Еволюція менеджменту у Греції та Римі.

Джерелами, які дають уявлення про управлінську думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів та ін. Висловлювання античних авторів з проблем управління ще не були цілісною системою поглядів, проте вони були спробою теоретично осмислити й науково узагальнити характерні для цієї доби явища й процеси.

На відміну від однозначно високого рівня розвитку суспільних інституцій, мистецтва і літератури у стародавній Греції, що становлять значну частину сучасної культури, її управлінська думка дуже суперечлива. Визначивши назву економічної науки - ("ойкос" - дім, "номос" - закон), давши світу перших учених у цій галузі, давні греки, водночас негативно ставилися до бізнесу.

Інакшим було становище греків-аристократів, або греків-філософів. Саме вони складали електорат, що обирав урядову адміністрацію, адже у Греції виступали проти "професійних адміністраторів". Водночас грецькі мислителі визначають риси, якими, на їхню думку, мають володіти ці адміністратори, а також формулюють вимоги щодо організації їхньої роботи.

Управлінська думка періоду раннього рабовласництва (X-VI ст. до н. є.) знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера "Іліада" та "Одісея", Гесіода "Роботи і дні"), законах міст-держав (закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата). Уявлення про управлінську думку класичного рабовласницького періоду (до V ст. до н. є.) дає економічна програма Перікла (490-429 до н. є.), який був першим стратегом і керівником афінської держави і першим ліквідував майновий ценз, увів плату за державну і військову службу, запровадив громадські роботи, заохочував торгівлю і ремесло. У добу початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н. є.) з'явилися ідеї таких мислителів як Ксенофонт ("Домоустрій"), Платон ("Держава", "Закони") та Арістотеля ("Політика", "Нікомахова Етика") та ін.)

Сократ (469-399 pp. до н. є.), наприклад, вважав, що тільки той може успішно управляти громадськими справами, хто досяг успіхів в особистих справах. Аристотель (384—322 pp. до н. є.) пов'язував успіхи з такими елементами управління й організації, як спеціалізація праці, централізація, децентралізація й розподіл повноважень, гармонійна взаємодія, лідерство. Методом пізнання і прийняття рішень, за Аристотелем, не може бути містицизм. Реальність, вважав він, пізнається через почуття й аналіз причин явищ. Пізніше цей дух наукового пізнання сформував основу для наукового менеджменту.

Велике значення мали й управлінські ідеї Ксенофонта (близько 430-355-354 pp. до н. є.), особливо ті, що стосувалися безпосередньо практики. Про це, зокрема, свідчить основний твір Ксенофонта, присвячений економічним питанням, - "Домоустрій", своєрідний посібник з організації рабовласницького господарства. Ксенофонт був прихильником раціонального ведення господарства. Звідси його інтерес до "домоведення" як науки, суть якої - допомагати людині збагачувати господарство, тобто збільшувати належне їй майно. На думку Ксенофонта, єдиний шлях до збагачення - це "жити так, щоб залишався надлишок". Інакше кажучи, - забезпечувати прибутковість господарства, навіть натурального.

Відзначаючи особливу важливість землеробства для країни, Ксенофонт розглядав його як джерело благоденства народу. І хоча ремесло, на противагу землеробству, він вважав таким, що заслуговує більше осуду, ніж схвалення, в обох галузях господарської діяльності вільні громадяни повинні виконувати функції нагляду й управління, тоді як проста фізична праця - доля рабів.

У праці "Держава" Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною у його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, - це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби - різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачив в утворенні міста (слово "місто" у греків було фактичним синонімом слів "держава" й "суспільство"), тобто таке об'єднання людей, де існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.

Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що у процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості у його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був противником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.

Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект "найліпшої держави". Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють "власністю середньою, але достатньою", оскільки "середній достаток з усіх благ якнайліпший". Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні Діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також
уважав землеробство.

Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей.

Отже, погляди стародавніх греків вписали досить цікаву сторінку в історію вчень менеджменту.

Здатність управляти як суспільством, так і господарством продемонструвала Римська імперія. Завоювавши еллінську цивілізацію, римляни створили гігантську державну військову систему, якою успішно управляли протягом багатьох років.

У політиків особливо великий інтерес викликає досвід організації виробництва і контролю цієї величезної імперії, розташованої у Європі та Північній Африці й населеної народами, різними за кольором шкіри, традиціями й культурою.

