Червень 2003. Дорогою вгору, в височінь

- Чи чули?

- Що?

- Та про негрів же, про негрів!

- Що з ними таке?

- Вони залишають нас, вибираються, тікають.

- Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?

- Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.

- Якесь подружжя?

- Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.

- Не може бути!

- Справді!

- Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися - в Африку?

Мовчанка.

- На Марс.

- Ви хочете сказати - на планету Марс?

- Атож.

Люди стояли в гарячій тіні, на ґанку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.

- Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть. [99]

- А проте вони виїжджають.

- Де ви таке чули?

- Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.

Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати. Семюел Tic, власник крамниці, вимушено засміявся.

- А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?

Чоловіки пирхнули.

- Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!

- Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички, їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.

Семюел Tic відмовлявся цьому вірити.

- Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?

- На ракетах,- сказав дідусь Квотермейн.

- Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?

- Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

- Ніколи не чув про це. [100]

- Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці.

- А чи мали вони право це робити? - запитав Семюел Tic, міряючи кроками ґанок.- Куди ж дивився закон?

- Вони ж не збираються оголосити нам війну,- спокійно відповів дідусь.

- От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! - закричав Tic.- То звідки ж вони вилітають?

- Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.

- Подзвоніть губернаторові, в поліцію! - лютував Tic.- Вони повинні були попередити нас!

- Ось іде твоя стара, Тісе. Чоловіки озирнулися.

Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Кла-ра Tic, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.

- З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.

- Не піду я додому через якусь там чорнопику.

- Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?

- Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.

- Але ж вона ніби член сім'ї,- простогнала місіс Tic.

- Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту...

Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини. Вона витирала хусткою очі.

- Я казала їй: «Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш - можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень». Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: «Невже ти не любиш мене, Люсіндо?» А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку [101] біля кожної ноги, потиснула мені руку і... і сказала: «Прощайте, місіс Tic». І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з'їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола. Tic мало не вдарив її.

- Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!

- Але ж, татусю...

Містер Tic зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з'явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість - ні сміху, ні шаленства, лише непохитний, рішучий, невпинний плин.

Tic сів на край свого стільця з твердого дерева.

- Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю.

Чоловіки чекали.

Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.

- Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе,- захихотів дідусь.

- А я й білого поцілю не гірше,- процідив, не дивлячись на нього, Tic.

Старий одвернувся й замовк.

- Ану, стривай-но! - гукнув Семюел Tic, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр.- Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? - питав Tic, озираючи його з ніг до голови.

- Річ у тім, містере Tic...

- Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співається у вашій пісні - «Дорогою вгору, в височінь», правда?

- Так, сер,- сказав, вичікуючи, негр.

- А чи пам'ятаєш, що ти винен мені п'ятдесят доларів, Белтере?

- Так, сер.

- То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!

- Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

- Вилетіло йому з голови,- насмішкувато промовив Tic, зловтішно підморгуючи чоловікам на ґанку.- Знаєш, що тобі доведеться зробити?

- Ні, сер. [102]

- Ти залишишся тут, поки відробиш оті п'ятдесят монет, інакше моє ім'я не Семюел Tic.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили. Він затремтів.

- Відпустіть мене, містере Tic. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!

- Слухай-но, Белтере.- Tic схопив негра за підтяжки, що натяглися, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо.- Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

- Я знаю лише те, що мені розказували.

- Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! - Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям.- Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня (1), а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені - вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!

(1) День незалежності, національне свято США.

- Мені байдуже.

- Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.

- Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі.

Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

- А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б'єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

- Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.

- Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти [103] це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п'ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

- Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!

- Оце вже прикро, правда? - сказав Tic, намагаючись прибрати засмученого вигляду.

- Я віддам вам коня, сер.

- Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей,- заперечив Tic. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.

- Пане!

Tic кинув на нього швидкий погляд.

- Ну, що?

- Скільки заборгував вам цей чоловік?

- Не твоє собаче діло!

- Скільки, синку? - старий обернувся до Белтера.

- П'ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.

- Вас тут двадцять п'ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.

- Гей, ви! - вигукнув Tic. З несподіванки він наче остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.

- Синку,-сказав він,- ти не пропустиш ракети.

- Ні, сер, тепер напевно не пропущу! - посміхнувся в капелюх Белтер.

- Поверни їм назад ті гроші! - ревнув Tic. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а

коли Tic не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.

- Ось ваші гроші, сер,- промовив він.- Щиро вам вдячний.

Посміхаючись, негри - старий і молодий - сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.

- Сучий син,- прошепотів Tic, втупивши сліпий погляд у сонце.- Сучий син.

- Підніми гроші, Семюелю,- сказав хтось із ґанку. [104]

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп'ята бігали вулицею, розносячи новини.

- Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п'ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував * своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.

- Бах! Ось іще одна ракета в космосі! - горлав він так, щоб усім було чути.- Бах! Ой лишенько!

Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.

- Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!

Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли на розбитих ресорах фургони.

- Бах! - У гарячому повітрі голос звучав самотньо, його байдуже слухали курява й сонячне небо.- Трахі Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі повно метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Вони збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска розлітається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут десять тисяч трупів, там десять тисяч. Далеко в просторі вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О господи! Ви чуєте це? Гей, ви!

Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише годину тому вона залила халупи на бавовняних плантаціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного моря.

Повінь минула. Було дві години. Далі пішла мала вода. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява товстим [105] шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи надворі, на високі нагріті сонцем дерева.

Тиша.

Чоловіки на ґанку напружували слух.

Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні луги. День у день вранці над землею линула звичайна мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвінкий сміх, негренята кидалися в чистий водяний сміх струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, долинали жарти й веселі вигуки.

А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання білизи було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи золотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хвилини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потрібні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум'я.

Чоловіки сиділи на ґанку крамниці, поглядаючи один на одного.

- Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер. Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча. Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і білі, і все ж таки вони тікають.

Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з'явився велосипедист.

- Хай мене грім уб'є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить сюди.

- Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернутися? - промовив Tic.

- Ні, сер. Я тільки привіз велосипед.

- Що, не можна було взяти в ракету?

- Ні, не в тім річ, сер.

- Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно тобі не вдасться його вкрасти! - Tic штовхнув хлопця, і велосипед упав.- Іди в крамницю і берися до роботи.

- Прошу, сер? - Очі у хлопця злякано розширилися. [106]

- Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушниці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза...

- Містере Tic, сер!

- Ти й досі стоїш? - люто вирячився на нього Tic.

- Містере Tic, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? - винувато промовив хлопець.

- І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?

- Боюся, що так, сер.

- Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди.- Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір.- Ти це пам'ятаєш?

- Що це, сер?

- Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?

- Я не підписував, містере Tic,- відказав, тремтячи, хлопець.- Хрестик може поставити кожен!

- Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: «Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п'ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника». Ось маєш,- Tic ляснув долонею по паперу, очі в нього блищали.- Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.

- Я не можу залишитися,- заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози.- Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.

- Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?

Tic посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.

- А може... може, хтось із цих джентельменів... Чоловіки підвели очі - спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.

- Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? - холодно запитав Tic.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:

- Тісе, а що, коли я?.. [107]

- Що?

- Коли я заступлю Сіллі?

Ґанок мовчав. Tic сіпнувся всім тілом.

- Діду! - сказав він застережливо.

- Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

- Справді? Ви не жартуєте? - закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.

- Авжеж.

- Діду,- сказав Tic,- не лізьте в чужі справи.

- Хай він летить разом з усіма, Тісе. Tic підійшов і схопив хлопця за руку.

- Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

- Не треба, містере Tic!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький «фордик», везучи останню групу негрів.

- Ось моя сім'я, містере Tic. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!

- Тісе,- обізвався, підводячись, іще один на ґанку,- пусти його.

За ним підвівся інший:

- Я кажу те саме.

- Пусти його! - мовив ще один.

