Лекція 5 Лексико-семантична система мови

План

1. Лексико-семантичні угруповання слів.

2. Синонімія. види синонімів. синонімічні ряди слів.

3. Антонімія.

4. Стилістичне розшарування словникового складу мови.

5. Термінологія та спеціальна лексика.

 

Лексико-семантичні угруповання слів. слова в мові живуть не ізольовано, а об’єднуються в різні групи, створюючи лексичну систему мови. лексична система є внутрішньо організованою сукупністю одиниць мови, які пов’язані між собою певними відношеннями:

1) смислової схожості (синоніми);

2) смислової протилежності (антоніми);

3) включення (родо-видові: дерево – сосна);

4) відношення однорідності (підпорядковані одне одному поняття, що входять до одного родового: сосна – ялина – кедр);

5) наявності (предмет і його частина; ознака, пов’язана з нею дія: сосна –шишка, хвоя, рости; скрипка – скрипаль).

слова в різних мовах утворюють різні мікросистеми, які і створюють специфіку певної мови у сфері лексики. пари / трійки слів, пов’язані вказаними вище відношеннями утворюють системні угруповання:

- синонімічний ряд: гарячий, жаркий, спекотний та ін.;

- антонімічні пари: гарячий– холодний;

- семантичне поле (лексико-семантичну групу): ряди синонімів із головними словами гарячий, холодний, теплий утворюють семантичне поле з загальним значенням “температурне відчуття”. багатозначні слова зі своїми різними значеннями входять у різні семантичні поля, напр.: спортсмени пробігали повз трибуну (рух); стежина пробігала серед високих хлібів (місцезнаходження).

Синонімія. види синонімів. синонімічні ряди слів. синоніми (від гр. synonymos – одноіменний) – це слова близькі / тотожні за значенням, що виражають одне і те саме поняття, але відрізняються відтінком значення чи стилістичним забарвленням або і тим і іншим.

для синонімів характерні дві основні ознаки:

1. здатність означати те саме поняття;

2. вони чимось відрізняються між собою, мають якісь відтінки, що стосується значення чи стилістичної характеристики. відтінки бувають: семантичними (завірюха, віхола); емоційними (ворота, брама); стилістичними (суверенітет, незалежність).

група слів, об’єднаних синонімічними відношеннями, називається синонімічним рядом, синоніми групуються навколо стрижневого слова – домінанти: одежа – плаття, сукня, костюм, убрання, шати. у мові виділяють:

- абсолютні синоніми (лексичні дуплети): бегемот – гіпопотам, мовознавство – лінгвістика;

- семантичні (ідеографічні) синоніми: бій, битва, січ, баталія, нім. fluß – “річка” і strom – “ріка”.

- стилістичні синоніми: рос. красивый – прекрасный, пригожий, красный; нім. frühling (нейтр.) і lenz (поет.);

- семантико-стилістичні синоніми: пити – дудлити.

окремо виділяють контекстуальні синоніми – це слова, за якими у мові закріплені одні лексичні значення, а в певному контексті вживаються з іншим лексичним значенням, яке власне і синонімізується (молоти, товкти, плести). ці слова вживаються як контекстуальні синоніми до слова говорити, але їх не можна розглядати як лексичні.

різновиди контекстуальних синонімів:

- перифрази –це описові звороти, які вживаються у мові і за допомогою яких передається зміст того чи іншого слова або виразу (лев – цар звірів, і. франко - каменяр).

- евфемізми – це описовий зворот, часто словосполучення, що приховано передає назву предмета, явища, істоти, особи справжнє ім’я чи назву, боячись його назвати (брехня – неправда, чорт - нечистий). евфемізми часто поширюються у художньому і розмовно-побутовому стилі.

синоніміка мови розвивається поступово, поповнюючись за рахунок:

а) створення нових слів на основі старих (згадати, нагадати, пригадати);

б) запозичення слів (асиміляція – уподібнення);

в) поява слів із різним емоційно-стилістичним забарвленням: померти – попрощатися з життям, скласти голову.

Антонімія. антоніми (від гр. anti – проти і оnуmа – ім’я) – це різні за звучанням слова, що виражають протилежні, але співвідносні одне з одним поняття: правда – брехня, добрий – злий, легко – важко, почати – закінчити. об’єднуються в антонімічні пари не всі слова, а лише ті, які мають якісні характеристики (високий - низький). крім різнокореневих, трапляються антоніми однокореневі: вхід – вихід, налити – вилити, наземний – підземний.

