Василь, Василько, Вася, Василина, Василиса.

1 січня ми святкуємо Новий рік. Це свято народження Нового місяця або свято Василя – раніше в місячно-сонячному календарі кожен місяць починався з молодика. У цьому човні-місяці новонародженні пливуть рікою життя, а померлі рікою смерті у вічність. Треті мандрівники цього свята Василь і Миланка відправляються у весільну подорож творити нову родину. Всі три свята супроводжуються засіванням на багатство роду. [4, 51].

Місяць на православних хрестах відображається в нижній частині, що відповідає череву людини. За відійською міфологією, коли Індра вбиває Врітру, то тіло його розітнув навпіл: одна частина стає Місяцем, а друга – животом (шлунком) всіх живих істот. [3, 156].

З живота або стегон першолюдини Пуруші вийшли вайш’я – третій давньоіндійський стан землеробів, ремісників тощо [2, 73]. За твердженням індолога Степана Наливайка, термін вайш’я сходить до санскритського віша – "плем’я", "люди", "всі", яке на слов’янському грунті збереглося як весь – "село". У "Рігведі" слово віша зустрічається саме в значенні "народ", "плем’я", "поселення". Загалом вайш’я у широкому розумінні тлумачиться як "всі", "весь народ", а також "селяни". [3, 160].

Місяць ототожнюється з рогами Велеса (Бога багатства), а роги можуть означати змія-охоронця зародку, скарбів (Врітра). Степан Наливайко санскритське "васу" пояснює як "багатство", "добро", "скарб". Це дозволяє припустити, що наше Василь споріднене з санскритським васур "багатий". Компонент васу надзвичайно вживаний в іменотворенні: Васудева, Васуретас, Васуман, Васу тощо. Особливо частий цей компонент у термінах на означення землі: васудга, досл. "тримаючий скарби", васуда, васудана, васудавана – "даюча багатства", васудгаріні – "тримачка багатства". Містить компонент васу й термін на означення царя: васуджіт – "здобувач скарбів/багатства", васудгара – досл. "тримач земних скарбів", васудгагіпа – "владика землі/цар", васудгапаті – "захисник/охоронець/батько землі" тощо.

Багато з цих термінів, продовжує Наливайко, стали повноправними чоловічими іменами. А саме племінний ватажок, пізніший князь чи цар відповідав за добробут своєї громади, саме він вважався носієм і наділювачем багатства (васу), бо через пожертву просив добробуту й багатства в Богів. Тож ім’я Василь та інші його поширені в світі різновиди, очевидно, сходять ще до часів "Рігведи" і пов’язані зі значенням "багатство", "статки", "скарби". І в свою чергу, нагадують, що й термін василевс/базилевс – "цар", "правитель" невідділений від наведених прикладів. А наше побутове Вася – майже абсолютний відповідник санскритському васу – "багатство", "скарб". [3, 85].

Дослідник стародавньої минувшини Олександр Знойко також ототожнював ім’я Василь із Місяцем, але помилково, спираючись на К.Сосенка, виводить його від старовірменського Ўаціля, а від нього на території Русі набрала форму Василля (ж.р.), а потім з’явилося чоловіче ім’я Василь. В старовинній колядці про є підтвердження: " Свята Василля діжу місила, Пироги пекла букатії, рогатії." Пиріг (ліплений) символізує Місяць, він був стародавньою жертвою Місяцю. [1, 68-69]. Певне, вірмени також мають подібну назву місяця, як і більшість індоєвропейських народів. А жіночим відповідником Василю є сучасне ім’я Василина чи Василиса.

Все ж Знойко підсумовує, що назва Місяця Василь в Надчорномор'ї дуже стародавня. Це видно й з колядок доби вед, з фольклору про Василісу Премудру й про Василіска. Василіск – це дракон-цар з короною на голові, в нього голова півня, що символізує Сонце й вогонь, а тулуб і хвіст – жаби й змії – символ води. Василіск – дракон-цар поєднує два космічних начала світотворення: вогонь і воду. Це відомий на Україні міф про те, що місяць є головою вужа (чи змія), що сам ховається в Прадереві Всесвіту – Чумацькому Шляху (Галактиці). Цей міф є в санскриті (Рігведа) й попав у Біблію як розповідь про змія, котрий ховається в дереві пізнання добра й зла. Міфи та інші фольклорні відомості свідчать про стародавність назви Місяця – Василь. [1, 72].

Василіск, як Місяць, дійсно має подвійну основу, бо в місячному човні, як в чаші має знаходитися вогонь і вода, як чоловіче і жіноче начало. При поєднанні цих двох стихій в одне ціле твориться яйце – зародок нового життя, обмежений шкаралупою. [5, 116]. В храмі (гр. базиліка) як своєрідному зародку-яйці або човні збираються всі люди для того, щоб знаходитися під оберегом Богів.

 

Література:

1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

2. Калайда Г.І. "Рігведа" для спраглих. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 2009. – 220 с.

3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

4. Пашник С.Д. До календарних витоків // Родове Вогнище. – К.: РВ РПВ. - №3. – 7513. – С. 51.

5. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.

 

Ілля, Ілько, Гілько

Словники відносять ім’я Ілля до жидівських витоків. А вже такі імена як Іліан, Іліодор пов’язують з грецьким ім’я Сонця Геліос (helios). А ім’я Іллірик виводять від назви країни Іллірії, біля Адріатичного моря [7, 64]. Іллірійці (ільмерці) згадуються у Велесовій Книзі, як споріднені русам племена. [3]. Назва міста Іліон (Троя) на узбережжі Малої Азії походить від імені владаря Троя та його сина Іла. [8]. Різноманітність прикладів імен каже про використання різними народами кореня "іл", в тому числі русинами-українцями.

Дослідник О.Чайченко, розглядаючи українсько-шумерську взаємну мовну експансію доводить, що суфікс -ель (іл, ол) у багатьох українських словах був колись другим коренем і означав небо, горішній сфери. Це зафіксувалося в назвах птахів: лелека, ор-ел, гог-оль, журав-ель, сок-іл, бус-ол, дят-ел, чап-ел. Цей другий корінь ототожнюється з шумерським словом "іл" (небо). Шумерський Бог Ен-ліль перекладається як "Бог Неба" [11, 20,71]. Цей шумерський Бог має бути тотожний нашому Перуну. Один з його проявів є Бог кохання Лель (аналог Купідона і Амура), звідси ляля – дитина, яка з битвою з’являється на світ Божий. [9, 24]. Дитина ототожнюється з фалічним символом. Стріли, якими озброєні Боги кохання, є також зброєю Перуна. Середній зуб Триглава можна порівняти зі стрілою (або списом), який б’є у сердечко (нижня частина середнього зуба). Стріла разом із сердечком утворюють інший символ булаву, якою озброєний билинний герой Ілля Муромець. Він має основний епітет "старий". [5, 212]. Батька іноді називають лельо, лелько. Тут діє порівняння "що старий, що малий", бо обидва прояви знаходяться на стику світів мертвих і живих і долають перешкоду через битву.

Середній зуб Триглава знаходиться між двома гусьми (лебедями), які наче плавають – це два бокових зуба. Тобто булава-прут б’є між гусями. "Гилля-гилля сірі гуси", як співається в народній пісні, саме і відображають це положення. Так як два бокових зуби Триглава творять жіночу чашу, то чоловічий прутень-гілка (гілля) б’є між ними. [9, 30]. Гилити – бити, лупцювати. [4, 180]. На Україні досить розповсюджене прізвище Гилько, частенько зустрічається і форма імені Ілля – Гілько.

Біблійне ім’я Ілля – перекладають як "мій Бог" [1, 294]. Бог в одних частинах Біблії іменується Еллохім – дослівно боги, духи. [10, 351]. В Ісламі шанують єдиного Аллаха, ім’я якого виникло від арабського слова "ілах" – божество, або від арамейського "алах"". [6, 14]. Треба зазначити, що іноді і Перуна ставлять у главі небесного царства. В Біблії (І кн. царів) розповідається як Ілля винищує Ваалових пророків. [2]. Нескладно здогадатися, що ця легенда тотожна боротьбі Перуна і Велеса (Ваала). Тому не даремно свято Іллі Пророка стоїть на одній даті зі святом Перуна (20 липня). Практично ми бачимо одного Бога з різними іменами.

Ім’я Ілля (Гілько) має відповідники в руській (українській) мові і цілком може вважатися рідним іменем на означення Бога битви.

 

Література:

1. Библейская энциклопедия / труд и изд. Архимандрит Никифор. – Моска, 1891. – 902 с. (репринтное издание Свято-Троице-Сергиевой лавры, 1990).

2. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту.

3. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.

5. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

6. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.

7. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.

8. Словник античної міфології / Укладачі І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів, Вступна стаття А.О.Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.

9. Словник рідновіра / Уклав С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7517 (2009).

10. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1986. – 576 с.

11. Чайченко О.О. Укри-арії: Дослідження родоводу українців. – К.: варта, 2003. – 304.

 

Варвара

Іноді так легко спотворити значення імені, а потім сторіччями вбивати народу негативний його зміст. Й дотепер словники тлумачать Варвара з грецької "чужоземець". [9, 123]. А треба було хоч трохи подумати: чому у багатьох народів досі популярне це жіноче ім’я. Невже батьки хотіли підкреслити, що їхня донька "чужоземка" чи "неосвічена, жорстока, груба, безкультурна людина" – саме так пояснюють значення слова "варвар". [7, 24; 2]. Ми ж торкнемося для пояснення цього імені світогляду наших Предків.

“Свята Варвара ночі увірвала, дня доточила” – так кажуть у народі. Докія Гуменна припускає, що вона управляла космічними силами і може ніч увірвати, а дня приточити, виглядає, що це щось дуже величне. Образ із Всесвіту. Цей образ підтверджується такою лірницькою піснею:

Зійшла зоря посеред моря,

То не зоря, лише свята Варвара... [4, 264].

Тобто свята Варвара уособлює Зорю. У замовляннях здебільшого називаються три зорі – рання, вечірня і полунощна (або полуденна). З них найсильнішою вважається рання. Три зориці-сестриці – це символічні образи, що позначали певні сакральні відрізки часу. Їх іноді називали по імені: “Ви, зорі-зориці, Божі помічниці, одна Захариха, друга Варвара, третя Марина...”

У слов’янській міфології Зоря – це красна панна, що вранці відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце, яке женеться слідом за нею. [3, 203]. Або розповідається, що появі на небі Дажбогу передує Ранкова Зоря, яка виводить на небосхил його білих коней; друга сестра – Вечірня Зоря – заводить коней на конюшню, після того, як Дажбог закінчив свій об’їзд.

Людмила Іваннікова зазначає, що в пізніших колядках образ зорі і дівчини тісно переплітаються, замінюють один одного і загалом сприймаються як єдине ціле. Ці колядки, що з божественних гімнів перетворилися на величальні пісні, зберігають момент переходу думки від міфологічного образу до символу, який твориться на тому етапі, коли вже не зоря порівнювалася з дівчиною, а навпаки – дівчина зорею. [5, 110].

Матир Сва у кількох місцях “Велесової Книги” також ототожнюється із Красною Зорею: "Тут Зоря Красна іде до нас, як жона благая, і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу. Бо ти, Зориня, Сонцю вістяща. […]І так рече Сонцю, що віз з волами єсть там і жде його на Молочній Стезі. Як тільки Зоря проллється в степи, покличе Мати, аби воно поспішило." [1, ВК, 7ж].

Ця птиця уособлює як вранішню зорю, так і вечірню, тому вона провісницею перемоги і загибелі. Ім’я Варвара (Барбара), також підходить до визначення боротьби (борьба – рос.).

Птиця Матир Сва, можливо, є нічною птахою совою. У весільній пісні саме так названо молоду, яку привели в дім молодого:

Прилетіла сова,

Сіла на покуті

У червоних чобітках.

Не кишайте, не полохайте,

Нехай собі привикає,

Хліба-солі поїдає

Та додому не тікає...

Також знаємо, пише Докія Гуменна, що на свято Варвари (4 грудня) вариться каша, яка є обрядовою стравою при всіх найважливіших моментах людського життя. Ще задовго до того, як дитина вродиться, свята Варвара на тому світі годує її кашею. Як уже вродиться, баби й молодиці приносять на хрестини кашу. Підносять цю кашу три рази до стелі і промовляють заклинання:

“Як у полі туман, так хай буде немовляті щастя й талан”.

У весільному обряді молоді не доторкаються ні до чого, що наставлено на столі, а ритуально їдять кашу. Умерла людина – відпроваджують її на той світ, то при цьому мусить бути коливо (також каша). Каша це найстародавніша варена страва із зерна, вона з тих часів, як люди ще не навчилися розмелювати зерно, а варили його цілим, як є.[4, 162, 264].

Варіння каші може також символізувати статевий акт, який відображено в ритуалі пересвар на сватанні, коли представники молодого вриваються до подвір’я нареченої. Саме подвір’я символізує жіноче лоно, а сама зоря може позначати жіночі геніталії:

По той бік гора, по сей бік друга,

Поміж крутими горами – ясная зоря.. [5, 110].

В ісландській "Молодшій Едді" ("Ведіння Гюльви") Вар (від др. ісл. varar – "обітниця", первісне значення імені, напевне, "кохана") – Богиня заступниця шлюбних обітниць:

"Дев’ята, Вар, підслуховує клятви і обітниці, якими обмінюються наодинці чоловіки і жінки. Тому ці обітниці називаються її ім’ям".

А в "пісні о Трюме" ("Старша Еда") нетерплячий наречений вимагає:

Хай Вар десниця

Союз благословить. [8].

Процес боротьби проходить у ведичному міфі про битву Індри (Андрія) і Врітри (Воротаря). Цей міф відображається в кількох руських святах і легко розпізнається в весільній обрядовості. Індра розколює вмістилище Валу і випускає Води, після чого народжується Сур’я-сонце – це дійство позначає народження дитини. Разом з цим проливається червона кров, що є кольором зорі. Аналогічно кров проливається і при першому зляганні чоловіка і жінки.

Валерій Войтович зазначає, що камінь Алатир є метафорою ясного весняного сонця. На цьому камені любить сидіти красна діва Зоря, котра зашиває рани криваві, тобто щоранку просвітляє небо своєю пеленою. [3, 8].

Зрозуміло стає, що світоглядова боротьба освячується проливанням червоної Зорі, і може символізувати війну (англ. war – війна). Вечірня зоря Варвара символізує заходження і смерть Сонця, а разом з тим падає небесне склепіння чи перевертається світ [6, 60] – звідси таке негативне бачення. Але ж заходження Сонця, як статевого органу Батька Неба, в світові Води одночасно символізує і кохання – боротьбу між чоловіком і жінкою (поєднання вогню і води – вар), що породжує нове життя. Тому в усіх народів Богиню-Зорю під різними іменами свято шанують.

 

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.

3. Войотович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

4. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1978. – 384 с.

5. Іваннікова Л. Зоря // Українські символи. – К.: Ред. час. “Народознавство”, 1994. – С.110-114.

6. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

7. Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа, 1986. – 384 с.

8. Мировое дерево иггдрасиль. Сага о Вельсунгах. – М.: Эксмо, 2002. – 432 с.

9. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.