Взаємозв’язок меркантилізму. фізіократії та індустріального суспільства.

Феодальна система прикріпила людей до землі, визначила суворі класові відмінності, затвердила епоху землеробської аристократії, якій судилося проіснувати до промислової революції. У цілому в Європі феодальна система як система культури існувала приблизно тисячу років і у своєму розвитку пройшла низку етапів. Кожен з етапів розвитку феодалізму знайшов своє відображення в управлінській думці, визначивши його специфіку і розвинувши управлінські знання. Період середньовіччя посідає в цьому розвитку особливе, центральне місце. Навіть в цих умовах у середовищі релігійних лідерів, богословів були ті, хто писав книги, показуючи в них життя середньовіччя, узагальнюючи існуючу практику господарювання й управління.

Дух торгівлі, підприємництва, інтерес до відкриттів і знань поступово наповнював світ феодалізму. Зростали міста, з'явилися зародки нового середнього класу, благодатним підґрунтям для зростання якого став пришвидшенний обіг грошей і кредитних коштів.

Розвиток торгівлі викликав появу нових організаційних форм - купецьких гільдій, що схожі на сучасні торговельні асоціації. Це потребувало раціоналізації методів ведення обліку. З 1340 року генуезькі й флорентійські купці-банкіри почали використовувати подвійний запис у бухгалтерському обліку. Система балансів широко використовувалася у практиці венеціанських купців, зокрема братів Соранцо, про що свідчать збережені книги обліку, що велися ними у 1416-1426 роках. Слід зазначити, що у 1494 році італійським ченцем Лукою Пачіоллі була зроблена перша спроба теоретичного узагальнення цієї системи.

У своєму трактаті Пачіоллі не тільки виклав нову систему обліку, що застосовувалася у Венеції, а й підкреслив необхідність її розповсюдження і використання іншими. Отже, трактат Пачіоллі вперше висвітлив інформаційну систему управління, за допомогою якої підприємець мав можливість бачити стан своїх грошових коштів і наявних товарно-матеріальних запасів. Це дало можливість контролювати як грошові, так і матеріально-речовинні потоки, що були базою для розрахунків очікуваного прибутку.

Водночас, торговельна діяльність заради власної вигоди і підприємницького прибутку як показник ефективності цієї діяльності дедалі більше суперечила доктринам церкви.

Церква віру людей звертала лише на загробне життя і застерігала від прагнення до матеріальних вигод, ведення торгівлі, одержання прибутку, трактуючи бізнес як справу диявола. Покірність і приниження, відсутність матеріального інтересу і ділової активності - такими були етика й мораль тодішнього суспільства.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV-XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працювали під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістично організованих майстерень на мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагаль нення досвіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економіч­них поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хре-матистику із засудженням останньої як "неморальної". У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика -"породження" грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал.

Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін "меркантилізм", що виник у XV ст., походить від італійського слова "mercante" - купець. Метод дослідження меркантилістів - збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.

Історія розвитку меркантилізму свідчить, що ранній меркантилізм виник у країнах до великих географічних відкриттів і припинив своє існування приблизно до середини XVI ст. Зацікавлена в усуненні феодальних пережитків, у безпеці торговельних шляхів торговельна буржуазія підтримувала королівську владу, що була зацікавлена у зміцненні торговельної буржуазії, тому що тільки вона могла задовольнити зростаючі потреби у грошах для утримання армії й двору.

Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських заходів європейських держав у XVI-XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики - купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так називали тоді ці праці).

Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно велика. Тільки в Англії до 1764 року, за підрахунками одного з англійських істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економічних памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом XVIII - XX ст. дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркантилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство - це не що інше, як нагромадження грошей.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині - основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV-XVI ст. видавалися "закони про витрачання", які зобов'язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на Купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI-XVII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651-1849 pp.) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв "Навігаційний акт" Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В. Стафорда (1554-1612 pp.), який 1581 року надрукував під ініціалами "W.S." твір "Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників".

Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов'я, який робить остаточні висновки.

Держава, вважає Стафорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в обробленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. "Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома". Звідси, уважає Стафорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна -найпопулярнішого тоді англійського експортного продукту.

Держава, вважає Стафорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в обробленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. "Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома". Звідси, уважає Стафорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна -найпопулярнішого тоді англійського експортного продукту.

Виходячи з установленого правила "продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо в них", Т. Мен визнавав два способи забезпечення активного торговельного балансу.

