Теми та погодинний розклад лекцій

ЗМІСТ

Вступ.............................................................................................................................3

1 Теми та погодинний розклад лекцій......................................................................4

2 Перелік тем лекцій....................................................................................................5

Лекція 1 Вступ. Мовознавство як наука. Суть мови........................................5

Лекція 2 Походження мови. Історичний розвиток мов.................................11

Лекція 3 Фонетика. Взаємодія звуків у процесі мовлення. Фонологія……16

Лекція 4 Лексикологія.......................................................................................24

Лекція 5 Лексико-семантична система мови..................................................29

Лекція 6 Фразеологія й етимологія..................................................................34

Лекція 7 Граматика. Способи вираження граматичних значень. синтетичні й аналітичні мови..............................................................................................40

Лекція 8 Граматичні категорії..........................................................................47

Лекція 9 Синтаксичні одиниці та категорії.....................................................51

Список літератури.....................................................................................................56

 

 

ВСТУП

Курс вступу до мовознавства є фундаментальним навчальним предметом в системі професійної підготовки перекладачів-філологів. Курс навчання здійснюється з урахуванням принципу послідовності. При цьому повторення і систематизація матеріалу відбувається з урахуванням отриманих знань з нових тем. Матеріал подається в логічній послідовності, дотримуючись методологічних принципів: від простого до складного з поступовим наростанням складності матеріалу як лексичного, так і граматичного порядку

Мета курсу: формування у студентів системи сучасних філологічних знань про структуру, закономірності та найважливіші аспекти мови. Курс передбачає виконання наступних

завдань:

· Оволодіти основною термінологією понятійного апарату загального мовознавства;

· Засвоїти основні відомості про мову, її будову, структуру й систему, функції, зв’язки з іншими науками;

· Отримати знання з теорії мовознавства, типології й генеалогії мов світу.

У результаті вивчення предмету студент повинен

знати: загальні відомості про

· мову та мовознавство як науку;

· природу й сутність мови;

· її походження, закономірності розвитку й функціонування на різних історичних етапах;

· походження й розвиток письма;

· генеалогічну й типологічну класифікації мов;

· структурні рівні та одиниці мови;

вміти:

· використовувати набуті знання у практиці мовного й іншомовного спілкування, перекладу і в науковому аналізі мовних явищ.

ТЕМИ ТА ПОГОДИННИЙ РОЗКЛАД ЛЕКЦІЙ

 

№ п/п	Тема	Денна форма навчання	Заочна форма навчання
Курс лекцій	Курс лекцій
	Вступ. Мовознавство як наука. Суть мови
	Походження мови. Історичний розвиток мов
	Фонетика. Взаємодія звуків у процесі мовлення. Фонологія
	Лексикологія
	Лексико-семантична система мови
	Фразеологія й етимологія
	Граматика. Способи вираження граматичних значень. синтетичні й аналітичні мови
	Граматичні категорії
	Синтаксичні одиниці та категорії
	Усього годин за семестр

 

 

 

 

ПЕРЕЛІК ТЕМ ЛЕКЦІЙ

Лекція 1. Вступ. Мовознавство як наука. Суть мови

План

1. мовознавство як наука. предмет і завдання курсу “вступ до мовознавства”.

2. основні проблеми мовознавства. методи лінгвістичних досліджень.

3. місце мовознавства в системі наук.

4. суспільна та знакова природа мови.

5. функції мови в суспільстві.

6. діалектична єдність мови і мислення. мова й мовлення.

Мовознавство як наука. предмет і завдання курсу “вступ до мовознавства”. мовознавство / лінгвістика – це наука про мову, її суть і суспільні функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування й розвитку. предметом мовознавства є природна людська мова, а об’єктом дослідження лінгвістів виступає мовлення як конкретний вияв мови. мовознавство є теоретичним, а не практичним знанням мов. зараз кожна освічена людина, крім своєї рідної мови, володіє ще однією / кількома іноземними мовами. при цьому не всі знавці мов можуть бути мовознавцями. вони можуть бути практиками, цебто практично володіти мовою, однак не знати її історії, стосунків з іншими мовами та не бути теоретиками.

залежно від мети і проблем дослідження виділяють конкретне й загальне мовознавство. конкретне мовознавство вивчає конкретну мову (україністика, русистика, богемістика), групу споріднених мов (славістика, германістика, романістика) або сім’ю мов (індоєвропейське, тюркське мовознавство); подає фактичний матеріал для теоретичних узагальнень.

