Жовтень 2026. Пікнік, що триватиме мільйон років

Мама перша висунула цю пропозицію. Вона сказала, що не завадило б поїхати ловити рибу всією родиною. Але Тімоті догадався: це була не мамина пропозиція. Це була татова пропозиція, і мама чомусь висунула її замість нього.

Тато почовгав ногами, зашарудів марсіанськими камінцями й погодився. Зразу ж знявся гармидер, табір було спаковано в капсули й контейнери, мама швиденько надівала дорожній джемпер і блузу, тато тремтячими [185] руками набив свою люльку, не відриваючи очей од марсіанського неба, а троє хлопців, галасуючи, вскочили в човен, і жоден з них, крім Тімоті, по-справжньому не стежив за мамою й татом.

Тато натиснув кнопку. Моторний човен гучно заторохкотів - мабуть, чути було аж на небі. Вода здригнулась, позадкувала, човен рушив уперед, і всі закричали: «Ура!»

Тімоті сидів з батьком на задньому сидінні, поклавши свої малі пальці на волохаті батькові, і стежив, як звивався канал і як дедалі меншала їхня сімейна ракета, на якій вони приземлилися тут після довгої подорожі. Він пригадав вечір на Землі напередодні вильоту, метушню, квапливі готування, ракету, що її десь знайшов тато, розмови про канікули на Марсі. Неблизький світ для канікул, але Тімоті тоді нічого не сказав. Вони прибули на Марс і ось відразу ж їдуть ловити рибу.

Відтоді як човен поплив каналом, у татових очах з'явився якийсь незрозумілий вираз. Тімоті не знав, у чому річ. Татові очі якось дивно блищали, і в них світилася полегкість.

Нарешті вони круто звернули, і ракета, що бовваніла вдалині, зникла з поля зору.

- Чи далеко ми попливемо? - спитав Роберт, плес-каючись рукою в каналі. Здавалося, ніби маленький краб стрибав у фіолетовій воді.

- За мільйон років,- відповів тато, видихаючи дим.

- Оце здорово,- вигукнув Роберт.

- Подивіться, діти,- обізвалася мама, простягаючи свою довгу ніжну руку.- Он мертве місто.

Вони повернули голови з жвавою цікавістю. Мертве місто лежало перед ними, дрімаючи в гарячій тиші марсіанського літа.

У тата був такий вигляд, ніби він дуже задоволений, що воно мертве.

Місто було безладним нагромадженням рожевих уламків на піщаних пагорбах; кілька перекинутих колон, самотня гробниця, а потім знову піски - скільки сягало око. Біла пустеля навколо каналу, і блакитна пустеля над ним.

І раптом вгору злетіла пташка. Наче камінь, кинутий над ставом, вона впала у блакить і потонула там.

У тата на обличчі відбився переляк.

- Здається, це була ракета.

Тімоті зазирнув у глибокий океан неба, силкуючись [186] побачити Землю, й війну, і зруйновані міста, і людей, що вбивали одне одного з дня його народження. Але він нічого не побачив. Війна була така ж далека й недоеяж-на, як дві мухи, що билися на смерть під склепінням височезного й мовчазного собору. І здавалася вона такою ж безглуздою, як та мушина баталія.

Вільям Томас витер з лоба піт і відчув дотик дитячої руки, що тремтіла, як молодий тарантул. Він усміхнувся до сина.

- Ну як, Тімі?

- Чудово, тату.

Тімоті не міг до кінця збагнути, що відбувається в складному механізмі - мозку дорослої людини, що сиділа поряд з ним. Великий орлиний ніс, обпалений сонцем, з облущеною шкірою, гарячі сині очі, ніби агатові кульки, якими граються школярі на Землі влітку після уроків, схожі на колони довгі товсті ноги в просторих бриджах для їзди верхи...

- Куди ти так пильно дивишся, тату?

- Я шукав земної логіки, здорового глузду, доброго уряду, миру й відповідальності.

- Все це там, угорі?

- Ні, я нічого не знайшов. їх там більше немає. Може, ніколи й не буде вже. Можливе, ніколи й не було.

Тімоті мовчав.

- Дивись, риба,- показав тато.

Троє хлопців зняли галас, розхитуючи човен і витягаючи свої тонкі шиї, щоб краще бачити. Вони ойкали й охали. Поряд з човном пливла срібляста кільцеподібна риба. Тіло її хвилеподібно коливалося, а коли вона натрапляла на якусь поживу, то закривалася, мов квітка, щоб перетравити її.

Тато дивився на рибу, його голес був глибокий і спокійний:

- Отак і війна. Війна теж пливе, бачить поживу, хапає її. А за мить - немає Землі.

- Вільяме,- озвалася мама.

- Вибач,- сказав тато.

Вони сиділи й дивилися, як струмує під ними холодна й прозора, мов скло, вода каналу. І тільки гудіння мотора порушувало тишу.

- А коли ми побачимо марсіан? - закричав Майкл.

- Мабуть, уже скоро,- відповів батько.- Може, ввечері. [187]

- Але ж марсіани вимерли,- зауважила мама.

- Ні, не вимерли. Я вам обов'язково покажу марсіан. Тімоті насупився, але промовчав. Усе було дивне тут.

Канікули, риболовля, погляди, якими обмінювалися батьки.

Його брати притулили до лоба свої маленькі руки, як козирки, і дивилися з-під них на кам'яні береги каналу, виглядаючи марсіан.

- Які ж вони з себе?- допитувався Майкл.

- А ти їх упізнаєш, коли побачиш,- якось чудно засміявся тато, і Тімоті побачив, що на щоці в нього пульсує жилка.

Мати була струнка жінка з ніжною шкірою, золотистою косою, викладеною на голові, як тіара, й очима кольору глибокої прохолодної води в каналі, там, де вона тече у тіні, майже пурпурова, з бурштиновими іскорками. Було видно, як плавали в її очах думки, наче рибки,- деякі яскраві, деякі темні, деякі прудкі, моторні, деякі повільні й спокійні, а часом, коли вона поглядала вгору, де лишилася Земля, в очах її не було нічого. Вона сиділа на носі човна, однією рукою трималася за борт, а другу поклала на коліна темно-синіх бриджів, над білою блузкою темніла ніжна засмагла шия.

Вона весь час дивилася вперед - хотіла побачити, що там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чоловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображення додавав дещо від себе - тверду рішучість,- то ЇЇ лице ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого шукати.

Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пряму, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася через широку долину, оточену низькими вивітреними пагорбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув через міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої ночі...

Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі приємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий за-нас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети, запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги, [188] а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.

- Поки що жодного марсіанина. Оце так.- Роберт поклав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.

Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був прикріплений до зап'ястка. Це був приймач застарілої системи: його притуляли до вуха, і він починав вібрувати.

Зараз батькове обличчя скидалося на одне з тих зруйнованих марсіанських міст: запале, висохле, майже мертве.

Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися.

- Що...- почав був Тімоті, але так і не закінчив. Один за одним пролунали вибухи, від яких кров похолола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних.

Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість. Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і дивився, як біля його носа вирує вода.

Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і спрямував його в маленький бічний канал під вищерблену кам'яну стіну стародавньої пристані, де жили краби. Човен з розгону вдарився носом об стіну - всі аж поточилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам'яні береги, ринули назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.

Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривно стежили за батьком: що робити далі?

Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:

- Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.

- Що це, тату, з ракетою? - спитав Майкл.

- Ми просто підірвали нашу ракету, от і все,- обізвався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого особливого не сталося.- Я вже чув, як вибухали ракети. Наша теж вибухнула.

- А навіщо ми підірвали нашу ракету? - спитав Майкл.- Га, тату?

- Цього вимагають правила гри, дурнику! - пояснив Тімоті.

- Гри! - Майклові і Роберту це слово сподобалось.

