Тема: Робітничий і соціалістичний рухи в Європі.

Тема: Робітничий і соціалістичний рухи в Європі.

Протягом розвитку людства з’являються теорії побудови сусп.. в осн. яких лежать принципи суспільної рівності і відсутності експлуатації. Промисл. переворот в Англ., Фр., США затвердив на п.ХХст. нові політ відносини. Ідеї Просвітительства проникли у повсякдення (необхідність перетворень). Але, революції не принесли свободи і повної демократії, а Фр. рев. Підірвала у людей віру у можливість побудови рівного сусп..

До ХІХ ст. залежність робітника була відносною через мілку приватну власність, але з розвитком капіталістичн. Відносин залежність від підприємця стає повною, т.е. в основі протиріч лежать економ., політ., і соц.. фактори: боротьба між буржуа і пролетаріатом.

Отже, пХІХ – з’являється мрія побудувати справедливе суспільство => поява соціалістичних і комуністичних теорій.

Терміни «соціал-м» і «комун-м» з’явилися у Євр. у 30х ХІХ в працях Фр. Філософів: ідея справедливе сусп., в основі не приватна, соц.. власність і сусп.. форма розбудови сусп..

Представники соц.. утопії:

Анрі Сен-Сімон (фр) – «Про промислову систему» всі біди – від приватної власності і грошей, ідея соц.. рівності – мирна. Без насилля.

Шарль Фур’є (фр) – «Новий промисловий і сусп.. світ» ідея формув. Сусп.. у формі виробничого колективу.

Роберт Оуен (англ.) – великий підприємець, мав 8 заводів, у 1820х спробував втілити ідеї: заміна приватної власності на колективну, створення сусп.. сімейних громад і комун, що зайняті на виробництві. Система рухнула через 5 місяців.

В с.ХІХ – почалися спроби втілити соц.-ні ідеї = робітничий рух.

Робітн. Комунізм. Більшість його ідеологів вважала революцію єдиним засобом позбавлення людства від експлуатації.

Огюст Бланк (фр) – для досягнення комунізму необхідно ліквідувати капіталізм через револ. заколот новел. групи професійних революціонерів.

Вільгельм Вейтлінг (нім) – в основі бід – несправедливе розподіл благ, і тому головний недолік – гроші. Щоб досягти рівності і заг. щастя – треба на базі робітників сформ. «Великий сімейний союз», і чим гірше робітникам – тим швидше вони повстануть.

З’явилась теорія компромісу, яка заперечувала будь-яку систему насилля.

П'єр Жозеф Прудон – «Система економ. протиріч, або філософія злидарництва» 1839 – вважав комун-м і капіт-м як два антагоністичних порока, звинувачував у всьому державу. У книзі обґрунтував капіт-м ходом іст. розвитку, а комун-м назвав вигадкою без втілення. сформ. третю форму сусп. – синтез спільноти і власності, заперечував револ. боротьбу.
Його ідеї використав рос. Бакунін – сформ анархізм (винувата держава + комуністичні ідеї).

Фердинанд Лассаль (нім) Суть: при реформах робіт. клас – ягня яке треба спасти. Нова ідея формув. ідеології: будь-яка рев. боротьба чи реформа не може обійтись без політ. партії. Політ.п. в осн. має складатись з робіт. асоціації. головна мета якої – загал. виборче право = можливість сили партії через народних представників що протистоять владі. на цій осн. своїм. перша соціалістична партія Німеччини. (Лассаля ув ' язнли).

1844 К. Маркс почав розробку теорії соціаліст. рев, в 1846 – пише маніфест комуністичної партії, 1847 з Енгельсом створив першу орг.-ю «Союз комуністів» -- персони нон-грата – перебрались в Лондон і створили Перший інтернаціонал. Марксистська теорія пройшла теор. і практичне запровадження за 140 р. і лопнула, довівши свою нереальність (СРСР).

 

Соц.-економ. розвиток індустріальних країн світу у к.ХІХ – п.ХХст.

На п. ХХ ст. населення Землі перебільшувало 1 млрд. 300 млн. чол.. Найтісніше заселена Азія (1 млрд), Евр. (200 млн), Америка (145млн). 9/10 населення зайняті сільськ. госп., 10% жило в містах.

На п.ХХ політ карта Світу відображала завершення завершення колоніальн. перерозподілу територій між між найбільшими державами: Вел.Британією, Фр., Рос., Нім., США і Яп.

Близько ¾ держав Азії, Африки і Лат.Америки були в залежності від держ. Европи чи США. Характерною рисою розвитку найбільших держ. світу є завершення на п.ХХ оформлення індустріального суспільства (риси):

1. Створення індустр. економ. системи.

