Константин, Костянтин, Коснятин, Кость

Коли ми називаємо дитину іменем Костянтин, то нам, за допомогою різних навіювань меншовартості, приходять на думку згадки про римських і візантійських імператорів, і забуваємо, що багато визначних людей Русі мали таке ж або подібне до нього ім’я.

Легше всього нашим вітчизняним дослідникам виявилося пояснити це ім’я латинським походженням: constans (род. constantis) – постійний, стійкий. [3, 69]. Ми доведемо, що й рідною мовою, ми також прийдемо до того ж висновку.

Розкладемо ім’я на частини: кон-стан-тин. Всі три слова виявляються є нашими рідними і зрозумілими. Як же треба пояснювати ім’я Константин, або Костянтин? "Кон" – це теж саме, що й "за-кон" або "канон" – встановлене правило; "стан" – він і є стан, тобто устійнити; "тин" – огорожа; разом – закон, що є устійненим і під охороною. Константин – це той, хто устійнює і охороняє закон. Наше значення тотожне латинському (в додаток: константа – постійна величина, конституція – основний закон). [4]. Цим підтвердимо думку деяких дослідників, що етруски, які населяли Апеннінський п-ов, були нашими родичами.

Костянтин, навіть при тому, що носове "н" випадає, має теж значення, бо наше слово "кость" може бути символом основи і постійності. На прадавніх святилищах і могилах предків тин викладали у вигляді рогів Велеса, які звичайно є кістяні. (Про іншу "кісточку" дивіться нижче).

Подамо первинне значення імені Константин. Кон – це є кінь (конь), ласкаво його кличуть "кось-кось", "кося". [1]. Конем в переносному значенні називають чоловічий статевий орган. Сонячне божество, як яйце-насіння, їздить на коні або човні з кониками. [2, 116]. Таким же є і князь (так само конунг, хан-кан) – той, що їздить на коні, але й той, що створює закони і стоїть на охороні їх дотримання. Згадаймо як в "Слові о полку Ігоревім" дорікають: "Всеслав князь людем судяще, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше…"

Після денного роз’їзду у військових справах коня-прутня ставлять у стайні – жіноче лоно (звичайно, коли кінь став "кісточкою", інакше не поставиться), тобто твориться закон Божий – поєднання чоловічого і жіночого начала, а такий стан охороняється. Підтвердженням наведеним прикладам є символ нашого державного герба – Триглава. Два крайніх зуба з нижньою частиною є символом жіночого лона (черева, чаші) і нагадують стайні (пор. жіночий стан, і стан – місце тимчасового розташування). А середній зуб у вигляді булави або списа (копія), як чоловічий прутень входить до черева. Тобто, якщо чоловік знаходить жінку, він є постійним, устійненим (устайненим). Всі шукають Чашу Грааля і Спис Долі, а вони знаходяться на нашому гербі. А коли ці два знаряддя поєднані, то це означає, що ми матимемо стійке і під охороною Бога життя, а Рід наш буде множитися, процвітати і мати Щастя (O).

 

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.

2. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.

3. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.

4. Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука.– К.: Гол. ред. УРЕ, 1975.– 776 с.

 

Пан, Панас, Танас

В русинів, як і в інших слов’янських народів, слово “пан” вживається для означення поміщика, шляхтича, вельможі, і взагалі тих, хто займав привілейоване становище в суспільстві, належав до забезпечених верств населення, інтелігенції. Також слово “пан” – це ввічлива форма звернення або називання стосовно осіб чоловічої статі, жінок, відповідно, називають “пані”.

У литовців слово “пан” набуває форми “понас”. Грецьке “пан” використовується в значенні “все”. У санскриті це слово означає “достойний”, “досконалий”, “вартісний”, а також “п’ять”. Грецьке “пенте” теж означає “п’ять”. А пентаграма – це фігура, що являє собою правильний п’ятикутник, на сторонах якого побудовано однакові рівнобедрені трикутники. Пентаграма використовується як один із магічних знаків.

“Великопольська хроніка” наводить легенду, де Пан є прабатько паннонців (співпадає з сучасною Угорщиною). Його синами були Лех, Рус і Чех. [1, 52]. Панонія за цією легендою є прабатьківщиною слов’ян, але історично це не підтверджено.

Пан – один із стародавніх Богів у давньогрецькій міфології. Він був Богом лісу, Богом пастухів, охоронцем стад, а пізніше стає Богом-покровителем усієї природи. Пан зображався як напівлюдина – напівцап. Пенторама за своєю формою нагадує цапа, а також перевернуту літеру “А”, яка зображалась на позначення вогню – агні (ягня - жертовна тварина).

Українська гра, коли людині зав’язують очі й вона має ловити інших гравців, називається Панас.

На нашу думку, слова і частки “тан”, “тин” та ін. аналогічна до “пан”. Вона зустрічається в словах танець – ритуальні рухи, тин – огорожа, тан – битва, отин – старослов’янізм на означення отця, батька.

Імена Пан, Панас ми можуть означати людину, яка всім володіє. А Танас в додаток може означати захисника, охоронця.

 

Література:

1. “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІІ вв.: (Перевод и коментарии) / Под. Ред. В.Л.Янина; Сост. Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.

 

Рай, Рая, Раїса, Раїна

Пояснювати це ім’я начебто особливо і не треба, якби словники не виводили його від грецьких коренів і то під грифом "можливо". А в нашій мові це не просто "можливо", а й точно, бо маємо слово Рай – місце, де блаженствують праведники після смерті, а також красива благодатна місцевість чи чудове, спокійне, щасливе життя. [2]. Рай Слов’янський, Рай-Ріку, Райські Степи згадуються у Велесовій Книзі. [1, 145]. Беззаперечно, що Рай пов’язують із місцем сходження Сонця – Ра, там де тече Рай-Ріка, яку дослідники ототожнюють із річкою Волга, що на сході стародавньої Русі. Святилища і храми розташовували таким чином, щоб людина дивилася у бік Раю і раділа народженню Сонця.

Індолог Степан Наливайко приводить такі прізвища козаків як Рай, Райко. І доводить, що "рай" у мові хінді означає "князь", "цар", а після імені слово рай має значення "пан", "добродій"; від чоловічого імені Рай походить жіноча форма Рая, Раїса, дослівно "правителька", "цариця". [3, 173].

 

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.

3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

Серга, Серьога, Сережень

Для більшості русинів це ім’я відразу пов’язується із сергою – прикрасою на вухах. Як правило, серга раніше робилася у вигляді місяця. Що ж поєднує ці два різних слова?

Перша частина слова сер- є початком і для таких слів, як сірий, срібло, а місяць на небі також срібний або сірий. Ще місяць має роги – беручи за основу цю частину слова (рг), можемо прочитати ім’я як “ це рога ”. Знаряддя умертвіння рослинності називається серп, формою схожий на місяць, а він відноситься до потойбічного, духовного життя. І навпаки – місяць називають серповидним.

Якщо подивитись у дзеркало на свої вуха, то побачимо, що вони можуть означати зростаючий та ущербний місяць. Відповідна прикраса для вух звичайно ж – місяць.

Отже, ім’я Серга можна пояснити як "місячний", чи "присвячений місяцю". Велесова Книга згадує князя Сережня, який княжив на Русі десять літ. [1, ВК, 36б].

 

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

Сава, Савло, Савл, Савур

Як пише Василь Скуратівський, Сава – свято для пошлюблених, яке святкують 5 грудня. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім’ям, справляли жартівливий обряд “похорону Савки”. Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб ушанувати іменинника: “Як був Сава, казали з цього приводу, - то не їв сала, а їв паляниці, щоб любили молодиці”. Винуватця події садили на ослін і гутали, приспівуючи:

Савка вмер, бо слабий був,

Жінку бив, бо дурний був.

Ой вип’ємо по чарочці,

Заспіваємо по Савочці.

Обрядодія “похорону Савки” супроводжувалася цікавими, переважно жартівливими піснями. Василь Скуратівський завважує, що містерія “похорону” цього загадкового персонажу поки що не вивчена. [5, 652].

Ця проблема виникла, тому що дослідження не пов’язувалося з “сороміцькими” діями. Розглядаючи попереднє свято Варвари (Сови) 4 грудня, як безпосередньо статевий акт (у весільній обрядовості відповідає сварці у дворі), то вмирання Сави стає цілком логічним, бо він символізує сам статевий чоловічий орган. Святкування відбувається напередодні свята Велеса (Миколи) – 6 грудня. Святий Микола виступає у червоному одязі з мішком і білою бородою, що є образом чоловічого прутня. Аналогічна біла шапка є у великоднього калача (при чому обсипаного зерном), біля якого кладуться крашанки. Це є символ продовження Роду. Тому останні колосся на полі залишають Велесу (Миколі) на бороду, а Дідух виступає фалічним символом, який кладеться на Бабу-солому.