загальне мовознавство вивчає мову як загальнолюдське явище, її структуру й закономірності функціонування і є теоретичною, методологічною базою для конкретного мовознавства. основні проблеми загального мовознавства:

- суть мови;

- зв’язок мови й мислення;

- походження мови;

- причини і закони розвитку мови;

- типологія мовних одниць;

- система та структура мови;

- класифікація мов;

- методи лінгвістичних досліджень;

- місце мовознавства в системі наук;

- практичне використання теоретичних знань про мову.

метою курсу “вступ до мовознавства” є ознайомлення студентів із основними поняттями й термінами мовознавства, розширення їх лінгвістичного кругозору, розвиток навичок лінгвістичного аналізу. курс закладає основи для поглибленого вивчення конкретної мови, її зіставлення з рідною мовою, свідомого засвоєння інших дисциплін мовознавчого циклу.

Основні проблеми мовознавства. методи лінгвістичних досліджень. у мовознавстві сформувались два основні підходи до вивчення явищ мови. їх основоположниками вважають і. о. бодуена де куртене і ф. де соссюра.

1. синхронний (від гр. synchronos “одночасний”). цей підхід ґрунтується на дослідженні стану мови як цілісної системи взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів на певному етапі розвитку (не обов’язково на сучасному).

2. діахронний (від гр. dіа “через” і chronos – “час”) підхід ґрунтується на вивченні окремих мовних явищ, розвитку системи мови у цілому в їх історичній послідовності.

кожна наука формує комплекс спеціальних метолів дослідження. лінгвістичний метод (від гр. methodes – шлях дослідження, спосіб пізнання) – це спосіб / прийом або система прийомів, використаних для вивчення мови.

основні методи лінгвістичних досліджень:

1) описовий (планомірний послідовний аналіз мовних одиниць, їх інвентаризація та систематизація; з’ясування особливостей будови й функціонування мовних одиниць і мови в цілому);

2) історичний (вивчення процесу розвитку фонетичної, морфологічної, синтаксичної та інших систем мови в результаті зіставлення структурних елементів, які змінюються, встановлення причин цих змін);

3) порівняльно-історичний (система наукових прийомів виявлення / реконструкції незафіксонаних мовних фактів минулого шляхом порівняння відповідних фактів пізніших етапів історичного розвитку двох / кількох споріднених мов або їх діалектів. на цьому методі ґрунтується генеалогічна класифікація мов);

4) зіставний (зіставлення двох або більше мов (неспоріднених) із метою з’ясування їх схожості й відмінності. на цьому методі базується типологічна класифікація мов);

5) структурний (вивчення мови, що передбачає її пізнання як цілісної структури, елементи й частини якої співвідносні та пов`язані чіткою системою лінгвістичних відношень; метод передбачає розробку системи категорій і визначень тільки на основі цих зв’язків, взаємовідношень і протиставлень внутрішньої мовної системи);

6) статистичний / кількісний (пізнання та вивчення мови з кількісної точки зору).

Місце мовознавства в системі наук. мовознавство є гуманітарною наукою. усі науки можна поділити на ті, предметом яких є природа – фізика, хімія, географія, біологія, астрономія тощо, і ті, предметом вивчення яких є людина, суспільство людей. такі науки прийнято називати гуманітарними (лат. humanus – людський, властивий людям). до них належить філологія, історія, мистецтвознавство. потрібно зазначити, що поділ усіх наук на дві частини дуже умовний і не відбиває справжнього стану предметів дослідження. усі науки так чи інакше пов’язані між собою та взаємозумовлені. мовознавство тісно пов’язане з іншими науками – психологією й логікою, анатомією і фізіологією людини, фізикою, математикою, етнографією, історією тощо.

мовознавство пов’язане з філософією, яка в античному світі була синтезом усіх людських знань. поступово розвиваючись, окремі науки вийшли з надр філософії і можна було б сказати, що кожна виробила свою філософію, свою теорію науки. теоретичною частиною мовознавчих наук є загальне мовознавство.

нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою, яка вивчає закони людського мислення, що, у свою чергу, не можливе без мови. такі логічні категорії, як поняття, судження, умовивід, хоч і не збігаються з мовними, але наприклад, морфема, слово та речення тісно пов’язані з ними. багато що запозичила лінгвістика з логічних методів моделювання речень.

