Еліністичний світогляд і література.

У елліністичну епоху народжувався новий світогляд, який мав вельми поширене і філософське оформлення, — космополітизм, самоусвідомлення «громадянином світу». Тривала руйнація громадянського мислення людей, але й на чужині греки усвідомлювали духовну єдність перед іншою культурою; розсіяні по всьому світу, вони відчували свою приналежність еллінському світу. Занепад полісної ідеології призвів до швидкого розвитку індивідуалізму. Переживання, почуття, думки окремої людини опинилися у центрі релігії, літератури і мистецтва. Нестійкість життя, соціальна нестабільність, війни, перевороти – їх результатом став вельми поширений фаталізм, відображений у філософських і релігійних системах. Космополітизм, індивідуалізм і фаталізм яскраво характеризували елліністичну епоху у плані серйозних духовних змін.

Найважливішою рисою художньої літератури епохи еллінізму було звуження її соціального горизонту у порівнянні з попереднім (так званим, полісним) періодом грецької історії. Публічний характер зберігали тільки театр,але й у театрі на зміну суспільно-політичній та викривальній комедії Аристофана прийшла, так звана, нова аттична комедія (Менандр, Філемон, Діфіл — перша половина 4 — початок 3 століття до н. е.) з її інтересом до приватного побуту і сімейнимї перипетії. Трагедії періоду еллінізму не збереглися, хоча постановки засвідчені протягом усього елліністичного періоду як в Афінах, так і майже по всій території елліністичного світу (аж до Вірменії та Причорномор'я).

 

З початку 3 століття до н. е. література отримала розвиток у нових культурних центрах, головним чином в Александрії, де художня творчість нерозривно було пов'язана із дослідженнями філологів, які працювали у знаменитій Александрійській бібліотеці. Вивчення художньої літератури минулого змусило елліністичних поетів усвідомити як стійкість існуючих літературних традицій, так і необхідність їх оновлення. Звідси інтенсивне експериментування в області жанрів. Елегія із засобу громадського і морального повчання перетворюється на розповідь із міфологічних змістом у творчості Філіта з острова Кос (близько 320-270), Гермесіанакта з Колофона (близько 300) і Каллімаха з Кірени. У той же час Каллімах замінив традиційний героїчний епос жанром невеликої поеми («епіллія»), викладає у побутових тонах побічні епізоди героїчного сказання. У, так званій, ідилії Феокріта побутова ситуація часто розроблялася у формах, запозичених з фольклорного змагання співаків або властивих драматичній сцені з життя міської родини. Це ж коло складає зміст «Міміамбів» Герода, виявлених на папірусі накінці 19 століття. Період еллінізму був також часом розквіту епіграми, в якій на перше місце виступала любовна тематика: виникнення пристрасті, зустріч закоханих, невзаємні почуття.

 

Традиційний жанр героїчного епосу знайшов продовження у Аполлонія Родоського, однак він також зазнав вплив ученості, обов'язкової для поезії елліністичної культури і вимагав від авторів вплетення в основну сюжетну канву антикварних довідок, рідкісних слів і міфів. Суттєве значення для подальшого розвитку античної та середньовічної літератури мали прозові жанри, що оформляються в період еллінізму із залученням фольклорної новели, оповідань: любовний роман за участю легендарних царів і полководців («Роман про Ніну»), псевдоісторічні описи ідеального суспільного устрою (Ямбул, Евгемер). Література еллінізму досягла значного успіху у зображенні внутрішнього світу людини, його повсякденного побуту, у той час як використання фольклорної традиції розширило межі літературних жанрів.

Литература

ВОПРОСЫ ПО ЛИТЕРАТУРЕ ОБЬЕМНЫЕ ВСЕ, КАК И ГОВОРИЛА КОЛЕСНИК, ПОЭТОМУ ТЕКСТА МНОГО, НО ШО Ж ПОДЕЛАЕШЬ.

