Див. Таблицю стилів мови (за підручником С. Глущик. Сучасні ділові папери)

Офіційно-діловий стиль ОДС обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Цей стиль вимагає точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. З-поміж загальних вимог до текстів ОДС слід виділити точність, конкретність, лаконічність викладу інформації, відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів). З мовного погляду ознаки ОДС полягають у:

- наявності нейтральної лексики, вжитої у прямому значенні і позбавленої емоційності й образності;

- використання спеціальної термінології (суспільно-політичної, професійно-виробничої, наукової, бухгалтерської), номенклатурних назв, скорочень, абревіатур (ЖЕК), канцеляризмів (регламентація дій, функціонування закладу, взяти активну участь);

- вживання віддієслівних іменників (рішення, написання, заперечення, виконання, виріб,);

- наявність іменників, які називають людей за якоюсь ознакою (свідок, замовник, позивач, подавець);

- ланцюжкові словосполучення, що відображють різні типи залежності між особами, предметами та явищами (вживання заходів протипожежної безпеки);

- вживання вторинних складних прийменників (похідних) (згідно з.., відповідно до…,у зв’язку з…, з метою…);

- використання розщепленого присудка (надавати допомогу(допомогти), зробити зупинку (зупинитись), здійснити контроль (контролювати);

- збереження прямого порядку слів

Підстилі ОДС:

1. Дипломатичний. Використовується в міждержавному спілкуванні. Жанри – комюніке, нота, меморандум, угода, конвенція

2. Юридичний (законодавчий). Жанри – указ, закон, кодекс, устав.

Типи мовлення

Ро́зповідь — повідомлення про певні події, що відбуваються в часі. Загальна структура розповіді така: початок, розвиток та кінець події. Розповідь має такі різновиди: повідомлення, оповідання, відповідь, найменування, перелік, оголошення. До розповіді ставлять питання що відбувалося?

Опис — розповідь про властивості, ознаки певного предмета або явища. У ньому подається характеристика людини, предмета, явища природи шляхом перелічування їхніх суттєвих ознак. Найголовніше в описі — надати читачу повне, конкретне або цікаве уявлення про головний об'єкт. Описи бувають: пейзажні, портретні, інтер'єру, явищ, предметів, людини. До опису ставлять питання який?

Ро́здум — висловлювання про причини якостей, ознак, подій. У роздумі обов'язково наявні три частини: теза, докази, висновок. Чисті описи, роздуми, розповіді використовуються рідко. У текстах найчастіше буває таке, що описи входять до змісту розповіді або зв'язані з роздумом, або роздум може доповнювати розповідь. До роздуму ставлять питання чому?

Форми мовлення

Мовлення має усну та писемну форми.

Усне мовлення (ситуативне):

· Спонтанне.

· Характерна посилена інформативність, насиченість фактами.

· Твориться у кількох виявах: словесному, інтонаційному, візуальному (безпосередньо застосовуються інтонація, паузи, міміка, жести).

· Менше уваги приділяється формі висловлювання.

· Допускаються повтори, варіативність вислову.

 

Писемне мовлення (контекстуальне):

· Фіксується графічно.

· Спирається на усне і є у відношенні до нього вторинним.

· Сприймається зором.

· В основному монологічне.

· Характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики.

· Переважає традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень.

· Одиницею є текст.

Літературна мова

Українська національна мова існує у вищій – сучасній українській літературній мові (СУЛМ) і нижчій (діалекти) формах загальнонародної мови. СУЛМ бере початок з 1798р. (вихід “Енеїди І. Котляревського). Цей твір було написано живою народною мовою. Отже, Котляревський – зачинатель СУЛМ, а Шевченко – основоположник її (1840 – перше видання творів Шевченка). Слід зауважити, що в царській Росії українську та білоруську мови вважали діалектами російської.

УЛМ після Шевченка збагачується, розвивається, удосконалюється у творах Старицького, братів Тобілевичів, Панаса Мирного, лесі Українки та інших видатних представників словесності.