- Пусти його! - загомоніли всі.

Tic помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

- Он воно як?

- Саме так,- промовив хтось. Tic випустив руку хлопця.

- Гаразд. Вимітайся звідси,- сказав він і рвучко вказав рукою назад.- Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.

- Ні, сер!

- То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.

- Я все візьму з собою.

- Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

- Я все візьму з собою,- м'яко, але наполегливо повторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з'явився з оберемком дзиг і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під'їхав старенький «фордик», Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися. Tic, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.

- Що ти збираєшся там робити?

- Почну нове життя,- відповів Сіллі.- Відкрию власну крамницю.

- От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?

- Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер. Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Tic.

- Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.

- Дали, сер.

- Мабуть, «Ілля», «Колісниця», «Велике колесо», «Мале колесо», «Віра», «Надія», «Милосердя», га?

- Кораблі повинні мати свої назви, містере Tic.

- Я не здивуюсь, якщо у вас є «Бог-син» і «Святий дух». Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету «Церквою Першого Хрестителя»?

- Нам час їхати, містере Tic. Tic зареготав.

- Одну з них ви, мабуть, назвали «Гойдайся низько», а ще одну - «Солодка колісниця», чи не так?

Машина рушила.

- Прощайте, містере Tic.

- А «Гойдай їхні кістки» у вас є?

- Прощайте, містере!

- І «За Йорданом» теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!

За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:

- Містере Tic, містере Tic, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Tic?

Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.

- Що він у біса хотів сказати? - міркував Tic.- Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка.

Він пригадав ночі, коли до його будинку під'їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, [109] а ще гостріше - рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс $ патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.

- Так от що ти хотів сказати, сучий сину! - Tic стрибнув на залиту сонцем вулицю.- Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо...

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. «Так, що ми робитимемо ночами? - думав він.- Тепер, коли їх немає, що?»

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

- Що ти збираєшся робити, Семе? - запитав хтось,

- Уб'ю того сучого сина.

- Не гарячися,- сказав дідусь.

Але Семюел Tic уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

- Хто-небудь поїде зі мною?

- Я б хотів прокататися,- сказав дідусь і підвівся.

- Ще хто? Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Tic вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Tic зупинив машину.

- Якою дорогою вони подалися, діду? Дідусь примружився:

- Мабуть, прямо.

Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Tic уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи своїми жовтими очима.

- От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зробили!

- А що? - спитав старий і визирнув з машини й собі. Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів одне від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками, старі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, піджаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзвонювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі з восковими фруктами, картонні коробки з конфедератськими грошима (1), балії, пральні дошки, шворки для білизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритянської баптистської церкви, ціла колекція ободів, матраци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, люстерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили - обережно, дбайливо - в куряву край дороги. Глянувши на них, можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з повними руками і в ту мить, коли просурмила величезна бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.

(1) Гроші, що їх випускали Конфедеративні Штати Америки - союз рабовласницьких штатів Півдня, що існував окремо від США з 1861 до 1865 р.

- Так от чому вони казали, що нічого не палитимуть! - люто кричав Tic.- Вони не хотіли палити свій мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, здоб, помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непо-шкодженим. От бестії!

Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі, перекидаючи, розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скриньки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.

- Ось вам, кляті, ось!

Передня шина пронизливо засвистіла. Машина скажено рвонула з дороги в кювет, і Tic з розмаху стукнувся об вітрове скло.

- От суча дочка!

Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи з люті.

- Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи,- мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.

Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів, куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.

За годину втомлені Tic і старий Квотермейн дісталися до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ґанку, до чогось прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Tic сів і, щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як хтось скрикнув:

- Дивіться!

- Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся,- сказав Tic.

Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за собою полум'я.

На бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона, а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без жодного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі, вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на сонці.

Чоловіки на ґанку знову сіли, перезирнулися, потім подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складені на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чорні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав кусати соломинку, другий - креслити щось у пилюці.

Нарешті Семюел Tic з переможним виглядом підняв черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:

- А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця казав «містер»!

 

ЯК ДАВАЛИ НАЗВИ

Люди приходили на нові блакитні землі й нав'язували землям свої назви. Так з'явилися Гінкстонів струмок і Ластігове урочище, Блекова річка, Перегрінові гори і місто Уайльдер. Назви прославляли відомих людей і те, що вони зробили. Там, де марсіани вбили перших землян, стояло Червоне місто, нагадуючи про пролиту кров. А місцевість, де була знищена друга експедиція, назвали Другою Спробою; і на всіх інших місцях, де люди, випалюючи грунт, приземлялися на своїх вогняних бляшанках, залишалися імена, ніби попіл. І, звичайно, з'явилася гора Спендера й місто Натаніел Йорк...

Старі марсіанські назви... Це були назви води, повітря, гір. Це були назви снігів і криги, що стікала водою на південь по кам'яних каналах, щоб заповнити порожні моря. Лишилися також імена чарівників, похованих у замурованих гробницях, назви веж та обелісків. І ракети били по цих назвах, наче молоти, кришили мармур, дробили ламкі придорожні стовпи з назвами старих міст, перетворюючи їх на купи щебеню. Згодом були встановлені [112] величезні пілони з новими назвами: місто Залізне, місто Сталеве, місто Алюмінієве, село Електричне, місто Хлібне, вілла Зернова, Детройт II - механічні імена й металеві імена, завезені з Землі.

А після того як збудували і назвали міста, з'явилися кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків, Відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили...

Але після того як усе було влаштовано, налагоджено і стало на своє місце, коли все стало безпечним і надійним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо дивилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку, шукали сувенірів і «екзотики», фотографували, подорожували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні закони; вони прибували зі своїми зірками й значками на рукавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою паростки бюрократизму, який витким бур'яном обплутав Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути настанов, команд та підштовхувань.

І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відповідав штурханом...

 

КВІТЕНЬ 2005. АШЕР II ⁽¹⁾

(1) У цьому розділі автор використовує мотиви творів американського письменника Едгара По («Дім Ашер», «Маятник», «Мавпа», «Амонтільядо» тощо).

«Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер...»

Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низькому чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого було вирізьблено дату: «2005 н. є.».

Містер Байджлоу, архітектор, промовив:

- Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.

Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день. Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з проектом.

- Дім Ашер,- сказав задоволено містер Стендал.- Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер По був би задоволений, га? [113]

Містер Байджлоу скоса позирнув на нього:

- Чи все так, як ви хотіли, сер?

- Усе так!

- Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?

- Дуже похмурий, дуже жахний!

- Стіни холодні?

- На диво холодні!

- А озеро, чи досить воно «чорне й зловісне»?

- Страшенно чорне й зловісне.

- А осока - ви ж знаєте, ми її пофарбували - чи вона таки сіро-чорна?

- Вона жахлива!

Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитуючи звідти:

- Чи в цілому від цього всього «холоне й болісно стискається серце, туга охоплює душу»? Від дому, озера, околиць?

- Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарновано? Боже мій, яка краса!

- Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляючи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ракети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завжди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіанської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пишаюся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне проміння. Тут завжди «тоскно», як і належить.

Стендал тішився всім цим - тоскним, гнітючим краєвидом, смердючими випарами, так тонко розробленою і втіленою загальною «атмосферою». А сам дім! Ця жахлива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто догадається, що все це пластмасове, а не справжнє?

Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс, жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалювали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну мертву планету. їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним звуконепроникним світлом, цим прадавнім осіннім світлом.

- Тепер, коли моя праця скінчена,- несподівано промовив містер Байджлоу,- я хотів би спитати, що ви збираєтеся робити з оцим усім. [114]

- З Ашер? Ви не догадалися?

- Ні.

- Невже вам нічого не говорить назва Ашер?

- Нічого.

- Ну, а таке ім'я, як Едгар Алан По? Містер Байджлоу похитав головою.

