахунки очікуваних ефектів від реалізації кожної стратегії, тобто суми можливих результатів виникнення кожного стану природи зважених на ймовірності появи кожного з них. Вибирається при цьому стратегія, яка забезпечує максимальний очікуваний ефект. 5. Критерій жалю (критерій Севіджа). Використання цього критерію передбачає, що особа, яка приймає рішення, має мінімізувати свої втрати при виборі стратегії. Іншими словами вона мінімізує свою потенційну помилку при виборі неправильного рішення. Використання критерію жалю передбачає: побудову матриці втрат; вибір кращої стратегії.

 

 

14. Хар-ка сфери використання, складових парних ігор з нульовою сумою та алгоритму розв’язання задач в теорії ігор…

Теорія ігор використовується у випадках, коли невизначеність ситуації обумовлена свідомими діями розумного супротивника. Організації звичайно мають цілі, які суперечать цілям інших організацій-конкурентів. Тому робота менеджерів часто полягає у виборі рішення з урахуванням дій конкурентів. Для вирішення таких проблем призначені методи теорії ігор. Теорія ігор - це розділ прикладної математики, який вивчає моделі і методи прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту. Під конфліктом розуміється така ситуація, в якій зіштовхуються інтереси двох або більше сторін, що переслідують різні (найчастіше суперечні) цілі. При цьому кожне рішення має прийматися в розрахунку на розумного противника, який намагається зашкодити другому учаснику гри досягти успіху. З метою дослідження конфліктної ситуації будують її формалізовану спрощену модель. Аби побудувати таку модель необхідно чітко описати конфлікт, тобто: уточнити кількість учасників (учасники або сторони конфлікту називаються гравцями); вказати на всі можливі способи (правила) дій для гравців, які називаються стратегіями гравців; розрахувати, якими будуть результати гри, якщо кожний гравець вибере певну стратегію (тобто з’ясувати виграші або програші гравців). Основну задачу теорії ігор можна сформулювати так: визначити, яку стратегію має застосувати розумний гравець у конфлікті з розумним противником, аби гарантувати кожному з них виграш при чому так, що відхилення будь-якого з гравців від оптимальної стратегії може тільки зменшити його виграш. Центральне місце в теорії ігор займають парні ігри з нульовою сумою, тобто ігри, в яких: приймають участь тільки дві сторони; одна сторона виграє рівно стільки, скільки програє інша. Такий рівноважний виграш, на який мають право розрахувати обидві сторони, якщо вони будуть додержуватися своїх оптимальних стратегій, називається ціною гри. Розв’язати парну гру з нульовою сумою означає знайти пару оптимальних стратегій (одну для першого гравця, а другу – для другого) і ціну гри.

Дві компанії Y і Z з метою збільшення обсягів продажу продукції розробили наступні альтернативні стратегії: Компанія Y: - Y1 (зменшення ціни продукції); Y2 (підвищення якості продукції); Y3 (пропозиція вигідніших умов продажу). Компанія Z: - Z1 (збільшення витрат на рекламу); Z2 (відкриття нових дистриб’юторських центрів); Z3 (збільшення кількості торгових агентів). Вибір пари стратегій Yi i Zj визначає результат гри, який позначимо як Aij і вважатимемо його виграшем компанії Y. Тепер результати гри для кожної пари стратегій Y i Z можна записати у вигляді матриці, у якій m рядків та n стовпців. Рядки відповідають стратегіям компанії Y, а стовпці - стратегіям компанії Z:

