Квітень 2000. Третя експедиція

До Марса наближався корабель. Він виринув з космічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи в металевих відсіках людей. їх було сімнадцять, разом з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли натовп на Огайському космодромі вибухнув криками, замахав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пелюстки полум'я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний корабель зменшив швидкість у верхніх шарах атмосфери Марса. Як могутній левіафан, мчав він у нічному просторі. Ось лишився позаду марсіанський місяць, а корабель усе падав і падав. Страшна сила інерції плющила людей, кидала на стіни, мов м'ячики. Поступово вони поверталися до свідомості. Один з них помер, а решта - шістнадцятеро - відбулися страхом. Притулившись обличчям до товстого скла ілюмінатора, вони блискучими від збудження очима дивилися на поверхню Марса, що колихалася під ними.

- Ось він, Марс! - вигукнув штурман Ластіг.

- Добрий старий Марсі - озвався Семюел Пнкстон, археолог.

- Так-так,- промовив капітан Джон Блек.

Ракета приземлилася на зеленому моріжку. Перше, що вони побачили, була залізна фігура оленя. Далі стояв залитий сонцем високий рудий будинок у вікторіанському стилі. Фасад його прикрашали ліплені закрутки й мушлі, вікна виблискували синім, рожевим, жовтим і зеленим кольоровим склом. На ґанку стояли вазони з волохатою геранню і висіла стара гойдалка, прив'язана до гаків у стелі. Вітрець легенько погойдував її туди-сюди. Будинок завершувався гостроверхою банею із дзеркальними освинцьованими вікнами. Крізь одне вікно видно було ноти на підставці якогось музичного інструмента. В телескоп можна було навіть прочитати назву - «Прекрасна Огайо».

Навколо ракети під марсіанським весняним сонцем лежало містечко, зелене й непорушне. Білі будиночки чергувалися з червоними, цегляними. Вітер ворушив [40] листя на високих в'язах, кленах і каштанах. З-за дерев витикалися шпилі церкви з мовчазними позолоченими дзвонами.

Люди все охопили поглядом крізь ілюмінатори ракети і все помітили. Вони мовчки перезирнулися й знову припали до ілюмінаторів, раз у раз хапаючи один одного за лікті. їхні обличчя зблідли. Здавалося, їм раптом забракло повітря.

- Хай мене поб'є лиха година,- прошепотів Ластіг, розтираючи затерплими пальцями обличчя.- Хай мене поб'є лиха година, коли я що-небудь розумію.

- Це просто неможливо,- мовив Семюел Гінкстон.

- О боже! - сказав капітан Джон Блек. В цю мить почувся голос хіміка:

- Сер, тутешня атмосфера розріджена, але кисню в ній досить. Дихати можна.

- Тоді давайте вийдемо! - вигукнув Ластіг.

- Стривайте,- сказав капітан Джон Блек.- Ще не відомо, куди ми потрапили.

- В містечко з розрідженим, але придатним для дихання повітрям, сер.

- І це містечко як дві краплі води схоже на земне,- зауважив археолог Гінкстон.- Неймовірно, але факт.

Капітан Джон Блек глянув на нього.

- Ви, Гінкстоне, гадаєте, що цивілізація на обох планетах може розвиватися в одному напрямі та ще й однаковими темпами?

- Досі я дотримувався іншої думки, сер.

- Подивіться на ґанок,- сказав капітан, підступаючи до ілюмінатора.- Там стоїть герань, специфічна хатня рослина. Оця різновидність герані з'явилася на землі років п'ятдесят тому. Згадайте, що еволюція рослини триває тисячі років. А тепер скажіть мені, чи можна науково пояснити той факт, що у марсіан є: по-перше, освинцьовані вікна, по-друге, будинки з куполами, по-третє, гойдалки на ґанках, по-четверте, інструмент, що являє собою точну копію піаніно - це, напевно, і є піаніно,- по-п'яте, якщо ви подивитеся в мій телескоп, то побачите назву нот. Чи не дивує вас те, що марсіанський композитор назвав свій твір «Прекрасна Огайо»? З цього ми повинні зробити висновок, що на Марсі є своя річка Огайо!

- Це, звичайно, капітан Вільямс! - вигукнув Гінкстон. [41]

- Що ви хочете сказати?

- Це зробив капітан Вільямс і троє членів його команди! Або Натаніел Йорк та його супутник. Ось вам і пояснення!