- Авжеж! - пирхнув Стендал, висловивши цим одночасно розпач і презирство.- Чи можна було сподіватися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно. Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто тридцять років тому - 1975 року.

- Ага,- сказав містер Байджлоу, набираючи мудрого вигляду.- Один з тих!

- Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Готорн, і Амброз Бірс (1),- усі твори, що лякали, фантастичні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спалені. Спалені - і край! Був прийнятий закон. О, все почалося з малого. В п'ятдесятих та шістдесятих роках це була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами, а потім над детективними книгами і, звичайно, над фільмами. То та, то інша групи робили це. Для цього використовувалися політичні упередження, релігійні забобони, тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість, яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого, боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.

(1) Г. Лавкрафт, Н. Готорн, А. Бірс - американські письменники XIX-XX ст.

- Розумію.

- Боялася слова «політика» (яке, врешті, я чув, стало синонімом комунізму серед найреакційніших елементів і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закручували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тягнули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й зв'язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудотну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком безневинний «фактичний» матеріал. О, фраза «втеча від дійсності» була, мушу сказати, аж надто дійовою!

- Справді?

- Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі [115] негайно! А все, що не відповідало дійсності - всяка літературна брехня й польоти фантазії,- підлягало розстрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять років тому вони вишикували їх під бібліотечними стінами - Діда Мороза й Вершника без голови, Білосніжку, й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску - о, як вони голосили! - та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарівні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рикші-привида руїнами країни Оз; вони перев'язали стрічкою кістки Доброї Глінди та Озми (1), потовкли кольорові вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних хащах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вченого, щоб померти від смертельного уколу його шприца. І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її крику: «Все дивніше й дивніше», і вони вдарили молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і всіх Червоних Королів та Устриць!

(1) Добра Глінда, Озма та ін.- персонажі з книги американського письменника Ф. Баума «Мудрець країни Оз».

Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади! Обличчя його почервоніло, він задихався.

Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спантеличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:

- Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд добре зробив, спаливши оті книги.

- Забирайтеся геть! - загорлав Стендал.- Ви закінчили свою роботу, а тепер дайте мені спокій, дурню!

Містер Стендал залишився сам перед своїм домом.

- Слухайте-но, ви,- звернувся він до невидимих ракет.- Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добромисних громадян, але вас тут щодень то густіше, наче мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те, що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж бережіться! Дім Ашер відкрито!

І він погрозив кулаком у небо.

Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися. [116]

Він перейшов через рів, що оточував дім, і опинився перед невисоким чоловіком.

- Ваше прізвище Стендал?

- Так.

- Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.

- Отже, ви, представники Громадської Моралі, дісталися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже з'явитеся.

- Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо тут порядок, як і на Землі.- Чоловік роздратовано помахав своєю посвідкою, вказуючи на дім.- То, може, ви розкажете мені, що це за штука?

- Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.

- Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподоби. Слово «привиди» мені не подобається.

- Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на електронних променях, бронзові пацюки ганяють по пластмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі привиди, створені за допомогою хімії й винахідливості.

- Саме цього я й побоювався,- зауважив, спокійно посміхаючись, Герет.- Боюся, нам доведеться знести вашу оселю.

- Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки пронюхаєте, що тут діється.

- Я прилетів би сюди раніше, але ми - в Бюро Громадської Моралі - хотіли точніше довідатися про ваші наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому нічого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам мільйонів зо три доларів...

- Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я успадкував двадцять п'ять мільйонів, а тому можу дозволити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будівництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми демонтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

- Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негайно. Не можна створювати нічого - ні книг, ні будинків - що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампірів, фей або інші витвори людської фантазії. [117]

- Скоро ви почнете палити й такі книги, як «Беббіт» (1).

- Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал. У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Землі. Історія з вами й вашою бібліотекою.

- Так, зі мною й моєю бібліотекою. І ще з кількома іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років, а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою невелику схованку. Ми, кілька приватних громадян, зберігали свої бібліоте