По-перше, за рахунок вивозу виробів своєї країни у такий спосіб, щоб він обов'язково перевищував ввіз. При цьому рекомендувалося вивозити тільки готові товари, адже від їхнього продажу одержується більше грошей, ніж від вивозу сировини; також заборонялося ввезення предметів розкоші.

По-друге, за допомогою посередницької торгівлі, керуючись принципом "дешевше купувати в одній країні й дорожче продавати в іншій". Вважалося за необхідне тільки меншу частину куплених товарів залишати у своїй країні, а більшу частину експортувати, вивозити.

Мен також пропонував низку заходів для заохочення (регулювання) вивозу:

♦ повернення мита. При вивозі товарів місцевого походження держава повертала цілком або частково раніше сплачену йому суму податку або акцизу, а при реекспорті товару - мито, отримане при його ввозі;

♦ укладання договорів уряду з іноземними державами. У договорах передбачалася монопольна або безмитна торгівля своїми товарами на відміну від продажу товарів, завезених з інших країн. З цією ж метою рекомендувалося мати колонії;

♦ підтримка державою (шляхом видачі премій) підприємств, що виробляють товари, які користуються великим попитом на зовнішньому ринку.

Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622— 1681 pp.) - син торговця, автор праці "Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства". З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонував установити високе мито на іноземні товари, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться до Англії, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.

Фортрей - чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяв особливу увагу засобам, які могли б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі інші меркантилісти, вважав, що тільки від промисловості "головним чином залежить багатство королівства".

У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький абсолютизм - суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко стимулюючи торгівлю. Він уклав у 1606-1607 роках низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно іноземних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення текстильних товарів і вивезення цінної сировини - шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619-1683 pp.). На його честь політику меркантилізму інколи називають кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. "Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю, - говорив він, - і перемогти їх нашим смаком".

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712-1769), який тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку А. Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У "Лекціях про комерцію й цивільну економіку" він детально обґрунтовував теорію торгового балансу. Неможливо Допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважав А. Дженовезі.

Багатство, на думку А. Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712-1769), який тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку А. Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У "Лекціях про комерцію й цивільну економіку" він детально обґрунтовував теорію торгового балансу. Неможливо Допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважав А. Дженовезі.

Багатство, на думку А. Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою.

За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від західноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали в західноєвропейському меркантилізмі.

Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трактували значно ширше, хоч водночас у Росії досить сильно проявилася дворянська обмеженість практичного меркантилізму.

Ідеологами нової просвітницької течії у Росії були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.

Уперше ідеї меркантилізму в Російській імперії висловив видатний дипломат XVII ст. Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін. Найбільш виразно його економічні погляди відбито у "Псковському Положенні" (1667 р.) і у "Новоторговому Уставі" (1667 p.), автором і редактором яких він був.

Ордін-Нащокін, як і меркантилісти в цілому, захищав інтереси купецтва, а отже велику увагу приділяв питанням торгівлі та її організації. Про торгівлю він був високої думки, уважаючи її позитивною й благородною справою. Торгівлю він розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку.

Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівля (зокрема зовнішня) в Російському царств була розвинута недостатньо. Причину цього він убачав у браці капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російський ринок.

Головним для піднесення продуктивних сил А. Ордін-Нащокін уважав розвиток національної промисловості. Росія, наголошував він, повинна розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів за кордон, скільки для задоволення потреб внутрішнього ринку. Для цього Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передовсім залізорудна промисловість, що є основою для розвитку інших галузей народного господарства.

Отже, економічні погляди і практична діяльність Ордін-Нащокіна були спрямовані на те, щоб ліквідувати економічну й культурну відсталість Росії, перебороти засилля іноземного торгового капіталу і створити вітчизняну промисловість.

Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652-1726 pp.).

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціально-економічній думці кінця XVII - початку XVIII ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади до господарського життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприємцям і купцям. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об'єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню управлінських ідей.

Ситуація почала змінюватися разом зі зростанням і зміц­ненням товарного виробництва, поступовим витісненням торговельного капіталу виробничим. Свідченням цього теоретично і практично став період, відомий в економічній історії під назвою фізіократизму.

Фізіократи - французькі економісти другої половини XVI-XVII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів "фізіс" - природа і "кратос" - влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм.