Стратегії Y	Стратегії Z
	Z1	Z2	Z3
Y1	А11	А12	А13
Y2	А21	А22	А23
Y3	А31	А32	А33

Така таблиця називається платіжною матрицею гри. Якщо гра записана у такому вигляді, це означає, що вона приведена до нормальної форми. Для розв’язання гри розрахуємо верхню і нижню ціну гри та обчислимо сідлову точку. Нижню і верхню ціну гри знаходимо керуючись принципом обережності, згідно якого у грі потрібно поводити себе так, аби при найгірших для тебе діях противника отримати найкращий результат (вже відомий нам критерій песимізму). Якщо нижня ціна гри дорівнює верхній, то така гра має сідлову точку і вирішується в чистих стратегіях. Сідлова точка – це такий елемент в платіжній матриці гри, який є мінімальним у своєму рядку і одночасно максимальним у своєму стовпці. Чисті стратегії – це пара стратегій (одна - для першого гравця, а друга - для другого гравця), які перехрещуються в сідловій точці. Сідлова точка в цьому випадку і визначає ціну гри. Ігри, які не мають сідлової точки, на практиці зустрічаються частіше. Доведено, що і у цьому випадку рішення завжди є, але воно знаходиться в межах змішаних стратегій. Знайти рішення гри без сідлової точки означає визначення такої стратегії, яка передбачає використання кількох чистих стратегій. В іграх із сідловою точкою відхилення одного гравця від своєї оптимальної стратегії зменшує його виграш (в найкращому випадку виграш залишається незмінним). В іграх, які не мають сідлової точки, ситуація інша. Відхиляючись від своєї оптимальної стратегії гравець має можливість отримати виграш більший за нижню ціну гри. Але така спроба пов’язана з ризиком: якщо другий гравець вгадає, яку стратегію застосував перший, тоді він також відступить від своєї мінімаксної стратегії. В результаті виграш першого гравця буде меншим за нижню ціну гри. Єдина можливість завадити противнику вгадати, яка стратегія використовується – це застосувати декілька чистих стратегій. Звідси з’являється поняття "змішана стратегія".

 

15. Хар-ка експертних методів обґрунтування управлінських рішень (ситуації застосування, критерій вибору кращого рішення за методами простого ранжування і вагових коефіцієнтів).

Експертні методи прийняття рішеньзастосовуються у випадках, коли для прийняття управлінських рішень неможливо використовувати кількісні методи. Найчастіше на практиці застосовують такі експертні методи: метод простого ранжирування; метод вагових коефіцієнтів. Метод простого ранжирування (або метод надання переваги) полягає у тому, що кожний експерт позначає ознаки у порядку надання переваги. Цифрою 1 позначається найбільш важлива ознака, цифрою 2 - наступна за ступенем важливості і т.д. Оцінки ознак (a_ij), отримані від кожного експерта, зводяться в таблицю такого виду:

Ознаки	Експерти
			...	m
x1	a11	a12	...	a1m
x2	a21	a22	...	a2m
...	...	...	...	...
xn	an1	an2	...	anm

Далі визначається середній ранг, тобто середнє статистичне значення S. Чим меншим є значення S_i, тим вагомішою є ця ознака.

Метод вагових коефіцієнтів (або метод оцінювання). Він полягає в присвоєнні всім ознакам вагових коефіцієнтів. Таке присвоювання може здійснюватися двома способами: 1) усім ознакам призначають вагові коефіцієнти так, аби сума всіх коефіцієнтів дорівнювала 1 або 10, або100; 2) найважливішій з усіх ознак призначають ваговий коефіцієнт, який дорівнює певному фіксованому числу, а решті ознак – коефіцієнти, які дорівнюють часткам цього числа. Чим більшою є величина S_i, тим більш вагомою є ця ознака.

 

 

16. Сутність планування як функції управління. Класифікуйте плани організації за критеріями: широти охоплюваної сфери; часового горизонту планування; ступенем конкретизації.