Завданням збереження могутності імперії пояснюються спроби надання автономії цим народам і водночас жорсткий, неослабний контроль за їхньою відданістю Риму та своєчасною сплатою податків. Врешті-решт відсутність розумної раціональності у поєднанні централізованого й децентралізо-ваного управління - одна з головних причин падіння Римської імперії.

Але внесок римлян в управління не обмежувався питаннями загальнодержавного масштабу. Хоча вони й успадкували зневагу греків до торгівлі, а виробництво розглядали лише з погляду виконання державних замовлень, проте розробили прототип фабричної (заводської) організації для підприємств, що виробляють зброю, для гончарних підприємств, текстильної промисловості, тобто виробництва тих видів продукції, які надходили на експорт. Робота на зовнішній ринок потребувала комерційної стандартизації, і держава розробила систему мір, ваг і монет. Виникли нові форми організації, що нагадують акціонерні компанії, з'явилися різноманітні гільдії, які об'єднують незалежних виробників.

Особливо слід звернути увагу на розроблення в Римі проблем управління сільським господарством. Вивчення наукових тракта­тів Катона і Варрона, написаних понад 2 тис. років тому, корисне й сучасному фермерові.

Марк Порцій Катон (234-149 pp. до н. є.) був політичним діячем і письменником Стародавнього Риму. З усіх видів господарської діяльності Катон понад усе ставив сільське господарство, зокрема, землеробство. Останнє він розглядав як найбільш вигідне, почесне і шляхетне заняття, присвятивши йому свій основний сільськогосподарський трактат з однойменною назвою. Щоправда, через те, що ідеальним маєтком (рабовласницьким господарством) він вважав те, де об'єднані всі господарські галузі, то його "Землеробство" відобразило, по суті, стан і організацію економіки Стародавнього Риму в цілому.

Ще одним відомим письменником і вченим Стародавнього Риму є Марк Теренцій Варрон (116-27 pp. до н. є.). Як і Катон, в історію він увійшов насамперед завдяки своєму агрономічному трактату, що називався "Про сільське господарство". Головною визначальною рисою праці Варрона (порівняно з працею Катона) було те, що у ній ідеться про необхідність раціоналізації, інтенсифікації сільського господарства, пов'язаних із зародженням у його надрах товарно-грошових відносин. Суперечливість цього процесу, що полягала у збереженні незмінної сутності рабовласницького господарства як натурального, багато в чому визначила конкретні рекомендації щодо управління ним, так само як і уявлення про стан і перспективи його розвитку.

Прибутковість як критерій успішного господарювання, що дістав визнання в Катона, стає у Варрона визначальним, коли він наголошує на необхідності ведення сільського господарства на наукових засадах. Суть останніх він розумів так: вивозити для продажу те, що продається, купувати й ввозити те, що потрібно для маєтку. Хліборобам, на думку Варрона, слід при цьому враховувати коливання ринкових цін для одержання якомога більшого прибутку. Чималий прибуток, крім землеробства, у сільському господарстві можна одержати від розвитку скотарства. Це твердження Варрона свідчить про поширення у великих маєтках екстенсивних диверсифікованих форм ведення господарства.

Ще одним письменником і вченим, що досліджував проблеми сільського господарства і його управління у Стародавньому Римі, був Колумелла Луцій Юній Модерат (1 ст. н. є.). Він, власне, повторив ідеї своїх визначних попередників про сільське господарство як галузь, що визначає стан економіки країни в цілому, про необхідність удосконалення обробітку землі та розведення худоби з позицій наукових досягнень свого часу, про ринкову, поряд із суто споживацькою, орієнтацію виробництва продукції у рабовласницьких господарствах. Як і у Варрона, його основний літературний трактат із цих проблем називався "Про сільське господарство".

Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка.

Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна. І прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в'язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів.

Але було у поглядах Колумелли і дещо нове, що відрізняло його трактат від праць попередників. Аналізуючи стан сільського господарства Риму в період кризи рабовласництва, Колумелла показав становище колонів та їхню зростаючу роль в ідеальному маєтку. Власникові маєтку він рекомендував не змінювати часто орендарів, а залучати до обробітку землі сільських жителів, "міцно прив'язавши їх до місця". Колумелла, хоча і продовжував підкреслювати переваги особистого управління маєтком, обробіток будь-якого вважав за краще доручати вільним колонам, а не рабу-вілику.

Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і пов'язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.