Поширення християнства на території Східної Європи

І причини його розповсюдження.

Паралельно з розвитком східнослов'янського язичництва на території східної Європи поступово розвивалася християнська віра.В першій половині І тисячоліття н.е. можна визначити дві місцевості в яких історики і археологи вбачали її поширення - це Кримський півострів, де мешкало змішане грецьке й автохтонне населення.

Вже на зламі двох останніх століть середньовічний Корсунь (околиці суасного севастополя) вважався в історіографії центром проникнення нової релігії на східноєвропейській землі, сполучною ланкою (Константинополь-Корсунь-Київ) між Візантійською імперією та Київською Руссю в часи християнізації останньої наприкінці І тисячоліття н.е.

Для підтвердження помітної ролі корсуня в християнізації східонєвропейського населення використовувалася легенда про діяльність у цьому місті Климента - третього спадкоємця апостола Петра на єпископській кафедрі Риму. Створення першого єпископства в Крсуні датується періодом гонінь на християн за правління імператора Діалектіана, коли "мученики херсонеські" творили чудеса, проповідували ідеї Христа і були розтерзані язичниками.

Згідно з археологічними джерелами, для римського часу відомі лише окремі знахідки з християнською символікою. Згодом, у V-VII ст., вже з'являються перші кам'яні споруди для відправлення християнської служби - церкви у формі базиліки, а також поховальні склепи, в особливостях обладнання якої простежуються риси обрядовості. Побічним підтвердженням того, що тільки в другій половині І тисячоліття н.е. в Херсонесі цілком перемагає християнська релігія, може служити факт існування тут обряду кремації тут аж до V ст. (проте цього ритуалу церква виступала найзапекліше вже з часів перших вселенських соборів).

Другим регіоном розповсюдження ранього християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю - місцевість, де жили носії черняхівської культури. Такій гіпотезі сприяли писемні джерела, які свідчать проте, що після засудження на Нікейському непокірні ареанські єпископи й священники були вислані до дунайських провінцій, де в цей час активно пересувалися варварські племена (народи з неантичними традиціями життя). Християнським наставником східних готів - одного з германських племен - став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан, стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті, що згодом спричинило криваві події: боротьбу між послідовниками різних релігійних напрямків.

Піднесення християнства на більшій частині східнослов'янського світу розпочинається під час формування Київської держави, хоч язичництво продовжувало ще ровиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою релігією сталося після походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напише:

"_ так звані Росси_ зараз змінили еллінське й нечестиве вчення, котре тримали до цього на чисту й правдиву, християнську віру;замість недавнього, ворожого для нас нашестя і великого насильства з любов'ю поставили себе вчині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа і пастира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю."

В цей час християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із візантійською імперією і спочатку усвідомлювалася, як справа політична, ніж релігійна.

З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаменувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих грунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нової віри. Але це ще не була перемога православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням великого знавця церковної історії Є.Є. Голубинського, існувало на русі, як "приватна віра".

Археологічні дослідження слов'яноруських старожитностей на території Західної Волині і літописних Червенських міст, підтверджують що на момент приходу "руського" панування з Подніпров'я, тут уже існували міста з правлячим класом феодалів, який контролював населені східними слов'янами території. Такий ранній розвиток феодальних відносин міг породити зацікавленість християнських доктрин. В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за використанням релігійних можливостей. У науковій літературі простежено спроби Риму і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі східних слов'ян та Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германський імператор Оттон І 961 року направив лдо Києва місіонерів на чозі з єпископом Адальбертом. Відомо,що що ця спроба, як і інші, нне мала успіху.

Є також думка про так зване "слов'янське християнство", яке могло проникати на Русь із заходу, а саме це з країн, які самі сприйняли релігі. З Візантії: з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширювалися на Русь завдяки постійним економічним і культурним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'янських народів.

Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини підтверджується тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава та деякі інші старослав'янські пам'ятки великоморавського та давньочеського походження. І. Франко у своїй праці "Найстаріщі пам'ятки давньоруського писемництва" повідомлення про проживання в червенських містах двох учнів солунських братів - Наума і Горазда. Великоморавські традиції якоюсь мірою відбились і в поховальному обряді західноукраїнських земель.

Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, і офіційного визнання як державної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язічницьких поглядів, що склались за часів первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства вибрала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину.

Послідовна перемога Христа над Перуном не була миттевістю. Викладені в розділі матеріали показують, що протягом перших віків існування Київської Русі нові ідеї сприймались язичниками не без труднощів. До якогось моменту процес цей проходив мирно і спокійно. Цьому сприяла віротерпимість християнських релігійних вчень, які "дозволяли існувати" всім божествам.