Створена школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф. Кене. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене (1694-1774 pp.) народився у передмісті Версаля, в сім'ї дрібного землевласника. Одержав диплом хірурга і почав практикувати недалеко від Парижа. Прославився як лікар, а 1749 року став придворним лікарем Людовіка XV, одержав звання дворянина. Кене оселився на антресолях Версальського королівського палацу, де прожив двадцать п'ять років. У його' помешканні також відбувалися зустрічі фізіократів. Тут бували славетні філософи Дідро, д'Аламбер, Гельвецій. Кілька разів зустрічався з Кене й А. Сміт

Отже, на відміну від меркантилістів фізіократи надії на прогрес суспільства пов'язували з розвитком сільського господарства. На їхню думку, саме у сільському господарстві створюється багатство суспільства у вигляді маси продуктів, породжуваних землею і працею, а також різноманітні видозміни цих продуктів. Як вартість таке багатство щорічно поповнюється надлишком землеробського продукту над продуктами, витраченими у процесі виробництва. І хоча цей надлишок (за термінологією фізіократів - "чистий продукт") трактувався як дарунок природи, без сільськогосподарської праці створення його було неможливе. Всі інші види праці, у тому числі у торгівлі та промисловості, розглядалися фізіократами як непродуктивні, тобто марні.

Найбільшого розвитку в управлінській думці цього періоду набули фінансовий контроль і принцип планування. Фінансовий контроль тому, що англійці запозичили кращі традиції бухгалтерського обліку в Італії й інших країнах, із якими їм доводилося торгувати. Планування - тому, що власники дорогих засобів виробництва (машин, устаткування, фабричних будівель) почали цікавитися не просто їхньою віддачею, а максимально можливою, яка забезпечує до того ж прибуток, що перевищує процентну ставку за грошовими вкладами.

Але й ці, найрозвинутіші елементи управління періоду його зародження, були ще далекі від тих, на яких надалі зосередили свою увагу представники наукового менеджменту. Так, зокрема, ігнорувався контроль за виробництвом. Не до кінця усвідомлювалися переваги використання планування, а тому не намагалися детально планувати виробництво, а також внутрішньоофісні операції, як це робиться сьогодні.

Глибоке розуміння суті, а також розвитку й розширення функцій менеджменту продемонстрував Адам Сміт (1723-1790 pp.). Він розвинув ідею школи фізіократів про існування природної гармонії в економіці. У книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) він виклав учення про лібералізм, висунув ідею про те, що єдиним регулятором в економіці мають бути ринок і конкуренція. Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали "соціальну людину", А. Сміт поставив перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він розглядав окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У "Багатстві народів", зокрема, А. Сміт досліджував "людину економічну", однак не ізолював її від двох інших аспектів людської природи. Метод, який застосовував А. Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним: аналізувалися як внутрішні закономірності еконо­мічних явищ, так і описувались їхні зовнішні прояви.

Працям А. Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався у марксистській літературі (на тій підставі, що А. Сміт трактував капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що А. Сміт визнавав зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, їх неоднаковість у різних народів, і вважав, що вивчення й пізнання їх можливе лише у процесі еволюції.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про "природний порядок", А. Сміт звільнив його від феодальних нашарувань. Він підкреслював, що за умов "природного порядку" (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує "невидима рука", тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні "природного порядку" А. Сміт виходив з двох принципів: об'єктивної закономірності природи -дії об'єктивних законів природи - "невидимої руки" і "природної свободи" людини.

Основним принципом у ринковому механізмі, за Смітом, є принцип поділу праці. Він забезпечує підвищення продуктивності праці, зростання добробуту кожного і нації в цілому. Його приклад з описом процесу виробництва шпильок, заснованого на принципі поділу праці, залишається неперевершеним у науковій і навчальній літературі й до сьогодні.

Концепція Сміта про поділ праці привела до осмислення сутності управлінської праці. На відміну від багатьох економістів, у тому числі представників класичної школи, А. Сміт зайняв чітку позицію щодо поділу функцій власності й управлінської діяльності. По суті, він передбачив зростаючу роль найманого менеджера в умовах ринкової економіки.

Сміт, як і інші представники й послідовники класичної школи економічної теорії (Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. С. Мілль, А. Маршалл та ін.), не оминув увагою функцій, що покладаються на менеджера, а також властивих йому рис. Планування, організація, набір і навчання персоналу, безпосередньо управління, контроль - усі ці функції дістали у Сміта той або інший опис. І хоча праці зазначених учених не були присвячені безпосередньо управлінню, в них здійснені перші спроби теоретичного визначення функцій менеджменту.