існує зв’язок мовознавства та психології. психологія є наукою про закономірності психічної діяльності людей. психолінгвісти вивчають мовленнєву діяльність людини: як засвоюється мова дитиною, цікавляться економією людських зусиль під час мовлення.

завдання вивчення живих діалектів і говірок спонукало лінгвістів до збирання фольклору, вивчення його носіїв і побуту – відтак виник зв’язок лінгвістики з етнічними науками, зокрема етнографією (народознавством).

варто відзначити зв’язок із кібернетикою – наукою про закони перетворення інформації у складних керованих системах. мовознавство пов’язане з математичною логікою, з математичною статистикою та теорією ймовірності. завданням кібернетики є пристосування даних інших наук до електронної техніки. чи можна людський мозок замінити машиною? відомо, що за допомогою комп’ютерних програм можна робити переклади текстів. та хоч би яких успіхів досягли машини, навряд чи вони зможуть замінити переклад людиною.

Суспільна та знакова природа мови. в історії розвитку мовознавства висувалися різні теорії пояснення суті мови:

1) як біологічного явища: особливої функції людини (а. шлейхер, м. мюллер);

2) як психічного індивідуального явища: специфіка мови ґрунтується на психічних процесах у свідомості індивіда (в. гумбольдт, г. штейнталь, о.о. потебня);

3) як психофізичного явища (г. пауль, к. бругман, п.ф. фортунатов, о. о. іііахматов);

4) як соціального явища (ж.-ж. руссо, а. мейє, ш. баллі).

суспільна природа мови виявляється в тому, що мова виникає й існує тільки в людському середовищі і не передається спадково. мову як суспільне явище слід відрізняти від інших суспільних явищ: науки, техніки, мистецтва. кожному притаманні свої специфічні особливості та функції в певних сферах суспільства. мова ж обслуговує суспільство в усіх сферах життя. крім мови, у людей є й інші засоби спілкування: міміка, жести, певні умовні знаки. однак усі вони не такі досконалі, як природна мова. зокрема, обмеженими у просторі й часі. вони використовуються тільки в певних ситуаціях. мова ж універсальний засіб людського спілкування.

мова виконує в суспільстві такі основні функції: 1) комунікативну; 2) формування та вираження думки; 3) пізнавальну; 4) акумулятивну; 5) емотивну; 6) естетичну.

Діалектична єдність мови і мислення. мова й мовлення. аналіз функцій, які виконує мова, свідчить про ще одну виразну її рису – зв’язок із мисленням, оскільки мова виконує функцію формування думки. мислення, у свою чергу, контролює відбір мовних засобів для вираження певної інформації.

у розв’язанні питання зв’язку мови і мислення немає одностайності. існує переважно три погляди: а) ототожнення мови та мислення, ігнорування їх специфіки; б) відрив мови від мислення, визнання існування “чистого” мислення без мови; в) пов’язаність мови й мислення.

цей третій погляд, імовірно, є найсправедливішим. значний вплив на його формування мало вчення і.п. павлова про першу та другу сигнальні системи в людей. єдність мови і мислення виявляється в тому, що вони пов’язані з діяльністю центральної нервової системи й мозку. при порушенні центральної нервової системи порушується мовленнєва діяльність і, навпаки, при порушенні мовленнєвої діяльності можна говорити про патологію центральної нервової системи.

у більшості випадків наше мислення вербальне (словесно оформлене). таке твердження справедливе також тоді, коли людина не виголошує свої думки вголос (внутрішнє мовлення). інші види мислення (технічне, образне) є додатковими і базуються на вербальному мисленні.

як знаряддя спілкування, мова функціонує та розвивається в мовленні кожного члена суспільства. проблема взаємозв’язку і відмінності мови й мовлення – одна з актуальних проблем сучасного мовознавства. уперше мову і мовлення послідовно розмежував ф. де соссюр (1857–1913), пізніше в цьому напрямку плідно працювали л.в. щерба. о.і. смирницький та ін.

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 7–38.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, 1978. – с. 4–7, 24–44.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение, 1967. – с. 14–20, 32–53.

Додаткова

білецький а.о. про мову і мовознавство. – к.: артек, 1997. – с. 11–18.

