РОЗДІЛ 1. Давньоруського язичництва - ВИТОКИ І ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

РОЗДІЛ 1. Давньоруського язичництва - ВИТОКИ І ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ



Давні слов’яни

План викладу

Речові слов’янські пам’ятки.

Писемні джерела про слов’ян.

Суспільне життя.

Господарство давніх слов’ян.

Слов’яни під час Великого переселення народів. Під владою ґотів і гунів. Воєнні походи слов’ян проти Візантії. Переселення на Балканський півострів. Розселення слов’янських племен вздовж Дунаю. Розселення на північ. Зародження сучасних східнослов’янських народів.

Витоки українського народу.

Основні поняття та терміни

 

Давні слов'яни – група племен, які належали до індоєвропейської спільності – предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

 

Слов'яни – велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці, білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї.

 

Велике переселення народів – грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4–6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів викликало утворення ряду варварських королівств – ґотів, вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших. Велике розселення народів призвело і до так званого Великого розселення слов'ян.

 

Велике розселення слов’ян відбулося в Європі у 6–7 ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи, що започаткував формування сучасних слов’янських народів.

 

Візантія, Візантійська імперія – держава, що існувала у східній частині Римської імперії від кінця 4 до середини 15 ст. Свою назву здобула від давньої колонії на узбережжі Босфору – Візантія, на місці якого імператор Константин у 330 р. заснував столицю держави – Константинополь. Візантія вважалася наступницею Римської імперії, тому візантійці називали себе римлянами – «ромеями», а свою державу «ромейською». Офіційною мовою в 4–6 ст. була латина, а потім грецька.

 

Ґоти – загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини І тис. н.е. Вихідці зі Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут створили племінний союз, так звану Ґотську державу, розгромлену гунами у 5 ст.

 

Гуни – Тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи.

 

Авари – великий союз кочових племен тюркського походження. У 6 ст. прийшли з Азії через українські землі на Дунай і створили там свою державу Аварський каганат.

 

Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах І ст. та відповідно найдавніше слов'янське етноплемінне об'єднання. На той час венеди займали землі між Прип'яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.

 

Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов'ян проти Візантії. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв'язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того — протягом усього 7 ст. Разом із іншими ранньослов'янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов'ян.

 

Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром і Дунаєм. Археологічним відповідником склавинів є празько-корчацька культура.

 

Хронологія

4–6 ст.

Велике переселення народів

 

6–7 ст.

Велике розселення слов'ян

 

 

Основний виклад

 

1. Речові слов’янські пам’ятки

Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.

Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.

Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами.

Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

 

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

 

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

 

2. Писемні джерела про слов’ян

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

 

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

 

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

 

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

 

3. Суспільне життя

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів – племена, союзи племен.

Племена очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей.

Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.

Коли з’являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов’янські племена об’єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об’єднання.

 

 

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов’яни в 5–7 ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов’ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших – своєрідних племінних центрів.

Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища.

Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині – це Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування в них племінної верхівки – еліти – свідчать джерела 6 ст.

Так, в одному з них підкреслюється, що у слов’ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже ґотський історик Йордан, розповів про розправу ґотського короля над слов’янським ватажком Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен.

З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, – писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, – а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

 

4. Господарство давніх слов’ян

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства.

Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам.

Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис.

З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней.

Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом.

З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство.

З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів.

Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду.

Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною.

Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури.

Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст.

Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.

У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія.

Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

У 6–7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торгівельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

 

5. Слов’яни під час Великого переселення народів

 

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

 

Під владою ґотів і гунів

У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів.

Ґотське панування впало під час навали гунів. За їх підтримки анти подолали ґотів.

У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав'я і на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі.

Найбільшої могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після смерті його в 453 р. швидко знесилились.

Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.

 

Воєнні походи слов’ян проти Візантії. Переселення на Балканський півострів

Перші самостійні походи слов’ян на Візантію відбулися наприкінці 5– початку 6 ст.

Майже щороку траплялися слов’янські воєнні експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527–565 рр.).

А після походу 550–551 рр. почалося масове переселення слов’ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов’яни здійснювали воєнні операції, під час яких руйнували фортеці.

Наприкінці 6 ст. постійні слов’янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові.

 

Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії сталося переселення слов’янських племен на землі Балканського півострова.

Наприкінці 6 ст. у відносини антів із Візантією втрутилися авари – кочовий народ тюркського походження, що утворив свою державу – каганат – у Середньому Подунав’ї.

Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до об'єднання.

Року 601 анти разом із Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавини.

Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів.

Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім’я антів від 602 р. більше не згадувалося.

Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов’янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії – життя на балканських землях, в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов’янським народам.

 

Розселення слов’янських племен на Дунай

Археологічні пам’ятки свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавинських племен.

І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там досить часто разом із аварами та болгарами, склавини переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм вгору на захід.

Із часом вони просунулися аж до верхів’я Ельби, змішалися зі слов’янськими племенами, що просувалися туди з території Польщі, і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов’янським народам.

 

Зверніть увагу!

 

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як зауважують дослідники, у 8–9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільності, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов’янські народи.

 

Розселення на північ. Зародження сучасних східнослов’янських народів

Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5–7 ст. також мешкали слов’янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася.

Давніх слов’ян – мешканців верхів’їв Дніпра – оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь.

Живучи поряд із балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика.

Поступово ці племена розселилися далеко на північ.

Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

 

6. Витоки українського народу

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти.

Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини.

Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.

Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров’ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів.

Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.

Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

 

 

Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.

 

Язичництво древніх слов'ян

Зміст 2

 

Введення 3

 

1. Язичницька культура давніх слов'ян 5

 

 

2. Язичницькі свята на Русі 9

 

 

Висновок 15

 

Список використаної літератури 16

Введення

 

 

Слово "культура" походить від слова "культ" - віра, звичаї і традиції предків. Той, хто забуває це, - не має права вважатися культурною людиною.

 

До християнства та інших монотеїстичних релігій всі народи були язичниками. Культура землян налічує тисячоліття. У нас же відлік вітчизняної культури, в кращому випадку, ведеться від хрещення Русі, в гіршому - з 1917 року. І в тому, і в іншому випадку найдавніша історія народів, а, головне, - їх поглядів на космос, природу і людину, виключаються зі сфери знань простих людей. Зокрема, про язичництві в школах не говорять ні слова. Про язичництві не мають уявлення не тільки учні, а й вчителі. А між тим шкільну програму треба б починати зі казки, пісні, міфів своїх предків.

 

Язичництво оточене, з одного боку, таємницями забуття й багатьох втрат, як древній загублений і тому зовсім незнайомий світ. З іншого - на нього накладено негласне «табу». Це останнє - явище витоптування, стирання зі свідомості людей споконвічній їх культури почалося у східних слов'ян з введенням християнства і не скасовано з пришестям на Русь безбожників в 1917. Тому, якщо хтось належить до язичництва і до атеїзму як до однаково безбожним явищам, - глибоко помиляється.

 

Атеїзм протистоїть будь релігія і духовності. Язичництво - релігія, і близько будь-який інший релігії вже за своєю цієї головної суті - віри в Бога. Саме тому язичництво, одночасно зближуючись між собою своїми різними руслами, зблизилося і з іншими, більш пізніми, що прийшли еволюційним шляхом (ускладнювався людина, ускладнилися його уявлення про Космос, Бога) монотеїстичних релігій, злилося з ними і багато в чому в них розчинилося.

 

Язичництво - від «мови» (суть: народи, племена); ця слово поєднує в собі принцип віри різних народів. Сама ж віра цих народів, навіть у рамках союзу племен, можна було між собою дуже різною.

 

Слов'янські язичництво. Розвивалося по різних руслах: одні племена вірили в сили космосу і природи, інші - в Рода і Рожаниць, треті - в душі померлих предків і в духів (одухотворені сили); четверті - в тотемних тварин -

 

пращурів і т. д. Одні ховали (зберігали) своїх померлих предків в землі, вважаючи, що ті потім допомагають живим з Того Світу, залишали їм що-небудь в їжу. Інші - спалювали померлих турах (лодьях), відправляючи їх душі в небесне плавання, вважали, що, якщо тіло спалити, - душа швидше підніметься на небо і там приставити кожна до своєї зірки (звідси - преставився).

 

Існувало повір'я, що спалений несеться в рай-вирій (Ірій, арій, звідси давня назва арійців) негайно, на очах люблячих його близьких. Душа асоціювалася з диханням і димом (про те, у кого припинилася дихання, говорили: віддав Богові душу). Далі душу підхоплювали жайворонки, перші птахи, що прилітають навесні з вирія-раю. День прильоту жайворонків - 9 березня - вважався днем ​​поминання предків і називався Радуниця. У період боротьби з язичницькими богами їм приписувалася гірші демонічні риси; кажучи сучасних мов, створювався образ ворога, тому день поминання померлих за слов'янським звичаєм спочатку, у зв'язку з насаджувалися пасхальним календарем, був перенесений па 1 травня н вважався демонів, нечистим вдень, вірніше - вночі (Вальнургиева ніч). Але пізніше, непомітно слов'янський день поминання померлих і християнська Великодня зблизилися.