Планування – це процес визначення цілей діяльності організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення. Зміст процесу планування полягає у пошуку відповідей на три ключових запитання: 1) де організація знаходиться у даний момент (який стан, яка ситуація)? 2) чого організація прагне досягти (куди вона прямує)? 3) як організації потрапити звідти, де вона є, туди, де вона прагне опинитися? Планування – є первісною з-поміж решти функцій управління, оскільки прийняті в процесі її реалізації рішення визначають характер здійснення всіх інших функцій управління. До підфункцій планування відносяться: цілевстановлення, прогнозування, моделювання, програмування. Мета планування полягає в створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації. Схематично процес планування в організації можна представити як послідовність таких етапів: 1. Встановлення цілей діяльності організації, які визначають очікуваний або бажаний стан організації. 2. Розробка стратегії діяльності організації - безпосереднє опрацювання шляхів, якими організація досягатиме очікуваних результатів. Надання стратегії конкретної форми - це впровадження стратегії перетоврення стратегії у конкретні дії організації. Цей етап здійснюється шляхо розробки забезпечуючих планів та бюджетів. На практиці існує багато критеріїв класифікації планів організації. Найчастіше з них використовують такі: 1) за критерієм широти охоплюваної сфери розрізняють стратегічні й оперативні плани; 2) за критерієм часового горизонту планування плани поділяють на довгострокові й короткострокові; 3) за ступенем конкретизації виділяють завдання й орієнтири. Стратегічні плани – це плани, які визначають головні цілі організації, стратегію придбання та використання ресурсів для досягнення цих цілей. Оперативні плани – це плани, у яких стратегія деталізується у розрахованних на короткий термін рішеннях щодо того: що конкретно треба зробити, хто повинен це зробити, як це має бути зроблено. Короткострокові плани – це плани, які складаються на період до 1 року. Вони, як правило не мають змінюватися. Довгострокові плани – це плани розраховані на перспективу 3-5 років. Ці плани мають враховувати зміни у зовнішньому середовищі організації та вчасно реагувати на них. Завдання – це плани, що мають чіткі, однозначні, конкретно визначені цілі. Їх не можна тлумачити двозначно (збільшити виробництво на 3% за рік). Орієнтири – це плани, що носять характер напрямку дій. Їх використання доцільне за умов невизначенності середовища, великої ймовірності непередбачуванних змін, які вимагають гнучкості управління. Вони визначають курс дій, але не прив’язують управління до жорстких конкретних цілей, тобто вони надають у певних межах свободу для маневру (збільшити обсяги виробництва на 3-4% за рік).

 

Сутність методу “пакетного менеджменту” як інструмента вибору загальнокорпоративної стратегії. Розгляньте принципи матричної техніки за допомогою критеріїв темпи зростання ринку/частка участі продукції фірми в ринку.

На практиці існує декілька методів вибору загальнокорпоративної стратегії. В основу багатьох з них покладено метод “пакетного менеджменту”. Сутність методу полягає в тому, що групи (або пакети) продукції організації розподіляються відповідно до їх рейтингу за двома критеріями. Розглянемо принцип матричної техніки за допомогою таких двох критеріїв: 1) темпи зростання ринку, 2) частка участі продукції фірми у ринку.

На схемі зображені позиції чотирьох груп продукції фірми (A, B, C, D) відповідно до сформульованих критеріїв.

	високі
Темпи зростання ринку		В	С
А	D
	низькі	низька	висока
		Доля участі в ринку

Групи продукції А і D, навряд чи, будуть демонструвати в майбутньому зростання, скоріше буде спостерігатися падіння обсягів їх виробництва. Групи продукції В і С потенційно мають сильні позиції. Тут можна очікувати значного приросту. Проте бажане зростання вимагатиме значних капіталовкладень, особливо група В. Позиції продукції А і В щодо конкурентів слабкі, а у С і D, навпаки, – сильні. Враховуючи, що завоювання більшого сектору ринку спричиняє зменьшення собівартості одиниці продукції за рахунок обсягів виробництва, можна говорити про високий прибуток груп продукції С і D. Особливо прибутковим може бути сектор D, оскільки сюди не робляться додаткові капіталовкладення під майбутнє зростання. Отже, як логічні стратегії для фірми, яка випускає групи продукції від А до D, можна було би запропонувати наступні: 1) реструктивна стратегія для А; 2) стратегія зростання для С; 3) стратегія стабільності для D; 4) стратегія зростання (або реструктивна стратегія) для В.

 

Охарактеризуйте основні положення теорії “ієрархії потреб” А.Маслоу (основні передбачення, що покладені в її основу; сутнісна характеристика потреб в піраміді Маслоу; ієрархія потреб; основні висновки).

В основу теорії ієрархії потреб Абрахама Маслоу покладено:
– тезу про те, що поведінка людини звичайно спрямовується намаганням задовольнити її найсильнішу на даний момент потребу;
– передбачення, що потреби людини мають ієрархічну структуру, тобто вони можуть бути впорядковані за критерієм зростання їх важливості для людини;
– припущення, що найсильніша потреба визначає поведінку людини доти, доки вона не буде задоволена. Якщо одночасно існують дві або більше однаково сильних потреби, то домінуючою є потреба нижчого рівня. Це означає, що потреби задовольняються в певному порядку: потреби нижчого рівня мають бути в прийнятному ступені задоволені, перш ніж для даної людини стануть істотно важливими потреби більш високого рівня.
Потреби першого порядку (фізіологічні, базові) пов’язані із забезпеченням фізичного виживання людини (потреби в їжі, житлі, родині тощо). Такі потреби задовольняються через систему оплати праці. Після задоволення прийнятною у даному суспільстві мірою базових потреб для даного робітника набувають значення потреби наступного рівня – потреби в безпеці. І т.д.
Таим чином, теорія Маслоу стверджує, що в основі прагнення людей до праці лежать їхні численні потреби. Отже для того, щоб мотивувати підлеглого, керівник має надати йому можливість задовольнити його потреби, але так, аби забезпечити досягнення цілей всієї організації.