багатозначні слова вступають в антонімічні зв’язки з кожним зі своїх значень: тихий голос – гучний, тиха їзда – швидка, тиха вулиця – шумна, тиха людина – буйна та ін.

антоніми класифікуються за значенням: 1) контрарні – позначають протилежні поняття, що мають «якісного посередника» (молодий – літній - старий); 2) комплементарні – передають абсолютну протилежність, без можливих виявів додаткової ознаки (жонатий - холостий); 3) векторні – позначають протилежні поняття щодо руху (вперед – назад, увійти - вийти).

протилежні значення можуть історично розвиватися в одному й тому самому слові (явище енантіосемії): напевне “мабуть” – напевне “можливо”. антонімам мовним протиставляються антоніми мовленнєві, чи контекстуальні антоніми: “у наших жилах кров, а не водиця ” (в. маяковський).

Стилістичне розшарування словникового складу мови. слова можуть протиставлятися як за граматичними і лексико-семантичними ознаками, так і за сферою вживання. у словниковому складі будь-якої мови виділяють два основні шари: загальновживану лексику і лексику, обмежену у своєму вживанні певними стилями мови і мовлення.

до загальновживаної лексики відносяться слова, без яких не можливе спілкування в жодній сфері людської діяльності. загальновживана лексика є тим фоном, на якому виділяються обмежені у своєму вживанні слова.

стилістично забарвлена лексика передусім поділяється на книжну і розмовну.

книжна лексика використовується переважно в літературно-писемній мові (науковій літературі, документах, художній літературі). у ній виділяється:

- термінологічна лексика: фонема, морфема, синтагма;

- історизми й екзотизми: забрало, князь;

- архаїчна лексика: зениці, перст;

- поетична лексика: діва, ангел, чорні / сині очі, голуби.

розмовна лексика використовується насамперед у невимушеній бесіді, переважно на побутову тему. у ній виділяється:

- просторічна лексика: доця, картошка, башковитий;

- вульгаризми і жаргонізми: морда, тачка, дід;

- діалектна лексика: бутля, кип’ячка.

Термінологія та спеціальна лексика. термін – це слово або словосполучення, яке виражає чітко окреслене поняття з певної галузі науки, техніки. галузь, яка вивчає терміни називається термінологією.

характерні ознаки термінів:

1.однозначність.

2.нейтральність (відсутність стилістичних відтінків).

3.спеціалізація (у певній сфері).

класифікація термінів за:

1) структурою – прості, складні;

2) за походженням – власне мовні, запозичені;

3) за сферою функціонування – загально-наукові, власне наукові.

 

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 202–240.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, 1987. – с. 177–188.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м., 1987. – с. 96–99, 110–121.

Додаткова

апресян ю.д. лексическая семантика: синонимические средства языка. –м., 1974.

денисова с.п. типологія категорій лексичної семантики. – к., 1996.

попова з.д., стернин и.а. лексическая система языка. – воронеж, 1984.

Лекція 6 Фразеологія й етимологія

План

1. Поняття про фразеологізм.

2. Проблема фразеологічного значення.

3. Класифікація фразеологізмів.

4. Основні джерела виникнення фразеологізмів.

5. Етимологія і її принципи. деетимологізація. народна етимологія.

Поняття про фразеологізм. фразеологія (від гр. phrasis – вираз, зворот і logos – учення) – розділ мовознавства, який вивчає усталені одиниці мови (фразеологізми). фразеологічним одиницям (фо) властиві, з одного боку, спільні риси зі словом і вільним поєднанням слів, тобто словосполученням, а з другого, – специфічні особливості. незважаючи на схожість фразеологізмів і слів (виконують номінативну функцію, характеризуються відтворюваністю, виступають у функції одного члена речення), між ними існують і розбіжності: слово складається із морфем, несамостійних одиниць, а фразеологізм – зі слів, слово характеризується структурною непроникливістю, а фразеологізм може поширюватися іншими словами. фразеологічні звороти схожі на вільні словосполучення за своєю структурою, однак їх не можна ототожнювати: синтаксичне словосполучення на відміну від фразеологізму – це факт мовлення, а не мови, загальний зміст вільного словосполучення виводиться зі значень складових компонентів, а фразеологічне значення не мотивується, як правило, семантикою окремих слів; вільне поєднання синтаксично подільне, фразеологізм – ні.