4. ЭЛЛИНИЗМ - ЭТО ПРО ГРЕЦИЮ

Эллинизм — период в истории Средиземноморья,длившийся со времени смерти Александра Македонского (323 до н. э.) до окончательного установления римского господства на этих территориях, которое датируется обычно падением птолемеевского Египта (30 до н. э.). Особенностью эллинистического периода явилось широкое распространение греческого языка и культуры на территориях, вошедших в состав государств диадохов, которые образовались после смерти Александра Македонского на завоёванных им территориях, и взаимопроникновение греческой и восточных — в первую очередь персидской — культур, а также возникновением классического рабства.

в період еллінізму, в умовах постійного руху великих мас населення, зв’язок окремої людини з її рідним містом втрачався. Як наслідок - послаблення позицій колективізму і зміцнення почуття індивідуалізму, адже поняття вищої цінності громадянського обов’язку відходило на задній план.

Глибокі зміни в світогляді елліністичних людей спричинили значний вплив на стан філософії як науки про світосприйняття. Центром елліністичної філософії стали Афіни, де сперечались декілька впливових філософських шкіл. Перш за все це школи учнів великих філософів Платона і Аристотеля. Але поступово ці школи втрачають свою популярнісь і стають закритими елітарними групами з обмеженим впливом на розвиток філософської думки.Значно впливовішими стали нові філософські системи: філософія стоїків, епікурейців і кініків.Філософія стоїків (засновник - Зенон із міста Кітія, Кипр) -була найбільш популярною, згодом розпалася на три частини: фізику (вчення про організацію та розвиток світу), логіку (вчення про те як правильно мислити і зрозуміло висловлювати свої думки) та етику (вчення про людину та його поведінку).Філософія Епікура (341-270 рр. до н.е.) це вчення також ділиться на три частини: фізику, логіку та етику, але на відміну від стоїків, у яких найбільше була розвинена етика, у епікурейців найбільш структуризованою і найбільш розробленою стала фізика. Епікур був матеріалістом і не був так сильно захопленим релігією як стоїки, він вважав богів не здатними втручатися у життя природи і людини.Філософія кініків (засновник - Антисфен). Це вчення було створене ще в класичну епоху але популярним воно стало саме в епоху еллінізму. На відміну від епікурейства і стоїцизму філософія кініків була більш доступною для неелітарних прошарків суспільства, саме тому вона і стала такою популярною.Загалом елліністична філософія була новим великим кроком уперед у розвитку філософської думки, вона збагатила світову філософію глибокими і оригінальними ідеями.

Найважливішою рисою художньої літератури епохи еллінізму було звуження її соціального горизонту у порівнянні з попереднім (так званим, полісним) періодом грецької історії. Публічний характер зберігали тільки театр,але й у театрі на зміну суспільно-політичній та викривальній комедії Аристофана прийшла, так звана, нова аттична комедія (Менандр, Філемон, Діфіл — перша половина 4 — початок 3 століття до н. е.) з її інтересом до приватного побуту і сімейнимї перипетії. Трагедії періоду еллінізму не збереглися, хоча постановки засвідчені протягом усього елліністичного періоду як в Афінах, так і майже по всій території елліністичного світу (аж до Вірменії та Причорномор'я).З початку 3 століття до н. е. література отримала розвиток у нових культурних центрах, головним чином в Александрії, де художня творчість нерозривно було пов'язана із дослідженнями філологів, які працювали у знаменитій Александрійській бібліотеці. Вивчення художньої літератури минулого змусило елліністичних поетів усвідомити як стійкість існуючих літературних традицій, так і необхідність їх оновлення. Звідси інтенсивне експериментування в області жанрів. Період еллінізму був також часом розквіту епіграми, в якій на перше місце виступала любовна тематика: виникнення пристрасті, зустріч закоханих, невзаємні почуття.Традиційний жанр героїчного епосу знайшов продовження у Аполлонія Родоського, однак він також зазнав вплив ученості, обов'язкової для поезії елліністичної культури і вимагав від авторів вплетення в основну сюжетну канву антикварних довідок, рідкісних слів і міфів. Суттєве значення для подальшого розвитку античної та середньовічної літератури мали прозові жанри, що оформляються в період еллінізму із залученням фольклорної новели, оповідань: любовний роман за участю легендарних царів і полководців («Роман про Ніну»), псевдоісторічні описи ідеального суспільного устрою (Ямбул, Евгемер). Література еллінізму досягла значного успіху у зображенні внутрішнього світу людини, його повсякденного побуту, у той час як використання фольклорної традиції розширило межі літературних жанрів

