Нормалізація параметрів мікроклімату

На сьогодні основними нормативними документами, що регламентують параметри мікроклімату виробничих приміщень є ДСН 3.3.6.042-99 та ГОСТ 12.1.005-88. Вказані параметри нормуються для робочої зони — визначеного простору, в якому знаходяться робочі місця постійного або непостійного (тимчасового) перебування працівників.

В основу принципів нормування параметрів мікроклімату покладена диференційна оцінка оптимальних та допустимих метеорологічних умов у робочій зоні в залежності від категорії робіт, періоду року та виду робочих місць.

Під оптимальними мікрокліматичними умовами розуміють поєднання пара­метрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину забез­печують зберігання нормального теплового стану організму без активізації механіз­мів терморегуляції. Вони забезпечують відчуття теплового комфорту та створюють передумови для високого рівня працездатності.

Допустимі мікрокліматичні умови — це поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину можуть викликати зміни теплового стану організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції в межах фізіологічної адаптації. При цьому не виникає ушкоджень або порушень стану здоров'я, але можуть спостерігатись дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття та зниження працездатності.

Оптимальні та допустимі параметри мікроклімату в робочій зоні виробничих приміщень для різних категорій робіт у теплий та холодний періоди року наведені в таблиці 2.3. Період року визначається за середньодобовою температурою зовніш­нього середовища t _cд. При t _cд < +10 °С — холодний період, а якщо t_{c д} > +10 °С — теплий період року.

Допустимі величини параметрів мікрокліматичних умов встановлюються у випадках, коли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальних умов мікро­клімату за технологічними вимогами виробництва, технічною недосяжністю та еко­номічно обґрунтованою недоцільністю.

Інтенсивність теплового опромінення працюючих від нагрітих поверхонь техно­логічного устаткування, освітлювальних приладів, інсоляція від засклених огороджень не повинна перевищувати:

— 35 Вт/м2, при опроміненні 50% і більше поверхні тіла;

— 70 Вт/м2, при опроміненні від 25% до 50% поверхні тіла;

— 100 Вт/м2, при опроміненні не більше 25% поверхні тіла.

2.2.3. ВИЗНАЧЕННЯ ПАРАМЕТРІВ МІКРОКЛІМАТУ

Для того щоб визначити, чи відповідає повітряне середовище даного приміщення встановленим нормам, необхідно кількісно оцінити кожний з його параметрів.

Температуру вимірюють ртутними чи спиртовими термометрами. В приміщен­нях зі значними тепловими випромінюваннями використовують парний термометр, що складається з двох термометрів (із зачорненим та посрібленим резервуаром). Для неперервної регістрації температури навколишнього повітряного середовища застосовують самозаписувальні прилади — термографи (рис. 2.2, а). Температуру повітря вимірюють у кількох точках робочої зони, як правило на рівні 1,3— 1,5 м від підлоги в різний час. На тих робочих місцях, де температура повітря біля підлоги помітно відрізняється від температури повітря верхньої зони приміщення, вона вимі­рюється й на рівні ніг (0,2—0,3 м від підлоги).

 

Рис. 2.2. Прилади для вимірювання деяких параметрів мікроклімату: термограф: 1 — барабан; 2 — стрілка; 3 — біметалева пластинка; б — психрометр Августа: 1 — «сухий» термометр; 2 — «вологий» термометр; 3 — марля; 4 — мензурка з водою; в — аспіраційний психрометр; г — чашковий анемометр

Відносна вологість повітря (відношення фактичного вмісту маси водяних парів, що містяться в даний час в 1 м³ повітря, до максимально можливого їх вмісту при даній температурі) визначається психрометром Августа (рис. 2.2, б), аспіраційним психрометром (рис. 2.2, в), гігрометром та гігрографом.

Для_вимірювання швидкості руху повітря використовують крильчасті (0,3 –

0,5 м/с) та чашкові (1 – 20 м/с) анемометри (рис. 2.2, г). а для визначення малих швидкостей руху повітря (менше 0,5 м/с) — термоанемометри та кататермометри.

Температура нагрітих поверхонь вимірюється за допомогою електротермометрів, термопар та інших контактних приладів.

Для вимірювання інтенсивності теплового опромінення використовують акти­нометри, термостовбці, спеціальні радіометри.

ЗАГАЛЬНІ ЗАХОДИ