фразеологічна одиниця / фразеологізм – це лексико-граматична єдність двох або більше окремо оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, але неподільних лексично, усталене за своїм складом і структурою, яке, маючи цілісне значення, відтворюється в мові.

Проблема фразеологічного значення. у центрі досліджень вітчизняних і зарубіжних фразеологів знаходяться питання семантичної цілісності/подільності, особливостей внутрішньої форми, семантичної вмотивованості, семантичного зв’язку, модельованості значення фо.

У лінгвістиці бракує визначеного підходу до вирішення загальної проблеми мовного значення, спричиняючи складність вивчення фразеологічного. відсутній єдиний погляд стосовно розуміння самої природи цих одиниць, меж фразеології та семантичних процесів, що лежать в основі їх формування.

Основною невирішеною проблемою залишається питання значення фо, оскільки багатьма мовознавцями фразеологічне значення ототожнюється з лексичним, тобто в семантичному відношенні ці структурно різні одиниці є тотожними.

Відмінність між лексичним і фразеологічним значеннями найяскравіше виявляється в різних ступенях їх мовної абстракції: завданням сталих словосполучень є вторинне відтворення світу, відображеного за допомогою лексем, яка збагачена досвідом інтелектуально-емоційного освоєння носіями мови відповідної реальності. це безпосередньо стосується внутрішньої форми фразеологізмів (під внутрішньою формою розуміється характерна ознака, яку мовець вибирає в процесі номінації, що є усталенішою за словесну. вона є тим епідигматичним стрижнем фо, який утримує дериваційно-культурну зв’язаність слів-компонентів останніх. саме такий стійкий культурно-конотативний зв’язок забезпечує здатність цих одиниць до виконання ролі знаків “мови” культури.

Взаємодія знаків непрямої номінації з позамовними об’єктами, що реґулярно залучаються до процесу мовленнєвої комунікації, зумовлює відображувальне кодування семантикою фразеологізмів зовнішнього світу. таке кодування у плані змісту фо тих властивостей і ознак об’єктивної дійсності, які в певному трансформованому вигляді репрезентовані фразотвірними компонентами в момент їх взаємодії, умовно називається фразеологічним відображенням.

Наслідком цього відображення дійсності є відмінності в таких складниках семантики лексичної та фразеологічної одиниць (у польовій моделі семантичної структури фо виокремлюються ядро структури, навколоядерна зона й периферія. ядро семантичної структури сталого словосполучення в компонентному складі постає як комплексне трьохкомпонентне утворення, в якому диференціюються граматичні, предметно-поняттєві та конотативні макрокомпоненти:

- у денотативному плані фразеологічна семантика вужча й конкретніша;

- сигніфікатистійких зворотів виражають видові поняття, а лексичних одиниць – родові;

- конотація фо (під фразеологічною конотацією розуміється макрокомпонент семантичної структури фразеологізму, що містить семи, які позначають ціннісно-кваліфікативне й емоційно-оцінювальне сприйняття людиною навколишнього світу) є домінуючою.

Такі знаки непрямої номінації (номінативна функція властива кожній фо), продукти вторинного семіозису, являють собою семіотичні засоби репрезентації культури в мові, які містять національно-культурний компонент значення. Національно-культурний компонент є злиттям конотативного й денотативного макрокомпонентів семантики стійких зворотів.

Фразеологічне значення розглядається як особлива семантична категорія мови, що має свої закономірності формування, розвитку та функціонування. воно відрізняється від значення слова, словосполучення чи речення:

1) непрямо-похідним кодуванням відображеної об’єктивної дійсності;

2) цілісністю ідіоматизованого значення;

3) особливостями смислової мотивації;

4) характером участі конституентів в утворенні, структуруванні та мовленнєвій реалізації узагальнено-цілісного значення фо.

Класифікація фразеологізмів. не менш важливою проблемою є визначення та класифікаціяфразеологізмів. останні, будучи знаками опосередкованої номінації, не мають однієї якої-небудь домінуючої ознаки, завдяки якій їх можна було б виокремити з корпусу вільних словосполучень. специфіка фо полягає у наявності в них комплексу властивостей, які необхідно враховувати при їх визначенні.

