ПЕСИМІЗМ І ПРЕДТЕЧІ САМОВИСТАРЧАЮЧОГО НАЦІОНАЛІЗМУ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПЕСИМІЗМ І ПРЕДТЕЧІ САМОВИСТАРЧАЮЧОГО НАЦІОНАЛІЗМУ



Не можна сказати, щоб на темнім тлі нашого провансальства не було кількох бодай винятків, не було кількох людей, які менш або більш ясно не відчували б того маразму, де завела нас оця філософія безсилля. Одні – виразно, і їх голос був гуканням в пустелі. Другі – самі апостоли про­вансальства, відчували менш яскраво трясовину, в яку попали, а їх голоси були голосами тривоги й сумніву. Та одні, і другі, – свідомо чи ні, рвалися з цієї трясовини на вільніший світ, до твердого ґрунту під ногами.

І характеристично! – всі вони, ці розрізнені голоси, били в одну точку, підходили (хоч не завше свідомо) до ядра тієї болячки, яка нищила націю, – дo занепаду волі. Самійленко писав: “Найкращі пориви, гарячі почуття, розсікли ми ножем холод­ним міркування, і склали ми собі розміряне життя без сили поривання”. Те, що другі свідомо відкидали і осуджували – афект, пристрасть, за тим тужить Самійленко, і не можучи одверто порвати з старими божками, кінчить зневірою: “і сумно за наш час, і шкода тих віків, що ніби нам дали великії успіхи”.

Сумнівом кінчить і другий автор. “Не нам осмія­ним сміятись, не нам, скаліченим іти, не нам піснями заливатись, сліпим – відшукувать сліди” (Олесь)... Роз’їджена розумуванням віра не була жодною вірою, і тому сумніви, мов примари, стояли перед кожним чином. А “що як ти сорок літ отсих був шалом божеським хорий, замість божого їм накидав власний плян тіснозорий”? – питається Мойсей Франка; і немов вторуючи йому, питається Винниченко, підводячи підсумки українській революції та своїй вірі: “А що як большевики мають рацію”? – Ні одна релігія сили, ні жаден її пророк ніколи не сумнівалися, що їх “власний плян” є власне “божеським” пляном, ніхто в своїм чині не піддавався сумнівам, бо воля і віра стояли в них на першім пляні; в наших недошлих пророків – отруя гіпертрофованого “розуму”. Тому никнув у них і миршавів всякий щирий і великий порив, тому нидів всякий прояв національного патосу... Франко тужить великою тугою зо здібністю вірити, якої він не має: “Я думав про братерство нове... Щасливий, хто вірить существом цілим. Я сумні­ваюсь лиш, бо вірити не можу”1. Цінне признання і цінний жаль того, хто перед тим проголошував пеани на “розум владний без віри основ”.

Цікаво, що, як попереду я зазначив, так і тут є паралелізм не тільки в думках, але навіть у ви­словах в письменників галичан і наддніпрянців. “Не нам осміяним сміятись”... писав наддніпрянець. А галичанин, – “Не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, не нам про­вадити тебе до бою”.

Брак віри, і брак волі. Як це не дивно, а в свої ясні хвилини відчував цей брак і найбільший апологет безволля – Тичина. “0, як гармонію чарівну ми любили! Ми хочем бачить світ прозорим, а не грубим. Ми бачим спокій там, де боротьба і бурі. У небутті – красу, і правду в каламбурі, і брязкаєм в серця, І плачемо над тим, що все це тля і тлін, дурної крови дим... Так як жеж нам зламать тиранію й тюремні ґрати, коли співці усі в нас євнухи, кастрати?”2Так висмівав, у рідку хвилину прозріння, провансальських безвольних євнухів той, що згодом сам став архиєвнухом у поезії.

Ці духові євнухи-кастрати й були, за виразом одного ідеолога українофільства, оті роздвоєні душі, – заражені пістряком, що нищив їх психіку. Вони “всі до певної міри були полудушними українцями”, пише один. А другий: – “душі наші двоїлися” серед цікавої і дивної трагедії3. Між душею провінціональною і тією другою загальною була прірва, яку вони – хворі на волю – засипати не могли. І тому одні – в яких воля була розвинена сильніше – вирікалися провінціялізму і поринали в “ширшій стихії” чужої нації, другі – “євнухи”, вирікалися ширшої стихії, але через своє “кастратство” не могли з своєї рідної зробити чогось ширшого, і тому тонули в болоті провансальства й політичного буддаїзму. Вони ставали “полудушними”, “свідомо обтинали собі крила, призначені до високого лету”. В таких обставинах “найактивніший” нині, завтра “зневірявся, губив силу далі боротися”, плутався в “дисгармонії своєї двоїстої душі”4. Вертає до цієї теми і комуністичне українське письменство. Ми бачили, як одна із цих “двоїстих” душ, Драгоманів, брав в оборону ренеґатство, себто “дводушників”, а ось що пише соціяліст: “сама думка про ренеґатство сидить глибоко в душі мало не кожного партійного робітника”5. Не вірячи в свою правду, потребуючи санкції чужої, з ослабленою волею – така двоїста душа все хиталася між одною правдою і другою (одною національністю і другою), все готова до ренеґатства, і “стільки ґеніїв пішло од нас у без­вість, не маючи повітря та розмаху для крил!”6