 

Християнство, що зародилося далеко від слов'янських племен, сприйняло слов'янське язичництво як чужу релігію, і вона жорстоко знищувалася зверху. А народ кілька століть проти і різними шляхами вносив язичництво в християнство (шляхом іносказання, кодування, натяків, перейменування але співзвучністю або внутрішньої близькою сутності і т. д.), зрештою народне (початкове язичницьке) світогляд, етика, розчинилися в християнстві , створивши унікальний сплав - Російське Православ'я.

 

Так чи інакше, на сьогодні стародавня віра наших предків (різних племен) схожа на клаптики старовинних мережив, забутий візерунок яких треба відновити у шматків. Повної картини слов'янських язичницьких міфів ще ніхто не відновив, хоча існує чимало серйозних досліджень.

 

Сьогодні можна дати лише загальне (зібране з того, що вдалося зберегти) уявлення про слов'янську язичницькому міфі. Причому, якщо окремих богів можна більш-менш докладно охарактеризувати, то від інших збереглися лише імена.

 

1. Язичницька культура давніх слов'ян

 

 

На ранніх етапах розвитку природа страни накладала величезний відбиток на весь хід її історії. В. О. Ключевський відзначав рівнинність, безліч річкових шляхів на Східноєвропейської рівнині, які полегшили грандіозні процеси колонізації племен, визначили особливості і розмаїтість господарську діяльність народу. Але природа не охороняла суспільство від чужорідних вторгнень.

 

З V століття до н. е.. на північному узбережжі Чорного моря греки заснували колонії, залучаючи місцевих жителів на свої ринки, підпорядковуючи їх своєму культурному впливу. Торгівля зблизила греків і тубільців. Створювалися змішані поселення. Таким чином, грецьке мистецтво служило смакам місцевих жителів - скіфів - іранської галузі арійського племені. Потім замість скіфів у південній Русі виявляються сармати, алани - іранські кочівники. Настає занепад грецьких міст і одночасно певне піднесення культури скіфів - орачів. Але ніякі катастрофи не знищили культурних досягнень Подніпров'я. Коли зі зростанням Римської держави змінилася карта світу і римські міста-фортеці поширилися до Приазов'я, Подніпров'ї виявилося підготовленою сприйняттю елементів римської культури. Носієм культури цього періоду було раннє слов'янське населення. З IV століття і протягом цілого тисячоліття південні степи Русі були предметом спору сторонніх племен зі Сходу.

 

Літопис не пам'ятає часу приходу слов'ян з Азії до Європи. Вона застає їх вже на Дунаї, в Карпатах. Падіння Західної Римської імперії, масовий рух слов'ян через Дунай призводять до виникнення великих слов'янських племен. Розпочався новий період в історії східних слов'ян. Він підводить до пояснення блискучої культури, безперервно що йде в Київське час.

 

Давньоруська культура не є чисто слов'янської. Давньоруська народність формувалася змішанні кількох субетнічних компонентів. Она зароджувалася як спільність, утворена з сполуки трьох господарсько-технологічних регіонів - землеробського, скотарського, промислового. Трьох типів життя - осілого, кочового, бродячого; в змішанні кількох етнічних потоків - слов'янського, балтійського, угро-фінського з помітним впливом німецького, тюркського, північнокавказького, в перетині впливу кількох релігійних потоків. Єдиний елемент давньоруської культури, в якому слов'янське домінування не викликає сумнівів - це мова.

 

У VI-IX століттях йде процес інтенсивного розвитку народів, що населяли Східно-Європейську рівнину. Орне землеробство витісняє підсічно, виділяється ремесло, зав'язуються тісні культурні зв'язки з Візантією, Сходом, Західної Європою. Успішно розвивалася торгівля з Візантією. До Х століття склалися певні форми і традиції торговельних угод. Про це свідчать договори, підписані князями Олегом та Ігорем з греками. Вони були складені двома мовами - російською та грецькою. Це підтверджує те, що писемність у слов'ян з'явилася задовго до прийняття християнства.

 

Центральне місце в культурі цього періоду займала язичницька релігія. Язичництво - це релігійна форма освоєння людиною світу. Релігійні погляди стародавніх слов'ян відбивали світогляд наших предків. Вони розвивалися, ускладнювалися, не вирізняючись значно від аналогічного розвитку релігій інших народів. Людина жила в міфологічній картині світу. У центрі її перебувала природа, до якої пристосовувався колектив. Можна виділити кілька етапів розвитку язичницької культури.