У мовознавстві найбільш поширеною є класифікація фразеологізмів, складена акад. в.в. виноградовим і частково доповнена м.м. шанським. відповідно до ступеня семантичної злитості компонентів виділяють такі типи фразеологізмів:

1) фразеологічні зрощення, напр.: забити баки, дати чосу; білорус. біць бібікі “байдики бити”;

2) фразеологічні єдності, напр.: тримати камінь за пазухою, покласти зуби на полицю;

3) фразеологічні сполучення, напр.: права рука, заварити кашу;нім. das wort ergreifеп “брати слово”;

4) фразеологічні вирази, напр.: губні приголосні; кінець – ділу вінець; нім. mit fragen kommt man durch die ganze welt “хто питає, той не блукає”.

В. Фляйшер і р. ґлезер застосовують при класифікації фо концепцію празької школи про центр і периферію, яка утримується в мовознавстві завдяки своїм рухомим перехідним зонам. згідно з цією концепцією в центрі фразеологічної системи знаходяться одиниці, що відповідають основним критеріям ідіоматичності (під ідіоматичністю розуміється невивідність основного значення фо зі значення її складників), стабільності й відтворюваності. чим меншою є ця відповідність, тим більше фразеологізм належить до периферії системи.

Між поняттями “ідіома” та “фразеологічна одиниця” вбачається відмінність: ідіоми (цей термін часто виступає синонімом фо) є ядром фразеології певної мови. далеко не всі сталі словосполучення є повністю ідіоматичними, оскільки ідіоми не містять компонентів, які вживалися б у прямому неідіоматичному значенні. тому поняття “фразеологія” ширше за поняття “ідіоматика”.

фразеологізми можуть вступати між собою в синонімічні (баглаї бити, байдики бити – “ледарювати”); антонімічні (підняти до небес – втоптати в грязюку) відношення. трапляються фразеологізми-омоніми (поставити на ноги – “вилікувати” і поставити на ноги – “виховати”), багатозначні фразеологізми, напр: побачити світ – “народитися”, “з’явитися на світ”, “подорожувати”.

Основні джерела виникнення фразеологізмів. основні джерела виникнення фразеологізмів: живе розмовне мовлення, виробничо-професійна сфера, твори художньої, наукової та політичної літератури, крилаті вирази, факти античної літератури й міфології. наприклад, утворення фо на основі крилатих висловів може спричинити лексико-семантичні та граматичні зміни. вагомою часткою серед сталих словосполучень, які утворилися внаслідок семантико-граматичних трансформацій крилатих висловів, відзначаються одиниці біблійного походження, напр.: “behüte mich wie einen augapfel im auge, beschirme mich unter dem schatten deiner flügel” (досл. бережи мене як зіницю ока, закрий мене тінню твоїх крил) – старий заповіт, псалми 17, 8. внаслідок лексико-граматичних змін виникло усталене порівняння wie seinen augapfel hüten – “берегти як зіницю ока”.

Етимологія та її принципи. деетимологізація. народна етимологія. етимологія (від гр. etymon – істина, основне значення слова і logos - учення) – розділ мовознавства, який ставить за мету виявити первинне, “істинне” значення слова, певне притаманне слову образне уявлення. характер зв’язку між звуковою оболонкою слова і його первинним значенням прийнято називати внутрішньою формою слова.

Наукова етимологія використовує п’ять основних принципів:

- генеалогічний принцип вимагає, щоб етимологія обов’язково виходила з урахування спільності походження споріднених мов;

- фонетичний принцип ураховує закономірні переходи звуків на різних етапах розвитку мови;

- морфологічний принцип вимагає враховувати при зіставленні споріднених слів закономірні зв’язки словотвірних і словозмінних елементів;

- семантичний принцип ураховує можливість семантичних переходів;

- етимологічний принцип вимагає глибокого та всебічного знання реальних історичних умов, серед яких виникало слово.

Унаслідок історичних зміщень у семантиці, а також змін звукової форми й морфологічної структури слово часто може випадати з ланцюга однокореневих слів. розрив смислових зв’язків між спорідненими словами називається деетимологізацією (пор.: рос. долина – ладонь).