Але й були голоси, що ясно вказували на головну болячку українського націоналізму – на заник волі до самостійного життя. В краснім письменстві першою представницею волевого світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філо­софією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду “евнухів і кастратів”, з її звеличанням експансії, жорстокости і права сильного. В політичній публіцистиці – подібні голоси теж були. Почасти до них належить знана книжка “Україна ірредента”, вже хоч би через те, що висунула гасло “від тепер почати тій малій горстці свідомих уже українців, будити серед української суспільности в Росії, оскільки це лиш можливо, думки про політичну самостійність України”. Поза тим ця книжка не йшла по лінії тих думок, які розвиваються тут, бо своїм світо­відчуванням її автор цілковито був дитиною матеріялістично-інтелектуалістичного XIX віку, правда, позбавлений прекраснодушности маніловського українофільства, – але солідарний з остан­нім щодо недоцінювання волевого чинника в історії, і щодо перецінення так званих “суспільних зако­нів”, “ходу подій”. Революційний зміст української ідеї для автора “України ірреденти” не був ще зовсім ясний, він думав, що експансія не імманентна поняттю нації, і припускав, що “з упадком абсолю­тизму в Росії, упаде його заборча політика”. Він не уявляв собі потреби боротьби за незалежність з цілою російською суспільністю, а ненависть до тієї суспільности уважав “неслушною”. “Правно-державне питання українське” висунеться на по­рядок денний не “почуттям національної самостійности”, але силою фактів натури економічної і адміністративної. “Вимоги адміністраційні росій­ської держави і інтереси економічні російської України, самі вже висунуть на порядок денний національне і державне українське питання, будуть навіть рішаючим чинником в них, – національне почуття радше їх випливом – силою додатковою”. Це була та сама драгоманівщина з її вірою в “біг подій”, в автоматичність “поступу” і в непотрібність збуджувати національні пристрасті (духову силу), які цьому “поступові” лише перешкоджають; з неминучістю полагодження української проблеми на нашу користь в “інтересі суспільного прогресу” і кращої адміністрації самої Росії; нарешті – (ло­гічний висновок), з потребою змагатися за націо­нальні постуляти не проти чужої ідеї, (“суспільно­сти”), лише разом з нею. Повстання Чехії, Польщі (економічно зв’язаної з Росією), по першій світовій війні, нарешті ціла балканізація середньої Европи,

на яку так нарікають економісти – свідчить як помилково є перецінювати економічний (матеріяльний), і недоцінювати духовий “чуттєвий” момент в національнім питанні; в цім недооцінюванні і в цім переоцінюванні автора “України ірреденти” видно той самий старий дух скрайнього інтелектуалізму,

нерозуміння сили духового, національного моменту, на яке хорувало ціле наше провансальство7.

Далеко важнішою публікацією (хоч і недооціне­ною) була “Самостійна Україна” М. Міхновського, перша брзшурка видана РУП, (ліпшого вона нічого не видала) в 1900 році. Коли в “Україні ірреденті” ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в “Самостійній Україні” ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби, як незбитих фактів історії і на них будує СВоі вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях національного характеру, лише в національнім почутті і в методах боротьби тих націй, “що вже повстали проти чужого пану­вання”. Автор не забуває закликати до традицій нації, хоч відважно і мужньо проголошує, що навіть “відсутність державноісторичної минувшини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного”. Брошура апелює в першій мірі не до “ходу подій”, лише до “ображеного по­чуття нації” і до “кривд цілого народу”, а в про­тивність ідеї симбіози проголошує, що “інтерес наших господарів е цілком протилежний нашим інтересам”. Ця брошура свідомо рвала з недолугим провансальством, заявляючи, що “між молодою Україною та українофілами немає ніяких зв’язків”, а за гасло брала ексклюзивне гасло всякого дійснореволюційного руху – “хто ... не за нас, той проти нас”8.

Цими ідеями “Самостійна Україна”, як небо від землі відрізнялася від нашого провансальства і уважний читач майже в кожній з думок “Само­стійної України” зауважить протиідею до відпо­відної думки провансальства. Тому я й зачислюю цю невеличку брошуру до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму.

Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і, волею, на заник останньої – Микола Гоголь. Він задихався в рідній старосвітщині, яка не в силі була видобути з себе ні однієї, кажучи його стилем, гігантської ідеї, ані великого патосу. За тим патосом тужила цілий час його душа. “Ніколи (писав він) не прагнули ми так поривів, що здвигають дух, як у наші часи, коли тисне на нас і дусить ціла дріб’яз­ковість забаганок і насолод, над яких вигадкою ломить собі голову наш XIX вік”. Він протестує проти цього віку, що “поривається заглушити і приспати наші почуття”. Він кличе втекти від потягу до добробуту і матеріяльного щастя, до чогось великого, щоб могло “спасти нашу бідну душу”, збудити “наші приспані почуття і вивести нас з багна “жахливохолодного егоїзму”. Прибитий марною і нікчемною сучасністю марить він про давні залізні часи нашої історії, на які глухі були сучасники, про “пристрасті минулих віків”, з їх “лаконізмом сили і свободи”, про їх “дикі й мстиві пориви”, про “їх грубі й забобонні чесноти” про їх “залізні пороки”, про їх “нечувану самопосвяту”, “дику нелюдську великодушність”, про очайдушність авантурничих віків”.

В своїй тузі за силою і чином, за нестриманим напняттям людської енергії й волі, він – як багато інших, ширяє думкою в Середньовіччя, шукаючи там тих чеснот, які даремно хотів бачити в сучасній йому Україні. На Заході шукає він за тією енерґією, за “залізною силою ентузіязму”, без якої життя народів “безбарвне і безсиле”, за тим “фантастичним світлом”, бачучи в тих віках вияв “юности пре­красної, повної найсильніших і найвеличніших на­дій, часто нерозсудної, але такої звабливої в цій своїй нерозсудності”. За цією молодістю та її нерозсудними поривами шукав він серед своїх, тричі ним проклятих “мертвих душ” його сучасности, за нею ж шукала його стомлена і спрагнена віри і чину душа в давніх наших леґендах і в суворій поезії старої України. Цю вічну юність хотів він прищепити своєму поколінню, вщепити йому “все молоде, що кипить відвагою, пориви і мрії, що не думали про наслідки, не кликали на допомогу хо­лодного розмислу”, що були “поезія і безмотивність”. Ідеалом для нього були не чеснотливі про­вансальці, що підстригали свої вимоги до “бігу подій” і status quo, лише молоді і свіжі народи, що з’явилися на овиді Европи на початку нашої новітньої історії. Все в них було “стремління” і “газард”, що “не знало меж свойому стремлінню”9.

Це підкреслення моменту волі, хотіння безмотивного і “безрозсудного”, цю тугу за свіжими віками, протест проти “меркантилізму” (в якім легко доглянути той безнадійний матеріялізм “без віри основ”, яким нас годувало провансальство), знаходимо потроху і в Куліша. Не місце тут вглиб­лятися в тайники цієї проблематичної натури, годити її протилежні бігуни в одній синтезі, – але факт лишається фактом: помимо свого незаперечного потягу до “тихого щастя” і прив’язання до “свого кутка”, Куліш явно виламувався з думок провансальської кальокаґатії. Як людина, що однією ногою стояла в крузі ідей чужої, насильницької (російської) державности, далекий від усякого драгоманівського, сантиментального анархізму, – він нераз засвоював собі невблаганну національну філо­софію яскравої ідеології пануючих націй. Наприк­лад, говорячи про Польщу в її розквіті, він під­креслює як додатні риси польських культиваторів, – “зухвалість сили і талановитість в справах домо­вого розбою”. Він звеличує “правду сильного над слабим” і каже, що “оця сама груба первісна правда кермувала польським і нашим рідним плугом в українських пустелях. Вона вела наперед госпо­дарство, промисел, торгівлю, тяжкими, непротореними, небезпечними шляхами”. Ця правда, на думку Куліша, оборонила край від заливу азіятчиною. Звідси його повага до козацтва. Він разом, як колись Кисіль, то мав його за “безголовий потвір позбавле­ний всякої віри”, то цінував його власне за цю дику енерґію і волю чину. Він звеличував “гарячий темперамент стародавних Русичів, що відгукнувся в дніпровських здобичниках”. В національнім фа­натизмі, бачить він велику зброю сильних народів, якою доконуються великі вчинки.

За цей, як він казав, “сильний нерв”, в хвилинах просвітку схиляє він чоло перед Хмельницьким, ставлячи його на одну дошку з другим подібним “ентузіястом”, Олівером Кромвелем; обидва такі різні, але “страшні, кождий по свойому, могли б змінити обличчя Европи і Азії”. В козацькій “необачній задиркуватості” добачав він не голий бунт, але й “ідею створення чогось іншого”, ідею нового порядку. Нарешті він поривається до абстрактного сформулювання свого символу віри, свого – так скажу, націоналізму: “Сила в історії одиноке мі­рило значности, бо вона є те саме, що життєвість, а життєвість значить право на життя, себто – незаперечену правду... Рацію має сильніший...10

Коли в цих немногих провідників нашої громад­ської думки стрічаємо нотки протесту проти дека­дентського світогляду провансальства, то найкра­щий і найповніший свій вираз знайшов він, зви­чайно, в Шевченка. Гоголь протестував проти “меркантилізму” окруження, Куліш – проти жит­тєвої мудрости “під’яремних биків”, протиставляю­чи їм кожний свою, ще не здійснену ідею, свою фантазію. Цю фантазію – “загальне”, що стоїть над “поодиноким”, що має бути накинуте силою тому, що вже існує, свідомо бере собі за провідника муза Шевченка. “Фантазія, пише він в однім листі, – щастя в уяві... І цього доволі! Для душ, що

спочивають і люблять, – замки в повітрі триваліші і кращі від матеріяльних палаців егоїста”. Не непорушне щастя, не існуюче, не сантиментальна утопія, не ідеал спокою, не щастя “мирної хлібороб­ської країни”, не ідеалізація покірного і беззубого народу, – лише апотеоза волі, що руйнує й будує світи, хоч би це був огонь, землетрус чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров’ю – ось була його віра, так далека звихненій й трусливій “вірі” українофільства. Як Гоголь, що шукав щастя в жорстоких і кривавих чеснотах Середньовіччя;

як Куліш, що шукав його в силі, так і Шевченко, лише з більшою силою і переконанням, молився до того “такого страшного в нашій душі, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш”, з владарною мораллю сильних, які знають один закон – величну “фантазію” і волю11.

І тому його в нас так мало розуміли! З кожної великої особистости, не розуміючи її, але улягаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що, як таке, відповідало його власно­му світоглядові. Тому найпопулярнішою річчю в Шевченка стала в нас “Катерина”, в Лесі Українки – “Лісова пісня”, цебто якраз найменше характе­ристичне для генія цих авторів.

У цім туподумстві провансальства і треба шукати причину того, чому всі ці виломи, які робили в його світогляді-в’язниці (іноді) Гоголь і Куліш (і завше) Шевченко, Леся Українка, автор “Самостійної України”, – зараз заростали мохом провансаль­ської маніловщини. Наші провідники бачили у від­важнім дусі батьків, що його оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет – диявола. Слова цих кількох пророків занадто супе­речили вдачі провансальців, щоб без застережень могли вони ті слова прийняти. Забагато в їх макбетівській натурі було “молока людської лагідности”. Мов горох об стіну ударялися слова отих пророків нового світогляду в мур їх зкам’янілих чеснот, а “ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизму”12.

Але як би мало не були зрозумілі в нас ці нотки нового, волюнтаристичного світогляду, все ж їх значіння для нації є величезне. Вони свідчать своєю істотою, що світогляд провансальства, світогляд упадку, все ж не лишався без спротиву, і то не найгірших серед українців. А зневіра й сумніви провідників того світогляду лише підкреслюють, що він не давав їм ані тієї певности себе, ані тієї віри, яку повинна мати здібна і спрагнена чинів велика нація.

 

РОЗДІЛ II

ВОЛЯ, ЯК ЗАКОН ЖИТТЯ. – її ФОРМИ. – ВОЛЯ ВЛАДИ. – РОЛЯ ВІД’ЄМНОГО МОМЕНТУ. – ДВІ ПЕРШІ ВИМОГИ ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя як “пожадання неясно від­чутого другого ладу речей” (Фіхте) є підставою всякого, опертого на ній, свідомого стремління, всякої ідеї. Бо розум (Vernunft), ідея, лише тоді стає порушаючою силою, коли сама “діє як афект “ (Йодль). “Воля влади” (Ніцше), “життєвий елян” (Берґсона), “жадоба перемоги” (Джека Лондона), чин для чину, “без мети”, щоб “гнатися в безвість” (Лесі Українки), “фантазія” (Шевченка), якій він жертвував видимий світ, звеличання “залізної сили ентузіязму”, елементу “нерозсудного” (Гоголя), “правда сильного” і “право сили” (Куліша), – ось як характеризували цю волю чужі і наші провідники.

Яка ж суть крилася за тими висловами, так різними, а так однаковими? Чи це є той іраціональний чинник історії, на якім, в противагу до науки провансальства, повинен спиратися всякий здоровий націоналізм? Чи це є та “воля”, той “патос”, за яким тужили найкращі, хоч і осамітнені, одиниці серед українства?

Дефініція тут нічого не поможе. Ця іраціональна здібність людської душі і не вміщається в мову понять, її треба вміти вичути. Як слушно каже Шопенгавер, – “волю так само тяжко схопити поняттям (begrifflich), як і останній зміст слів Бог, сила, просторонь”. Це є щось, що “переживається, відчувається, але не пізнається”. Головною її при­кметою є те, що вона є ціль у собі, рух, що не залежить від об’єкту, але шукає його собі. “Ново­народжена дитина (читаємо в того самого філо­софа) бурливо рухається, казиться і кричить: вона страшенно хоче, хоч ще й не знає, чого вона хоче”. Новонароджене кричить... Це власне був той крик волі, іраціональної, безмотивної, той перший крик новонародженого, який для римського права був конечною передумовою заіснування особи. Дальше, Шопенгавер зве цю волю, як щось, що, всупереч до інтелекту, “не втомлюється, не старіється”. Воля є для нього “das An sich der Natur”, первісна сила, qualitas occulta13. Це вічне стремління, вічний не­всипущий гін, що лише хвилево задовольняється, щоби знов стреміти наперед. Це стремління абстрактне, іраціональне, щастя в собі. В нім люд­ське щастя, і лише в нім, в цім переході від бажання до його задоволення, а від нього до нового бажання.

Хочете відчути, що є ця воля? Читайте поетів! Вже Ґете сказав, що “в житті найважніше життя, але не його наслідки”. Шіллер відчував свою творчу волю як “почуття без означеного і ясного предмету, який повстає щойно пізніше. Його попереджує певний музичний настрій душі”. Жід називає цю волю ferveur, Барес – пропасницею, Ґюйо – “глухим інстинктом”. Для Лесі Українки це “потвора, що стала в людей Богом”, про яку складаються леґенди “закрашені в густу барву крови”, це сфінкс: qualitas occulta. Цю волю до життя відчуває вона як щось, що горить в нашій душі вічним огнем, “наче рожі палкі в оселі”. Суть їх існування в тім, що вони “жадібно тремтять і палають”, але чи “прагнуть щастя чи смерти” – не знати. В цій жадобі жити, розростатися, змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні ім’я ні постаті, і який ми усвідомлюємо собі лише тоді, як він вибухає в нас.

Соціяльне значіння цієї душевної здібности вели­чезне, бо вона є тим двигуном людських чинів, вона, ця іраціональна сила, а не розум. Наші провансальці будували свій національний світогляд на припу­щенні, що розум головний мотор психічного життя. Це похибка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви. “Поступування відбувається... відповідно до різних родів почуття, себто ніяким способом не відповідно до тих чи інших понять... Поступування, врешті решт, іде своїм шляхом неза­лежно від них (від доводів розуму), переважно не після відірваних, лише після невисказаних правил, яких виразом є ціла людина”. Бо “воля діє навіть там, де її не провадить жодне пізнання... Одно­річний птах не має жодного уявлення про яйця, для яких він будує своє кубло; молодий павук не знає нічого про рабунок, задля якого він плете свою сітку”. Головним двигуном поступків є “сліпа діяльність, яка вправді йде в парі з пізнаванням, але ніколи не ведеться ним”. Певно, що закон залежности діє в світі, але “те власне, що каже якійсь причині... діяти, є природна сила, і як така без­причинна, себто лежить цілковито поза ланцюгом причин”, є безмотивна14. Мотиви з’являються потім, і найкраще може до них можна застосувати знані слова Мефіста Ґете: Du glaubst zu schieben, und du wirst geschoben. Та сама думка присвічувала й Шопенгаверові, який говорив про “ сліпу діяльність” (blinde T a t і g k е і t). що діє сама з себе, лише в супроводі, але не під проводом розуму, “чин був з початку” (Am Anfang war die Tat), не думка.

Підіймаючи свою тезу про першенство чину, Шопенгавер переносить її з области явищ природи до области людських дій. “Цілком так само (пише він)... є й там, де вже не причини і подражнення викликають наступлення явищ, лише мотиви, отже в діях звірят і людей”. В світі природних явищ спостерігає філософ, що “тверде стремить... стати рідким, рідке газом..., жадне тіло не є без стремління..., без жадоби. Ніде нема непорушної точки”. Цей рух якраз є суттю життя в світі природи, так само як у світі людських дій, але не причини і мотиви15. “Свідомість (каже Ґюйо) обіймає досить обмежену частину життя і діяльности (людей). За­гально беручи, підставою і первісним джерелом чинів, роблених навіть з повною свідомістю, е глухі інстинкти і відрухи”16. “Розум – вторував йому Барес, – яка ж то незначна частина нашої душі”! А Суарес писав: “інтелект багато про себе думає, а тимчасом він продукт природи, папуга, що удає орла”17. На подібній точці погляду стояв і Ніцше: “цей гін (який він називає гоном утримання роду), що володіє однаково найвищою і найпосполитшою людиною, вибухає що певний час як пристрасть духа, а тоді має коло себе чудовий світ узасаднень і каже усіма силами забути, що є в суті своїй чином, інстинктом, шаленством, беззасадністю”18. Цей гін є причиною всіх зусиль і активностей що ожив­ляють природу. Це є сила в собі; без неї ні розум, ні інтелект не мали б нічого до роботи. Ця воля, (яку Шопенгавер називає ще “сліпою діяльністю”, “хотінням”, “тугою”, “поривом”, “жагою”, “люттю”, “гнівом”, “ненавистю”) є перша галузка дерева жит­тя. В цій волі немає жодного декартівського “Cogito, ergo sum”. Інтелект засада другорядна, підчинена в світі, витвір пізнішого походження.

Та воля до життя – це “те, що вже дальше нічим не дасться пояснити; таке, що, навпаки, треба покласти в основу всякого пояснення”. Це “найреальніше в світі ядро дійсности”. Вона є “не на­слідок пізнання життя, не conclusio ex praemissis..., не другорядне щось..., лише перше і безумовне”. Людські вчинки, так само як і те, що він зве Kunsttriebe звірят (будови термітів, павуків) тільки видаються, “немов би вони повстали в наслідок далекосяглої обачности і свідомого розумування, (а тимчасом все це є) діло сліпого гону, себто не підля­гаючої проводові пізнання, волі”19. Те саме каже й мислитель, який – зрештою – так далекий своїми думками від щойно цитованого автора, Спенсер: “Інтелект не є силою (power) лиш знаряддям; не річчю, що сама рухає і творить, лиш річчю, яку рухають і якою творять сили, що стоять поза нею. Сказати, що розум кермує людиною так само не­мудро, як сказати, що нею кермують її очі. Розум це око, через яке бажання бачить свій шлях, щоб себе заспокоїти” .. . Аналогію волі та інтелекту бачить він у вітрі, що надуває вітрила корабля, в кермі, що провадиться рукою керманича. “Єдина правдива психічна сила це бажання”29.

Після Юма розум ніколи не може бути мотивом наших дій, коли не в’яжеться з якоюсь пасією або афектом. Факти життя ніколи не є мотивом людських учинків, коли вони не збуджують у нас пожадання або огиди. Л. Петражицький називає цю “волю”, ці “афекти” емоціями; це пасивно-активні, моторові подражнення. Їх суть, як, напр., в емоції голоду, страху чи відрази є в своєріднім пере­терплюванні і в пориві, внутрішній принуці (спо­нуці), в притягуванні до чогось (pati = movere), або відштовхуванні; емоції репульсивні та авульсивні. Думки про насолоду і щастя, про уникання терпін­ня, не грають жодної ролі в процесі мотивування, коли не наступають емоційні подражнення. “Що поможуть мені в боротьбі міцні м’язи, острі змисли, здоровий розум, коли я не чую в собі потягу вико­ристати їх до мого збереження, коли погляд на поживу, усвідомлення небезпеки лишає мене бай­дужим, не викликуючи ніякої акції?” – каже Каутський.

Ці емоції – “безцільні” в тім сенсі, що авульсивні чи репульсивні емоції не получені завсіди з користю їх для одиниці. “Люди (пише Юм) часто діють свідомо проти власних інтересів, отже не думка про своє найбільше щастя впливає на них”. В численних випадках, пише Спенсер терпіння має доброчинні (для одиниць) наслідки, а насолода – шкідливі; авульсивні емоції часом ведуть людину на смерть. – Чому це так буває? Тому, що людські емоції “мають на цілі” не збереження одиниці, лише – species. “Ненависть і відраза, якою дихає одиниця, це (каже Ґумплович) лише годинниковий механізм, кимсь накручений... Хто той, що тут думає, від­чуває, смакує, чи це одиниця? Ні! Це суспільна група... Це її думки, її почування, її смак, її переконання, отже також її наміри і цілі”. Кожна емо­ція, що грає ролю в громадськім житті (каже Дюркгейм) мусить, загально беручи, бути корисною для суспільности, інакше суспільність розклалася б, як це буває там, де мотивами поведення людей стають безпосередня насолода і безпосереднє тер­піння. Це називає Bopд (Ward) “пристосуванням почування до функції”21.

На активний вираз цієї афективної здібности, який я назвав волею, можна дивитися з двох точок погляду – біологічного і психологічного. Друга – точка погляду відчування, перша – функції. Мети одиниці і природи різні. Ціль природи – функція (виживлення, репродукція, розріст species), ціль одиниці почування (feeling), заспокоєння емоції. Але вони допасовані одне до другого. Гонена до чину своїми “емоціями”, “волею”, одиниця, несві­дома того, бажаючи осягнути свою “мету” – осягає “мету” природи. Почування пристосоване до функції. З точки погляду природи – афект є засіб для функції. З точки погляду організму – функція засіб для афекту. Втіха, відчувана одиницею при сповненні функцій природи не була намірена, не є конечною складовою частиною природи, але стає одинокою “метою” істот, що живуть. Природі бай­дуже про їх насолоду чи терпіння, їм – про її велику схему.

Так ці афекти, емоції одиниці стають величезною соціяльною силою, динамічним двигуном суспіль-ности, що втримує її при житті, спричинює її зріст і розвій. В соціяльнім житті ця афектна сила є джерело всякого чину і подій. Інтелект лишається направляючим чинником, силою ж, що діє в на­прямку збереження роду є воля, що є синонімом бажання. Ці бажання – самолюбство, любов, не­нависть, порив, лють, стремління до підбою – це засада, що оживляє світ. “Сама жадоба діяльности є наймогутнішим стимулом органічної і надорганічноі еволюції”22.

Всяка отже збірна філософія гуртової одиниці (а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, без умотиву­вання; яку не тількищо не треба (як хотіли драгоманівці) гамувати, але навпаки, треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація; якою освячується ціла політика нації і всі її засади, і якої тамувати не вільно ніяким “євнухам” відірва­них ідей – лібералізму, космополітизму, гуманізму і т. п. Не обмежувати цю – виявлювану в діяннях одиниць волю нації до розросту, пориву наперед і підбою треба нам, лише зміцнювати її. І це зміцнен­ня має бути першою і головною засадою тієї націо­нальної ідеї, яку я тут ставляю на місце кволого інтелектуалістичного, безвольного, “кастратного” провансальства.

Ця воля виявляється під різними формами, але, під якими формами вона не виявлялася б, чи в зворушуючій постаті героїзму й посвяти, в під­порядкуванні природи й людей, чи в розкошуванні риском і небезпекою, скрізь, завжди шопенгаверівська “воля життя” (Wille zum Leben) однозначна з ніцшівською “волею влади” (Wille zur Macht), з боротьбою, знищенням перепон. Цей неясний гін є (як каже Геґель) стремління волі “конкретизувати себе”, своє “мусиш”, свою “незаспокоєну потребу”, “об’єднувати суб’єктивне”. Воля, що живе покищо в формі суб’єкта, прагне знищити цю “односторон­ність”, яка є для неї “перегородою”. Знищити цю перегороду жене її внутрішній “неспокій”, вона мусить ознайомити свою силу назовні, повалити границі, що ділять суб’єктивне від об’єктивного23.

Одною з найважніших форм вцяву цього геґелівського “неспокою” є насолода риском, небезпе­кою, рухом, творчістю. “Що я люблю і що мене захоплює (пише Барес) це творити...”24. Ці люди, це ті подорожні Бодлєра, що “від’їжджають, щоб від’їхати”, які “самі не знають чому, все кличуть: “Ходім!”, гонені якоюсь горячкою, якій “людський розум ніколи не знав ім’я”, яку Леся Українка називає “потворою”, що “усі імення” їй давані не могли схопити її (сфінксової) суті... Це були ті мандрівники Вергарна, що “любили вітер, повітря, простір”, ідучи наперед в “світ за очі” (sans savoir оu), несені їх “гарячим і божевільним серцем”...

Це була філософія “туги за тим, що повинен зробити” (Sehnsucht des Sollens); мудрість тих, для яких “ненасиченість... природної жаги”, що ніколи не досягає “останнього спокою задоволення” – не є прокляття (як для франківських “Каменярів”), лише найвище щастя, яке Шпенґлер уважав за основну прикмету “фавстівської людини”25. Це є те, що Тальон зве “gout du risque”, “насолода грати в льотерію життя, з надією витягти великий жереб”, шукання небезпеки. В цій формі виявлення волі до життя криється той самий виклик долі, ворожому світові, “об’єктивному”, з яким вона стремить змірятися силою і підчинити його своїй владі.

Часто ця воля виявляється як героїзм. Герой або накидуе свою волю окруженню, перемагає, або не приймає цього окруження, не дає йому зігнути свою несмертельну волю, не хилиться перед ним, і гине, але не визнає чужої волі над собою. Він шукає смерти, воліючи її від упокорення перед зненави­дженим окруженням. Часто видумує він собі різні мотиви своїх героїчних вчинків, але ці мотиви не є їх джерелом. “Вони діють або ні, в залежності від того, чи вони здибаються в одиниці, або ні, із ще іншим елементом”. Цей елемент – це є чисто фізіологічне протиставлення свого суб’єктивного Я, своєї волі – об’єктивному, і бажання перемогти це останнє, вміння кинути в обличчя зовнішньому світові своє “Ні” . . . Це є “сліпий відрух істоти на кожний замах на її нетикальне Я” . . . Це є “Non irreductible”, свідоме засадничої непримиримости своєї до світа, “френетичне рішення” не змінити ані йоти в своїй постанові. Тальон оповідає приклад, коли це “безмотивне Ні” діяло не тільки без мо­тивів, але й проти них, проти “переконувань” розуму.

Це є абстрактна “втіха” повставати проти всякої (чужої) волі, яка хоче себе нам накинути”, упоєння цим Ні, що хоче затримати ненарушеною незалеж­ність нашого Я, ставлячи її навіть понад насолоду життям, “чистий рефлекс бойового півня, який, в присутности іншого, ніби відчував виклик усіх зовнішніх сил, їжиться, готовий до бою, щоб пере­могти, або вмерти”. Це те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида.

Про це Ні казав Гельо, що “панування над світом належить тим, хто вміє сказати Ні”.

Чим не була б “ця незнана причина (що викликає героїчну акцію), вона існує, бо наказує нам наші вчинки”, незалежно від мотивів. Це чисте ago quia absurdum, “дивний дар реакції на фатальність окру­ження”, яка зміняє вигляд подій, “змушує гнутися тиранію зовнішнього світа, або заперечує її велич­ним жестом смерти”. Це “чудовий егоїзм почуття сили” (puissance), “джерело найбільшої насолоди... взнесла здібність творити”, що хоче – проти всіх і вся – утвердити свою волю влади26.

В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування. Ми бачили цей момент в обох щойно обговорених формах волі життя; вийти поза рамки себе самого, не приняти дійсність “суверенним жестом смерти”, або накинути їй свою волю. І одне, і друге пояснює Ґольт є тією самою причиною; напад і оборона випливають в нього з одного спільного джерела27. Відповідний настрій душевний того хто борониться, і хто нападає, це психічні явища того самого порядку, це об’єктивація тієї самої волі життя, яка є однозначна з жадобою панування, різниця лише в щаблі об’єктивації цієї волі. В першім випадку (оборона) ходить про голу “афірмацію волі до життя, чисту й без дальшого додатку”. В другім приходить цей “додаток”: (крім афірмації власного), “заперечення чужого”, заперечення тієї самої волі в іншій одиниці. Бо однією з найбільш характеристичних прикмет волі є “безоглядність супроти інших”. Для Геґеля це “суб’єк­тивне”, яке шукає об’єктивації, є чимось, що “сягає поза чужий . . . йому світ зовнішнього”, що стремить до розширення, до переступлення границь, до зни­щення їх, хоч би силою28. “Людська воля (каже американський соціолог Ворд) це є сила”, це “ненаситне бажання виявлення влади”; це привлащення і втілення, бажання перемогти, формування, творення і перетворення, аж поки переможене не перейде цілковито в повну владу напасника”29.

Знаний правник Гобс твердить, що в цій волі, яку ми пізнали під стількома іменами, “головне є жа­доба влади”. Бажання влади, каже він, походить від волі бути могутнім, а ця остання є простий вираз нашої духової й тілесної активности, нашого життєвого динамізму. Виявлення волі це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні гра­ниці. Щастя не полягає в спокою й поміркованості бажань, щастя це “безпереривний поступ і розвій бажання від одного об’єкту до другого, здобуття одного предмету, за поміччю якого зараз ідеться до здобуття другого”. Не в здобутті є щастя, а в здо­буванні. На думку Гобса “ніколи не можна собі забезпечити влади й засобів доброго життя, що мається в дану хвилину, – без стремління здобути їх ще більше”. “3добути ще більше!” Ось гола формула тієї волі, яка, хоч в іншім виді,



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 78; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.018 с.)