- Тато зробив так, щоб вона вибухнула, 1 ніхто тепер [189] не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі, коли нас розшукуватимуть, розумієш?

- Таємниця! Оце здорово!

- Перелякався власної ракети,- признався батько мамі.- Я таки нервовий. Лише дурень може припустити, що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардєові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.

Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку.

- Кінець,- сказав він мамі.- Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.

- Довго? - спитав Роберт.

- Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі,- відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття - страх, безнадія, покірність долі й смирення.

Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі - в тому ж напрямі.

День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.

Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.

- Майкле, вибери місто.

- Місто, тату?

- Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.

- Гаразд,- сказав Майкл.- А як мені вибирати?

- Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.

- Я хочу місто з марсіанами,- промовив Майкл.

- Марсіани будуть,- сказав тато.- Я тобі обіцяю. Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.

За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше. [190]

Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони пропливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіяо. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п'яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: «Здорово! Ну й нуі Подивіться он туди!»

В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, а на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.

- Оце і є те місто,- сказав хтось.

Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.

- От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!

- Віднині й назавжди? - перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета.- А ракета? А Міннесота?

- Ось вони,- повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла.- Послухай-но...

Майкл прислухався.

- Нічого не чути.

- Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.

Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.

- Зажди-но,- швидко промовив тато.- Натомість я даю тобі багато більше, Майку!

- Що? - обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.

- Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.

- Моє?

- Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.

Тімоті вискочив з човна.

- Дивіться, хлопці, все наше}

Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і Щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але [191]зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.

Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.

- Пильнуйте своєї сестри,- сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.

- Десь днів за п'ять,- сказав спокійно тато,- я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю; там Берта Едвардса, його дружину й дочок.

- Дочки?- спитав Тімоті.- Скільки їх? - Чотири.

- Я вже бачу, що через це буде клопіт, - сказала мама, поволі киваючи головою.

- Дівчата? - Майкл скривився і став схожий на кам'яне марсіанське страховище.- Пхе, дівчата...

- Вони теж прилетять у ракеті?

- Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.

- А де ти взяв ракету? - тихо спитав Тімоті. Брати бігли попереду.

- Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов'язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс...

- І про пікнік!

- Авжеж. Це я кажу тобі одному. Я чекав до останнього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли побачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.

- Тату, а навіщо ти підірвав ракету?

- Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо коли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс, вони не знатимуть, що ми тут.

- Чому ти весь час поглядав угору?

- Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не поженеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.

Майкл бігом вертався до них. [192]

- Чи це справді наше місто, тату?

- Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся бісова планета.

Вони стояли серед міста - Король Гори, Володар Верховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монархи і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить володіти світом і який він насправді великий, цей світ.

У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до човна й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів.

Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Тімоті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче злякані тваринки, коли полум'я торкалося й поглинало їх. Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації підлягала безліч слів.

УРЯДОВІ ОБЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛІГІЙНІ УПЕРЕДЖЕННЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМИ ПАН-АМЕРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖОВИЙ ЗВІТ ЗА З ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ...

Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за одним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.

- Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи справедливо було б приховувати од вас так багато. Не знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен говорити.

Він кинув у вогонь кілька паперів.

- Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я колишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це мене зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і люди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, робили й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: технічне приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб думати, як ними керувати. Війни розросталися й розросталися і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Землі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться [193] протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не западе вам у душу.

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

- Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі прилетять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все заново. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова. Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і - пах!- злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

- А тепер я хочу показати вам марсіан,- сказав тато.- Ходімте всі. І ти, Алісо.- Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й поніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-реготухи зі своїм батьком та матір'ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Тімоті не міг знайти Землю. Вона вже зайшла. І над цим теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

- Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми, гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рівний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

- Я завжди хотів побачити марсіанина,- промовив Майкл.- Де ж вони, тату? Ти обіцяв.

- Ось вони,- сказав тато, посадив Майкла на плече і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани були там - у каналі - відбиті у воді. Тімоті, Майкл, Роберт, мама й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них з пожмуреної поверхні води...

 

© Aerius, 2004