Довільне зближення різних за походженням слів називають народною етимологією (сальний (анекдот) походить від французького прикметника sale “брудний”, а не від сало; назва відомого танцю полька походить від чеського pulka, а не від назви польської жінки).

 

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: виша школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 241–248, 235–240.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, 1987. – с. 174–177.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение, 1967. – с. 101–107, 127–128.

Додаткова

алефіренко м.ф. теоретичні проблеми фразеології. – харків, 1987.

виноградов в.в. об основных типах фразеологических единиц в русском языке // история советского языкознания: хрестоматия. – м., 1981. – с. 230–235.

демський м.т. системні зв’язки у сфері фразеології // мовознавство. – 1991 – № 2.

мокиенко в.м. славянская фразеология. – м., 1980.

іііанский н.м. в мире слов. – м., 1985. – с. 129–180, 194–249.

откупщиков ю.в. к истокам слова. рассказы о науке этимологии. – м., 1986. – 176 с.

 

Лекція 7 Граматика. Способи вираження граматичних значень. синтетичні й аналітичні мови

План

1. Граматична будова мови як предмет граматики. морфологія і синтаксис. словотвір і граматика.

2. Граматичне значення слова в його зіставленні з лексичним.

3. Структура слова. класифікація морфем. історична змінюваність морфемної будови слова.

4. Граматична форма слова.

5. Способи вираження граматичних значень (афіксація, внутрішня флексія, чергування звуків, наголос, інтонація, суплетивізм, редуплікація, службові слова, порядок слів).

6. Синтетичні й аналітичні мови.

Граматична будова мови як предмет граматики. морфологія і синтаксис. словотвір і граматика. слово в мові існує у поєднанні граматичного й лексичного значень. граматика – це розділ мовознавства, який вивчає граматичну будову мови, і складається з двох взаємопов’язаних розділів – морфології та синтаксису. морфологія (від гр. morphe – форма і logos – наука) є граматичною наукою про слово, його структуру і форми, а також про лексико-граматичні класи слів.

Синтаксис (від гр. syntaxys – побудова, стрій) – граматичне учення про будову речення, про сполучуваність і функції форм слів у мовленні. традиційно в граматику включають і словотворення як науку про способи творення слів.

Граматичне значення слова в його зіставленні з лексичним. лексичне значення властиве кожному слову індивідуально й виражається основою слова. граматичне значення – це абстрактне значення, властиве цілим класам слів і виражається формальними засобами мови (передусім флексіями).

лексичне та граматичне значення слів тісно пов’язані між собою і взаємодіють. цей зв’язок зумовлений більш загальним зв’язком лексики та граматичної будови мови.

Структура слова. Класифікація морфем. Історична змінюваність морфемної будови слова. Морфема є мінімальною значеннєвою одиницею мови, що виділяється у слові. за значенням і роллю в мові виділяють морфеми:

- кореневі: ліс – лісник – лісництво. корінь – це основна смислова частина слова. він несе в собі предметне значення і є стрижневою частиною споріднених слів;

- афіксальні (від лат. affixus – прикріплений):

а) префікси (від лат. рrае – попереду і fixus – прикріплений): вибігти – забігти – прибігти – недобігти;

б) суфіксальні (від лат. sufixus – прибитий): столик;

в) флексія (від лат. flexio – згинання, вигин), або закінчення: школа, село;

г) інфікси: vici – “переміг” і vinco “перемагаю”;

д) інтерфікси: атомохід;

е) постфікси: умиватися.

Суфікси і флексії не завжди розташовуються в тій послідовності, як вони вказані у прикладах; порівняйте слово української мови малюночок і його еквівалент з німецької – bilderchen, де суфікс стоїть після закінчення.

за функцією афікси поділяють на словозмінні, чи формотворчі (реляційними є переважно флексії й інфікси), і словотвірні (дериваційними є переважно префікси, суфікси й інфікси). однак префікси і суфікси можуть бути і формотворчими і словотворчими кращий – найкращий, schreiben – geschriеben “написаний”.

Виділяють також продуктивні (студент-к-а, артист-к-а) і непродуктивні (ши-л-о, ми-л-о) афікси.

