Лекція 8 Граматичні категорії

План

1. Поняття граматичної категорії.

2. Типи граматичних категорій. морфологічні й синтаксичні граматичні категорії.

3. Частини мови. принципи їх виділення.

4. Історична змінюваність частин мови.

Поняття граматичної категорії. окремі, конкретні граматичні значення утворюють граматичні категорії. так, граматичні значення множини та однини складають категорію числа. сукупність граматичних значень чоловічого, жіночого й середнього роду утворює граматичну категорію роду.

Граматична категорія – це сукупність взаємопов’язаних однорідних граматичних значень, виражених мовними засобами. виділяють загальні граматичні категорії (категорії частин мови, типів речення тощо) і конкретні (категорія роду, числа, відмінка, часу, особи, простого речення тощо). граматичний зміст загальних категорій розкривається через категорії конкретні. так, граматична категорія дієслова об’єднує слова зкатегоріальним значенням дії, процесу, стану і характеризується конкретними граматичними категоріями часу, особи, числа тощо. кожна граматична категорія завжди матеріально виражена, причому способи й засоби вираження можуть бути різними (категорія часу може виражатися синтетично (за допомогою афікса): напишу й аналітично (за допомогою службового слова): буду писати.

Типи граматичних категорій. морфологічні й синтаксичні граматичні категорії. існують різні класифікації граматичних категорій. передусім виділяють загальнограматичні категорії (частини мови, члени речення) і конкретні (число, відмінок, рід, особа, вид). деякі вчені, зокрема в.і. кодухов, усі граматичні категорії поділяє на:

- синтаксичні (предикативність, граматична категорія суб’єкта, об’єкта, предикативної ознаки, синтаксичного часу, синтаксичного способу, синтаксичної особи, модальності);

- морфологічні:

1) словозмінні (реляційні): рід, число, відмінок прикметника;

2) несловозмінні (дериваційні): рід іменників, вид дієслів.

граматичні категорії вступають у тісні зв’язки з лексичними класами, унаслідок чого утворюються лексико-граматичні категорії абстрактності, відносних і якісних прикметників тощо.

Різні мови відрізняються одна від одної кількісним та якісним складом граматичних категорій. наприклад, категорії роду немає в англійській, вірменській, грузинській, китайській та інших мовах; італійська й французька мови мають тільки чоловічий і жіночий рід, німецькій і слов’янським мовам притаманні всі три роди.

При вивченні граматичної будови мови неодмінно доводиться групувати слова за класами. проблема граматичної класифікації слів є однією з центральних проблем морфології. виділені розряди або класи слів називаються лексико-граматичними розрядами.

Частини мови – це такі лексико-граматичні розряди слів, які характеризуються спільними лексичними ознаками, основними синтаксичними функціями, специфічними засобами словотворення, притаманними тільки їм граматичними кагегоріями.

Частини мови. принципи їх виділення. проблема вивчення частин мови має тривалу історію. цю проблему вивчали ще стародавні греки. по-різному розв’язували її м.в. ломоносов, о.х. востоков, о.о. потебня, п. ф. фортунатов, о.о. шахматов та ін.

На сьогодні поширена класифікація частин мови за в.в. виноградовим. учений використовує такі критерії:

1) синтаксичні функції слів;

2) морфемна структура слова і його словотворення;

3) лексичне значення слова;

4) спосіб відображення дійсності;

5) наявність особливих граматичних категорій.

учений пропонує виділяти такі структурно-семантичні категорії:

- частини мови (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, категорія стану);

- частки мови (частки, частки-зв’язки, прийменники, сполучники);

- модальні слова;

- вигуки.

у шкільному курсі прийнято виділяти:

1) самостійні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник);

2) службові (прийменник, сполучник, частка) частини мови та вигук.

чіткої межі між частинами мови немає: якщо змінюється лексичне і граматичне значення, то відбувається перехід однієї частини мови в іншу. виокремлюють такі види переходу:

- субстантивація (перехід прикметників і дієприкметників в іменники), напр.:

учений, чайна, ванна;

- адвербіалізація (перехід іменників, прикметників, дієслів у прислівники), напр.:

навкруги, восени, весело;

- ад’єктивація (перехід дієприкметників у прикметники):

колючий дріт, смажена картопля;

- прономіналізація (перехід іменників, прикметників, прислівників у займенники), напр.:

дане доручення у значенні “це” доручення.