 

На першому етапі обожнювалися сили природи. Уся вона населялась безліччю духів, яких треба було умилостивити, що б вони не шкодили людині, допомагали у трудовій діяльності. Слов'яни поклонялися Матері-Землі, досить розвинені були водяні культи. Вони вважали воду стихією, з якої утворився міф. Слов'яни населяли її різними божествами - русалками водяними, морянами, присвячували їм свята. Шанувалися лісу, і гаї їх вважали оселями богів. Шанувалися бог сонця - Дажбог, бог Стрибог. Слов'яни думали, що їх родовід походить від богів.

 

На другому етапі в російсько-слов'янському язичництві розвивається і тримається довше інших видів вірувань культ предків. Шанували Рода - творця Всесвіту і Рожаниць - богинь родючості. Слов'яни вірили в потойбічний світ. Смерть сприймали не як зникнення, а як перехід у підземний світ. Вони спалювали трупи або зраджували їх землі. У першому випадку передбачалося, що після смерті жити залишається душа, в іншому допускалося, що вони продовжують жити, але в іншому світі. Душа після спалення зберігала зв'язку з матеріальним світом, приймаючи інакший спосіб, вселяючись в нове тіло Слов'яни вважали, що Предки продовжували і після смерті жити з ними, постійно перебуваючи поруч.

 

На третьому етапі розвитку язичницької релігії з'являється «Бог богів», віддалений від світу. Це вже істота небесне, глава ієрархії богів. У VI столітті володарем Всесвіту визнавали бога - громовержця Перуна. Слов'яни будували багатокупольні дерев'яні язичницькі храми. Але їх храм був скоріш місцем зберігання предметів поклоніння. Обряди ж супроводжувалися проголошенням змов, заклинань співом, танцями, грою на музичних інструментах, елементами театралізованих дій.

 

У зв'язку з потребою внутрішнього об'єднання, князівський бог Перун стає богом загальнодержавним. У слов'янському пантеоні були й боги неслов'янського походження. Фінська богиня Мокош, бог сонця народів Сходу - Хорос. У результаті звичайні міжплемінні конфлікти отримували закріплення в релігійній сфері. У 980 році Володимир зробив першу релігійну реформу, суть якої - злиття різнорідних богів в єдиному пантеоні. Але вона зазнала невдачі. Дуже рано слов'ян проникли поганські релігії сусідніх народів. Вони були знайомі і з іншими віросповіданнями: іудаїзмом, католицизмом, православ'ям. З ними Русь познайомилася, постійно спілкуючись з хозарами, народами Середньої Азії, Візантією, Європою. Таким чином, геополітичний простір Стародавньої Русі перебувало на стику різних світів. Населення Русі було під потужним впливом різноспрямованих цивілізаційних чинників, передусім християнського і мусульманського. Давня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі, і підійшла одночасно з нею до рубежу освіти ранньофеодальної держави. Головну і широку основу для входження в європейське співтовариство створювало прийняття християнства. Хрещення Русі стало переломним рубежем в історії та культурі.

2. Язичницькі свята на Русі

 

 

Міфологічні уявлення мають тісний зв'язок з обрядами, відтворюються і передаються в ритуальних дійствах. Велика частина матеріалів по слов'янської міфології дійшло нас саме в контексті ритуальної культури, елементи якої описувалися середньовічними авторами, а також фіксувалися у формі пережитків язичництва у народних звичаях і святкових обрядах етнографами XIX - початку XX в.

 

Народна святкова - обрядовість зберегла багато елементів язичництва, незважаючи на гоніння з боку церкви. Народний календар дуже чуйно відбивав життя природи. У першій половині березня, щойно під променями весняного сонця починав танути сніг, і з'являлися перші проталини, східні слов'яни закликали весну. Нашим предкам здавалося, що весна може пройти повз їх селищ, якщо її не запросити, чи не зазвати.

 

Навесні ж відзначалися і комоедіци - свято пробудження ведмедя, знаменовавший пробудження природи. Всю весну люди співали пісні на честь Лади, Лелі, Ярила. У другій половині березня, в період прильоту, лелек, птахів, що приносять, за повір'ями слов'ян, щастя і достаток, жінки пекли печиво у вигляді цих птахів або їх ніг. Дослідники східнослов'янського язичництва говорять про двох періодах русалий: літньому і зимовому.