2. Прискорення зростання урбанізації.

3. Збільшення чисельності робітн. класу.

4. Продовж. розшарування сусп.. на різні класи і верстви.

5. Збільшується концентрація виробництва і капіталу. відбувається ґенеза різних типів монополій(картелі, синдикати, трести, концерни).

6. Відбувається злиття банківського капіталу з промисловим; форм. фінансові олігархії.

7. Здійснюється вивіз капіталу за кордон.

8. Відбувається розподіл світу між монополіями і створюються Наддержавні монополістичні союзи.

9. Розпочинається новий етап промисл. розвитку.

10. Збільшується роль держави в регулюванні економ/соц./політ процесів.

11. Зароджуються методи держ. монопол. регулювання.

12. Поступове втілення парламентського устрою і принципу розподілу влади.

13. Змінюються уявлення про Світ, форм. нові ідеологічні засади суспільства.

= На п.ХХ світ почав змінюватись. Від процесу об’єднання Нім. і зміцн. США – форм. нове бачення світу.

Велика Британія. (ВБ)

На к.ХІХ – пХХ ВБ втратила свою промислову першість (США і Нім) – це поясн. техніч. відсталістю. Зміна застарілого обладнання вимагала додаткових капіталовкладень, прибутки від яких прийшли б через деякий час, однак власники англ.. капіталів бажали швидких капіталоповернень, тому вкладали гроші в банківську справу чи вивіз капіталів за кордон (створюваня на англ. капітал підприємств в екон. відсталих країнах). У 1895 у ВБ вивезли ~ 500 млн.ф.ст., у 1900 –2 млрд, 1914 - 4 млрд.

Значні труднощі у той час були у с/госп. англії. мілкі фермери-арендатори, що складали більшість не мали коштів для ведення господарства на сучасному агро-промисловому рівні. Урожайність земельн. участків була низька, а собівартість продукту – надвисока. Мала прибутковість англ.. с/г утримувала капіталістів від вкладів.

Вступ ВБ у стадію індустр. сусп.. позначило входження країни у заг. монополістичну сітку. На пХХ 70% англ.. банків. капіталу було зосереджено в 12 банках, 5 з яких були в Лондоні. Виникли великі промислові монополії, серед яких: Дорман-лонг (судобуд.), Колдс 9текстиль), Армстронг-Уітворт і ко. (військ.).

Англ. варіант індуст. сусп.. мав особливість – його основу складала експлуатація колоній, яка на 1901 мала S= 33 млн. км ² і населення більше 303 млн. чол..

= Особливості соц.-економ. розвитку ВБ:

1. Фінансові спекуляції, вивіз капіталу і жорстка експлуатація колоній, а не розвиток виробн. сил – основа ВБ моделі індуст. сусп.

2. Незважаючи на втрату пром.. першості, ВБ залишається світовим банківським центром.

3. ВБ має найбільший в світі торгівельний і військ. флот, що дозволяє їй зберігати за собою статус «Цариці морів».

Франція (Фр)

На пХХ Фр. за випуском осн. видів продукції була відсунута на 4те місце (США, Нім, ВБ). Уповільнення темпів зростання Фр економіки викликано низкою причин:

1. Важкі наслідки Фр-прусської війни 1871.

2. Техн. відсталість фр підприємств.

3. В с/г країни в більшості були мілкі власники і батраки, які не купували промисл. товарів, і це звужувало внут. ринок Фр.

Вцілому доля Фр в Світовій продукції = 7%, а в іноземних капіталовкладеннях = 33%. Капіталісти фр вкладали гроші в інозем. займи => застій у промисловості, торгівлі + зниження життєвого рівня, але країна в цілому багатіє.

У 1901 = облігацій країни в 10разів більше вкладено в займи ніж в пром.. => значна частина населення перетвор. у рантьє (паразитичний спосіб життя – на % від облігацій).

У Фр посилюється концентрація виробництва і капіталу (5 банків = 75% капіталовкладень). З’являються монополії: Комітеде-форт (76% чавуну.сталі), і можна казати про злиття банк. і пром. капіталів.

= Особливості розвитку Фр:

1. Уповільнення темпів економ. розвитку.

2. Ростовщический/лихварський хар-р фр. індуст. сусп..

3. Злиття банк. і пром.. капіталу.