Відукінд Корвейський писав, що датчани вже визнаючи Христа,

"... тим не менше, дотримуючись звичаїв вітчизни, вклонялися ідолам. І сталося, що на якомусь бенкеті в присутності государя виникла суперечка про пошану богів, коли датчане стали стверджувати, що Христос - бог, але є й інші боги, більш (могутні ніж Христос), позаяк можуть викликати перед льдьми ще більші знамення і чудеса". Зрештою, описана суперечка закінчилася тим, що "... король розпорядився визнавати богом одного тільки Христа, наказав знищити ідолів у підкорених народів відтоді належно вшановував служителів і священиків господа".[5]

Аналогічні події відбувалися й на Русі.

Прийняття християнства за

Володимира Святославича

Як вже відомо, в другій половині Х ст. на Русі склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського - тій панівній верхівці в державі, від якої фактично залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.

Проте, Володимир Святославович, котрий прийшов до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і була схильна більше до організації зовнішніх воєннополітичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. В літописі 983 року засвідчується посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки. Тоді "київські бояри і старці" вчинили справжн. Гоніння на християн.

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного і політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального сіспільства і його держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тому панівна верхівка Київської Русі інтенсивно шукає нові релігійні структури, які найбільш вдало відповідали б її інтересам.

Модель християнства як найбільше відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді єдиною раньофеодальною молнархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Охрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Про це розповідає "Повість минулих літ". Згідно з нею заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці з посланням слідуючого змісту:

"Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу, що й сьому вчинив."

Стурбовані василевси направляють до Володимира своїх посланців, переказуючи князю через них, що віддадуть за нього заміж свою сестру тільки тоді, коли "ти охрестишся... і з нами єдиновірцем будеш". Володимир прийнявши охрещення в Корсуні, взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Після цього князь повертається до Києва з багатими трофеями, а Корсунь віддає грекам, як віно принцесу.

Створена більш, як сто років після справжніх подій літописна повість про охрещення Русі і тепер залишається предметом гострих дискусій. Коли ж і де охрестився Володимир Cвятославович? Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового хрещення. Зокрема, називають, ще Василів, одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свідчить про пізнішу зміну первісного текста. Є підстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києві на початку 980 року. За обчисленнями А. Поппе, днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 січня. Відповідно до церковних канонів, Володимир пройшов підготовку до охрещення, так зване "оглашення", що за звичаєм тривало 40 днів.

Охрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного граду. Князь наказав, як повідомляє літописець,

" поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж він повелів прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори по боричевому на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями... І коли ото волокли його на ручай до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до нього людей, сказавши: "Якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, доки пороги пройде. Тоді облиште його." І вони вчинили звелене. Коли пустили і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й досьогодні зовуть Перунова рінь."

Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, поступаючись місцем новій християнській релігіїї. Джерела свідчать, що відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Восени 990 року і населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром.

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі. Цікаво, що охрещення сов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним ритуалом.

За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є підстави вважати, що більшість населення формально прийняло нову віру. Було закладено основи церковної організації.

Отже, Володимиру Святославовичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що хритсянізіція підданих його країни відкриває до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Запровадження християнства в Київській державі наприкінці Х ст. було визначальною віхою історії України-Русі, повторним пунктом усього її подальшого історичного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства державною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив повільно й хворобливо, спричиняючи неоднзначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил хритсиянське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі періоди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утверджувалася певна терпимість до християнства.

Разом із тим слід зазначити, що і язичництво не залишалося чимось незмінним, зазнавало певної еволюції. Релігійна реформа 980 року була спробою створення монетеїзму на місцевому слов'янському грунті. Вона, як показав час, виявилася неспроможною задовольнити потреби ранньофеодального суспільства та його держави. Необхідно було знайти таку релігійну структуру, яка найбільш вдало відповідала б інтересам Київської держави. З огляду на це запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст. було наслідком свідомого вибору князя Володимира, всієї верхівки Київської держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним стосункам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу, унеможливлювало входження їх до світової християнської спілки. Запровадження за візантійським взірцем відповідало ситемі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київськоб державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й можливість закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

У другій половині ХІІІ ст. має місце подальше проникнення християнського віровчення в усі сфери народного життя. Матеріали археологічних досліджень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочасному селі, яке з погляду духовного життя було значно концервативнішим, ніж місто. Отже, саме до цього часу (друга пол. ХІІІ -