білецький а.о. основні методи дослідження в сучасному мовознавстві // методичні питання мовознавства. – к., 1966.

гардинер а. различия между речью и языком // звегинцев в.а. история языкознания xіx и xx веков в очерках и извлечениях. – м., 1960. – ч.2. – с. 111–120.

иванова л.п. методы лингвистических исследований. – к., 1995.

косериу э. синхрония, диахрония, история // новое в лингвистике. – м., 1963. – вып. 3.

кочерган м.п. мова як знакова система // українська мова і література в школі. – 1973. – № 4.

кочерган м.п. загальне мовознавство. – к.: видавничий центр «академія», 1999. – с. 8–16.

леонтьев а.а. мир человека и мир языка. – м., 1984. – 126 с.

лосев а.ф. знак. символ. миф. – м., 1982.

масенко л.т. мова і політика. – к., 1999.

мельничук о.с. мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // мовознавство. – 1997. – № 2–3.

панфилов в.з. взаимоотношение языка и мышления. – м., 1971.

потебня о. мова. національність. денаціоналізація. – нью–йорк, 1992.

русанівський в.м., тараненко о.о., широков в.а. теоретико-лінгвістичні засади та інформаційно-комп’ютерне забезпечення україномовних лінгвістичних інтелектуальних систем // мовознавство – 1996.– № 4–5.

тищенко к.м. лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // мовознавство. – 1980. – № 1.

 

План

1.походження мови як проблема мовознавства.

2.зв’язок розвитку мови та розвитку суспільства. основні процеси розвитку мов і діалектів.

3.територіальна та соціальна диференціація мови.

4.структура мови.

Походження мови як проблема мовознавства. питання про єдність мови й мислення тісно пов’язане з проблемою походження мови, яка мовознавцями вирішувалася по-різному. відомі такі гіпотези:

1) звуконаслідувальна гіпотеза – виникла в античності (демокріт v–іv ст. до н. е.), широко поширилася в хvii–хіх ст. (г.в. лейбніц, в. гумбольдт та ін.) – пояснює виникнення мови внаслідок наслідування людиною звуків навколишньої природи;

2) вигукова теорія – відома ще з давнини (епікурейці, лукрецій і ст. до н.е.), поширилася серед мовознавців xix–хх ст. (г. штейнталь, о.о. потебня) – пояснює виникнення мови з природних вигуків, тобто інстинктивних реакцій на зовнішні подразнювачі;

3) теорія соціального договору – зародилася у працях демокріта й аристотеля, активно розроблялася філософами xviii ст. (ж.ж. руссо, а. сміт та ін.) – передбачає посередню домовленість людей про назви тих чи інших предметів, явищ, відношень;

4) теорія трудових вигуків – розробив французький учений л. нуаре, популяризували к. бюхер, г.в. плеханов – пояснює виникнення мови з трудових вигуків, що супроводжують трудову діяльність людини;

5) кінетична теорія – послідовниками є німецький учений в. вундт, м. я. марр – наголошує на тому, що люди спочатку спілкувалися жестами, а потім перейшли на звукову мову;

6) у гіпотезі ф. енґельса походження мови розглядалося в нерозривному зв’язку з розвитком людської свідомості й мислення, з походженням самої людини, як реалізація потреб людей у спілкуванні у процесі колективної праці. згідно з цими уявленнями існувало кілька центрів формування з груп людиноподібних мавп людських колективів, і, відповідно, первісних мов було кілька;

7) на противагу теорії полігенезу існує ще й теорія моногенезу – про походження усіх мов з однієї (а. тромбетті, о. с. мельничук, біблійне учення).

Зв’язок розвитку мови та розвитку суспільства. основні процеси розвитку мов і діалектів. у процесі функціонування й розвитку конкретна мова постійно змінюється. ці зміни зумовлені як екстралінгвальними, так і внутрішньомовними чинниками. основою розвитку мови є розвиток суспільства, однак внутрішні закони розвитку мови пов’язані з розвитком суспільства опосередковано. серед внутрішніх законів розвитку виділяють: загальні (закон поступового накопичення елементів нової якості й відмирання елементів старої якості, закон безперервного розвитку різних структурних рівнів мови) та конкретні (закон відкритого складу у старослов’янській мові).

різні ланки мови, її структурні рівні змінюються з різною швидкістю.