Підтвердження цьому ми знаходимо в поясненні імені Бога Саваота. Ігор Каганець доводить, що Саваот, точніше Сваот – це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець. [2]. Руським Богом Неба, тобто Отецем Небесним є Сварог: "І так маємо зріти Степи Райські на Сварзі, яка синя є, і та синь іде од Бога Сварога." [1, ВК, 26].

Можна стверджувати про повну тотожність Сварога і Сваота. Треба додати, що Сварог є Богом шлюбу, а “сват” – це людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, або його рідних сватає обрану особу, також це староста на весільному обряді. Батьків або родичів одного з подружжів називають сватами.

Лев Силенко у “Мага Вірі” визначає ім’я Саваота, посилаючись на Джана А. Алегро, як створене з сумеріанського слова “Сіпа-ад”, що значить “пеніс приступу”, “зливи”. Далі в “Мага Вірі” зазначається, що люди, які щонеділі співають “Свят, свят, свят Господь Бог Саваот” довідавшись про історію значення слова “Саваот”, можуть оправдано огірчитися. Джан А. Алегро, довівши, що слово “Саваот” означає “пеніс”, нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина – найгарніше в світі створіння. [4, 13; 109-110]. У ведичній міфології Індра відриває у батька-бика фалос, який слугує йому за булаву-ваджру. А сама битва Індри зі Змієм Врітрою проходить за кілька днів перед святом Сави (див. Калита).

Про образ Велеса, зазначає С. Наливайко у книзі “Таємниці розкриває санскрит”, можна судити з описів покровителя і захисника худоби у сербів – святого Сави, який увібрав чимало рис “скотьєго бога”. Саме ім’я Сава в цьому контексті перегукується з іменем індійського “скотьєго бога” – Шіва, яке може мати і форму Сіва. [3, 242].Ми додамо, що це ім’я близьке до прикметника “сивий”, а Микола (Мороз) виступає в образі сивого діда. Роги Велеса можуть позначати місяць (“сивий місяць”), який іноді ототожнюється з чоловічим прутнем. Як місяць, так і фалос ототожнюється з сивим конем, якого вечірня Зоря заводить в стайні, що відповідає заходу до лона жінки. Свято Миколи-Велеса за постійним шеститижневим календарем припадає на суботу (соботка). Це слово перегукуються з Саваотом.

І дійсно нічого поганого у поклонінні фалосу немає, адже стели, які символізують чоловіче начало означають чоловічий орган, а насіння сприймається як Божий дар (свято Миколи). Особливо реалістичні фалічні стели скіфського Бога неба Папая (батька). Природні відображення символів продовження роду є притаманними для усієї обрядовості протягом року.

Фалічні стели, які означали Батька-Неба раніше стояли на кожній могилі. Адже Сварог мав поєднатися у шлюбі з Матір’ю-Землею, і тим самим відродити земне життя, померлої людини. Такий звичай у нас зберігся до сьогодення, тільки замість стели ми у більшості випадків ставимо хрест, який має теж значення, що й скульптурний образ Бога.

Кілька курганів на Україні називаються Савур-Могила, яке тотожне з більш повним ім’ям Сави – Савл (Савелій, Савло). Один із скіфських царів, як подає Геродот, мав ім’я Савлій. Юрій Шилов у книзі “Джерела” наводить легенду про Городище, що розташоване між селами Юлівка і Григорівка Запорізького району, яка зберегла, мабуть, спогади і скіфських (якщо не більш древніх) часів:

За переказами, в незапам’ятні часи тут стояла буцімто велика фортеця і жили в ній наші люди, дніпряни. Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Почалася облога: без води, при недостатній кількості воїнів. Виручив Савура, себто Сава; так звали у фортеці старого-престарого немічного, але дуже мудрого діда. Він показав, де колодязь копати, а на загарбників таку ману наслав, що покотилося все вороже військо в Кінську, мов його хто мітлою змив. Та й топилося там к лихій годині!... Але вся сила дідова на ворогів пішла, помер. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься. [6].

Степан Наливайко зазначає, що індійське плем’я сувіри, яке мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов’янами сіверами, також має свого легендарного предка – царя Сувіра. [3, 13-15].

Ушанування Сави, як проява Батька Неба, є звичаєвою справою для нашого народу, яка відображає світогляд предків у продовжені роду.

 

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.

2. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.

3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.

4. Силенко Л. Мага Віра. – РУНВіра, 1979. – 1428 с.

5. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.

6. Шилов Ю.О. Джерела витоків етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.