Зміст української ідеї – яскравість, виключність, всеобіймаючість

Тільки безуслівна віра в ідеал хоронить його від розкладу; вона не допускає до жадної дискусії над його приказами, до жадних розумувань над устале­ними заповідями. Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних на­падів, найбільш незбитих розумових “доказів”. Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій “емотивності”) згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал нетикальним, оточує його міцним муром “фанатизму”, якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами, двоїться його ідеал і його душа, – там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидає в Люципера-спокусника каламарем, і мара щезає. Неперемож­ний в штуці арґументування, диявол сумніву тікає перед такою вірою.

В нас якраз боялися цієї віри! Не любили “ при­мусових думок”, ані “абсолютного ідеалу”, ями логікою розсудили” питання нашої віри. Наше від­ношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім “тому, що”, а наше відношення до дійсности пере­носили ми, за Драгомановим, “з почуття і віри на науку і розрахунок”. Не в гарячім, беззастережнім прив’язанні до своєї ідеї (не в “емотивності”), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправ­дання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи відселити в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге.

Ось у цім слові “відділити”, в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму. Ось що про це пише Фереро: Людина може увірити в якусь правду лише “коли вміє її відрізнити і протиставити тому, що противне їй... (добре – злому, красу – гидоті, правду – похибці). Лиш тоді може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, – коли відділяє їх ясною чергою, означеною межею. “0значити” (definir) походить від “знак” (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля бажати їх або ні, коли не вміє розрізнити?” В такім разі все кінчиться “анархією доктрини і ослабленням волі”19. Тут властиво було взаємне діяння. “Анархія доктрини” привела до ослаблення волі”, ослаблення волі” до логічної казуїстики, до повної “анархії доктрина, з яких ні з одною не в’язали в нас ні пристрасної любови, ні сильної відрази.

Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від “слав’янства” або “ Сходу Европи”, нарід від племени або кляси, на­ціоналізму від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? – Образ того, що треба було любити зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, – в нашій націо­нальній ідеології не було, не було догми, а значить і “еросу”, а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси.

Яскравою ідеєю була мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право?.. За Україну “як земля вширшки, як небо ввишки”, але за “автономію”, “самоопределеніе с присоединеніем”? Можна було гинути за само­стійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безко­нечними “але”.

Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відріз­нявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалися під­перти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман.

Для того, щоб ідеал був ясний, треба його “від­різнити і протиставити тому, що противне йому”. Цього українство ніколи не робило! Тут воно задо­вольнялося формулою Гр.Полетики, “патріотическим разсужденіем” на тему “Малої Росії”: “каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения (її) прав и вольностей”. Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького – “нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться”. Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям “суду Бо­жого”, з образом, що цілком відповідав сорелівському “мітові” або візії Шевченка (“3аповіт”, “козак безверхий”). “Поступове” і “соціялістичне” українство ХІХ-ХХ вв. теж прийняло формулу Г.Полетики. Його засадою, як і Г.Полетики, – стало шукати “приємливого для обох боків виходу з конфлікту”. Монархісти розуміли національне від­родження “спільно з національним відродженням всіх трьох Русей”. Зрештою і автор “України ірреденти”, для отримання прощення за “гріхи молодости”, – висловився проти “національної ексклюзивности”, і радить “змагатися за добро нації... без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями”20.

Бельгія і Чехія у війні 1914p., що відразу стали по боці Антанти, большеви-ки, що відразу виступили з “інтернаціональними” гаслами – одверто проти­ставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас стара­лись вгадати яка сила пере-може, щоб на ту “орієнтуватись”, і це звалось “реальною політикою”. “0бщес-тво – писав П.Куліш – подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморали-зуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благо-устройства, или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія”.

Думаючи передусім не про “власть”, лишепро“благоустройство”, – українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, “со всей енергіей” проти­ставляти себе іншій, і в наслідок того – “неизбежно” деморалізовалась”.

“Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist” – це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили “дух часу”. Наш провід – волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму...

З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов’яно-фільство, “Схід Европи”,соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто ви­ключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге – натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести “благоустройство” країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже “як там впорядкується вище державне начальство”; чи будемо мати власні “двір, армію, в’язниці і жандармів”. Їй не потрібні були ці “шумні” й “далекі” програми “непевної вартости”. Ходило лиш про “забезпечення культурного й су­спільного самоозначення”, про “волю особи”; ради­лося не “рватися зало-жити свою державу”, але стреміти до “волі краєвої, громадської”, бо само­стійність віджила свій вік”. Метою було лише “соціяльне визволення” і щастя селянської “мирної країни”, не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське “благоденствіє”. Хто його дасть – все одно, “європейський Схід”, взагалі “вітер зі Сходу”, якась наднаціональна організація. Отже збережен­ня, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і – на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації – урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було не повне, але частинне лише, заперечення чужої ідеї; капіту­ляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу.

Як “примус” в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але – лише в ім’я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце “фальшивої” ієрархії поставити “правдиву”; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов’язки. Лютерові належать слова: “Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух”?21. А ось що каже большевик: “На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон”...

“Скувати”, “змусити до послуху” сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, –осьперше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, – у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окруження. Чуттєву сторону українського ідеалу означали в нас словом “ніжність”, яке ви­ключало “насильство” і “зачіпність”. Та “ніж-ність”, яка була примітивним щаблем об’єктивації волі, мала свій відповідник в інтелектуальній, змістовій стороні українства, який полягав у зреченні най­вищої функції нації, функції влади.

Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на “неістотне” націо­нального ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім – не знають компромісів. Неістотне – лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і “малороссійскія драмы”; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу – для себе, ли-шила нам землю, а собі – законо­давство про неї і про нову панщину... У своїх споминах оповідає Раковський, що коли – під час якихось українсько-большевицьких переговорів – Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права укра­їнської мови, – большевиць-кий папа весело гукнув: “Але ж добре! Дайте йому навіть три мови!” По­дібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш “не хотів про­повідувати без ряси”, заявив Лютер: “що ж зава­дить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, хай має три ряси, коли це справляє йому приємність”22... І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, – були апостолами нового “невільництва”, нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціялізму – дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства.

Відповідником до “ніжности” в емотивній стороні, була якраз, у змістовій стороні українства, та “мова”, та “ряса”. Щоденна праця над “здвигненням простого люду”, протиставлювана “шумним програмам” – була цією “ря-сою”... “Краєві справи”, протиставлювані “Русі Божою милостю” – були тією “рясою”... “Матеріяльні та просвітні справи”, протиставлювані “високо-політичним спра­вам”, – все це були “ряси”, які наші “народолюбці” вбирали на своє тіло для заспокоєння совісти, щоб забути про одяг чужої ідеології, в який вбирали свою душу. Бо що значила католицька сутанна, коли в ній пропові-дувалися антикатолицькі ідеї? Що значила українська мова, коли в ній голосилися протиукраїнські ідеї, принесені чужинцем? Всеобіймаючий ідеал, організація влади є конечною функцією кожного національного організму, для зовнішньої консолідації (боротьби з інтернаціона­лізмом) і для внутрішньої (в боротьбі з атомізацією), для боротьби з зовнішнім окруженням, і з пасивним внутрішнім середовищем. Коли якийсь нарід дбає лише про “мову”, лише про “селянську мирну країну”, коли він через глупоту провідників, зрі­кається сам справування вищих функцій, це завдан­ня перебирають чужі, займанці. Нація, яка не виробила собі ідеї нового “послуху” в світі, і в собі – все кориться варягам. Подібне втягнення нації в орбіту чужої ідеї наступає й тоді, коли вона улягає атомістичним забаганкам власного середовища.

Коли на зовнішні потреби нації її недолужна провідна верства дивиться лиш як на спір про те, хто “буде вбирати у фартушки африканських негрів”, чужинці вчать її мудрішого погляду. І тут “ряса” не сховає нації перед життям, і тут нація не поставить себе поза дужки історії, тільки що не для себе бити-меться вона за ті “фартушки”, лише в інтересах чужої ідеї.

Якого викривлення дізнає нормальний зріст на­роду, що зрікається самос-тійности, яким провадить чужа ідея, про це яскраво свідчить історія. Українці, що мусіли битися на мазурських озерах проти Німеччини або в манджурськім гаоляні проти Японії, чи здиратися з останнього для чужих і ворожих їм цілей ІІІ-го московського Інтернаціо­налу для скріплення великодержавної сили пасо-жита; Ренщина і Саксонія, що билися проти Австрії і Прусії під орлами Наполеона, скріпляючи своє власне ярмо, – ось приклади гелотства народів, які переказали журбу про вищі мети нації чужинцям, задовольняючись “рясою”. Марними є отже надії, що через те самообмеження нарід зможе увільни­тися від тягарів і жертв, зв’язаних з вірністю “всеобіймаючому” ідеалові своєї нації. Ті тягарі будуть потрійні, потрійні й жертви, лиш що підуть вони на зміцнення чужої влади.

Подібне втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища. Так було з вітчизною Сташіца, що писав про свій нарід: “Необачний нарід, основуючи свою внутрішню волю лише на неплаченні податків і на нетриманні війська (дбав лише про “рясу”!) спровадив на себе зовнішню неволю”23. Наша драгоманівщина, яка теж внутрішню волю бачила передусім у свободі від усяких тягарів і в “безначальстві”, спровадила на себе зовнішню неволю, чуже начальство. Атомізована суспільність, що для своєї “ніжности” не хоче сконсолідуватися в самовладну організацію, паде жертвою покликаних або непокликаних варягів.

Коли це станеться, наступ ворожої ідеї прямує далі. Тоді оманою показу-ються побожні бажання провансальства врятувати бодай свої льокальні цін­ності “для хатнього вжитку”, “добробут” чи “благоустройство”, бо ж від того, “як там упорядкується вище державне начальство” залежить і доля “домо­вого вжитку”. Всі зусилля нації, позбавленої само­владства, йдуть намарно, навіть ті, що стремлять до заспокоєння місцевих потреб. Визволені 1648p. українські селяни підпали під панщину, запрова­джену 1783p. Росією на Україні. Чужовладство ж довело й до того, що під червоною Росією україн­ський мужик – “владеть землей имеет право, но урожаєм никогда”. Надія, що замкнувшись у вузькі границі “ряси”, потреб домового вжитку, нарід може врятувати хоч їх, показується злісною оманою. Навіть в останніх окопах не схорониться своя ідея, і звідси її виб’є чужа, в такім випадку.

Ця чужа ідея побиває тоді свою, “рідну”, коли ця не здобудеться на універсальну думку, ані на міцну волю її накинути. Тоді всі ці “ряси” і “мови” мандрують до музеїв або до “рідних” гопакіяд, і сама ж маса зачинає з них глузувати. Тоді навіть ті, з “вищої тисячки” дезертують: Гоголь говорить про “Москву мою родину”, (як пізніше – “рідною мовою” червоні українські лакеї). Квітка пише оди білому, а Валеріян Поліщук червоному, цареві; тоді юрба зачинає захоплюватися “прекрасным русским языком” і “вітром зі сходу”; тоді відживають теорії про “три галузки” московського народу, тоді пере­житком стає не лиш суверенність, але й “ряса”.

Тоді націю охоплює параліж. Філософія рентора, що стремить не до влади, не до організації, а до вживання і “добробуту”, сковує навіть економічну енер-гію нації. Приспана в політиці, та “жадность захвату чужого, дерзость силы”... та “грубая первобытная правда”, яка на думку нашого істо­рика “управляла... нашим родным плугом в малороссійских пустинях” в XVI віці, яка “вела вперед хозяйство, промисл, торговлю”, – заламується і в економіці. А нація, помимо своїх багатств, стає “серед скарбів землі голота гола”, стає “плохою гречкосійською породою”, верствою, клясою, усту­паючи й політичне, і економічне зорганізування краєм – чужинцям. Стає плем’ям чужої нації, з мудрішою елітою, з філософією здобувців, але не уживачів; організаторів і продуцентів, не консументів; войовників, не пацифістів24.

Бо лише та дія, що організує життя, – надає йому свій національний характер, а не та “рідна”, якою дихають пасивні маси. Українські пісні спі­валися віддавна, але світ признав їх нашими лише від хвилі, коли з’явилися українські диригенти світової слави. Українське козацтво перестало існу­вати для світа відколи дістало чужих генералів. Українські леґенди пізнав світ не тоді, коли їх оспівував по російськи Гоголь, лише від часів Шевченка, О.Сторо-женка і Марка Вовчка. За Куліша наш мужик, вірний свому аристократично­му інстинктові, називав Правобережжя Польщею, бо коли там головні експортери збіжжя, цукроварники, аптикарі, інженери, аґрономи були поляки, коли вони були організаторами життя, коли вони лише стреміли до політичної влади в краю в 1863p. – то й край до них належав; не лише в їх власних думках, але почасти і в думках закордону й навіть самої Росії, яка ще за Карамзіна уважала Польщею все, що за Дніпром. Українська маса працювала перед 1917-1921pp. так само, як перед і по тім, але Україну, як реальність, визнав світ лише в ці роки, себто тоді, коли український селянин, покинувши свої ідеали “мирної селянської країни”, взявся за політичну й економічну організацію краю, і за меч, коли його еліта, хоч незугарне, хоч хвилево, нама­галася засвоїти собі цілі й прикмети кожної на­ціональної еліти.

Без всеобіймаючої ідеї ніколи українство не вийде зі стану провінції. Без революційної ідеології соціялізму, самий рух за підвищення зарібної платні був би мертвою ідеєю. Боротьба за соціяльні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської місти­ки, якою окружено рух 1789 року. Всі зусилля англійських колоніяльних отаманів-купців не при­вели б до нічого, коли б не велика ідея, що одушевляла їх, ідея вибраного народу, що має пану­вати над світом. Без тієї ідеї не могла б повстати і габсбурґська імперія. “Імперіялізм з доби Вільгельма II був засудже-ний на невдачу, бо зовнішнє ви­явлення могутности є ніщо, коли бракує волі воло­діти світом”25. Тим браком “керуючої”, владарної ідеї пояснює Барес якраз невдачу буланжизму, “безплідність чудових національних конвульсій”26...

У своїй зовнішній політиці кермувалися ми не думкою щось “опанувати”, а задоволити лише соціяльні, примітивні потреби якоїсь кляси; як соціялісти і провансальці зі своєю думкою про “соціяльне визволення”, про “мову” і “рясу”, не журячись, “як там впорядкується вище державне начальство”. (“федерація”!). В таких випадках приходило пере­важно лише до “безплідних конвульсій”, жакерій, але не свідомих політичних рухів.

Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духо­вого, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціяльним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”... Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.

Через те, що нація є вічна, що її воля не іден­тична з сумою поодиноких воль, але щось само­стійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, перерос-таючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми інши­ми. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі.

Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право “сецесії” (“катам помагати”), то жадні засади “права” й “справедливости” не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респекто-вані “федералістичні” забаганки націо­нальних меншостей.

Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді “воля народу” або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення. Це значить, що ми повинні покінчити з тим, що німці звуть Verfassungkultus, не робити з ідеї незалежности справу “тактичну”, а з форми правління принципіяльну (як наші праві й ліві “державники”); уря­дити всі внутрішні відносини так, щоб вони слу­жили приказу самоутвердження нації, але не “щастю” її членів, те що Ранке називає “приматом заграничної політики”.

Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім’я своїх клясово-економічних (“рентарських”) ідеалів підносить руку на власну державу, то це не “боротьба за визволення трудящого люду”, лише національна зрада. Конкретно, власновладність значить, що кожна кляса, яка хоче представляти націю, повинна стреміти не лише до клясово-соціяльних, але насамперед до політичних цілей, до закріплення політичного й економічного пану­вання нації в себе дома, а не до віддання його в руки чужої, хоч би “братньої” кляси за ціну ніколи не додержуваних обіцянок “соціяльного визволен­ня” народних мас.

Те саме відношення, як до атомістичних, повинно бути й до всесвітянських доктрин. Національна воля є щось інше від суми одиночних воль, вона вище “волі народу”, його часових потреб, завдань і обставин моменту. В стремлінні нації до розросту грає ролю не її чисельна сила в даний момент, ні географічне положення, лиш той суб’єктивний момент, що зветься волею до розросту. Оттоманська імперія в XIX віці, сильна числом людности й традиціями, не могла використати чудового географічного становища (на чотирьох морях) і впала. Мала Англія в кінці XVIII віку мала заледви половину людности Фран-ції, але це не завадило їй розпочати й довести до побідного кінця смертельну боротьбу з потужною противницею. Польща Ягайлонів мала такі самі невигідні границі з Москвою як і за Катерини II, але в XVII віці Польща була в Москві, а в кінці XVIIIв. Москва у Варшаві. Національна воля повинна стояти понад “природні границі”, як і понад “даний стан національної свідомости”. Вона не повинна числитися з ворожими суґестіями, що “ідея суверенности пережила свій вік”, ні з всесвітянськими доктринами “сходу Европи” і проче. Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти вну­трішніх сил, що сковують її енергію. Мети нації не обмежуються завданнями дня, ані тим станом, який застала дана ґенерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретро-спективно і перспективно, не нехтуючи тра­диціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я “завдань дня”.

Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заваджають консолідації нації довколо одного ідеалу: – демократизм, соціялізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричинюється до її могутньости, чи навпаки її ослаблює. Не ідеал самос-тійности маємо оцінювати з точки погляду “свободи” одиниці, “демократич-ности”, форми правління або “визволення пролетаріяту”, чи щастя “плохої гречкосійської породи”, чи “мирного життя” країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутности нації.

Всю дотеперішню науку провансальства треба перевернути! Нас учили, що на національний ідеал треба “поглянути без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історії”... Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоби знати як іти дальше до тієї самої мети. Нас учили, що ідеал нації це “земля”, “кусень чорного хліба” та спокій... Якраз навпаки! Тим ідеалом є експансія, організованість, власновладство.

Нас учили “завжди стреміти до згоди” з противною ідеєю, “не углиблю-вати національні антаго­нізми”, не віддаватися “безглуздій ворожнечі”... Якраз навпаки! Нація передусім мусить плекати в собі ті почування та ідеї, які помагають скорше дійти до мети.

Нас учили шукати чогось, “щоб стояло вище над усіми націоналізмами”, “всіх людей всіх вір при­знати братами”, шукати “інтернаціональної за­гально-людської правди”, виступати “під більш людським прапором, аніж релігійний та національ­ний фанатизм”, “без зараннього рішення справ дальшої будуч-чини”... Якраз навпаки! Нісенітни­цею є “інтернаціональна правда”, бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов’янофільство або большевизм. Нісенітницею є “загальнолюдська точка погляду” в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй. Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фа-шизму, як любов – до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціона­лізм “без взаїмности” засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили – “Коли волю народу забезпечує окреміш-ність, треба змагати до окремішности, коли її краще забезпечує спілка (феде­рація) з другою нацією, треба використати феде­рацію”... Нісенітниця! Треба сказати: Коли “воля народу” не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця “воля” веде до страти “непідлеглости”, треба цю волю обмежити. Нас учили ідей “гуманности”, але нам найліпше пам’ятати слова Макіявеллі: “Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливости чи несправедливос-ти, людяности чи жорстокости. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність”.

Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над обставинами”, над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея.

 

РОЗДІЛ III

“МІСТИКА” І “РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ”

Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або під­порядкувати їх одній сильній “вищій” ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, дру-гий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб “федераліс-тичною політикою”, назва, яка об’єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: “містику” і “реальне життя”, програму максимум і мінімум; відхрещувалось від “далеких ідей”, стремлячи до “досить благополучного життя”, застерігалося проти “висовування чисто маніфестаційних гасел”, які відвертали увагу від “реальних щоденних справ”; все пристосовувалось до “сили народу”, до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти “зараннього рішення справ дальшої будуччини”, радило годитися “з людьми інших максим”, “оминати великі програми”, щоб осягнути “малі реальні здобутки”. Розгортати “шумні гасла” могли лише “схолястики” і “теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням”. В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян май­бутнє, з його інтересами ненароджених; “не категоричний імператив національного обов’язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас”27, “без задної мисли” цілковитого заперечення чужої ідеї, проти “порушування високо-політичних справ”, за “програму на дану годину”, проти “дражнення” сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися “тепер”, або яких “нарід ще не розуміє”, не “романтика”, а “реалізм”.

І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за “реальні наслідки” з не­хтуванням “романтичного” ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише “для лакомства нещасного”, але як носій – у своїй думці – “вищої ідеї”, що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати “дикі поля”. Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення “гуманних ідей”, письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.

“3амки в повітрі” Шевченка, “фантастичні омани”, без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими “замками в повітрі”, а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих “замків”, завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними “реальні щоденні справи”, накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.

Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. “ Все починається з містики – каже Пеґюі – і все кінчається політикою ”, все починається “шумними ідеями” і кінчається щоденною працею. “Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з’їла політика, що зродилася з неї”28. Щоб кожний крок “щоденної праці” був натхнений великою “містичною” метою.

“Малі реальні здобутки” не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли “реальні здобутки” реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. “Малі реальні здобутки” – це отрута для народу. Коли такі гасла, як “добра пожива й відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише зв’язані з щоденними потребами нації “маніфестаційні кличі”, велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу... Нема небезпеки, що всеобіймаюча “далека” ідея “відверне нас від боротьби за реальні здобутки”; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті “здобутки” відірве нарід від думки про здалеку ідею”, спихаючи його поволі до ролі племени.

Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів’я sine qua non піднесення нації. Але не досить сказати це. Так само, як жадний “ конвульсивний рух”, не натхненний великою ідеєю, безплідний, так і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім патосі. Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних “чому”. Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, Що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства якраз тієї нації, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілости власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки. Не вільно виводити свого ідеалу “розумом владним без віри основ”, невільно приймати за добре те, що ми “логікою розсудили”, що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, “придумати логічно ідеальний устрій”, “вільний від споминів історії” та “зрослих на історичнім ґрунті інтересів, звичок та інстинктів”; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію “науково обґрунтовану і логічно доведену”. Абсурдом є ставляти замість “національства”, замість власного права, якісь темні ідеї “всесвітньої людськости” або ідеї людяности і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив.

“Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей так само як добра геометрична теорема добра для всіх”. Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що “треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу”. Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров’я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів’я: “что русскому здорово, то немцу смерть”. Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних “загально людських ідеа­лах або на почуванні себе “органічною частиною загального (чужого) цілого”.

Нас учили, що наші гасла повинні йти “від інтелекту”, не “з почуття, з настрою”. Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення.

Нація, що прийняла чужу ідею, – як м’ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі “магнетичну енергію”. Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе “сталою” магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї.

“Ми й знаємо, а тільки не хочемо” – ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, “розумом” накидають. Саме “знаю” без “хочу” безплідне, бо не перше, а останнє е двигуном у громадськім житті. Це “хочу”, що “сидить в печінках” нації, нагальне домагається власного “знаю”, а коли його не знаходить – стає нездібним до руху. Коли розумове сприймання світу й його оцінка не базується на нашім світовідчуванні; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого “хочу” з чужим “знаю”. Бо “людина може хотіти лиш те, що любить”, а любити може лиш своє29.

Тих “знаю” безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів “европейського Сходу” і “трьох галузок руського народу”, або галицької “автономії”... Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його “родина”, (це було від розуму, від “знаю”), але (як казав Достоєвський) він не міг зн