Літературна мова – це унормована форма загальнонародної мови; вища форма укр. національної мови.

Літ. мова обслуговує чимало сфер суспільного життя: науку, освіту, пресу, телебачення, громадські установи, навчальні заклади, літературу (художню, наукову). За словами М.Горького, “літературна мова від нижчих форм (просторіччя, діалекти, жаргон) тим, що вона оброблена майстрами”.

Літ мова функціонує в 2-х формах – усній та письмовій. Діалекти, жаргони, просторіччя існують у вигляді усного побутового мовлення. Як усна, так і письмова форма літ. мови характеризуються наявністю в них сталих норм.

Українська літературна мова – одна із високорозвинених мов світу. Основу її складає південно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Цей діалект був поширений на більшій території, не так був розгалужений, на говірки, як інші діалекти. З другої половини 15 ст. кількість населення на цій території зростає за рахунок утікачів із числа кріпосного люду з Правобережної та Західної України. З утворенням у першій половині 16 ст. Запорізької Січі приплив населення у цей край посилився (йдеться про частину Київської та Полтавську області).

Крім того, автор першої граматики української мови О.Павловський та видатні письменники Шевченко та Котляревський були вихідцями з цих країв. У 1818р. на матеріалі саме цього діалекту написано «Граматику малороссійского наречия», а І.Котляревський вперше широко використав народну полтавську говірку у своїх творах. Шевченко, у свою чергу, відібрав і майстерно обробив найхарактерніше для української літературної мови і ввів це у художні твори.

Типи норм

Мовні норми – це сукупність загальноприйнятих правил, які діють у мовній системі.

Це історично сформований, вироблений літературною традицією стандарт, який регулює мовленнєву діяльність у її типових комунікативних різновидах.

Якщо літературна мова досконала, то й мовні норми сталі.

Мовні норми найповніше фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках, посібниках з укр. мови.

Літературна норма впроваджується у масове користування через систему освіти, культури, засоби масової комунікації.

Поза літературною. нормою перебуває просторічне спілкування, інвективи (лайливі слова), жаргонізми (слова, вислови, характерні для певних соціальних груп людей, напр., студентський жаргон), стилістично невиправдані діалектизмами, граматично неправильні конструкції. Літературна норма загальнонаціональної мови осмислюється як її культурний варіант, тому все, що не відповідає вимогам культури мови, перебуває поза літературною нормою.

Розрізняють такі типи мовних норм:

- орфоепічні (регулює усталену вимову звуків, звукосполучень);

- акцентуаційні (усталене наголошування);

- лексичні та фразеологічні (упорядковують вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення);

- морфологічні (правильне вживання морфем та граматичних форм: найперший (а не самий перший: завідувач (а не завідуючий));

- синтаксичні (визначають правильну побудову словосполучень і речень (повідомлення надіслані за призначенням (а не за призначенням повідомлення надіслані, оскільки такий порядок слів не характерний для укр. мови);

- орфографічні (нормативність правопису);

- пунктуаційні (вживання розділових знаків);

- стилістичні (регул. вживання мовних засобів відповідно до сфери, ситуації спілкування: (з характеристики: Він кваліфікований працівник (а не добрий роботяга)).

Опанування норм літ. мови сприяє підвищенню культури мовлення, формує відповідний мовний смак.

 

Культура мови

Культу́ра мо́ви — рівень володіння нор­мами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майс­терне використання мовно-виражальних засо­бів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мо­ви, граматики, лексикології, стилістики, сло­вотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов­них явищ.

Низька культура мови характеризується порушенням правил слово­вживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголо­шують слова: ро́блю, пи́шу, піде́мо замість роблю́, пишу́, пі́демо. Ознакою низької культури мови є оглушен­ня дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м'яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замість дуб або чьому, шчьо замість чому, що.

Високий рівень культури мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б най­повніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки.