Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Естетика та поетика французького символізму.

Поиск

Символізм —літературно-мистецький напрям кінця ХІХ —початкуXXст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

СТЕФАН МАЛЛАРМЕ - французький поет, визнаний "ідеолог і законодавець" символістського руху, одна з ключових постатей поезії межі XIX-XX ст. Його творчі ідеї та художні відкриття справили значний вплив на розвиток модерністської лірики кінця XIX - початку XX ст. Поетичний світ С. Малларме характеризують:

· уявлення про існування невловимого виміру, що зафіксований поза фізичними оболонками речей і лексичними значеннями слів та з огляду на умовність позначення речей у мові не фіксувався нею; звідси - піднесення стану "мовчання" як природного стану, в якому перебував світ;

· осмислення поезії як єдиної поєднуючі ланки, спроможної через відповідне перетворення мови відкривати глибини речей, слів і душевних станів, виявляючи їхню приховану єдність, яка була універсальним та незмінним законом світового буття;

· інтелектуалізм, "сконструйованість" поезій, "зашифрованість" сюжетів (завдяки чому його твори нерідко перетворювалися на своєрідні вірші-ребуси, вірші-головоломки);

· наскрізні мотиви Чистоти та Блакиті, які символізували Ідеал-Абсолют;

· символічне відтворення стану душевної скутості, зумовленого, з одного боку, бажанням вирватися з буденної дійсності, а з іншого - неможливістю досягти вершин Абсолютного;

· символ, через який пізнавалося невимовне; широке вживання натяку, настанова на навіювання читачеві певних емоційних станів;

· підкорення змісту вірша його формі, акцентування уваги на тих смислах, що випливали із взаємного розташування слів у поетичних фразах, які нерідко зовні здавалися позбавленими прямих значень;

· використання "несподіваних" метафор, утворених незвичайними сполученнями слів, у межах яких руйнувалося уявлення про звичну сферу вживання слова та його лексичне значення.

На думку літературознавців, символізм формується на проголошеному Ш. Бодлером законі «відповідностей», що проникають у безмежний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез.

В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — Краси.

19. Шляхи оновлення європейської драматургії на межі ХІХ-ХХ ст.

З другої половини ХІХ ст. драматурги шукали нових форм мистецтва, прагнули наблизити драму до сучасності, приділити більше уваги внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображувалась трагедія окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя людства і отримує назву «нова драматургія». Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується і падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої творчості".

У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.
Риси «нової драми»:
1. У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи. Показ трагедії життя.
2. Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.
3. Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.
4. Відтворення загальної атмосфери часу, духовних пошуків епохи, прагнення морального пробудження особистості й суспільства.
5. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мислить разом із героями.
6. Умовність, узагальнюючий зміст.
7. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.
8. Показ на сцені людей різних соціальних прошарків, демократизація мови.
9. Зникнення чіткого поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму, поява трагікомедії.
10. Відкритий фінал, який спонукає до роздумів, дискусій.
Біля витоків "нової драми" стоїть творчість Генріка Ібсена. Важливою прикметною рисою творчого методу норвезького драматурга є те, що основна увага концентрується не на інтризі, а на оцінці подій і вчинків, що відбулися в минулому. Головним елементом драми у Ібсена стала дискусія, яка мала на меті виявити різні позиції героїв. Глядач шукає шляхи вирішення проблеми разом з героями. Ібсен є творцем «драми ідей».
«Драма ідей» - це філософсько-психологічна драма, в якій велику роль відіграє підтекст, психологічний аналіз, а основою конфлікту є зіткнення різних світоглядів, різних ідей.
Великим реформатором англійського театру, одним із вождів ("нової драми" був Бернард Шоу. Сцену англійський драматург уявляє як місце дискусії, як майданчик для зіткнення ідей, постановки проблем. Він обстоює принципово нову структуру драми – «драму-дискусію».
«Драма-дискусія» – це драма, в якій герої є носіями різних, але добре обґрунтованих поглядів. Конфлікт будується на дискусії і впродовж п’єси не розв’язується, а навпаки, загострюється, а фінал залишається відкритим.
На межі ХІХ-ХХ ст. драма зазнала значних зрушень у творчості Антона Чехова. У п’єсах російського драматурга показано загальну драму суспільства, герої вступають в конфлікт не один з одним, а з трагічною повсякденністю. Автор надає перевагу внутрішнім конфліктам, які зумовлюють розвиток ліричного сюжету. Переживання, настрої персонажів виходять на перший план, тому драматургію Чехова називають лірико-психологічною.
Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської драми Метерлінк у кращих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у мовчанні. Метерлінк відмовляється від реалістичного зображення дійсності, від подієвого ряду. Створені ним символічні образи дають змогу відобразити духовне життя людини.
20. модернізм

Поняття модернізму в широкому розумінні використовується в естетиці та мистецтвознавстві XX ст. для визначення великого кола явиш культури та мистецтва авангардно-модернізаторського характеру починаючи з символізму та імпресіонізму й закінчуючи усіма найновішими напрямками в мистецтві, культурі і гуманітарній сфері взагалі. Модернізм об'єднує різноманітні, досить незалежні напрями, які можуть значно відрізнятися за своїм соціальним чи культурно-історичним значенням (експресіонізм, кубізм, сюрреалізм, поп-арт, мінімалізм, концептуалізм та ін). Хронологічно модернізм обіймає кінець XIX ст. та 60-ті рр. XX ст., включаючи всі авангардні рухи аж до свого "антипода" - постмодернізму. Серед теоретичних предтеч модернізму називають Лессінга, Канта, романтиків. До безпосередніх лідерів відносять Ніцше, Фрейда, Бергсо-на та багатьох філософів і мислителів XX ст. некласичного напрямку, перш за все - екзистенціалістів та структуралістів.

Модернізм принципово пориває з усталеними формами художнього відображення дійсності - канонізованим реалізмом, салонним мистецтвом, академічним мистецтвом, відчуваючи кризу цих явищ і в прагненні до оновлення. Для модернізму характерні активність, динамізм, пристрасть до руху, бажання діяти проти (будь-чого, будь-кого) в подоланні традиційних меж, зневага до традиційних цінностей, культурна революційність.

Як головні риси модернізму виділяють:

· естетичну стратегію автономії мистецтва, тобто його принципову незалежність від будь-яких позахудожніх контекстів (соціальних, політичних, релігійних і т. ін);

· повна відмова від миметичного принципу в мистецтві;

· акцент на художній формі, яка розуміється як головна основа твору, тотожна його змісту;

Модернізм відмовився від естетики реалізму, від тих вузьких рамок, які нав'язуються традиційною конкретикою сюжету, від ренесансної оптичної системи. Він продукував кардинальні технічні інновації, які відповідали духу технічної цивілізації. Суттєвої трансформації зазнали поняття словесної мови аж до руйнування синтаксису, заперечення правопису заради того, щоб повернути мові її автентичні значення. Цю необхідність очищення дійсної суті людини від зовнішніх нормативних накладень мови і культури відчули та виразили А. Арто, В. Хлебников, С. Малларме та ін. поети, зробивши спробу вивільнення, автономізації суб'єкту шляхом революційної трансформації мови.

Модернізм винайшов художні засоби, без яких неможлива сучасна естетика: "потік свідомості", асоціативний монтаж, колаж, "вивільнення" кольору та ін. Модерністи розвинули поетику "відкритого твору", який залучає глядача, читача в творчий процес, активізуючи його сприйняття. Для модернізму характерний програмний концептуалізм, коли на перший план виходить задум твору як його вербалізована концепція, завдяки чому акцент у візуальних мистецтвах переноситься з чисто візуальної сфери у концептуально-візуальну - з конкретно-почуттєвого сприйняття на інтелектуальне осмислення. Модернізм є першою художньою культурою, що дуже багато насичена теоретичними творами. Ця концелтуальність, теоретичність постає наслідком "комунікаційного вакууму", що утворився в результаті відмови від класичних виразних засобів і який потребував вербального прояснення з метою підключення глядача (читача) до тієї мови, якою оперує певний автор.

Значення модернізму полягає в тому, що він став особливою, своєчасною формою самопізнання культури, визначив сучасні форми буття мистецтва, звільнив художню СВІДОМІСТЬ, виявивши можливості створення нових сенсів, змістив акценти у взаєминах між мистецтвом та суспільством.

До найбільш відомих модерністів, твори яких своєю естетичною радикальністю сприяли оформленню модерністської традиції, належать: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Р. Музиль, А. Камю, Т. Манн та ін. (в прозі); А. Стриндберг, Л. Піранделло, Б. Брехт, Э. їонеско, С. Беккет та ін. (в драматургії); А. Арто, В. Хлєбніков, С. Малларме, Р. М. Рільке, Г. Аполлінерта ін. (в поезії); І. Стравинский, А. Шенберг, К. Штокхаузен та ін. (в музиці); В. Кандинський, М. Шагал, К. Малевич, П. Пікассо, С. Далі, X. Міро, П. Клєє, П. Мондріан, Р. Магрітт та ін. (в живописі).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 1017; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.57.254 (0.012 с.)