5. Культу́ра Старода́внього Ри́му — другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву.: «Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси — практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини — римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм римської культури — така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал об умовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів — від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої «народної латини» виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.

В Стародавньому Римі вперше з'являється прозаїчний роман. Найпопулярнішим був сатиричний роман «Метаморфози, або Золотий осел» Апулея.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема — не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції.

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети — Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія «Енеїда». Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що «Енеїда» — це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології — поет писав на політичне замовлення імператора. Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві.

За часів імператорів з династії Флавієв та Антонінів давньоримська поезія розвивалася у напрямку символізму, формується нова латинська література. Представниками її були Тіт Анніан, Публій Помпоній Секунд, Понтік.

6.

Зріле Середньовіччя стало періодом розквіту героїчного епосу — героїчної оповіді про минулі події, пов’язані із захистом інтересів племені, роду, держави народний героєм. У якій би країні не створювався епос, жанрові ознаки були подібними, хоча час і народ накладали певний відбиток на витлумачення теми, образу, ситуації.

Героїчному середньовічному епосу притаманні такі типові ознаки:

Ø відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі;

Ø використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації;

Ø розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога;

Ø наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угруповання чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися найдорожчим задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно, а іноді й лише у вчинках, типовим було соціальне походження і статус героя — рівень знатності й заможності, людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події;

Ø змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав у кілька разів за чисельністю свого війська військо епічного героя;

Ø надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії;

Ø зображення смерті й почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображених подій.

Героїчний епос відрізнявся від давнього народного епосу і разом з тим мав з ним спільні риси.

Давній народний епос

Героїчний епос

В обох формах домінувала тема боротьби

Боротьба з міфічними, фантастичними істотами

Боротьба проти іноземних загарбників, ворогів

Творіння Всесвіту, Землі, людей, міфічна битва

Конкретна історична подія, але міфологізована й опоетизована

Герої сміливі, горді, упевнені в собі, що часто спричиняється до конфлікту з владою. Вони не старіють, проходячи через значний пласт часу, не розвиваються духовно

У головного героя з дитинства виявляються надлюдські, фантастичні властивості

Головний герой — патріот, який не шкодує власного життя для захисту батьківщини

Формальні особливості: зачин, кінцівка, повтори, постійні епітети, детальний опис зброї, одягу тощо

Майже кожний давній народ залишив нащадкам видатну літературну пам’ятку — героїчний епос. Греки закарбували пам’ять про своїх героїв в «Іліаді» та «Одіссеї», індійці — у «Магабгараті» й «Рамаяні», слов’яни — у билинах і юнацьких піснях, ірландці — у сагах, скандинави — у «Старшій Едді», англосакси — в «Поемі про Беовульфа», карели й фіни — у «Калевалі». Кожний з епосів пройнятий ідеєю захисту рідного краю від ворогів, вірою в те, що народ здатний подолати заради захисту батьківщини будь-які випробування. Герої цих епосів — могутні богатирі, доблесні й незламні звитяжці, полум’яні патріоти своєї землі.. Особливого поширення героїчний епос набув за Середньовіччя. Згадаймо східнослов’янське «Слово о полку Ігоревім», іспанську «Пісню про мого Сіда», німецьку «Пісню про Нібелунгів» тощо.