Німеччина (Нім)

На пХХ Нім вийшла на 1ше місце у Євр. і 2ге в Світі (США) у пром.. виробництві. Це поясн. тим що на п.1880х завершився промисл. переворот і економ. зростання призвело до перетворення Нім на високорозв. індустр. країну з найбільшим показником населення зайнятого в промисл (58%).

Швидкі темпи індустр. розвитку сформ. Нім варіант індуст. сусп..:

1. Внаслідок об’єднання Нім (1870-71) значно розширився внут. ринок, була сворена єдина валюта, єдині закони, і вільне пересування робітників по країні.

2. Військ. контрибуція від Фр створила можливість накопич. капіталу і розв.виробн.

3. Захоплення Ельзаса і лотарингії розширило сировинну базу металург. і хім.. промисловості.

4. Відносно пізній пром.. переворот дав можливість використати досвід інших країн.

С/г розвивалося за прусським шляхом, що зберегло на селі феод. пережитки і поміщицьке госп. Але і при цій застарілій формі ведення с/г прусські юнкери мало великий вплив на політ. життя країни. Однією з особл. Нім економіки був її специф. мілітарист. хар-р, що стимулював зростання монополій в країні. Найбільші моноп.: концерн Генрі Круппа (енерг-вугіл), Фарбен-індустрі (хім.), Рейнько-Вестфальський вугільн. синдикат, корпорація Сіменс.

= На пХХ Нім мала особливості:

1. Економіка знаходиться на підйомі.

2. Існують феод. пережитки на селі.

3. Високий ступінь концентрації виробництва і капіталу.

4. Юнкерсько-буржуазна модель побудови індуст. сусп..

США
За темпами економ зростання і об’ємом виробн.. вийшла на 1ше місце в світі на пХХ, чому сприяли такі компоненти:

1. Перемога промислової Пн. над аграрним Пд. у громадянській війні 1861-65.

2. Фермерський шлях розвитку с/г.

3. Широке використання капіталів і робітн. сили з Європи.

4. Існування багатих природних копалин.

5. Протекціоністська політика держави.

6. Швидке втілення в індустрії нових винаходів і техніки.

Отже, США є класичною країною трестів: Стандарт-Оіл Рокфеллера, Сталевий трест Моргана та ін. Найбільшу роль капіталу відігравали саме ці 2 банківські групи. На 1904 – 445 трестів = 75% виробництва, що призвело до введення антитрестівської політики Теодора Рузвельта (справедливий курс).

= Особливості розвитку США:

1. Економіка країни знаходилась на найвищому рівні.

2. Відбувається інтенсивне зрощування банків. і промислового капіталів, і створення фінансових олігархій.

3. Американський варіант індуст. сусп. відрізнявся відкритим зрощуванням державн. апарату з монополістами.

Японія (Яп)

Єдина країна Азії, що на пХХ війшла у шістку Великих держав Світу. Починаючи з Реставрації Мейдзі 1868 Яп створю свій варіант індуст. розвитку. На пХХ в країні під патронатом держави завершується промисловий переворот. Країна широко використала наук-техн досягнення Євр. і США, втіливши їх у створення пром. підприємств, залізниць, судобудув. і пр..

В країні важливе значення мала аграрна реформа для форм. внут. ринку. Залишивши основи нац.. етикету, традицій і бусідо, Яп відмінила феод. власність на землю, створивши умови для розвитку і концентрації капіталу. Серед перших найбільших концернівЯп ятали Міцуі, Міцубіши, Акаі, Тойота.

Особливості розвитку Яп:

1. Реформи Мейдзі сприяли підйому яп економіки.

2. Яп варіант індуст. сусп. відрізнявся військ-феод характером, що поєднувалось в планах фінансової олігархії, + поєднання сучасних пром. досягнень з пережитками феодалізму. Але в остаточному варіанті вони створили мілітаризовану модель економіки.

 

Німеччина (Нім)

На п.ХХ перебувала в стані напівабсолютницької імперією. За конституцією 1871 до неї входило 22 монархії, 3 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек) і 1 імп-ка область Ельзас і Лотарингія. В кожній з монархій була своя правляча династія і свій земельний парламент – Ландтаг. За конст. вони мали ознаки самостійності, але фактично були залежні в союзі з Пруссією на чолі з династією Гогенцоллернів, де не було рівності. Держ. устрій.:

а) Кайзер – імператор (= король Пруссії з Гогенцоллернів).

б) Імп. урядв особі канцлера.

в) Верховна палата парламенту Рейхстаг, союзна рада.

Рейхстаг налічував 58 депутатів (признач. місц. монархіями) і 17 з них – від Пруссії. З 1877 Рейхстаг обирається на 5 років чоловічим населенням імперії. Реальна влада в руках імператора. партійно-політ. система відсутня.