в історії розвитку мови діють два основних процеси:

1) диференціація (від лат. differenciatio – розходження), унаслідок чого з однієї мови виникає дві / кілька мов;

2) інтеґрація (від лат. integratio – об’єднання), результатом якої є утворення з кількох мов однієї.

основні етапи історичного розвитку загальнонародних мов:

- мова племені (властива для родоплеменного первіснообщинного ладу);

- мова народності (рабовласницьке і феодальне суспільство);

- національна мова (капіталістичне й соціалістичне суспільство).

із виникненням мов народностей формуються літературні мови (кодифіковані, нормалізовані мови, які, маючи письмову форму, задовольняють різноманітні потреби суспільства). літературні мови відіграють значну роль у період формування національних мов. основні ознаки літературної мови: поліфункціональність, відшліфованість, стандартність, нормативність, наддіалектність, наявність усної і письмової форми. якщо в епоху середньовіччя як літературні мови вживалися чужі (навіть мертві), то виникнення нації зумовлює появу на живій народній основі національних літературних мов як вищої форми вияву національної мови.

Територіальна та соціальна диференціація мови. внутрішня єдність мови не виключає різноманітності форм її виявів і функціонування. наприклад, територіальне відокремлення окремих частин суспільства породжує територіальну диференціацію мови. усередині єдиної загальнонаціональної мови утворюються місцеві її різновиди (діалекти / говірки). ступінь своєрідності діалектів залежить від конкретно-історичних умов їх формування.

соціальні розшарування суспільства зумовлюють різні види соціального членування мови. в умовах розвиненого класового суспільства всередині єдиної загальнонародної мови виділяють:

- соціальні діалекти (вони відрізняються переважно лексико-семантичними, фразеологічними та стилістичними особливостями) притаманні представникам різних прошарків і класів суспільства;

- професійні діалекти (відрізняються передусім лексичними особливостями) притаманні представникам різних професійних груп;

- спеціальні мови (жаргон, арго) вживаються для задоволення потреб спілкування окремих груп людей, об’єднаних спільною виробничою діяльністю, навчанням, службою (жаргон) або потребою в таємній чи антисуспільній діяльності (арго).

розмаїття цілей і сфер суспільного використання мови породжує її стилістичну диференціацію.

Структура мови. як знаряддя спілкування мова постає ще однією своєю виразною рисою – вона має свою структуру, тобто набір структурних елементів: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень. усі ці одиниці пов’язані одна з одною. сукупність мовних елементів, об’єднаних зв’язками й відношеннями, утворює систему мови. системний і структурний характер мови виявляється у тому, що один мовний елемент виділяється й усвідомлюється завдяки протиставленню іншому елементові системи. це може бути протиставлення функцій, форми та значення.

до структурних елементів мови належать такі: фонема, морфема, слово, словосполучення і речення. відповідно, ці одиниці вивчаються такими лінгвістичними дисциплінами:

- фонетика (від гр. phonetikos – звуковий) вивчає звуковий склад мови, способи утворення звуків, їх акустичні й артикуляційні особливості, фонетичні процеси, поділ слів на склади, інтонацію, наголос, фонетичне членування мовленнєвого потоку;

- лексикологія (від гр. lexіkos – словниковий і logos – наука, учення) вивчає словниковий склад мови, значення слів, зміну цих значень, походження значень;

- граматика (від гр. grammatike – літера, запис) вивчає способи й засоби словозміни та будову словосполучення і речення.

 

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 34–35, 39–57.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, і987. – с. 45–80.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение. 1967. – с. 14–20, 32–53.

Додаткова

кочерган м.п. загальне мовознавство. – к.: видавничий центр “академія”, 1999. – с. 67–71.

будагов р.а. что такое развитие и совершенствование языка? – м., 1977.

серебренников б.а. об относительной самостоятельности развития системы языка. – м., 1968.

 

 

 

План

1. фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення.

2. акустичні й артикуляційні характеристики звуків. основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку.

3. позиційні та комбінаторні зміни звуків.

4. фонетичні й історичні чергування. звукові закони.

5. фонологія як наука. поняття фонеми.

6. фонологічні системи мови.

Фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення. фонетика (від гр. рhоnеtikоs – звуковий) – це особлива лінгвістична дисципліна про звуки людської мови. фонетика як наука вивчає звукові засоби мови в усіх їх виявах і функціях, а також зв’язок між звуковою і письмовою формою мови (л. р. зіндер).