Граматична форма слова. сукупність кореня і словотвірних афіксів – основа слова. основа, що складається з одного кореня, непохідна (біг, вода); основа, що складається з кореня й афіксів, – похідна (бігати, водиця). похідна основа пов’язана з непохідною і співвідносна з нею. для характеристики відношень між взаємопов’язаними основами споріднених слів використовують термін твірна основа (тобто основа, від якої безпосередньо утворена основа даного слова:

вод-: – водн-/ ий /; – підводн- /ий/; – підвод- /ник/.

Способи вираження граматичних значень (афіксація, внутрішня флексія, чергування звуків, наголос, інтонація, суплетивізм, редуплікація, службові слова, порядок слів). для вираження відношень між словами у словосполученнях, а також для утворення форм слів існують різні способи: фонетичні, морфологічні та синтаксичні.

Способів вираження граматичних значень не так уже й багато, і використовуються вони в усіх мовах нерівномірно. це такі способи: афіксація, службові слова, порядок слів, чергування звуків і внутрішня флексія, наголос та інтонація, редуплікація і суплетивізм.

Афіксація – це приєднання до кореня або основи афіксів (префіксів, суфіксів, інфіксів, флексій). так, за допомогою префіксів в українській мові часто знаходить своє вираження вид дієслова: писати – написати, їхати – приїхати, за допомогою суфіксів – граматичне значення пестливості: стіна –стінка, ліс – лісок; за допомогою закінчень – граматичне значення числа: стіл – столи; відмінка: дорога – дорогою тощо.

За способом поєднання афіксів із основами виділяють два різновиди афіксів: аглютинацію та фузію.

Аґлютинація (від лат. agglutinare – приклеювати) полягає у приєднанні до незмінюваної основи однозначних і стандартних (однакових) афіксів. наприклад, татарська словоформа кул “рука” має граматичне значення однини й називного відмінка, кулда “на руці” – значення місцевого відмінка, куллар “руки” – значення множини, кулларда “в руках” – значення множини й місцевого відмінка.

Фузія (від лат. fusio – злиття) притаманна флективним мовам. її суть – у приєднанні до змінюваного кореня багатозначних нестандартних афіксів. так, у словоформі на конях флексія -ях одночасно виражає граматичне значення місцевого відмінка і множини. у дієслові несу закінчення -у є носієм дійсного способу теперішнього часу першої особи однини. нестандартність афіксів полягає в тому, що, наприклад, форма місцевого відмінка може виражатися різними закінченнями: на столі, на коневі.

Службові слова не виконують у реченні самостійної функції, а стоять при повнозначних словах, тобто таких, які можуть бути членами речення й виражають при цьому ті чи інші граматичні значення.

Службові слова не виконують номінативної функції, у них предметне значення збігається з граматичним.

До службових слів відносять прийменники, сполучники, частки, артиклі, допоміжні дієслова.

Наприклад, за допомогою прийменника на у сполученні слів на столі виражається граматичне значення місцевого відмінка. у тих мовах, де іменники не відмінюються (англійська, французька, болгарська та ін.), відношення між словами та граматичними значеннями виражаються за допомогою прийменників.

Сполучники можуть виражати сурядні й підрядні відношення: читає і пише; читає, щоб писати. частки в українській мові є насамперед засобом вираження способу: поїхав би (умовний спосіб), нехай пише (наказовий спосіб).

Артиклі як засіб утворення граматичного значення надзвичайно важливі в германських, переважно в німецькій мові, наприклад: der deutsche “німець” має граматичне значення чоловічого роду, die deutsche “німкеня” – граматичне значення жіночого роду. допоміжні дієслова можуть виражати категорію часу (читати – буду читати. часопис цікавий. часопис був цікавий).

Порядок слів відіграє значну роль у мовах із нерозвиненою або слабкорозвиненою системою словозміни. наприклад, у китайській, англійській, французькій мовах за допомогою порядку слів відрізняють члени речення і частини мови. у китайській мові: во да ні “я б’ю тебе”, ні да во “ти б’єш мене”; тролейбус зачепив автомобіль – автомобіль зачепив тролейбус.