7.

Куртуазна література (фр. courtois — ввічливий, чемний) — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами і здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в даному романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що володіє усіма видами зброї, усіма видами мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, володіє великою кількістю іноземних мов.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленого художнього вимислу та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури.Лицарство культурно озброюється. Лицарство прагне ствердити свою гегемонію в суспільстві. Свор. легенда про те, що лицар є втіленням всіх чеснот в суспільстві.

Лицарський роман – велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання.

Соціально – історичне завдання лицарського роману

1) ідеологічне обґрунтування феодального ладу

2) ідеалізація феодального монарха

3) створення і пропаганда військових, політичних, моральних та естетичних ідеалів феодального суспільства

Лицарський роман на перших порах відчуває на собі вплив героїчного епосу (віршована форма до 13 ст., потім з’являються монологи, в яких найчастіше аналізується душевний стан, і діалоги, які надають більшої динаміки сюжету.)

З’являється зображення зовнішності героїв (перші кроки до створення портрету героя), опис обстановки, в якій відбувається дія (опис будинків, костюмів, озброєння, тварин, одиноких предметів).

Художнє значення лицарського роману – це перший крок до реаліст. зображення дійсності в літературі (відображення зовнішнього емоційного стану внутрішнього світу).

Лицарський роман розвивається в Пн. частині Франції десь у 12 столітті. Французький лицарський роман розвивається бурхливо і на довгий час стає зразком.

2 функції:

просвітницька

розважальна

Особливості лицарського роману

1) Наявність любовної тематики

2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів)

3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація)

Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя.

Три цикли лицарського роману

1) античний

2) бретонський

3) східно-візантійський

1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають.Герої набувають рис середньовічних героїв.

2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика.

Чотири групи бретонських лицарського роману

- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань)

- Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна).

- Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем.

- Романи про Святий Грааль (Фр. письм. писав про черв. камінь, який творить чуда, пізніше Грааль – що може творити чуда)

3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

8.

Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.

Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тоб Гуманісти як фундатори нової культури Першим провісником нового інтелектуального руху був великий італійський поет Дайте Аліг'єрі, родом з Флоренції, — автор "Божественної комедії". В його творчості багато середньовічного (передусім жанр "Ходіння в загробне царство"), однак помітний і початок нової доби. Данте глибоко й уважно вглядається у власну душу, що показує його високий особистий розвиток. Бажання поета заслужити славу в нащадків не узгоджується з ідеалом середньовічного аскета, а відправлення пап у пекло і негативна оцінка папської політики свідчать про сміливість і самостійність його думки. До того ж Данте написав поему народною італійською мовою, піднявши її до мови художньої творчості і відмовившись від латинської.

Класичним гуманістом був Ф. Петрарка, який добре знав творчість Вергілія та Цицерона, мав уявлення про вчення Платона і значною мірою пройнявся античною ідеологією. Він раніше, ніж інші, позбавився схоластичних понять і виробив нове світобачення, в якому з небувалою на той час хоробрістю відстоював думку про можливість примирення давньоязичницької філософії з християнським вченням, а отже, зробив першу спробу звільнити європейську думку від богословської опіки. Його сонети сеньйорі Лаурі свідчать про його глибокий інтерес до власної душі та почуттів. Він відверто прагнув визнання сучасників і одержав його: Петрарку назвали найвидатнішим поетом, а римський сенат вінчав його на Капітолії лавровим вінком. Боккаччо ще ретельніше вивчав класичну давнину (він був першим, хто для цього вивчив грецьку мову), написав кілька досліджень. Однак властива йому свобода думки найповніше виразилась у "Декамероні" — зібранні невеликих оповідань, якими тішать товариство сім флорентійських панн і троє кавалерів, котрих епідемія чуми відірвала від життя міста. У "Декамероні" осміяні всі вади і недоліки тогочасного суспільства, особливо католицького духовенства та ченців. Дж. Боккаччо висміює лицемірство, обстоює права людини на земні радощі і навіть виправдовує певною мірою дошкульні вади людської природи.