як складне явище звук може вивчатися у трьох аспектах:

1) акустичний / фізичний аспект розглядає звук як коливання пружного тіла у пружному середовищі. як фізичне явище звук характеризується силою (залежить від амплітуди коливань), довготою (залежить від часу коливань), висотою (зумовлюється частотою коливань), тембром (специфічним забарвленням, що складається з основного тону та шуму, їх комбінації, гармонічних обертонів і резонаторних тонів);

2) анатомо-фізіологічний аспект передбачає вивчення процесу творення звука, склад і роботу мовленнєвого апарату;

3) лінгвістичний / соціальний аспект звуків мовлення полягає в їх відношенні до змісту мовлення, тобто виконуваної ними у процесі спілкування функції.

Акустичні й артикуляційні характеристики звуків. основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку. фонетика вивчає звук як фізичне й анатомо-фізіологічне явище, власне лінгвістичні властивості звуків мовлення вивчає спеціальна наукова дисципліна – фонологія.

робота органів апарату мовлення, необхідна для утворення того чи іншого звука, називається артикуляцією (від лат. аrticulare – членороздільно вимовляти). артикуляція звука складається з трьох фаз: екскурсії (від лат. ехсursіо – початок, вилазка); витримки; рекурсії (від лат. гесursіо – повернення). сукупність типових для носіїв даної мови навичок вимови утворює його артикуляційну базу. артикуляційна база мови тяжіє над людиною при засвоєнні нею іноземної мови і виражається в акценті (від лат. ассеntus – наголос).

ураховуючи як акустичні, так і артикуляційні ознаки, звуки мовлення поділяються на голосні та приголосні. голосні звуки є чисто тональними, під час їх вимови інтенсивність струменя повітря слабка й напруження м’язів апарату мовлення рівномірне. при творенні приголосних звуків обов’язкова наявність шумів, виникнення перешкоди на шляху струменя вижихуваного повітря; інтенсивність струменя повітря вища, ніж при вимові голосних, напруження м’язів апарату мовлення нерівномірне.

голосні звуки класифікують за:

- горизонтальним положенням язика (рядом);

- за вертикальним положенням язика (підйомом);

- за участю губ (лабіалізацією, від лат labia - губа) в утворенні звука;

- за довготою;

- за резонатором.

основними критеріями, за якими поділяються приголосні звуки, є:

- співвідношення голосу і шуму;

- місце утворення перешкоди;

- характер перешкоди і спосіб її подолання;

- наявність твердості та м’якості.

усне мовлення постає у вигляді звукового ланцюга, який послідовно розпадається на такі ланки:

1) фонетичні фрази – закінчені за смислом ланки звукового ланцюга, який знаходиться між двома значними паузами;

2) мовленнєві такти – ланки звукового ланцюга, утворені єдиним напором струменя повітря, що видихається, відділяються одна від одної короткими паузами;

3) фонетичні слова – сукупність складів, об’єднаних одним наголосом і своїм особливим значенням. сюди включаємо явище проклізи (на^березі, від^дому) й енклізи (рос. без^ вести, за^уши);

4) склади – найкоротші, відносно самостійні, ланки звукоряду.

у мовознавстві склалося кілька теорій складу (експіраторна, м’язового напруження, сонорна, тональна), однак жодна з них не дає повного і вичерпного тлумачення складу. на практиці склади розподіляють на наголошені і ненаголошені, відкриті й закриті, прикриті та неприкриті.

приклад фонетичного членування мовленнєвого потоку:

// опівночі – айстри – в^саду – розцвіли‘ // уми‘лись – росою / вінки‘ – одягли’ // і^стали – рожевого – ранку – чекать // i^ в^райдугу – барвів – життя‘ – убирать //

пор.:

опівночі айстри в саду розцвіли...

умились росою, вінки одягли.

і стали рожевого ранку чекать.

і в райдугу барвів життя убирать... (о. олесь).

Позиційні та комбінаторні зміни звуків. звуки мовлення, вживаючись у складі, слові чи фразі, впливають один на одного, зазнаючи при цьому змін. видозміни звуків у потоці мовлення називають фонетичними / звуковими процесами.