Фізіологічні потреби -Потреби, які людина має задовольняти, щоб вижити (базові потреби в їжі, воді, житлі тощо)

Ефективне управління забезпечується відповідними механізмами оплати праці та створенням відповідних умов праці

Потреби в безпеці Пов’язані з прагненням до стабільного, безпечного стану, захищеного від страху, болю, хво-роб та ін.

Ефективне управ-ління здійснюється створенням зрозу-мілої та надійної системи соціального страхування робітників, чітки-ми та справедли-вими правилами регулювання їх діяльності, оплатою праці вище прожиткового мінімуму, не залу-ченням їх до прий-няття ризикованих рішень і виконання дій, пов’язаних з ризиком та змінами.

Соціальні потребиПов’язані з прагненням людини брати участь в спільних діях, громадських заходах, бути чле-ном будь-яких об’єднань орга-нізацій, належати до певного класу тощо.

Ефективне управ-ління забезпечується складанням функ-цій, які потребують розширеної сфери соціальних контак-тів

Потреби в шануванніЦі потреби відображають бажання людей бути компетент-ними, сильними, здібними, впевненими у собі, а також необхідність, щоб оточуючі визнавали їх такими.

Ефективне управ-ління забезпечується використанням різ-номанітних форм вираження визнання та досягнень

Потреби в самореалізаціїПотреби виявляються в прагненні людини найповніше використовувати свої знання, здібності, вміння та навички.

Для ефективного управління необхідно давати робітникам оригінальні завдання, вико-нання яких потребує творчості та свободи дій

Визначення основних ф. менеджменту.

Робота менеджерів полягає у тому, аби поєднати та скоординувати використання людських, фінансовий, фізичних, інформаційних ресурсів для досягнення цілей організації. Менеджери це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту: 1) планування; 2) організація; 3) керування; 4) контролю.

Планування – це процес визначення цілей діяльності організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення. Планування – є первісною з-поміж решти функцій управління, оскільки прийняті в процесі її реалізації рішення визначають характер здійснення всіх інших функцій управління. Мета планування полягає в створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації. Схематично процес планування в організації можна представити як послідовність таких етапів: 1. Встановлення цілей діяльності організації, які визначають очікуваний або бажаний стан організації. 2. Розробка стратегії діяльності організації - безпосереднє опрацювання шляхів, якими організація досягатиме очікуваних результатів.

Організація – це функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі орг. діяльності. Орг. діяльність – це процес, за допомогою якого керівник усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти поміж людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище придатне для їх спільної діяльності. Основними складовими орг. діяльності є: а) розподіл праці; б) групування робіт та видів діяльності у певні блоки (групи, відділи тощо) - департаменталізація; в) підпорядкування кожної такої групи керівникові, який отримує необхідні повноваження - делегування повноважень; г) визначення кількості робітників, безпосередньо підлеглих даному менеджерові - встановлення діапазону контролю; д) забезпечення верт. та гориз. координації робіт та видів діяльності - створення механізмів координації.

Керування – це поведінка керівника щодо підлеглих, через яку здійснюється вплив на робітників організації. При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника (стиль керування) формується під впливом багатьох факторів, які до того ж постійно змінюються. Яких саме факторів: - особистих якостей керівника; - особистих якостей підлеглих; - завдань та дій, які вони виконують тощо.

Контроль – це процес забезпечення досягнення цілей організації шляхом постійного спостереження за її діяльністю та усунення відхилень, які при цьому виникають. В межах процесу контролю можна виділити три основних етапи: 1) вимірювання реальних процесів, що здійснюються в організації; 2) порівняння результатів реального виконання із заздалегідь встановленими стандартами; 3) реакція на порівняння (коригуючі дії або зміна стандартів).