Інші гуманісти із захопленням здійснювали пошуки античних творів: збирали старі рукописи, викопували з-під землі статуї, старовинні медалі і монети, влаштовували музеї, читали публічні лекції, організовували людей для вивчення стародавніх мов. Саме їх зусиллями Флоренція зобов'язана багатим зібранням античних рукописів, передруком античних авторів, заснуванням кафедр стародавніх мов при університетах, створенням експериментальних коледжів і шкіл, які і започатковували модель гуманістичного виховання, вільного від утилітарних знань, — "розвивальної" освіти, яка. тільки згодом дає щедрі плоди. Вони писали трактати, в яких людину називали земним Богом. Так уславляли людину Дж. Піко делла Мірандола, Л.Б. Альберті, Т. Мор, Т. Кампапелла, Ф. Бекон та ін Численні переклади творів Платона і неоплатоніків зумовили значне поширення неоплатонізму і зробило його хоча й не єдиною, але потужною ідейною течією XV—XVI ст. Саме звідси у гуманістів культ розуму і знань, героїзація особистості, недогматичний підхід ренесансних титанів — Мікеланджело Буонаротті, наприклад, до тлумачення окремих епізодів Біблії.

Гуманістичний рух у XV ст. захопив уже все освічене італійське суспільство, а далі й міста Європи, що плідно відобразилося на розвитку науки і мистецтва. то «до джерел»).

9.

П'єси Шекспіра народилися на сцені народного театру його часу. Вони настільки злилися з природою цього театру, що тепер, коли техніка сцени Відродження мало відома, по п'єсах Шекспіра можна значною мірою відновити особливості тодішньої сцени й акторського мистецтва. Одержати смак до такого роду п'єс, навчитися писати їх в університетах того часу було просто неможливо. Тодішня університетська наука з презирством ставилася до народного театру і беззастережно засуджувала п'єси, що йшли на його сцені. У ту епоху в університетах вивчали в якості зразків п'єси старогрецьких і римських авторів, особливо останніх. Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру і лише дечим зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови. У п'єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в однім місці і протягом стислого періоду, біля доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень. У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв'язки конфлікту.

Драматургія Шекспіра не скована ніякими жорсткими рамками. П'єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій.Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні,- для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт.Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XIX сторіччя Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія скульптурна, а трагедія Шекспіра - мальовнича. І дійсно, в античній драмі велична і незмінна фігура героя або героїня подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатомірним картинам з безліччю цікавих деталей.Давнина строго розмежовувала п'єси по їх загальній тональності, тоді були або вовкуваті, або веселі уявлення-трагедії або комедії. У Шекспіра в одній п'єсі уживається серйозне з кумедним, і в його трагедіях чимало блазенства, а в комедіях часом трапляються події, що знаходяться на грані трагічного.Шекспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у древній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але і розуміння природи людини.

10.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти. Бароко в перекладі з італійської означає «чудернацький». Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламот (атлант), каріатида й маскарон.Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.

Культура бароко позначена тяжінням до:

Прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;

Відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;

Алегоризм;

Різкий контраст;

Тенденції життєствердного сприйняття дійсності;

Вираження просвітницької тематики;

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564)..

Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).

Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія), в літературі: Педро Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), Михайло Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.

