Модернізація японії та перебудова господарства в кінці хіх – на початку хх ст.

Починаючи з 1639 року, Японія була штучно ізольована від зовнішнього світу режимом сегуната Токугава, який значно уповільнив процес розкладу феодальних відносин на селі, формування внутрішнього ринку, мануфактурної промисловості і т.п. Під військовим тиском США, що прислали до берегів Японії ескадру військових кораблів (1853-1854 р.р.), уряд сегуна був вимушений відкрити для торгівлі із США порти. Невдовзі подібні ж угоди були нав’язані Японії іншими більш розвиненими країнами – Англією, Францією, Голандією, Росією, Німеччиною.

На той час промисловість Японії ще перебувала на мануфактурній стадії, було також розповсюджене й кустарне ремесло. Тому, коли згідно із нав’язаними ззовні угодами Японія ввела невигідні митні тарифи, іноземні товари, особливо текстильні тканини, заполонили внутрішній ринок, підриваючи мануфактурне і ремісниче виробництво. Все це викликало різке невдоволення політикою сегуна не тільки серед самурайської верхівки, але й серед широких народних мас. Сегун намагався опертися на іноземців для придушення опозиційних настроїв в країні, і в 1862 році розпочалися акти народної непокори, які невдовзі переросли в громадянську війну.

Наприкінці 1867 року опозиція змусила сегуна передати всю повноту влади в Японії 16-річному імператору Муцухіто, період правління якого 1868-1912 рр. ознаменувався низкою реформ і дістав назву «Мейдзі» (досвідчене правління). Це була широкомасштабна капіталістична модернізація країни, здійснена на основі західних зразків, яка включала в себе такі напрямки:

Політична реформа. У 1869 році дайме (князі) південно-західних провінцій були позбавлені феодальних привілеїв. В 1871 році з’явився указ імператора про повне скасування князівств, перетворення їх на префектури. Незважаючи на збереження дворянства як особливого стану суспільства (були відмінені старі самурайські звання і введені нові), основна частина самураїв потерпала від скасування расових пайків. Результатом їхнього невдоволення стала серія самурайських повстань під гаслами реставрації старих порядків, які були придушені урядом. У 1873 році уряд запропонував самураям відмовитись від державних пенсій в обмін на одночасні виплати, але більшість самураїв не погодилась з цим. Тоді імператор, скориставшись війною на Тайвані і відсутністю значної частини самураїв в Японії, запровадив примусовий обмін пенсій на залпові виплати, маючи на меті інтегрувати самурайство в нові ринково-капіталістичні «правила гри». Отримавши таким чином значний стартовий капітал, колишні самураї придбали на нього акції банків, нові земельні угіддя, заснували промислові підприємства. Крім цього, в результаті політичних перетворень було скасовано внутрішні митниці і введена єдина грошова система в країні, ліквідовано цеховий устрій і кланові монополії, а також станову нерівноправність в підприємницькій діяльності, введено свободу торгівлі і пересування людей по всій території Японії.

Грошові виплати японським феодалам стали можливими внаслідок аграрної реформи 1872-1873 рр., в ході якої було скасовано власність самурайської верхівки на землю, що без викупу передавалася в приватну власність її фактичним користувачам – оброчним селянам. В 1873 році було введено єдиний грошовий поземельний податок, який дорівнював 3% ринкової вартості землі, що була дуже великою.

Оскільки промисловий переворот, що розпочався ще в 1850-х роках, протікав повільно внаслідок нестачі інвестицій, слабкого технічного потенціалу країни і консервації феодальних порядків, імператорський уряд обрав шлях рішучого запровадження казенного капіталізму з використанням технічного досвіду Англії і інших західних країн. В 1860–1870-х роках держава побудувала за рахунок бюджету десятки текстильних фабрик, арсеналів, заводів будівельних матеріалів, суднобудівних верфей, металургійних, сталеливарних та інших підприємств. Крім того, уряд надавав субсидії й приватним інвесторам. В 1870 році було створено департамент промисловості для управління побудованими урядом підприємствами, які слугували «взірцем» для приватного бізнесу. Важливими напрямками роботи уряду було створення сучасної інфраструктури – залізниць і телеграфних ліній. Держава брала також активну участь у створенні банків. Але всі ці кроки не могли покрити витрат державного бюджету на розвиток промисловості й, до того ж, більшість «зразкових» підприємств, побудованих за рахунок бюджету, були збитковими. Через це з 1880-1881 років розпочався новий етап економічного розвитку Японії, пов'язаний з відмовою уряду від інфляційної політики і широкомасштабною «приватизацією» побудованих державою промислових підприємств. Казенні підприємства передавалися в приватну власність за цінами в 2-4 рази нижчими, ніж їхнє будівництво коштувало уряду. Більшість із них перейшло у власність олігархічних кланів, що були найбільшими кредиторами уряду.

В 1880-х роках спостерігається промисловий підйом, якого зазнала, в першу чергу, текстильна промисловість, особливо виробництво тканин із бавовни, де спостерігалась інтенсивна механізація виробництва, на відміну від інших галузей. Швидкими темпами будувались залізниці, що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Але Японія навіть на початку ХХ століття не мала власної важкої промисловості – ні машинобудування, ні металургійного виробництва, внаслідок чого загальний технічний рівень промислового виробництва залишався низьким.

Провідні фактори розвитку економічно розвинутих країн у другій половині ХХ ст.

Основні тенденції розвитку ринкових систем господарства у 1950-1960-ті рр.:

• завершення формування зрілої індустріальної економіки в усіх сферах, початок розвиток в умовах сучасної науково-технічної революції (СНТР);

• формування змішаних економічних систем, що поєднують ринкові принципи організації господарства та державне регулювання,

- яке набуло постійного характеру як складова економічної систем

- сприяло антициклічному регулюванню ринкової економіки;

- забезпечувало систему соціальних гарантій і розбудову ринкової соціально орієнтованої економіки;

• економічне зростання, його вплив на добробут;

• розвиток світового господарства у складі:

- економічно розвинених,

- країн що розвиваються (слаборозвинених),

- командно-адміністративної системи (соціалістичних);

• руйнація та остаточний розпад колоніальної системи.

Основні фактори еволюції ринкової економіки в 1960-80-ті рр.

• трансформація і стабілізація фінансово-торговельної системи;

• пришвидшення економічної інтернаціоналіза-ції та регіональної економічної інтеграції, формування макроекономічних чинників глобалізаційних процесів;

• розгортання сучасної науково-технічної революції (СНТР) та її пролонгація;

• розвиток сучасних корпорацій у транснаціо-нальних формах.

Основні напрями розвитку країн з ринковою економікою після другої світової війни

• американізація світової валютної системи;

• вивіз американських товарів, широкомасштабне державне і приватне кредитування;

• інвестування США у відбудовчі процеси;

• перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії під безпосереднім контролем США;

• розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія.

В післявоєнний період сформувались наступні основні економічні центри світового господарства:

- Європейський Союз

- США

- Японія

Їх взаємодія визначала хід світових економічних процесів.

Між ними діяли тенденції:

- до зближення та співпраці

- до посилення економічної конкуренції та економічних суперечностей

На різних етапах економічного розвитку складаються різні співвідношення їх економічної сили й впливу.

Основні аспекти:

1) Модифікація соціально-економічних систем розвинутих країн світу.

2) Циклічний розвиток економіки

Інтеграційні процеси в світовій економіці.