Японія (Яп)

На пХХ Яп є конституційною монархією. Конституцією 1889 закріплені основи напів-абсолютницького режиму: Яп залишається імперією, особа імп. священа і недоторканна, його піддані отримують право користуватися демократичними свободами, але в межах діючих законів.

Законодавча влада – парламент з 2х палат: верхня – знать, що признач. імпер., нижня обиралась населенням (але через ценз, виборці = 1% населення). Закон вступали в силу після їх ратифікації імператором. Уряд призначався теж імператором, як і суд. Це була найреакційніша форма держ. устрою в Світі.

Великобританія (ВБ)

На пХХ залишається конституційною монархією від док. «Білль про права» 1681. Має парламент 2х палат: лордів і общин.

На с.ХІХ ст. 2 партії: Віги і Торі.

На /2 ХІХ: Ліберальна, Консервативна і (1900) Лейбористська партії.

За традиціями король міг нагородити титулом лорда. Виборцями можуть бути громадяни, що жили у ВБ не менше 1 року, майновий ценз (1 місяць= 12 фунтів ст.) = 12% населення ВБ.

Проблеми ВБ стосувалися негараздів всередині парламенту: більшість законів від палати общин/громад не приймалися палатою лордів. Після правління королеви Вікторії, королівська сім'я не втручалась у дії уряду, і це призвело до нових реф.., основоположником яких був мін.військ.справ Девід Ллойд Джордж.

Франція (Фр)

На пХХ була в стані третьої республіки президентського типу з конституцією 1875. Головою держави був президент, якого обирали члени Націон. Зборів (парламенту) на 7 років. Президент мав вагомі повноваження стосовно призначення уряду, міжнародн. відносин і ратифікації парламенту.

Народні збори склад. з 2х палат: п. депутатів обиралась на 4 р.. а Сенат – на 9р. Депутати обирались населенням, а верхня (сенат) – чиновниками. З 300 сенаторів – 225 обиралися, а 75 - призначалися самими сенаторами (до кінця життя). Через це законодавча ініціатива закріпилася за сенатом, місцеве самоправління було майже відсутнє, влада в департаментах належала перфектам, що призначалися урядом.

Власне 2х-партійна система була відсутня, але в політ. житті Фр. було 2 політ. сили: соціалістична і ліберально-демократична (партії).

Росія (Рос)

Політ устрій набув змін при революції 1905-07 рр.., але вона не ліквідувала кріпацтво на селі остаточно, не знищила абсолютну монархію.

Відбулася сильна політизація суспільства, пройшов процес націоналізації політичної системи = формування нац.. партій (з'являються фракції в Думах). Хар-м залишається сильний фаворитизм у владі.

 

Союз Пьемонта с Францией

Одной из задач внешней политики Наполеона III было вытеснение Австрии из Италии и утверждение в ней французского верховенства. Наполеон III приступил к реализации этой цели в связи с покушением, совершенным на него в 1858 г. в Париже итальянским патриотом Орсини, активным участником обороны Римской республики 1849 г. Орсини надеялся, что устранение одного из душителей итальянской революции — Наполеона III, который военной силой поддерживал обветшалый папский режим, расчистит путь для подъема освободительной борьбы. После казни Орсини Наполеон III решил выступить в роли «покровителя» итальянского национального движения, с тем чтобы нейтрализовать итальянских революционеров и одновременно утвердить французскую гегемонию в Италии.

По инициативе Наполеона III летом 1858 г. на французском курорте Пломбьер состоялась его тайная встреча с Кавуром, во время которой были согласованы условия франко-пьемонтского военно-политического союза, оформленного в виде секретного договора в январе 1859 г. Он предусматривал освобождение Ломбардии и Венеции от австрийцев, присоединение этих областей к Пьемонту и создание таким путем Королевства Верхней Италии. Пьемонт обязался выставить 100 тыс. солдат, Франция — 200 тыс. За эту помощь Наполеон III потребовал, чтобы Сардинское королевство передало Франции часть своей территории — Савойю и Ниццу — на том основании, что большинство населения этих провинций говорит по-французски. Кроме того, Наполеон III лелеял план создать в центре Италии, на базе Тосканы, королевство во главе со своим двоюродным братом, а на неаполитанский престол посадить также своего ставленника — сына Мюрата. Папе он отводил роль номинального главы будущей федерации четырех итальянских государств. Таким образом по-прежнему раздробленная Италия оказалась бы связанной по рукам и ногам зависимостью от Франции. Кавур знал об этих планах Наполеона III, но надеялся, что события помешают их осуществлению.

После подписания договора союзники начали готовиться к войне с Австрией. В международном плане Наполеон III заручился обещанием России соблюдать в случае войны благожелательный нейтралитет и не препятствовать присоединению к Пьемонту Ломбардии и Венеции, находившихся под владычеством Австрии. В Пьемонт съехалось со всех концов Италии 20 тыс. добровольцев, желавших присоединиться к освободительному походу. Гарибальди согласился принять участие в войне в качестве генерала пьемонтской армии и возглавить 3-тысячный добровольческий корпус, в состав которого были включены многие участники героической обороны Рима и Венеции в 1849 г. Отношения с Австрией все более накалялись, и это привело 26 апреля 1859 г. к началу войны.

Образование единого итальянского государства

Плебисцит, проведенный 21 октября на Юге страны, одобрил слияние Неаполя и Сицилии с Сардинским королевством; в ноябре в результате плебисцитов в его состав вошли также Умбрия и Марке. Таким образом к концу 1860 г. Италия (кроме Рима с областью Лацио и Венеции) была фактически объединена. Собравшийся в Турине общеитальянский парламент 17 марта 1861 г. объявил о создании Итальянского королевства во главе с пьемонтским королем Виктором Эммануилом II. Существовавшие в Пьемонте конституционные порядки были распространены на новое государство.

Объединение страны сопровождалось унификацией законодательства, судебной, денежной и таможенной систем, системы мер и весов, налогообложения. Это открыло путь для экономического сближения разобщенных территорий. Благодаря бурному строительству железных дорог (их протяженность выросла с 2500 км в 1861 г. до 6200 км в 1871 г.) были связаны между собой основные области Италии. В результате возникли благоприятные возможности для более быстрого складывания единого национального рынка.

Оплотом всех реакционных сил, связывавших с южным восстанием надежды развалить молодое итальянское государство, стало папство. В Риме нашли пристанище неаполитанские Бурбоны и остатки верных им войск, которые вместе с добровольцами-клерикалами из других европейских стран совершали с папской территории вылазки в районы восстания. Пий IX отказался признать итальянское правительство. В ответ на враждебность Ватикана итальянское правительство конфисковало и пустило в продажу имущество 40 тыс. различных церковных организаций — 750 тыс. га земли, перешедшей в основном в руки буржуазии. Эти и другие меры способствовали ослаблению экономического и политического влияния церкви. Однако, пока папа сохранял власть в Риме, державшуюся только благодаря присутствию солдат Наполеона III, Италия неизбежно оставалась в зависимости от Франции. Таким образом, решение «римского вопроса» являлось жизненной проблемой развития страны.

Завершение объединения

Л етом 1862 г. Гарибальди прибыл в Сицилию и стал призывать к походу на Рим. Вскоре он переправился с добровольцами в Калабрию. Наполеон III, постоянно оглядывавшийся в своей итальянской политике на французских клерикалов, заявил, что не допустит удаления папы из Рима. Тогда итальянское правительство, сначала занявшее выжидательную позицию, двинуло против Гарибальди войска. В августе у Ас-промонте они встретили его отряд ружейным огнем. Гарибальди был тяжело ранен, взят под стражу, многие его бойцы арестованы.

Подавив революционную инициативу как средство окончательного объединения страны, либеральное правительство искало возможность осуществить его путем военно-дипломатических маневров. В 1866 г. с целью освобождения Венеции оно приняло предложение Бисмарка выступить в военном союзе с Пруссией против Австрии. Гарибальди, которому снова предложили возглавить корпус добровольцев, остался верен себе: ведя тяжелые бои в горах Тироля, он заставил австрийские войска отступить. Регулярная же армия из-за бездарности итальянского командования проиграла сражение у Кустоцы, а флот потерпел неудачу в Адриатическом море в бою у острова Лисса. В результате Италии навязали унизительную процедуру получения Венеции из рук Наполеона III, которому ее передала разгромленная пруссаками Австрия. После присоединения Венецианской области Гарибальди с несколькими тысячами добровольцев осенью 1867 г. снова бросился на освобождение Рима. В упорном бою у Ментаны его плохо вооруженные бойцы столкнулись с французскими батальонами, оснащенными новыми скорострельными винтовками, и это привело к поражению гарибальдийцев. Сам Гарибальди был арестован итальянским правительством и отправлен на остров Капреру. В 1870 г., когда началась франко-прусская война, французский корпус был наконец отозван из Рима. Вслед за крушением империи Наполеона III итальянские войска 20 сентября после короткого боя вошли в Рим, который слета 1871 г. стал столицей Италии. Папа, сохранивший за собой Ватиканский дворец, объявил себя «вечным пленником» итальянского государства.

Революция в Германии

Это бурж.-демократич. революция, главная задача к-рой состояла в создании единого герм. национального гос-ва и ликвидации феод.-абсолютистских порядков. Политич. раздробленность страны и феод. отношения были серьезнейшим тормозом для дальнейшего развития капитализма. В Германии нарастал политич. кризис, еще более обострившийся в результате неурожаев 1845-46 и экономич. кризиса 1847. Недовольство охватило почти все слои общества - буржуазию, рабочих, мелких торговцев и ремесленников, крестьян. Революц. взрыв был ускорен известиями о провозглашении республики во Франции.

Революц. события в Германии начались 27 февр. массовыми нар. собраниями и демонстрациями в Бадене. В начале марта волнения охватили и др. гос-ва Зап. и Юго-Зап. Германии (см. карту к ст. Германия, в т. 4, к с. 304). Повсюду монархи, спасая свои пошатнувшиеся троны, вынуждены были обещать проведение бурж. реформ и вводить в пр-ва представителей бурж.-либеральной оппозиции. Волнения в городах нашли поддержку в выступлениях крестьян, захватывавших помещичьи земли и сжигавших феод. документы.

3 марта произошла массовая демонстрация рабочих Кёльна, подготовленная местной общиной Союза коммунистов. Начиная с 6 марта, сходки и демонстрации происходили в Берлине. 18 марта они вылились в нар. восстание, в к-ром деятельное участие приняли вооружившиеся берлинские рабочие и ремесленники. Двухдневная борьба восставшего народа с правительств. войсками закончилась его победой. Прусский король вынужден был вывести войска из столицы и 29 марта сформировать либеральное пр-во во главе с крупными рейнскими буржуа Кампгаузеном и Ганземаном. 22 мая открылось избранное на основе двухстепенных выборов прусское Национальное собрание, в к-ром большинство также принадлежало либеральной буржуазии. На его обсуждение был внесен разработанный пр-вом Кампгаузена проект новой конституции, предусматривавший сохранение монархии и учреждение двухпалатного парламента с высоким имуществ. цензом.

Мартовские революц. события привели к подъему рабочего движения. В Берлине, Кёльне, Бреславле и др. городах при активном участии членов Союза коммунистов возникли рабочие союзы. Усилилось антифеод. крестьянское движение, к-рое приняло особенно крупный размах в Силезии. Мелкобурж. демократы тоже активизировались и во главе со Струве и Геккером предприняли попытку установить в Германии республику. С этой целью они в сер. апреля подняли вооруж. восстание в Бадене. Однако распылившие свои силы и не получившие поддержки со стороны крестьян повстанцы были разбиты.

Движущей силой герм. революции были широкие нар. массы - рабочие, ремесленники, крестьяне. Особенно активную роль в революц. борьбе играл рабочий класс, однако гегемония принадлежала либеральной буржуазии. Рабочий класс был еще слишком малочисленным и слабым, чтобы стать руководящей силой движения.

Как в Пруссии, так и в др. герм. гос-вах крупная либеральная буржуазия, придя к власти, встала на путь предательства революции, стремясь не допустить ее дальнейшего развития и углубления. Либеральные буржуа повсеместно стремились сохранить монархич. режимы и помешать демократизации обществ. и политич. строя. Они почти ничего не сделали для освобождения крестьян от феод. гнета, не облегчили положения рабочих, продолжали проводить политику подавления порабощенных национальностей. Так, прусское пр-во жестоко расправилось с нац.-освободит. восстанием поляков Познани (март-май 1848). Стремясь отстоять завоевания революции, берлинские рабочие и присоединившиеся к ним ремесленники 14 июня штурмом взяли арсенал и захватили хранившееся там оружие. Однако выступление берлинского пролетариата было стихийным и неорганизованным, правительств. войскам вместе с отрядами бурж. гражд. ополчения удалось подавить его. В этих условиях прусский король и юнкерство отказались от услуг Кампгаузена-Ганземана. 20 июня либеральное мин-во было заменено еще более умеренным пр-вом чиновника Ауэрсвальда.

18 мая 1848 во Франкфурте-на-Майне открылось общегерм. Национальное собрание (см. Франкфуртское национальное собрание 1848-49), созванное для решения вопроса об объединении страны; большинство собрания состояло из бурж. либералов-конституционалистов. Погрузившись в бесплодные словопрения, собрание затянуло выработку общегерм. конституции и дало окрепнуть силам контрреволюции.

Активное участие в Р. 1848-49 в Г. приняли К. Маркс и Ф. Энгельс. В конце марта 1848 они разработали "Требования Коммунистической партии в Германии", к-рые были распространены в виде листовки, а также напечатаны в ряде газет. Этот документ формулировал осн. задачи революции, направленные на создание единой демократич. республики путем доведения бурж.-демократич. революции до полной победы и на обеспечение наиболее благоприятных условий для дальнейшей борьбы пролетариата. В апр. 1848 Маркс и Энгельс приехали в Германию и поселились в Кёльне. Ввиду отсутствия условий для создания массовой пролет. партии они присоединились к общедемократич. движению, заняв место на его крайнем левом фланге. Издававшаяся под рук. Маркса и Энгельса "Новая Рейнская газета" стала трибуной революц. авангарда пролетариата и вела последовательную борьбу за углубление революции.

Поражение июньского восстания парижских рабочих укрепило силы контрреволюции в Германии. Герм. буржуазия в страхе перед нар. выступлениями все более скатывалась вправо. Вспыхнувшее 18 сент. во Франкфурте-на-Майне восстание было по просьбе либерального большинства Франкфуртского собрания подавлено войсками. Сразу же после разгрома окт. восстания в Вене прусский король назначил 2 нояб. новое пр-во исключительно из представителей знати и высшей бюрократии во главе с заклятыми врагами революции графом Бранденбургом и бароном Мантейфелем. В Берлин были введены войска. Вскоре в Пруссии произошел гос. переворот, Национальное собрание было разогнано. 6 дек. 1848 была обнародована "дарованная" сверху конституция, к-рая расчищала дорогу для восстановления в Пруссии абсолютизма. Переворот в Пруссии явился сигналом к наступлению контрреволюции по всей Германии.

Но революц. силы не складывали оружия. Весной и летом 1849 разгорелось восстание в защиту имперской конституции, принятой в марте 1849 франкфуртским собранием и отклоненной пр-вами Пруссии и ряда др. герм. гос-в. Это движение охватило Саксонию и Юго-Зап. Германию (см. Дрезденское восстание 1849, Баденско-пфальцское восстание 1849) и явилось последней схваткой между силами германской революции и контрреволюции; непосредственное участие в вооруженной борьбе за имперскую конституцию принимал Ф. Энгельс. Но силы были неравны, что и определило поражение восставших.

Р. 1848-49 в Г. оказалась незавершенной; стоявшие перед ней объективные задачи не были решены. Гл. причина поражения революции заключалась в предательстве либеральной буржуазии. Поражению революц. сил способствовали также трусливая и нерешительная политика мелкобурж. демократов, слабость и неорганизованность рабочего класса. Победа контрреволюции во многом обусловила дальнейшее объединение страны антидемократич. путем под главенством милитаристской Пруссии.

 

Революция в Австрии.

Это буржуазно-демократическая революция, главными задачами которой были ликвидация феодально-абсолютистского строя и разрешение национального вопроса в Австрийской империи. Движущей силой революции были народные массы — рабочие, городская мелкая буржуазия и крестьянство. Пролетариат, недостаточно развитый в ту пору, ещё только начинал выделяться из общедемократического лагеря и не выдвигал в ходе революционной борьбы своих особых политических требований. Гегемоном революции в Австрии выступила либеральная буржуазия, требования которой не выходили за рамки конституционной монархии.

Непосредственным толчком к революции в Австрии, начало которой было ускорено экономическим кризисом 1847, послужили революционные выступления во Франции, а также в Бадене, Гессен-Дармштадте, Баварии, Вюртемберге и других государствах Германского союза (февраль - март 1848).

13 марта 1848 в Вене началось народное восстание, заставившее австрийского канцлера Меттерниха подать в отставку, а императора Фердинанда I — обещать конституцию. 17 марта было образовано правительство из представителей дворянства и либеральной бюрократии (с марта по ноябрь 1848 состав правительства неоднократно менялся). Студентам, активно выступавшим в эти дни, было разрешено создать свою вооруженную организацию — «Академический легион», а горожанам — Национальную гвардию. В апреле был создан Комитет общественной безопасности — неофициальный орган власти буржуазии. Началось создание рабочих организаций (Венский рабочий союз и др.).

Революционные события в Австрии проходили в условиях мощного подъёма революционного движения в других частях многонациональной империи Габсбургов (Революция 1848-49 в Венгрии, народные восстания в Милане, Галиции, Воеводине, Хорватии).

25 апреля 1848 правительство обнародовало конституцию, провозгласившую различные свободы, но на деле сохранившую власть в руках императора и назначаемой им верхней палаты. 11 мая был опубликован избирательный закон, который ограничивал число избирателей высоким имущественным цензом и цензом оседлости. Считая революцию законченной, буржуазия стремилась предотвратить её дальнейшее углубление. Правительство, чтобы сломить революционные силы, издало 14 мая указ о роспуске Центрального политического комитета (был образован 7 мая представителями Национальной гвардии) и созданного 20 марта Студенческого комитета, а в конце мая предприняло попытку распустить «Академический легион». Но на защиту комитета и легиона выступил вооружённый народ, и правительство вынуждено было временно отступить. 1 июня был издан (10 июня дополнен) новый избирательный закон, который предоставлял активное избирательное право всем мужчинам, достигшим 24-летнего возраста (ещё 16 мая император опубликовал указ о создании однопалатного выборного рейхстага).

Июньское восстание 1848 в Париже крайне напугало австрийскую буржуазию и способствовало её переходу в лагерь контрреволюции. В такой обстановке правительство, подталкиваемое придворной камарильей, стало постепенно переходить в наступление. 19 августа был издан указ об уменьшении заработной платы рабочим, занятым на общественных работах. Протест рабочих, вылившийся в массовые демонстрации, был подавлен (23 августа) Национальной гвардией. 7 сентября 1848 был опубликован аграрный закон, которым предусматривалась отмена без выкупа только личных повинностей крестьян; барщина и оброк отменялись за выкуп, соответствовавший 20-кратной стоимости ежегодных крестьянских платежей.

В начале октября императорский двор решил направить часть Венского гарнизона на подавление венгерской революции. В ответ 6 октября в Вене началось народное восстание, явившееся кульминационным пунктом австрийской революции: ремесленники, рабочие, студенты преградили путь войскам, отправлявшимся на фронт; часть гарнизона перешла на сторону народа. Однако представители мелкой буржуазии и радикальной интеллигенции, оказавшиеся во главе восстания, не проявили должной решительности и не сумели создать единого органа власти для руководства восстанием. Повстанцы не получили необходимой поддержки со стороны демократических сил герм. государств. Им противостояла сформированная силами контрреволюции огромная армия под командованием фельдмаршала А. Виндишгреца, которая осадила столицу и подвергла её артиллерийскому обстрелу. 29 октября руководители восставших вступили в переговоры с Виндишгрецем и согласились на безусловную капитуляцию. Героическое сопротивление продолжала только сформированная в дни восстания из рабочих мобильная гвардия. 31 октября императорские войска вступили в Вену. К. Маркс охарактеризовал впоследствии Октябрьское восстание в Вене как «... второй акт драмы, первый акт которой был разыгран в Париже под названием «Июньские дни»» (Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 5, с. 494).

После поражения Октябрьского восстания в Австрии было создано новое правительство — из представителей феодально-монархических кругов и крупной буржуазии во главе с князем Ф. Шварценбергом. Император Франц Иосиф (вступивший на престол в декабре 1848 после отречения Фердинанда I) провозгласил в марте 1849 введение реакционной конституции; рейхстаг, заседавший с 22 июля, был разогнан.

=Революция в Австрии не принесла результатов. Главной его причиной была измена буржуазии, перешедшей на сторону контрреволюции. Однако полный возврат к дореволюционным порядкам был уже невозможен; освобождение крестьян от феодальных повинностей, хотя и за выкуп, способствовало капиталистическому развитию страны.

Революция в Италии.

Революция 1848-49 в Италии, буржуазная революция, в задачи которой входили ликвидация феодально-абсолютистских порядков, уничтожение государственной раздробленности и иноземного (австрийского) гнёта, создание единого национального итальянского государства. На 1-м этапе революции (январь — август 1848) во главе антифеодального национального лагеря стояла либеральная буржуазия. Она выступала под лозунгами освобождения и объединения страны "сверху" вокруг Савойской династии или римского папы Пия IX. Начало революции положило народное восстание 12 января 1848 в Палермо (Сицилия). В феврале — марте 1848 в Королевстве обеих Сицилий, Сардинском королевстве, Великом герцогстве тосканском и Папском государстве были провозглашены умеренные буржуазные конституции; в ряде государств образовались конституционные правительства. В марте 1848, в результате народных восстаний, сбросили австрийское иго Ломбардия и Венеция (в Венеции 22 марта была провозглашена республика), в ге