Чергування звуків і внутрішня флексія – це закономірна для певної мови зміна звуків усередині кореня чи голосного з нулем звука. вона протиставляється зовнішній флексії – граматичному показнику, що приєднується до кореня або основи. внутрішня флексія притаманна семітським мовам, наприклад арабській. у ній корінь є поєднанням приголосних, між якими вставляються голосні; закономірна зміна голосних утворює або нове слово, або нову форму слова. так, корінь к-т-б має значення “писати” і за дапомогою внутрішньої флексії утворюється слово катаб – “він писав”, кутуба – “він був написаний”, катібун – “пишучий”.

Внутрішня флексія вживається в німецькій та англійській мовах у вигляді чергування звуків, наприклад, англ. foot [fut] – “нога” / feet [fі:t] – “ноги”; нім. тосhter – “донька” / тöchter – “доньки” (множина). в українській і російській мовах внутрішня флексія представлена у вигляді чергування звуків, однак вона не використовується в чистому вигляді, а в поєднанні з афіксацією: день – дня, називати – назвати.

Наголос уживається як у смислорозрізнювальній функції (замок – замок), так і у форморозрізнювальній: вікна – вікна. таку функцію наголос може виконувати в мовах, де він рухомий.

Інтонація (йдеться про інтонацію як модуляцію голосу, тобто його підвищення чи зниження) може виступати і як засіб словотворення, і як засіб формотворення. так, у мові індійського племені такелама на алясці слово хіл, що вимовляється зі спадною інтонацією, означає “пісня”, а з висхідною – “співай”. сін, якщо вимовляється низьким током, означає “продавав”, а високим тоном – “буду продавати”. в українській мові інтонація має широке застосування як засіб вираження відношення мовця до предмета мовлення, до сказаного, наприклад, вираження задоволення або невдоволення.

Редуплікація (від лат. reduplicare – подвоювати) – це повтор цілого кореня, слова чи початкового складу. редуплікація широко вживається в усіх мовах світу, пор.: маленький і маленький-маленький, ледве і ледве-ледве, де вона служить засобом посилення ознаки. у багатьох мовах редуплікація є засобом утворення граматичного значення множини: у малайській мові оrапg – “людина”, оrапg-оrапg – “люди”.

Суплетивізм (від лат. suppleo – доповнюю). цей спосіб вираження граматичного значення полягає в тому, що недостатню для певного слова сукупність форм доповнюють формою від іншого кореня чи від іншої основи. так, у слов’янських мовах існує парність дієслів за видами (доконаний і недоконаний): писати – написати, де форма доконаного виду утворена за допомогою префіксації, однак говорити – сказати, беру – візьму. такі форми доконаного виду утворені за допомогою суплетивізму і називаються суплетивними формами.

Синтетичні й аналітичні мови. огляд засобів утворення граматичного значення синтетичних та аналітичних мов показує, що той чи інший засіб може траплятися в різних мовах, але в одних він може переважати, в інших – ні. залежно від переваги одних засобів над другими виділяють різний склад мов, а саме: мови аналітичного / синтетичного складу.

Синтетичні мови характеризуються тим, що в них переважають синтетичні способи, за допомогою яких граматичне значення виражене в самому слові. це відбувається при афіксації, коли лексичне і граматичне значення поєднані (синтезовані) в одному слові.

Крім афіксації, до синтетичних способів належать внутрішня флексія, наголос, повтори, суплетивізм. синтетичними мовами є старогрецька, латинська, старослов’янська, сучасні слов’янські мови, крім болгарської, литовська та ін.

Аналітична будова мов характеризується вживанням аналітичних способів, при яких граматичне значення відділене від лексичного й виражається спеціальними словами, які супроводжують лексичне значення і визначають граматичну характеристику слова.

Такими способами є службові слова, порядок слів, інтонація. до аналітичних мов відносять англійську, французьку, новогрецьку, болгарську. чисто аналітичних і чисто синтетичних мов немає.

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 262–294.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, 1987. – с. 205–227.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение, 1967. – с. 243–263.

Додаткова

адмони в.г. статус обобщенного грамматического значения в системе языка // вопросы языкознания. – 1975. – № 1.

арутюнова н.д., булыгина т.в. способы выражения грамматических значений // общее языкознание. внутренняя структура языка. – м., 1972. – с. 210–232.

білецький а.о. про мову і мовознавство. – к.: актек, 1997. – с. 19–44, 103–109.

русанівський в.м. структура лексичної і граматичної семантики. – к., 1988.