- Таке пояснення нічогісінько не пояснює. Наскільки нам відомо, ракета Йорка вибухнула того самого дня, коли вона досягла Марса. Йорк зі своїм супутником, очевидно, загинули. Корабель капітана Вільямса вибухнув на другий день по прибутті на Марс. Власне кажучи, ми знаємо лише те, що пульсація їхніх радіостанцій враз припинилася. Якби люди лишилися живі, вони б знайшли спосіб зв'язатися з Землею. До того ж експедиція Йорка приземлилася тут лише рік тому, а капітан Вільямс зі своїми людьми - ще пізніше, аж у серпні. Припустімо, що вони живі. Чи під силу їм - навіть за допомогою розумних істот, які, може, живуть на цій планеті,- збудувати таке місто? А головне - це ж старе місто! Подивіться на нього. Воно стоїть тут уже років сімдесят. Подивіться, який старий отой дерев'яний стояк на ґанку. А дерева! Та кожному з них не менше як сто років! Ні Йорк, ні Вільямс тут ні при чому. Що це за місто, я не знаю, але воно мені не подобається. І я не вийду з корабля, поки не довідаюся, в чім тут річ.

- До того ж Вільямс із своїми людьми, так само, як і йорк,- озвався Ластіг,- висадилися на протилежному боці Марса. А ми навмисне приземлилися тут.

- Прекрасний доказ. Враховуючи можливість того, що Йорк з Вільямсом стали жертвою нападу якихось марсіанських племен, нам дали вказівку висадитися в іншій місцевості, щоб І нами не трапилося такого ж лиха. Отож ми з вами опинилися, наскільки це нам відомо, там, де Вільямсу і Йорку ніколи не доводилося бувати.

- Прокляття! - вигукнув Гінкстон.- 3 вашого дозволу сер, я хбтів би швидше ознайомитися з цим містом. Можливо на всіх планетах Сонячної системи діють якісь однакові психологічні закони, що спрямовують роШіток цивілізації по одному руслу. Мені здається, ми стоїмо на порозі найбільшого філософського відкриття нашої епохи!

- Я гадаю, що це відкриття може хвилину почекати,- сказав капітан Джон Блек.

- Цілком можливо, сep, що перед нами явище, яке дасть перший незаперечний доказ існування бога. [42]

- На Землі є багато людей, які щиро вірять в бога навіть без такого доказу.

- Я сам належу до таких людей, сер. Але, безумовно, це місто не могло виникнути без божественного втручання. Це той штрих, який надає правдоподібності всій картині. І зараз мене сповнюють такі почуття, що я просто не знаю, сміятися мені чи плакати.

- В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки ми довідаємося, що це за штука!

- Що за штука? - запально втрутився Ластіг.- Ніяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зелене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко, з якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подобається.

- Коли ви народилися, Ластігу?

- В дев'ятсот п'ятдесятому, сер.

- А ви, Гінкстоне?

- В дев'ятсот п'ятдесят п'ятому. В Гріннелі, штат Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.

- Послухайте-но, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллінойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні п'ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стариганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко більше обережності. Це місто має такий мирний, спокійний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллі-нойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грін-Блаф.- Капітан обернувся до радиста.- Зв'яжіться по радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися, і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо завтра.

- Слухаю, сер.

Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.

- Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета капітана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти. [43]

- Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.

- Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною.

Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.

Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні «Прекрасна мрійниця». Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав «Блукаючи в сутінках».

Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно - щоб не втомитися.

На грамофоні перемінили пластинку:

О, де ж ви, ті чари червневої ночі, І місячне сяйво, й коханої очі?..

Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.

Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.

- Слухайте, сер,- порушив мовчанку Семюел Гінк-стон.- Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!

- Ні.

- А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? - питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице.- Чи не могло статися, що десь року дев'ятсот п'ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?

- Ні, ні, Гінкстоне.

- Чому ж ні? Тодішній світ дуже відрізнявся од нашого. Таку експедицію можна було спорядити потай, тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.

- Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку складну річ, як ракета. [44]

- Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили собі будинки, подібні до тих, у яких вони жили на Землі. Адже вони привезли з собою і земну культуру.

- І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? - запитав капітан.

- Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви, а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.

- Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже прийнятною.

- Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.

Густа зелена трава заглушала їхні кроки. її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.

Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.

Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.

В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.

- Ви щось хотіли? - запитала вона. [45]

- Вибачте, будь ласка,- невпевнено почав капітан Блек.- Але ми шукаємо... тобто, чи не могли б ви нам допомогти...- Капітан збентежився і замовк.

Жінка зачудовано дивилася на нього своїми темними очима.

- Коли ви хочете що-небудь продати...- почала вона.

- Ні, постривайте! - вигукнув він.- Яке це місто? Жінка зміряла його поглядом.

- Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути в місті і не знати його назви?

Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.

- Ми не місцеві,- нарешті промовив він.- Ми хочемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди потрапили.

- А ви що, провадите перепис населеня?

- Ні.

- Всім відомо, що це місто виникло 1868 року,- нетерпляче сказала жінка.- Може, ви граєте в якусь гру?

- Ні, це не гра! - вигукнув капітан.- Ми з Землі.

- Ви хочете сказати: з-під землі? - перепитала, не розуміючи, жінка.

- Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з Землі. 1 приземлилися на четвертій планеті, на Марсі...

- Це місто зветься Грін-Блаф,- почала пояснювати жінка, ніби малій дитині.- Воно лежить в штаті Іллі-нойс на американському континенті, оточеному Атлантичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.

І жінка пішла з холу, провівши пальцями по бісерній завісі. Троє мовчки перезнрнулися.

- Давайте подивимося, що там за завісою,- запропонував Ластіг.

- Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це просто неймовірно!

Вони вийшли на ґанок і сіли на східцях.

- Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?

- Як це могло бути?

- Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро збожеволію від різних думок. Наші хронометри безперестану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули Місяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безперечно. [46]

- А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох вимірах, у часі й просторі, і приземлилися на Землі тридцять чи сорок років тому?

- Та ну вас, Ластігу!

Ластіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у прохолодну сутінь кімнат:

- Який зараз рік?

- Тисяча дев'ятсот двадцять шостий, звичайно,- відповіла жінка, сидячи в кріслі-гондалді й сьорбаючи лимонад.

- Ви чули? - обернувся до своїх супутників Ластіг.- Дев'ятсот двадцять шостий рік) - несамовито вигукнув він.- Ми дрнбули назад у минулеї Це - Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і жахом. Руки конвульсивно сіпались у них на колінах. Нарешті капітан сказав:

- Чого-чого, а такого я не сподівався. Зараз я відчуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися? От якби нам сюди Ейнштейна!

- Чи хоч одна людина в місті повірить нам? - озвався Гінкстон.- Може, ми граємося з чимсь небезпечним? Я маю на увазі - з часом. Чи не краще нам знятися одразу й полетіти додому?

- Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.

- Я прагну мислити якомога логічніше,- мовив дорогою капітан,- бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?

- Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

- Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе [47] на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об'єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

- Саме так, сері - вигукнув Ластіг.

- Правильно! - сказав Гінкстон.

- Ну от,- зітхнув капітан.- Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ.- Капітан посміхнувся й додав: - Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

- Ви гадаєте? - кинув Ластіг.- Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

- Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

- Сер...- промовив він.

- Що там таке, Ластігу?

- О сер, що я бачу...- тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивно стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: «Дивіться, дивіться!»

- Не пускайте його! - вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

- Бабусю! Дідусю! -скрикнув Ластіг.

- Дейвіде! - запищали старі й кинулися йому в обій-ми.- Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти [48] поживаєш? - говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

- Бабусю, дідусю! - схлипнув Дейвід Ластіг.- У вас чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.

- Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап'єшся досхочу.

- Я тут з друзями,- Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном.- Капітане, ідіть сюди.

- Добридень вам,- привітали їх старі.- Просимо до господи. Дейвідові друзі - наші друзі. Чого ви там стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м'які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.

- За ваше здоров'я,- сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

- Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? - запитав Ластіг.

- Відразу після смерті,- різко відказала вона.

- Відразу після чого? - перепитав капітан і поставив склянку.

- Так, так,- кивнув Ластіг.- Вони померли тридцять років тому.

- Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося!-загорлав капітан.

- Тихше, не кричіть,- підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися.- Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить.- Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку.- Помацайте-но.- Капітан взяв її за зап'ястя.- Правда, живе тіло? - запитала вона. Капітан [49] ствердно хитнув головою.- Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? - з тріумфом мовила вона.

- Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі,- сказав каштан.

- А от довелося побачити. Не помилюся, коли скажу, що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про те, що путі господні недовідомі.

- Оце і є небо? - запитав Гінкстон.

- Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам - навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. На тій, звідки ви прилетіли. Може, перед цим ми жили ще на якійсь Землі?

- Доречне запитання,- зауважив капітан. З обличчя Ластіга не сходила посмішка.

- Господи, як приємно вас бачити,- повторював він. Капітан підвівся і недбало кинув:

- Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.

- Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас,- сказали старі.- Приходьте сьогодні вечеряти.

- Дякую, ми постараємося... У нас сила роботи. Мої люди чекають в ракеті і...

Капітан враз замовк і обернувся до дверей. Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.

- Що там таке? - запитав Гінкстон.