фонетичні процеси виникають унаслідок впливу початку і кінця артикуляції сусідніх звуків (комбінаторні процеси) або залежно від положення звука у слові (позиційні процеси).

комбінаторні зміни зумовлені взаємодією звуків у потоці мовлення, коли рекурсія попереднього звука тісно пов’язана з екскурсією наступного і навпаки.

сумісна артикуляція сусідніх звуків називається коартикуляцією.

виділяють такі типи комбінаторних процесів:

1.акомодація (від лат. ассоmоdаtio – пристосування) – це тип звукових змін, при якому артикуляції сусідніх звуків (голосних і приголосних) пристосовуються одна до одної: дезинфекція, рос.: предыстория.

виділяють прогресивну і регресивну акомодації:

- том (порівняйте з там) – регресивна акомодація;

- рос. тёк (порівняйте з ток) – прогресивна акомодація.

2.асиміляція (від лат. аssіmіlаtіо – уподібнення) – такий тип змін, при якому з двох різних звуків утворюються два однакових (миєшся – миє[с’:]я) чи близьких за артикуляцією (легкий – ле[хк]ий).

асиміляцію характеризують за такими ознаками:

- за результатом – повну: отдать – о[дд]ать, неповну: вокзал – во[гз]ал;

- за напрямом – прогресивну: англ. реns – рe[пs] “пера, ручки”, польськ. trzeba – [tš]eba “потрібно”, узб. кетди – ке[тт]и “пішов”, регресивну: молотьба – моло[д′б]а, нім. sagt – sa[kt] “говорить”;

- за положенням звуків – контактну (суміжну), дистанційну (несуміжну): чечевиця – [с]о[ч]евиця, котлета – прост. [к]а[к]лета, огурец – розм. рос. [у]г[у]рец.

типовим випадком прогресивної дистанційної асиміляції є сингармонізм голосних, що широко представлений у тюркських і фінно-угорських мовах: тур. at “кінь” – atlar “коні”; sev “люби” – sеvтеk “любити”.

3.дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення) – такий тип змін, при якому з двох однакових або близьких за артикуляцією звуків виходять, різні чи більш далекі за артикуляцією звуки.

виокремлюють дисиміляцію:

- регресивну (коридор – розм. ко[л]ідо[р])і прогресивну (ісп. таrmor – ma[r]mo[l] “мармур”);

- контактну (компанія – прост. ка[нп]анія і дистанційну (ст. руськ. феврарь – фев[р]а[л]ь).

у фонетиці трапляються й інші види комбінаторних змін, що базуються на описаних вище:

- гаплологія (випадіння одного з двох однакових звуків або складів): стипендія (від лат. sti/pe/ – “милостиня”, “подаяння”і /ре/пdere – “платити”), трагікомедія (трагі/ко/- і /ко/медія);

- метатеза (перестановка звуків): нім. тeller “тарілкa” – ст. руськ. талеркa, укр. тарілка; нім. futteral – “футляр” – футляр;

- епентеза (вставка звуків (епентетичних): радіо – прост. радіво; фіалка – прост. фіялка;

- протеза (поява звуків (протетичних) на початку слова): рос. восемь – ст. руськ. осьм, рос. уж – укр. вуж;

- діереза (викидка звуків): солнце – сонце, болг. позоришни ‘театральний’ – позориште ‘театр’;

- стяжіння – злиття двох звуків в один: умивається – умиває[ц’:]я, смієшся – сміє[с’:]я.

позиційні зміни звуків зумовлені позицією їх у слові, місцем і характером наголосу. до них відносяться:

1. приглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова, яке відбувається в російській, білоруській, болгарській, німецькій, узбецькій мовах: рос. хлеб – хле[п], нім. вrапd “пожар, опік” – вran[t], узб. мактаб “школа” – макта[п].

2. редукція – ослаблення голосних у ненаголошених складах. виділяють редукцію:

- якісну: (у російській мові редукуються голосні /о/, /а/, /э/: дом –д[^]ма; в укр. мові /е/, /о/: село – село, зозуля – зозуля;нім. sehen “бачити” – seh[]n;

- кількісну: (у рос. мові /и/, /ы/, /у/, сухо – сухой – суховатый.

Фонетичні та історичні чергування. звукові закони. комбінаторні та позиційні фонетичні зміни звуків мовлення призводять до чергувань звуків. виділяють два види чергувань звуків – фонетичні (живі, діючі) й історичні (мертві, недіючі).

живими / фонетичними чергуваннями називаються зміни звуків у потоці мовлення, зумовлені сучасними фонетичними процесами з / с про[з’]ба - про[с’]ба і с / з ро[з] - ро[с].

історичні (традиційні, морфологічні) чергування – це ототожнення різних звуків мови в одній і тій же морфемі; ці чергування зумовлені дією давніх фонетичних процесів, які зараз не діють: с / ш (пи[с]ати – пи[ш]у), ст / т (мести - мету).

звуки мовлення зазнають змін за певними правилами, яких дотримуються усі мовці певної мови.

зміни звуків за певними правилами отримали назву звукового (фонетичного) закона. звуковий закон – це формула / правило регулярних звукових змін, властивих певній мові, групі споріднених мов (закон відкритого складу у спільнослов’янській і давньоруській мовах).

Фонологія як наука. поняття фонеми. вивчення звуків виключно з акустичного й анатомо-фізіологічного боку було б недостатнім без включення лінгвістичного (соціального) аспекту. цей аспект звука вивчає спеціальний розділ лінгвістики – фонологія (від гр. fone – “звук” і logos – “слово, вчення”). фонологія як наука розвивається з кінця xix ст. у працях представників казанської лінгвістичної школи і. о. бодуена де куртене, в. а. богородицького, м. в. крушевського, у роботах л. в. щерби. значний внесок у розвиток фонології зробили представники празької лінгвістичної школи (м. с. трубецькой “основи фонології” (1936 р.).

центральне місце у фонології посідає вчення про фонему. фонема (від гр. fone – “звук”) – це мінімальна звукова одиниця мови, здатна відрізняти звукові оболонки різних слів і морфем. фонеми співвідносні зі звуками, але не тотожні їм: звук – одиниця мовлення, а фонема – одиниця мови. фонема – це загальне (абстрактне), що виявляється в різноманітних конкретних реалізаціях, тобто звуках. кількість звуків у мовленні безмежна, кількість фонем у мові обмежена, науково визначена.

фонема є мінімальною неподільною одиницею мови, що виконує конститутивну, будівельну, інтеґраційну й дистинктивну (розпізнавальну) функції.

фонема як одиниця функціонального плану реально існує у вигляді різноманітних звуків, які прийнято називати алофонами (від гр. allos – інший і phone – звук), чи варіантами фонеми.

головний вияв (інваріант) фонеми – це її реалізація в ізольованій позиції або сильній позиції (позиції максимальної диференціації).

позиційний варіант – це реалізація фонеми, зумовлена її позицією у слові, напр.: рос. гриб – гри<п>.

комбінаторним варіантом є реалізація фонеми, зумовлена впливом сусідніх звуків, напр.: зшити – <ш:>ити.

факультативний варіант – можлива, але не обов’язкова реалізація фонеми, напр.: r у німецькій мові в будь-якій позиції може реалізовуватися як передньоязикове <r> або як увулярне “картаве” <r>. свою функцію розпізнавання слів або форм слів фонеми виконують на основі наявності в них диференційних, тобто розпізнавальних ознак. ці ознаки виділено у фонемах унаслідок протиставлення одна одній у системі тієї чи іншої мови. у російській мові є протиставлення приголосних за твердістю / м’якістю, в німецькій, французькій, англійській такого протиставлення немає. при наявності в мові пар фонем, що відрізняються однією фонологічною диференціальною ознакою, утрата її у слабкій позиції призводить до нейтралізації фонологічного протиставлення: один і той же звук мовлення виступає представником двох або кількох різних фонем <т> репрезентує фонеми <т> і <д> у російських словах кот і код.

Фонологічні системи мови. дуже важливою особливістю фонеми є її належність до звукової будови конкретної мови, її фонологічної системи.

фонологічні системи мов відрізняються:

- кількістю фонем (гавайська мова – 13 фонем, німецька – 36, англійська – 40-44, українська – 41-45, російська – 39-46, абхазька – 71);

- співвідношення голосних і приголосних (французька мова – 18 голосних / 17 приголосних, німецька – 15 / 18 + 3, російська – 5-6 / 34;

- організацією фонемних груп;

- складом фонологічних пар і рядів;

- функціонуванням фонем у потоці мовлення;

- співвідношенням фонем при їх чергуван