Історична змінюваність частин мови. кількісний та якісний склад частин мови в різних мовах неоднаковий. тому класифікацію частин мови не можна механічно переносити з однієї мови в іншу (в китайській мові дієслово і прикметник об’єднано в більш загальну категорію – предикатива, у слов’янських мовах прикметник разом з іменником утворює категорію імен). частини мови постійно змінюються, причому по-різному в різних мовах. так, суттєві зміни відбулися в більшості слов’янських мов у системі часів дієслова. у слов’янських мовах можна також звернути увагу на формування нових частин мови – категорії стану та категорії модальних слів.

 

Література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 266–274, 295–306.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, 1987. – с. 227–236.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение, 1967. – с. 317–324.

Додаткова

алпатов в.м. о разных подходах к выделению частей речи // вопросы языкознания. – 1986. – № 4. – с. 37–46.

вихованець і.р. частини мови в семантико-граматичному аспекті. – к., 1988.

тихонов с.и. к вопросу о грамматической категории // филологические науки. – 1966. – № 1. – с. 71–83.

Лекція 9 Синтаксичні одиниці та категорії

План

1. синтаксис як розділ лінгвістики. предмет синтаксису.

2. поняття про словосполучення. типи словосполучень. синтаксичний зв’язок слів у словосполученні (узгодження, керування, прилягання, інкорпорування, замикання, ізафет).

3. речення як одиниця синтаксису. речення і судження. ознаки речення.

4. типи речень. члени речення.

5. історична змінюваність типів речення.

синтаксис як розділ лінгвістики. предмет синтаксису. синтаксис (гр. syntaxys – побудова) – це розділ граматики, що вивчає будову зв’язного мовлення та включає в себе дві частини:

1) учення про словосполучення;

2) учення про речення.

у мовознавстві синтаксисом називають також науку про особливості (специфіку) функціонунання в мовленні лексико-граматичних розрядів слів (членів речення); синтаксис дієслова, синтаксис іменника тощо. два розділи синтаксичної науки – синтаксис словосполучення і синтаксис речення – не можна ні розривати, ні змішувати. основною одиницею синтаксису є речення, у складі якого виділяємо словосполучення.

поняття про словосполучення. типи словосполучень. синтаксичний зв’язок слів у словосполученні (узгодження, керування, прилягання, інкорпорування, замикання, ізафет). синтаксичне словосполучення – це синтаксична єдність двох і більше повнозначних слів, поєднаних за смислом і граматично. у сучасному мовознавстві прийнято вважати словосполученнями підрядне поєднання слів (непідрядні поєднання слів у синтаксисі називають сполученнями слів, скажімо сурядне сполучення сестра і брат).

між компонентами словосполучення, поєднаними підрядним зв’язком, можливі насамперед такі семантичні відношення: означальні (зелене дерево),об’єктні (посадити дерево), обставинні (уміло посадити).

основними видами синтаксичного зв’язку підрядного типу є:

- узгодження – це такий тип зв’язку, коли залежний член уподібнюється головному за своїми граматичними формами (білий сніг, великі ножиці;польськ. dobri chlopiec “хороший хлопець”);

- керування – такий тип зв’язку, коли залежний член ставиться в тій відмінковій формі, якої вимагає головний член словосполучення (бачити майбутнє, любов до україни, dаnken dir “дякуємо тобі”);

- прилягання є типом зв’язку, при якому незмінюваний залежний член словосполучення приєднується до головного лише за смислом (старанно працювати, прокинутися вранці, lernen fleißig “старанно вчитися”);

- ізафет (особлива конструкція тюркських мов) – це єдність двох іменників, з яких один визначає, тобто є означенням, напр.: тат. казан институты – казанський інститут;

- замикання є афіксом або службовим словом, що семантично відноситься до стрижневого слова, ставиться при першому слові, тим самим об’єднуючи в єдине ціле як прості, так і складні словосполучення, напр.: на великій швидкості, нім. wir haben heute eine prüfung abgelegt “ми сьогодні склали іспит”;

- інкорпорування (інкорпорація, включення) – це такий вид зв’язку, при якому основи, що мають афікси, поєднуються в єдине морфологічне ціле - інкорпоративний комплекс (у мові мексиканських ацтеків слово-речення нінакаква – “я їм м’ясо” складається з частин ні – “я”, нака – (із накатл – “м’ясо”, тобто морфема – м’яс-) і ква – “‘їм”, що буквально перекладається: “я-м’яс-їм”.