 

Є описи і росіян русалий. Так, у XIX ст. в Пензенській губернії хлопці після Трійці виряджалися козлами, свинями, кіньми, одягали маски і під музику, дзвін сковорідок, пічних заслінок танцювали та скакали, переходячи з села в село. На чолі процесії часто носили опудало коня зі справжнім кінським черепом на жердині. Іноді обряд зустрічі русалок проходив на житньому полі. Весь цей тиждень мужики «русальнічалі», тобто пили і гуляли на всі лади.

 

Кульмінацією русалий було свято Купала.

 

Всі купальські ритуальні дійства можна умовно розділити на 4 групи в залежності від того, з якими міфологічними уявленнями вони пов'язані:

 

1) присвячені сонцю: розпалювання багать на піднесених місцях, пускання палаючих коліс, кругові танці-хороводи і т. п.;

 

2) які стосуються очищувальної магії: вогнища для відлякування нечистої сили, стрибки через вогонь, заклинання полів та ін;

 

3) пов'язані з культом родючих сил природи: хороводи в гаях, купання в росі і річках на зорі купальського ранку, моління річках і джерелам;

 

4) «проводи» міфологічно персоніфікованих духів рослинності: похорон Купали, Ярила, Костроми.

 

20 липня у язичницької Русі відзначалося свято Перуна, заміщений з прийняттям християнства днем ​​Іллі-пророка. У цей день грізному Перуну приносили рясні жертви. А в наступному місяці, серпні, відзначалися свята початку і закінчення жнив: зажинки і дожинки, що включали в себе багато ритуали аграрної магії і подяки божеств врожаю: Мокоші, Велеса та ін У вересні влаштовувалися общинні бенкети на честь Рода і породіль.

 

Після карачуна, короткого світлового дня, починалися обряди, присвячені духам померлих предків. Готувалися ритуальні страви для поминання чи спільної трапези з духами предків: кутя, вівсяний кисіль, млинці. У ніч на 25 грудня розводили багаття з соломи для того, щоб душі предків «грілися». З 25 грудня відкривався період зимових святок, центральним моментом яких були обряди, пов'язані з міфологічними уявленнями про Коляді. Колядная обрядовість як і багатопланова, як і купальська. Крім культу сонця і культу предків колядні дійства були пов'язані з аграрної магією і шлюбної символікою. Дослідники вважають, що коляди слов'ян служили початком шлюбних церемоній, сезону весіль. Ворожіння в зимові святки носять переважно шлюбно-любовний характер.

 

Багато дослідників вважають, що Масляна в язичницькі часи була присвячена поминовению предків. На Масляну, найчастіше в останній її день, палили багаття з соломи і старих речей, що нагадує передріздвяні вогнища для зігрівання душ предків. У ряді районів Росії існував звичай не прибирати рясний масляничний вечерю зі столу ніч перед великим постом, що, мабуть, пов'язано з «годуванням» духів предків. Кулачні бої теж є елементом поминальною обрядовості - тризни. У сучасному повсякденному розумінні тризна - це язичницький похоронний бенкет.

 

Назва ж свята - Масляниця до язичницької міфології відношення не має. За православним календарем це тиждень, в яку заборонено мясоедение, але на відміну від пісних днів дозволені до використання молочні продукти: масло, сир і т. п. Звідки і друга назва Масниці - Сирний тиждень. Як бачимо, народний календар мав тісний зв'язок з природними циклами, від яких багато в чому залежало життя слов'ян-хліборобів.

 

За багато століть існування християнства на Русі відбулося злиття язичницьких ритуалів з християнської обрядовістю, і ті святкові обряди розглядалися їх носіями як православні, хоча викликали справедливу критику з боку духовенства. У святкових селянських обрядах з їх піснями, танцями, повір'ями чітко видно той феномен народної культури, який називають двоеверием.

 

ВСТУП

Давньоруська язичництво пройшло складний багатовікової шлях від архаїчних, примітивних вірувань древнього людини до державної "княжої" релігії Київської Русі IX століття. До епохи християнізації язичництво було універсальною системою, що дає узагальнюючу картину світу і пронизує всі сфери людського побуту. З цими сферами виступала і ієрархія міфологічних істот - від пантеону вищих богів до сонмів нижчих духів. Світ надприродний перебував у постійному взаємозв'язку зі світом людей: вони об'єднувалися не тільки завдяки антропоморфізації надприродного світу і космосу в цілому, але і за допомогою численних ритуалів і медіаторів - тварин, природних явищ і предків. Язичництво охоплювало всю сферу духовної культури і значну частину культури матеріальної, оскільки суспільство було перейнято переконаністю в постійній присутності та участі надприродної сили у всіх трудових і побутових п



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 265; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.013 с.)