- Зараз дізнаємося.

Мить - і капітан Джон Блек вискочив з дверей, перебіг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.

Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зібрався натовп місцевих жителів, з якими змішалися члени екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп вирував. Ракета лежала порожня, всіма забута.

На сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш. Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми, гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі дівчатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали «ура». Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх членів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх по малих котеджах та великих будинках.

- Стійте! - закричав капітан Блек. [50]

Але двері з грюкотом позачинялися.

Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом завмерли останні звуки оркестру, і все стихло. Лише ракета самотньо виблискувала на сонці.

- Залишили! - сказав капітан.- Вони залишили корабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій наказі

- Не судіть їх надто суворо, сер,- озвався Ластіг.- Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.

- Це їх зовсім не виправдовує!

- Подумайте, що вони відчули, побачивши біля корабля знайомі обличчя!

- їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх узяв!

- Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?

- Я б виконав наказ...- капітан завмер з роззявленим ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.

- Джоне! - вигукнув він і побіг до капітана.

- Що?! - аж похитнувся капітан Джон Блек.

- Джоне, ах ти ж, бісів сину!

Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і почав ляскати по спині.

- Це ти? - промовив капітан Блек.

- Звичайно, я. А ти думав хто?

- Едвард! - скрикнув капітан і, тримаючи незнайомця за руки, повернувся до Ластіга і Гінкстона.- Це мій брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди. Ластіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися.

- Еде!

- Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

- У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зовсім не змінився протягом цих років. Ти ж помер, я пригадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев'ятнадцять. Боже милостивий, як це давно було! І ось ми знову зустрілися. Та що ж воно робиться!

- Матуся тебе чекає,- сказав, широко посміхаючись, Едвард Блек.

- Матуся?

- Так. І тато теж. [61]

- Тато? - капітан мало не впав, наче його хтось ударив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кроків.- Матуся з батьком живі? Де вони?

- У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

- У старому будинку,- капітан аж очманів од здивування й захвату.- Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вже не було. Він помітив на вулиці свій власний дім і мчав туди щодуху. А Ластіг реготав:

- Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

- Так-так,- капітан заплющив очі.- Коли я їх розплющу, тебе не буде.- Він блимнув очима.- Ні, ти ще тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!

- Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

- В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх старих,- сказав Ластіг.

- Що таке? А, гаразд, Ластігу. До побачення... Едвард узяв його за руку й потягнув за собою.

- Он і будинок. Пригадуєш його?

- Сто чортів! Закладаюся, що добіжу перший до ґанку!

Вони побігли наввипередки. Дерева зашуміли над головою капітана Блека, земля загула у нього під ногами. Наче в чудесному сні, він побачив, як засмагла постать Едварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася завіса.

- Я перший! - вигукнув Едвард.

- Що ж, я стара людина,- відповів захеканий капітан.- А втім, пригадую, ти завжди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся. За нею - сивий татусь з люлькою в руці.

- Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами назустріч батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку вони розташувались у вітальні. Він розповів їм усе про свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до нього, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задумливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточки, [52] капітан відхилився на спинку стільця й задоволено зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у тихому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла музика, грали на піаніно, грюкали двері.

Матуся поставила пластинку на грамофон і пішла танцювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував запах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізничній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня, жива матуся.

- Не щодня людина дістає можливість пожити вдруге,- промовила вона.

- Я прокинуся вранці,- сказав капітан,- і виявиться, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне.

- Ні, не думай так,- тихо промовила вона.- Не треба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас. Тож будьмо щасливі.

- Вибач мені, матусю.

Пластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

- Ти втомився, сину,- промовив батько, вказуючи люлькою на двері.- Твоя спальня чекає на тебе. Ти знайдеш там своє старе ліжко й усі інші речі.

- Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

- Навіщо?

- Навіщо? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або вже й спочивають. Хай добре виспляться - це їм не завадить.

- На добраніч, синку,- сказала мати, цілуючи його в щоку.- Як добре, що ти вдома!

- Так, добре бути вдома!

Він залишив світ сигарного диму та парфумів, книг та м'якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи з Едвардом. Брат одчинив двері. Все було на своєму місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

- Це вже знадто,- сказав він.- Мені аж мову одібрало. Надто багато подій для одного дня. У мене таке відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зливою без плаща й без парасольки. Я до кісток вимок під різними переживаннями. [53]

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату сповнили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць, десь далі гриміла танцювальна музика, чулося чиєсь шепотіння.

- Он який він, Марс,- зауважив, роздягаючись, капітан.

- Так, оце він такий,- озвався Едвард. Він роздягався спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив засмаглі плечі та гарну м'язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно, хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся на ліжку і на повні груди вдихав напоєне пахощами повітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчинених вікнах. На моріжку між дерев хтось завів грамофон, і він тихенько награвав «Завжди».

І раптом капітан згадав Мерілін.

- А Мерілін тут? - запитав він.

Брат лежав у місячному світлі, що падало з вікна. Він якусь мить мовчав, а потім сказав:

- Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завтра вранці.

Капітан заплющив очі:

- Я дуже хочу побачити Мерілін.

В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє дихання.

- На добраніч, Еде. Пауза.

- На добраніч, Джоне.

Капітан мирно лежав, давши волю своїм думкам. Нарешті спало напруження, яке цілий день стискало його мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, знайомі обличчя. Але зараз...

«Як? - чудувався він.- Яким чином? І навіщо? З якою метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В такому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх дітей? Як, і чому, і навіщо?»

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, висунутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно виблискуючи, в печери його пам'яті. Матуся. Батько. Едвард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на Марсі, тисячу років тому? Марсіани? Чи, може, завжди було так, як сьогодні? [54]

Марсіани. Він повторював і повторював собі це слово. Раптом Джон Блек мало не засміявся вголос, йому враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітанові навіть стало трохи моторошно. Звичайно, сприймати серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дурна до того ж. Забути її, та й годі. Навіть смішно!..

«Але припустім о...- думав він.- Припустімо на хвилину, що Марс заселений марсіанами, які заздалегідь помітили наш корабель, помітили всередині людей і пройнялися до них ненавистю. Припустімо навіть, хай йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як непроханих гостей і вирішили зробити це без зайвого галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що мають атомну зброю?»

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, пам'ять і уяву.

«А що, коли ці будинки не справжні, це ліжко не справжнє, і все це лише результат моєї уяви, матеріалізований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу? Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, властивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої думки, марсіани зробили так, що місто видається мені рідним містом, будинок - старим батьківським домом? Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хіба ж не найлегше обдурити людину, використавши як принаду її власних батька та матір?

Цікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до народження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі Лодера, картини Мексфілда Періша та бісерні завіси, всі співали «Прекрасну Огайо» і процвітала архітектура початку XX століття. Що, коли марсіани створили місто за зразками, взятими виключно з моєї пам'яті? Адже недарма кажуть, що найчіткіші спогади - це спогади дитинства. І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людьми, що жили в пам'яті кожного з нас.

Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіпнозом?

А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінкстону, [55] далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років десять - двадцять тому, цілком природно, забув усі накази і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще. Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щасливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми опинилися в різних будинках, у чужих ліжках, беззбройні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, полонити нас і вбити - справедливий! Можливо, десь серед ночі мій брат, який лежить поряд у ліжку, змінить свій вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, марсіанином. Що може бути для нього простіше - обернутися і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підозрюючи, спокійно сплять...»

У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом його охопив справжній жах.

Він сів у ліжку й почав прислухатися. Кругом панувала нічна тиша. Музика затихла. Вітер ущух. Брат спав поряд з ним.

Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав братів голос:

- Ти куди?

- Що?

- Я питаю, куди це ти зібрався йти? - холодно промовив брат.

- Вип'ю води.

- Але ж ти не хочеш пити.

- Та ні, хочу.

- Ні, ти не хочеш.

Нерви капітана Джона Блека не витримали, і він кинувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі. До дверей він так і не добіг.

Зранку духовий оркестр почав грати жалобні мелодії. З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі [56] яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали щойно викопані ями й нові кам'яні надгробки. Всього шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.

Мер виголосив коротеньку жалобну промову, його лице якось дивно змінювалося: часом це було лице мера, а часом - невідомо чиє.

Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про «несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі»...

Духовий оркестр, граючи «Колумбія, перлина океану», помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.

 

ЧЕРВЕНЬ 2001. «НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..»

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх - і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших - через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.

Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони - перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали [57] про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої, людина майже п'яніла, якщо рухалася надто швидко. Джібз підійшов до багаття й запитав:

- Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не збирати цей хмиз?

- Хай собі горить,- сказав Спендер, не відводячи голови.

Цієї ночі - першої ночі на Марсі - не годиться зчиняти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як палаюча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Для цього ще буде час, час шпурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіанські канали, час, коли вітер шелестітиме сторінками «Нью-Йорк Тайме», ганяючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час влаштовувати пікніки серед струнких руїн стародавніх марсіанських долинних міст і засмічувати їх банановими шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде доволі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підклада<