залежно від морфологічної природи головного слова словосполучення поділяють на:

- дієслівні (прочитати книгу, читати вголос, любити читати);

- субстантивні (з іменником у ролі головного слова: план твору, наше місто, третій клас);

- означальні (з прикметником або дієприкметником у ролі головного слова: гідний нагороди, широко відомий, готовий допомогти);

- прислівникові (дуже важливо, недалеко від дороги).

речення як одиниця синтаксису. речення і судження. ознаки речення. словосполучення, як і слово, виконує номінативну функцію. комунікативну функцію виконує речення, яке ю.о. карпенко визначає як мінімальну комунікативну одиницю. в.в. виноградов в основу визначення речення бере структурно-семантичний принцип: речення – це граматично оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення, що є головним засобом формування, вираження і повідомлення думки.

речення співвідносне з логічним судженням, але не тотожне йому: кожне судження виражається у формі речення, але не кожне речення виражає судження (не є судженнями питальні речення, спонукальні тощо).

речення має такі основні ознаки:

- предикативність (вираження мовними засобами співвідношення змісту речення до дійсності), грунтується на категорії часу, категорії особи, модальності;

- граматична оформленість;

- смислова повнота;

- інтонаційна оформленість.

типи речень. члени речення. поширеною є така класифікація речень за:

1) характером вираженого в реченні відношення до дійсності: речення стверджувальні й заперечні;

2) метою висловлювання: речення розповідні, питальні, спонукальні;

3) кількістю предикативних основ: речення прості та складні;

4) наявністю головних членів речення: односкладні і двоскладні;

5) наявністю другорядних членів речення: поширені й непоширені;

6) наявністю чи відсутністю всіх необхідних членів даної структури речення: повні й неповні.

члени речення – це повнозначні слова (чи словосполучення), щовиражають певні синтаксичні відношення та перебуває між собою в синтаксичних зв’язках. головні члени речення (підмет і присудок) утворюють предикативну основу речення, другорядні члени поширюють головні члени речення в цілому або доповнюють їх з атрибутивного (означенням), об’єктного (додатком) чи обставинного (обставиною) боку.

історична змінюваність типів речення. оскільки речення з його членами склалося в далекому минулому, то більш наочною зміною в синтаксисі є утворення складного речення. спочатку прості за смислом речення просто ставилися поряд. поступово речення і, відповідно, думки, поняття почали охоплюватися свідомістю як складні, і речення стали поєднуватися не тільки інтонацією, а й сполучниками. насамперед панували сурядні сполучники, потім поступово розвивалися підрядні.

історичний розвиток синтаксичної будови мови в цілому характеризується поступовим зростанням концентрації словесного вираження думки, становленням чіткої граматичної централізації речення, при якій другорядні деталі відмежовані від головних і підпорядковані їм.

 

література

Основна

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к., 1974. – с. 251–257.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к., 1991. – с. 173–187.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 307–320.

головин б.н. введение в языкознание. – м., 1983. – с. і35–150.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м., 1979. – с. 236–247.

перетрухин в.н. введение в языкознание. – воронеж, і972. – с. 195–207.

Додаткова

адмони в. г. развитие структуры простого предложения в индоевропейских языках // вопросы языкознания. – 1960. – № 1. – с. 22–31.

бабайцева в.в. о синтаксических единицах // русская речь. – м., 1975. – № 1. – с. 31–36.

бабайцева в.в. предложение как многоаспектная единица синтаксиса // русский язык в школе. – 1984. – № 3. – с. 51–57.

вихованець і.р. граматика української мови: синтаксис. – к., 1993. – с. 22–34.

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