Оцінка показів та їх, джерел в кримінальному процесі.

Оцінка на відміну від збирання / формування/ та перевірки до-казів та їх джерел е виключно розумовою /логічною/ діяльністю. Хоча наслідки цієї оцінки проявляють себе назовні в окремих юридично зна-чимих процесуальних діях посадових осіб / наприклад, порушення кри-мінальної справи? притягнення особи, як обвинуваченої в справі; по-вернення справи на додаткове розслідування, тощо/.

Оцінка доказів та їх джерел полягає у виділенні тих чи Інших якостей засобів процесуального доказування, що має значення в кри-.. мінальній справі та у виявленні значення цих якостей для досягнення мети розслідування.

Зміст оцінки доказів та їх джерел має наступний характер:

Під достовірністю доказів розуміють правильне відтворення до-казами фактів І обставин у справі та здатністю адекватного відобра-ження матеріальних і нематеріальних слідів. Тобто здатність цих до-казів правильно відтворювати ті чи інші явища, що входять до предме-ту доказування у справі.

Належність доказів - це таке поняття, що означає можливість використання тих чи Інших отриманих фактичних даних у справі: "Для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмету доказування у справі, конкретизованого кримінальним законом, а також Інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування".1114 Михеенко М. М.; Нор В. Т.; Шибіко В. П. Кримінальний процес

України. Київ; Вид. "Либідь". 1999 р. С. 123.

Слід зазначити, що дане визначення е досить широким І обгрунтованим, але в цьому випадку потрібно ще додати, що поняття " належність доказів" охоп-лює також І можливість тих чи Інших доказів у справі слугувати для отримання певних висновків у справі.

"Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов І способів їх одержання". 11 17 Михеенко М. М.; Нор В. Т.; Шибіко В. П. Кримінальний процес

України. Київ; Вид. "Либідь". 1999 р. С. 123.

Водночас інший автор стверджує, що: “Допустимість є характеристикою не конкретних відомостей про факти, не самих доходів, а їх джерел.”[2[17] Фаткуллін Ф.Н. Общие проблемы процесуального доказывания. Казань, вид. “Издательство Казанского университета”. 1973, с.1262]. Погодитись з Ф.Н.Фаткулліним в даному випадку не можна, оскільки в процесуальній діяльності підлягають оцінці як докази, так і їх джерела. При недотриманні процесуальної форми недопустимим визнається не тільки джерело, але й самий доказ у справі.

Отже поняття допустимості доказу та допустимості джерела є тісно між собою пов’язані, але все ж таки слід зазначити, що поняття допустимості доказів має самостійне правове значення. Адже при проведенні оцінки оцінюють не тільки джерело, але й сам доказ. Визнання недопустимим саме доказу має наслідком те, що фактичні дані, про які свідчить цей доказ, не можуть розглядатись взагалі.

Отже: “Таким механізмом, який на нашу думку, реально і результативно обмежить порочну практику зневаги до основних конституційних засад правосуддя, є належним чином закріплені правила допустимості доказів, які слугуватимуть категоричним зверненням до суддів “відбраковувати” доказовий матеріал одержаний всупереч встановленим у цих правилах вимогам.” 2

Допустимість джерел доказів означає, що дані докази отримані з чітким дотриманням чинного законодавства. Не дотримання правових норм при проведенні процесуальних дій веде до визнання доказів недопустимими і як наслідок доказова інформація, що отримана у цей спосіб не має доказової сили і не може бути приєднана до справи. Зокрема в КПК є статті, які регулюють дослідження доказів:

ч. 3 ст. 22 КПК забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

ч. 3 ст. 68; ч. 2 ст. 72 КПК стверджує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме;

ст. 69 КПК визначає коло осіб, яких забороняється допитувати як свідків;

ч. 3 ст. 318; ч. 2 ст. 325 говорить, що учасники судового розгляду в судових дебатах, а також суд у вироку мають право посилатись тільки на ті докази, що досліджені у судовому засіданні.

“Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформовано, і це слід зробити”.1

З цією думкою слід погодитись, оскільки дотримання і чітке регулювання правил допустимості є гарантією законності і дотримання прав людини при проведенні процесуальних дій.

Оперативно-розшукові заходи, що проводяться самі по собі не можуть бути допустимі, як докази. Згідно п. 2 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 12.02.1992р.: “Матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі”. Хоча “докази формуються не під час оперативно-розшукової діяльності, а тільки при здійсненні кримінально-процесуальних дій, що є способами збирання доказів”.[1 [12] Курочка М. Легалізація оперативно-розшукової діяльності у доказуванні.//Право України, №10, 199912] Тільки при належному оформленні фактичні дані, що отримані при оперативно-розшуковій діяльності можуть бути визнані доказами.

Достатність доказів визначається такою кількістю доказової інформації, що міститься в доказах, яка дає можливість точно з’ясувати всі необхідні факти та обставини, що входять до предмету доказування у справі. Щодо повноти доказової інформації, що міститься в джерелах доказів, яка необхідна для винесення рішення у справі, то цей аналіз проводиться шляхом: “Зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та обвинуваченого)”. 11 [14] Михеєнко М.М.; Нор В.Т.; Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Київ, вид.“Либідь”,1999,С. При цьому порівнянні можна говорити про повноту або про недостатність певної інформації в тих чи інших джерелах.

Отже, достатність джерел доказів заключається в тому, чи забезпечують всі джерела доказів достовірні знання, щодо фактів і обставин у справі та можливість прийняття правильного рішення.

Однією з центральних характеристик доказування в кримінальному процесі є свобода оцінки доказів за своїм власним переконанням, тобто жоден з доказів для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду не має наперед встановленої сили. Ця вимога конкретизована в ч.3 ст. 68; ч.2 ст. 73; ч.2 ст. 74; ч. 4 ст. 75 КПК.

3.4. Класифікація доказів та їх джерел.

Існують різні думки вчених з цього приводу. Одні, зокрема М.М.Михеєнко, ділять докази на прямі і непрямі (побічні), обвинувальні і виправдні, а докази та їх джерела поділяються на первинні та похідні. Але даний поділ є не зовсім повний. Так Ф.Н.Фаткулін здійснив більш широку класифікацію:

“ – Доказів та їх джерел:

а) на особисті та предметні;

б) первинні та похідні;

в) на доброякісні та недоброякісні.–

Самих доказів:

на обвинувальні і виправдні;

на прямі та побічні”.[[17] Фаткуллін Ф.Н. Общие проблемы процесуального доказывания. Казань, вид. “Издательство Казанского университета”. 1973, с.13417]

Докази та їх джерела поділяються на: особисті, тобто ті докази та їх джерела, коли носіями інформації виступають конкретні особи, а інформація в якості доказів знаходиться в мовній (усній або письмовій) формі (наприклад, свідчення потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, експерта, свідків, тощо). Предметними визнаються докази та їх джерела, в яких носіями інформації виступають речі матеріального світу, а інформація передається поза мовною формою (наприклад, засоби та знаряддя вчиненого злочину, інші речові докази у справі). Слід зазначити, що даний поділ не має на меті та не стверджує надання будь-якої переваги в процесуальному доказуванні особистим чи предметним доказам та їх джерелам.

Поділ доказів та їх джерел на первинні та похідні здійснюється на основі ступеня опосередкування між фактами або обставинами, що мають встановлюватись у справі, та тією інформацією, що є його віддзеркаленням. Первинними доказами та їх джерелами є такі докази та їх джерела, що безпосередньо віддзеркалюють ту чи іншу інформацію, що має значення у справі і входить у предмет доказування (наприклад, показання тих чи інших осіб про свої дії або події, свідками вони безпосередньо були; отримання документів, в яких ідеться про конкретні факти або обставини на основі яких робляться певні висновки; матеріальні сліди скоєного, тощо).

Похідними доказами та їх джерелами слід визнати такі докази та їх джерела, при яких носіями інформації ті чи інші факти чи обставини були прийняті за допомогою іншого джерела (посередньо). Тобто носіями інформації певні фактичні дані були прийняті опосередковано (наприклад, свідчення отримані від інших осіб чи якихось документів, копії документів, знімки тощо).

Класифікація доказів та їх джерел за доброякісністю та недоброякісністю. Доброякісність доказів та їх джерел означає можливість даного доказу або джерела правильно сприймати, відтворювати, зберігати, а також не змінювати інформацію, що повідомляється. Під цим поняттям розуміють і конкретне належне процесуальне оформлення потрібної інформації. Оцінка доброякісності доказів та їх джерел визначається після детальної перевірки органами досудового слідства, прокуратури і суду.

Поділ доказів здійснюється також на обвинувальні і виправдні та на прямі і побічні.

Обвинувальними доказами називають ті факти чи обставини, що вказують на винність тієї чи іншої особи, а також докази, що обтяжують вину особи. Виправними є докази, що вказують на відсутність події чи складу злочину, або стверджують непричетність особи до вчинення злочину, або ставлять під сумнів обвинувачення, а також ті докази, що пом’якшують вину особи.

Поділ доказів на прямі і побічні. Прямими доказами називають ті докази, що безпосередньо вказують про наявність або відсутність певних фактів або обставин, що входять до предмету доказування у справі. Непрямими (побічними) доказами вважаються ті докази, які прямо не вказують на певні факти чи обставини, що мають значення у справі, але відіграють допоміжну роль і розслідуванні. “Кожний непрямий доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.”[[14] Михеєнко М.М.; Нор В.Т.; Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Київ, вид. “Либідь”, 1999, с.14114]