Писатели и поэты в эпоху барокко воспринимали реальный мир как иллюзию и сон. Реалистические описания часто сочетались с их аллегорическим изображением. Широко используются символы, метафоры, театральные приёмы, графические изображения (строки стихов образуют рисунок), насыщенность риторическими фигурами, антитезами, параллелизмами, градациями, оксюморонами. Бытует бурлескно-сатирическое отношение к действительности. Для литературы барокко характерны стремление к разнообразию, к суммированию знаний о мире, всеохватность, энциклопедизм, который иногда оборачивается хаотичностью и коллекционированием курьёзов, стремление к исследованию бытия в его контрастах (дух и плоть, мрак и свет, время и вечность). Этика барокко отмечена тягой к символике ночи, теме бренности и непостоянства, жизни-сновидения (Ф. де Кеведо, П. Кальдерон). Известна пьеса Кальдерона «Жизнь есть сон». Развиваются и такие жанры, как галантно-героический роман (Ж. де Скюдери, М. де Скюдери), реально-бытовой и сатирический роман (Фюретьер, Ш. Сорель, П. Скаррон). В рамках стиля барокко рождаются его разновидности, направления: маринизм (Италия), гонгоризм (культеранизм) и консептизм (Испания), эвфуизм и метафизическая школа (Англия), прециозная литература (Франция).

 

11. Театр французького класицизму: ідейна основа, естетичні принципи.

Базуючись на уявленнях про розумну закономірність світу, про прекрасну ушляхетнену природу, класицизм прагнув до вираження піднесених ідеалів, до симетрії і строгої організованості, логічних і ясних пропорцій, нарешті, до гармонії форми і змісту літературного, живописного або музичного твору.

Класицизм прагнув все розкласти по поличках, для всього визначити місце і роль. Не випадково естетична програма класицизму встановлювала ієрархію жанрів — "високих" (трагедія, епопея, ода, історія, міфологія, релігійна картина і т. д.) і "низьких" (комедія, сатира, байка, жанрова картина і т. д.)

Класицизм задавав стійку орієнтацію нового мистецтва на античний лад, що зовсім не означало простого копіювання античних зразків. Класицизм здійснював спадкоємність і з естетичними концепціями епохи Відродження, які орієнтувалися на античність.

Творчість П’єра Корнеля – особливості художньо-поетичного стилю автора, творця жанру «високої трагедії».

Драматичні принципи Корнеля. Порушував іноді правило трьох єдностей (часу, дії і місця). Казав, що відступає не тому, що не знає їх. Іноді оскаржував їх. Всі трагедії побудовані на використанні історичних фактів. Психологічні конфлікти, історія почуттів, перипетії любові в його трагедії відходили на другий план. Основні його персонажі завжди королі або видатні героїчні особистості. Основний драматургічний конфлікт К. - Конфлікт розуму і почуття, волі і потягу, боргу і пристрасті. («Сід»).

Значення Корнеля для французького театру полягає насамперед у створенні національної трагедії. До Корнеля театр був сліпим наслідуванням латинської драми Сенеки,і навіть такі талановиті його попередники, як Гарді, Гарньє, Ротру й ін., не зуміли позбутися рамок умовності, що перетворювала трагедію на мертву, суху декламацію. Корнель першим оживив французьку драму, прищепивши їй еспанський елемент руху і сили пристрасті; з іншого боку, він відновив традиції класичної драми в зображенні пристрастей, глибоко людяних за своєю природою, які своєю силою стоять вище за повсякденне життя. Корнель зображає ідеальне людство, героїв із непохитною волею у виконанні найсуворішого обов'язку, і якщо це й додає певну сухість його трагедіям, то її компенсовує життєвість трагічних конфліктів, зображуваних автором. Корнель виходить з аристотелівського принципу, що трагедія повинна відтворювати важливі події - у ній повинні діяти сильні люди, щиросердечні конфлікти яких призводять до фатальних наслідків. Але разом з тим він пам'ятає, що душу глядача зачіпають лише нещастя, котрі випливають із властивих йому самому пристрастей.

12. тут дохера! Потому что полностю вся эпоха в одном вопросе, ну инфа не плохая, не с википедии, но сократить ее я не могу, потому что все в принципе надо

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця XVII —XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу — доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспіл